Вертикальні та горизонтальні дисбаланси

Основні проблеми розділу

9.1. Державна регіональна фінансова політика, її зміст та основні завдання

9.2. Вертикальні та горизонтальні дисбаланси

9.3. Форми і методи фінансового вирівнювання

9.1. Державна регіональна фінансова політика, її зміст та основні завдання

Державна регіональна фінансова політика є складовою частиною державної регіональної економічної політики. Вона є стрижнем усієї регіональної політики і потребує розробки й реалізації як самостійний інструмент впливу держави на процеси розвитку, що відбуваються в окремих її регіонах.

Державна регіональна фінансова політика – являє собою систему заходів, що здійснюються центральною владою з метою управ­ління процесом утворення, розподілу, перерозподілу та вико­ристання фінансових ресурсів в адміністративно-територіальних одиницях.

Головним елементом у системі заходів державної ре­гіональної фінансової політики є систематичне надання центральною владою допомоги владним органам тихте­риторій, котрі не мають достатніх ресурсів для виконання по­кладених на них функцій.

Загальноприйнятим і справедливим є той погляд, що можливості здобуття освіти та доступ до програм охорони здоров'я й соціального захисту не повинні залежати від регіону проживання громадянина. Країна, що ігнорує цей принцип, ризикує змарнувати свої людські ресурси та позбавити своїх громадян основних засобів, за допомогою яких вони можуть повністю реалізувати свій людський потенціал. Нерівність обумо­влена міжрегіональною неоднаковістю обсягів баз оподаткування і має бути усунена в рамках державної регіональної політики.

Заходи щодо фінансового вирівнювання мають на меті забезпе­чити кожному місцевому самоврядуванню можливість надавати соці­альні послуги на приблизно однаковому рівні за однакових ставок оподаткування. Оскільки дотації вирівнювання не прив'язані до фі­нансування конкретних видатків, ці трансферти працюють на вирів­нювання видаткового потенціалу місцевого самоврядування на рівні області, міста та району. В такий спосіб дотації вирівнювання примирюють між собою мету вирівнювання та мету забезпечення розмаїто­сті місцевих бюджетів.

Згідно з принципом єдності бюджетної системи України державна регіональна політика реалізується на основі Конституції України, законодавства про місцеве самоврядування, галузевого і бюджетного законодавства та загальнодержавних фінансових нормативів бюджетної забезпеченості.

Коротко окреслимо основні цілі державної регіональної фі­нансової політики України. Певною мірою ці цілі визначають­ся Конституцією України. Так, згідно зі статтею 95 Конституції України, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багат­ства між громадянами й територіальними громадами. Ці окремі положення Конституції України потребують розвитку в постановці конкретних цілей Державної регіональної фінансової політики.

Цілі державної регіональної фінансової політики:

- забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку окремих адміністративно-територіальних одиниць;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку окремих регіонівна основі надання фінансової допомоги територіям, які не мають достатніх ресурсів для виконання покладених на них функцій і обов'язків;

- створення умов для надання громадських послуг за єдиними стандартами на всій території країни;

- подолання відставання в розвитку соціально-культурної сфери та соціальної інфраструктури в малих містах, селах і селищах;

- зменшення й подолання диспропорцій територіального розмі­щення виробничих потужностей, усунення надмірної концентрації техногенних й екологічно небезпечних виробництв в окремих регіо­нах;

- реструктуризація економічної та соціальної сфери депресивних територій і регіонів першої хвилі індустріалізації;

- створення умов для ефективного й раціонального використання природних і ресурсних можливостей територій;

- створення умов для міжрегіонального співробітництва як фак­тора підвищення ділової активності в країні;

- розширення можливостей використання територіальних факторів економічного зростання на основі фінансової автономії місцевої влади, її ініціативи та підприємливості, зміцнення фінансових основ місцевого самоврядування як інституту суспільного розвитку і саморегуляції.

Наведений перелік цілей взаємопов’язаний і може вважатися системою цілей державної регіональної фінансової політики. Реалізація цих цілей стане можливою лише за умови, коли на рівні центральної влади буде створено спеціальні цільові фонди фінансових ресурсів. У щорічних законах "Про державний бюджет України" має бути передбачено спеціальні видат­ки в рамках реалізації цілей державної регіональної фінансової політики. Такі видатки доцільно здійснювати на основі програмно-цільовогометоду.

Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики становить фінансове законодавство.

У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб’єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади на місцях видають нормативні акти для успішного втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Фінансова політика залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей конкретного регіону, ступеню інтеграції до світової економічної системи тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень його добробуту, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на певному етапі економічного розвитку. З огляду на це фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.

У всіх державах фінансова політика реалізується через фінансову систему, діяльність якої ґрунтується на наступних принципах:

- управління фінансами з врахуванням специфіки усіх ланок фінансової системи;

- єдність функцій всіх фінансових закладів;

- загальне керівництво з центру при активній участі усіх нижчих органів управління.

Основними методологічними принципами здійснення фінансової політики, тобто управління фінансами, є:

- залежність від кінцевої цілі;

- макроекономічна збалансованість усіх галузей господарства;

- відповідність інтересам усіх членів суспільства;

- врахування внутрішніх та зовнішніх економічних умов на основі реальних можливостей.

Фінансова політика має спрямовуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей економіки, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти як шляхом вишукування додаткових інвестицій в ці галузі та стимулювання залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і шляхом створення сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів – надання податкових пільг, вільного вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження майна та захисту іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій для розширення виробництв аза рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення та інших факторів. Тут потрібний диференційований підхід, оскільки лозунг створення однакових можливостей є ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає зміст і практичне призначення. Звісно, при цьому мають також надаватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, створюватися сприятливі форми кредитування.

Фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому одним із напрямків фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Іншим важливим напрямком фінансової політики є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Це обумовлено тією обставиною, що можливості ринкової економіки є обмеженими, особливо при розв’язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров’я, культура, державне управління тощо. Не менш важливим для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інша допомога.

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв’язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм і методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Ще один напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров’ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, аби вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти – податки, штрафи й інші санкції - домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій. Отже фінансова політика має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища.

На сучасному етапі економічного розвитку основні завдання державної регіональної фінансо­вої політики можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Створення правової бази для реалізації цілей держав­ної регіональної фінансової політики. У законодавчому поряд­ку слід встановити: обов'язком центральної влади є забезпе­чення єдиних стандартів якості життя на всій території країни.

2.Визначення на основі об'єктивних критеріїв перелі­ку та класифікації регіонів і територій України. Вищими ор­ганами державної влади має бути встановлено перелік регіо­нів і територій, які потребують фінансової підтримки центра­льної влади.

3. Використання нагромадженого у багатьох країнах
досвіду організаційних механізмів досягнення цілей державної регіональної фінансової політики. Серед них: територіа­льне планування, програми соціально-економічного розвитку регіонів, створення міжнародних регіонів економічного спів­робітництва, надання територіям особливого економічного статусу (вільних, спеціальних, офшорних, торгових зон, зон прикордонного співробітництва та преференцій), технополісів і технопарків, організація міжкомунальних і міжрегіональних горизонтальних об'єднань та їхніх різноманітних асоціацій, підготовка кадрів для місцевої влади.

4. Запровадження і використання арсеналу фінансових інструментів досягнення цілей ДРФП. Це спеціальні бюджет­ні режими для місцевої влади, преференції, кредити, податко­ві пільги й повне звільнення від оподаткування підприємств, які сприяють розширенню зайнятості в депресивних регіонах, зменшення процентних ставок за позиками, зниження оренд­ної плати за користування приміщеннями та земельними ді­лянками, надання земельних ділянок під нове будівництво безкоштовно. Це також створення сприятливих умов для роз­витку дрібного бізнесу.

У складі регіональної фінансової політики як складової частини фінансової політики держави, можна виділити, як відносно самостійні, бюджетну та кредитно-грошову політику.

Бюджетна політика визначається Конституцією країни, Бюджетним кодексом, іншими законодавчими актами, які встановлюють функції окремих органів влади у бюджетному процесі та законодавчому процесі.

За допомогою бюджетної політики вирішуються питання формування джерел формування доходів бюджетів різного рівня, структури видаткової частини бюджетів, сум витрат, що розподіляються між бюджетами різних рівнів, дефіциту, профіциту бюджетів тощо.

