Елементи педагогіки у філософських системах давнього світу

У Давній Греції та Римі зародилися перші педагогічні теорії, які в той час ще не виокремилися з філософії в самостійну науку. Серед їх авторів — Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт і Квінтіліан.

Сократ (469—399 до н.е.) — давньогрецький філософ, народився у сім'ї скульптора й акушерки поблизу Афін. Більшу частину свого життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Заперечував можливість і необхідність пізнання світу й природи через нібито недоступність їх людському розуму. Вважав, що людина повинна пізнати тільки саму себе, звідси й мета — пізнання самого себе, моральне самовдосконалення. Найвищою доброчесністю, на його переконання, є мудрість, яка стримує буяння пристрастей і афектів.

Сократ — один з основоположників теорії про "добру природу" людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя — пробудити кращі потаємні душевні сили вихованця. Це пробудження він називав "другим народженням". Вважав, що вчительська діяльність важливіша за обов'язки батьків і визначав її як повивальне мистецтво. Головний принцип такої діяльності — відмова від примусу й насилля, а найдієвіший засіб виховання — переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Таким методом Сократ навчав своїх учнів — дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Цей метод широко використовують у сучасних школах. Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усним методом.

Платон (427—347 до н.е.) — видатний афінський філософ учень Сократа. Написав низку праць: "Держава", "Закони", "Федр", "Бенкет", "Тімей" та ін, Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

Платон вважав, що світ поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, та на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Він заперечував можливість пізнання об'єктивного світу, вважаючи, що знання людини суб'єктивні й відносні. Пізнання, на його думку, — це пригадування людиною ідей зі світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з'єднавшися з тілом.

У своїх творах Платон наводить проект держави, яка складається з трьох прошарків суспільства: 1) філософи; 2) воїни; 3) усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо). Для представників двох перших він заперечував право на сім'ю, оскільки вона відволікає від державних справ.

Використовуючи досвід афінської та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Мета виховання, на його думку, — формування "і тіла, і душі найпрекраснішими". Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим дійшов висновку про необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання діти 3—6-річного віку здобувають виховання "на майданчиках" при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Дітей 7—12 років (хлопчиків і дівчаток) в державних школах навчають читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12—16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16—18 років — гімнасії. Молодь 18—20 років проходить військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до ЗО років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі. Особи віком від ЗО до 35 років, найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися. Для представників третьої верстви (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя. Платон зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не повинно мати трудового характеру.

Аристотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, видатний філософ і вчений Давньої Греції, у науці пішов своїм шляхом ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Він був вихователем сина Александра Македонського царя Філіпа, майбутнього завойовника. Жив у Афінах, очолюючи засновану ним школу — Лікей.

Педагогічні ідеї Аристотеля викладені в його філософських творах "Політика", "Нікомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Він допускав одночасне і нероздільне існування матеріальних речей і нематеріальних ідей в єдиному світі, які співвідносяться між собою відповідно як речовина і форма, що в єдності характеризують певну річ. ЗаАристотелем, об'єктом пізнання є не ідеї, а реальне буття. Без відчуттів немає знань. Пізнання починається з відчуттів, які покладено в основу загальних понять.

Аристотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції — розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного виховання: фізичного, розумового та морального. Починати слід з фізичного виховання. Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості — 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерій такої періодизації — природа розвитку особистості. В ідеальній державі Аристотеля допускається існування сім'ї, тому дитина до семи років виховується в сімейних умовах традиційного грецького взірця.

На відміну від Платона, Аристотель обґрунтував значення діяльності у вихованні та навчанні ("Коли вчаться, то не грають", "Молодь потрібно готувати не для забави"). Вважав, що все життя людини повинно бути діяльним, маючи на увазі діяльність душі з удосконалення певних доброчинностей. Був переконаний, що фізична праця принижує вільнонароджених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил. Аристотель категорично виступав проти навчання дівчат і жінок, вважаючи, що вони за своєю природою істотно відрізняються від чоловіків і тому освіта не принесе їм користі.

Цінні думки про виховання містять фрагменти творів Демокріта.

Демокріт (460—370 до н.е.) — видатний представник античного матеріалізму. Обстоював ідею гармонійного розвитку особистості, метою виховання вважав підготовку молоді до реального життя.

На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих — дати можливість дітям учитися. У процесі навчання слід прагнути не до багатозавства, а до оволодіння мудрістю, яка допоідс-ке "'добре мислити, добре говорити, добре діяти". Цього досягають не лише навчанням, а й гарним прикладом дорослих, які оточують дитину.

Одним із перших у світі Демокріт висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип природовідповідності), про важливу роль праці у вихованні й навчанні. Він обґрунтував перевагу праці перед "спокоєм". Будь-який вид праці приємніший, ніж бездіяльність. Позитивних наслідків у навчанні можна досягнути лише завдяки трудовим зусиллям. Навчання розглядав як серйозну трудову діяльність.

Значної уваги Демокріт надавав проблемам виховання дітей у сім'ї, зокрема батьківському авторитету. На його думку, розсудливість батька — найдієвіша настанова для дітей. Він вважав кращим того, хто доброчесний своїми внутрішніми переконаннями, а не того, хто побоюється закону чи сили. Той, кого утримує від негативних вчинків закон, здатний грішити таємно, а той, хто дотримується обов'язку силою переконань, не здатний ані таємно, ані явно вчинити щось погане.

Демокріт написав до 70 творів, проте до нас дійшли лише їх фрагменти. Теоретична педагогіка Давнього Риму найвиразніше представлена творами Квінтіліана.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35—96) — видатний римський педагог, автор праці "Про виховання оратора" (12 книг). Упродовж двадцяти років він утримував відкриту риторичну школу, що стала першою державною риторичною школою в Римі.

Педагогічна теорія Квінтіліана ґрунтується на виробленому ним вченні про позитивну природу людини. На його думку, всі діти мають здібності до навчання, яке треба починати з раннього віку, причому краще дітей навчати в школі, ніж удома. Навчання повинно чергуватися з відпочинком і грою. Надаючи великого значення у розвитку дитини мові, вимагав, щоб усі, хто виховує дітей, добре знали мову. Помітне місце у вихованні відводив музиці та естетичному вихованню.

Згідно з вченням Квінтіліана, кожна людина обдарована природою, тупих дітей немає, вони тільки природою наділені різною мірою. За умови поєднання природних даних і виховання майже кожен може стати оратором. При цьому визначальна роль належить вихованню. Мета виховання — підготовка освіченого оратора, здатного вести активне громадське життя.

Квінтіліан обгрунтував низку дидактичних вимог: радив одночасно вивчати кілька предметів, певним чином чергуючи їх; для міцного засвоєння знань потрібна система вправ і повторення, поєднання заучування матеріалу з його осмисленням, урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні, почуття радості у навчанні.

Він уперше в історії педагогіки сформулював вимоги до вчителя: любити дітей, в усьому бути для них хорошим прикладом, розмовляти чистою мовою, бути освіченим. Особливі вимоги висував-до вчителя молодших класів, оскільки його помилки важко виправити. Щоб працювати у школі підвищеного типу, вчитель спершу має попрацювати певний час в елементарній школі.

Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Аристотеля, Демокріта, Квінтіліана набули розвитку у творах грецьких і римських філософів — Ціцерона, Лукреція, Плутарха, Сенеки та ін. Ці твори вивчали українські та російські просвітителі Ф. Прокопович, М. Ломоносов, І. Вишенський та ін.

РОЗВИТОК ШКОЛИ, ВИХОВАННЯ 1 ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ, В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