В свою чергу, у складі бюджетної політики набувають відносної самостійності:

- податкова політика, яка спрямована на формування податкової системи, визначає склад податків, розмір податкових ставок, пільг та санкцій по кожному виду податків. Вона вирішує наступні завдання: фіскальні (мобілізація грошових коштів у бюджети всіх рівнів); економічні чи регулюючі (стимулювання чи обмеження розвитку сфер економіки, ділової активності у межах всієї країни чи в окремих регіонах), контролюючі (організація контролю за допомогою систем та методів оподаткування господарюючих суб’єктів та громадян). Головною метою податкової політики є забезпечення бюджетів всіх рівнів фінансовими ресурсами;

- митна політика, яка являє собою специфічну галузь податкової та цінової політики із власними особливими формами та методами впливу на економіку в залежності від конкретних економічних цілей. Держава, використовуючи певний арсенал інструментів митної політики, може обмежувати чи розширювати доступ на внутрішні регіональні ринки імпорт товарів та послуг та стримувати чи заохочувати експорт товарів та послуг;

- інвестиційна політика;

- політика бюджетного федералізму.

У складі кредитно-грошової політики у якості окремих складових можна виділити:

- грошову політику – забезпечення сталості грошового обігу, регулювання інфляції, стабілізація національної валюти;

- кредитну політику – забезпечення своєчасності та безперебійності розрахунків у народному господарстві та в різних ланках фінансової системи (через регламентацію та регулювання банківської системи);

- фінансову політику на ринку цінних паперів – управління діяльністю фінансового ринку (через регламентацію, емісію та розміщення державних, в тому числі муніципальних, цінних паперів та регулювання їхнього обігу);

- цінову політику – регулювання та коректування цін та тарифів на товари (роботи, послуги) підприємницьких структур – монополістів, цін на житлово-комунальні послуги, послуги місцевого пасажирського транспорту тощо.

Одним із важливих напрямків державної регіональної фінансової політики є розширення фінансової автономії регіонів.

Фінансова автономія – це база самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади. Тобто це право і можливість приймати рішення у фінансовій сфері.

Масштаби фінансової автономії території можна визначити за декількома критеріями, а саме:

- право на самостійну розробку, затвердження і виконання місцевого бюджету;

- право податково ініціативи;

- право створення позабюджетних, валютних, страхових, пенсійних та інших цільових фондів;

- право здійснювати займи, кредитувати і виступати гарантом повернення кредитів;

- право на встановлення цін і тарифів на продукцію та послуги комунальних підприємств і державних підприємств, які знаходяться в управлінні місцевої влади;

- право на введення штрафів та інших фінансових санкцій;

- право на створення власних фінансово-кредитних установ.

Принцип автономності реалізується в тому, що таку систему кожен місцевий орган створює сам: обирає її модель, внутрішню структуру, визначає співвідношення між окремими елементами.

Фінансова автономія є основною формою реалізації принципів місцевого самоврядування. Фінансова автономія місцевих органів влади – це фінансова незалежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв’язання місцевими органами покладених на них завдань.

Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначений також системою кількісних показників:

1) Показник питомої ваги видатків на реалізацію власних повноважень: характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю;

2) Показник питомої ваги обов’язкових видатків: характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів;

3) Показник питомої ваги видатків на фінансування делегованих повноважень: відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади;

4) Показник питомої ваги власних доходів у доходах місцевих бюджетів: вказує на ступінь залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень, і є найбільш універсальним показником рівня самостійності місцевих бюджетів;

5) Показник питомої ваги власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюджетів: показує рівень самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази;

6) Показник питомої ваги доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів: характеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади;

7) Показник питомої ваги незв’язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями. Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці:

П_т

К_п = ------,

П_с

де, П_т - податкоспроможність окремої території;

П_с - середня податкоспроможність у межах країни.

Податкоспроможність території – це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення, і який може бути об’єктом комунального оподаткування.

Якщо К_п > 1, то територія є фінансовим донором;

а якщо К_п < 1, територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання.

Коефіцієнт податкоспроможності є показником автономії місцевого органу влади від заходів фінансового вирівнювання його доходів і видатків, що здійснюються центральною владою.

Підтвердженням провідної ролі регіональної фінансової політики у забезпеченні регіонального розвитку є прийняття у липні 2006 р. Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року. Реалізація всіх, передбачених у цьому документі, основних завдань має спиратися на відповідні інструменти державної регіональної фінансової політики.

Так, з метою підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення ї потенціалу передбачаються такі заходи:

- надання субвенцій для розвитку інфраструктури;

- формування державної та регіональної інфраструктури залучення інвестицій – агентств із залучення інвестицій, бюро з обслуговування інвесторів;

- підтримка інвестиційних проектів, що використовують сучасні енергозберігаючі технології та не забруднюють навколишнє природне середовище;

- розвиток ринку фінансових послуг, формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва, запровадження ефективного кредитно-гарантійного механізму мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва, залучення на прийнятних умовах іноземних кредитних ресурсів для фінансування малих підприємств, а також молодих підприємців – початківців;

- сприяння створенню пайових інвестиційних фондів з реалізації інноваційних проектів із залученням ресурсів державного та місцевих бюджетів і приватного капіталу;

- концентрація фінансових та інтелектуальних ресурсів для здійснення заходів за визначеними державою пріоритетними напрямками інноваційного розвитку;

- створення умов для спрямування інвестиційних коштів у високотехнологічні сфери виробництва та на кадрове забезпечення інноваційної діяльності;

- формування позабюджетних джерел підтримки інноваційної діяльності, законодавче врегулювання питань спільного інвестування, зокрема регулювання ринку венчурного капіталу у сфері інноваційної діяльності;

- державна фінансова підтримка органів місцевого самоврядування з таких напрямків як запобігання аваріям та техногенним катастрофам, створення житлового фонду соціального призначення, модернізація житлового господарства, у тому числі систем тепло забезпечення житлових будинків, розвиток і реконструкція централізованих систем водопостачання та водовідведення, розвиток міського електротранспорту тощо.

У рамках реалізації стратегічного завдання державної регіональної політики щодо забезпечення розвитку людських ресурсів передбачається:

- надання підтримки молодим науковцям, залучення їх до виконання науково-дослідних робіт для потреб регіональної економіки;

- створення регіональних наукових центрів, які виконуватимуть інноваційні програми, розраховані на середньострокову перспективу, за рахунок місцевих бюджетів;

- сприяння і надання підтримки підприємницькій ініціативі безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, виконання регіональних програм розвитку малого підприємництва, а також залучення коштів іноземних інвесторів та благодійних організацій;

- запровадження механізму спрямування грошових переказів трудових мігрантів на вигідних умовах з використанням вітчизняної системи банківських установ.

Забезпечення розвитку міжрегіонального співробітництва відбуватиметься шляхом пайового державного фінансування програм та проектів розвитку транскордонного співробітництва.

І, нарешті, створення інституційних умов для регіонального розвитку, як стратегічного завдання державної регіональної політики, передбачає розширення фінансово-економічних можливостей територіальних громад.

Також у Державній стратегії регіонального розвитку зазначається, що основними проблемами, які заважають повноцінному функціонуванню інституту місцевого самоврядування, є фінансово-економічна несамостійність територіальних громад, недостатня правова урегульованість механізму економіко-фінансового забезпечення їх діяльності, надмірна концентрація владних повноважень у центральних та місцевих органах виконавчої влади, обмеженість повноважень і ресурсів органів місцевого самоврядування у частині забезпечення діяльності територіальних громад.

Розв’язанню даних проблем повинно сприяти удосконалення державної регіональної фінансової політики, яке повинно відбуватись за наступними напрямками:

удосконалення механізму сплати місцевих податків і зборів шляхом проведення податкової реформи;

підвищення рівня заінтересованості органів місцевого самоврядування у збільшенні обсягу надходжень до державного бюджету;

зміцнення місцевих бюджетів розвитку;

запровадження програмно-цільового методу формування та виконання місцевих бюджетів, а також практики середньострокового фінансового планування на місцевому та регіональному рівні;

розширення доступу органів місцевого самоврядування на ринок внутрішніх та зовнішніх запозичень, законодавче врегулювання механізму запозичення, що здійснюється органами місцевого самоврядування;

підвищення ефективності діяльності фінансово-кредитних установ, що перебувають у власності органів місцевого самоврядування різних рівнів.

Слід пам’ятати, що фінансова політика є формою свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі. Тому завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися.

Вертикальні та горизонтальні дисбаланси

Однією з головних цілей державної регіональної фінансової політики щодо зближення рівнів соціально-економічного розвитку територій є подолання вертикальних і горизонтальних фіскальних дисбалансів та фінансове вирівнювання. Цілісне функціонування бюджетної системи забезпечується взаємодією всіх її ланок. При цьому однією з ознак бюджетної системи як ви­ду соціальних систем є існування в ній різних за рівнем, часто не погоджених між собою цілей. Причиною такого явища є відмінності в цілях формування і використання ресурсів різних бюджетів на потреби розвитку окремих тери­торіальних громад і країни в цілому.

З огляду на розмаїтість умов у певних населених пунктах їх диференційо­вано, виходячи з чисельності населення. Адже абсолютні розміри видатків, скажімо, на охорону здоров'я, соціальний захист населення, державне уп­равління, культуру і спорт загалом визначаються саме кількістю населення. Ви­няток становлять видатки на освіту, які плануються в розрахунку на одного учня. Основна частина міжбюджетних відносин у частині фінансування де­легованих повноважень повинна здійснюватись у вигляді "непрямих транс­фертів", тобто закріплених на довготривалій основі часток від загальнодер­жавного оподаткування. Основні переваги застосування непрямих транс­фертів місцевим бюджетам полягають у таких критеріях як економія та ефективність. Так, з точки зору адміністративних витрат податкові органи мають змогу збирати їх у повному обсязі і з меншими витратами, ніж органи самоврядування. Ефективність полягає в зменшенні втрат внаслідок ухилен­ня від оподаткування та усунення конкуренції між органами самоврядуван­ня у вигляді регулювання ставок та бази оподаткування.

Нормативи відрахувань від певних податків та зборів можуть і повинні фіксуватись на досить тривалий період. Іноді вони визначаються в Консти­туції країни, як наприклад у ФРН. Інституційні особливості української си­стеми фінансування місцевих бюджетів, закріплені в законодавстві:

- розподілу підлягають окремі податки, а не загальний контингент доходів;

- нормативи відрахувань є предметом щорічної корекції при визна­ченні мінімального розміру;

- розподіл надходжень здійснюється за принципом походження.

До міст з особливим статусом - Києва і Севастополя застосовуються специфічні методи державного регулювання.

Існуючі в державі фінансові відносини на чільне місце висувають найбільшого власника - державу, на користь якої розподіляється і перероз­поділяється частина ВВП країни. Проте процеси децентралізації політичної та економічної системи державної влади й управління зумовлюють виділен­ня зі складу державної власності значної частини у власність територіальних громад. При цьому формується комунальна власність, а також право громад на частину доходів економічних суб'єктів різних форм власності (у формі податків і відрахувань). Таким чином, створюється фінансова база місцевого самоврядування, формуються фінансові ресурси органів влади та уп­равління різних рівнів для фінансування власних і делегованих державних зобов'язань.

Вертикальні фіскальні дисбаланси - невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, ре­гіонального або місцевого, і обсягами завдань і обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенції між центральною, регіональною та місцевою владою. Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недо­статність фінансових ресурсів певного рівня влади для забез­печення громадських і державних послуг у межах його за­вдань.

Вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома шляхами:

- центральна влада або органи місцевого самоврядування терито­ріального рівня можуть взяти частину обов'язків із надання держа­вних і громадських послуг і тим самим зменшити коло обов'язків то­го рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;

- запровадження додаткових податків тим рівнем влади, який має вертикальний фіскальний дисбаланс;

- передача центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, що має такий дисба­ланс;

- за рахунок надання нейтральною владою грантів, суб­сидій та інших трансфертів.

Вертикальні фіскальні дисбаланси в Україні важко відстежити, оскільки в державі немає чіткого розмежування функцій та обов'язків різних рівнів влади в сфері надання соціальних послуг. Управління фінансами по вертикалі здійснюються в так званому ручному режимі.

Відповідно до Бюджетного кодексу місцевий бюджет містить над­ходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автоном­ної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів міс­цевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний ба­ланс відповідного бюджету. Основними власними джерелами доходів є закріплені за міс­цевими бюджетами податки і збори, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, а також доходи, що не врахову­ються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Зовнішні джерела включають дотації, субвенції та запозичення.

Загальноприйнятим джерелом місцевих надходжень є податки та збори, ставки яких встановлює та має право стягувати орган місцевого самоврядування. Як правило, адміністрування ніколи не буває стовідсотково ефективним, оскільки навіть при найкращій ор­ганізації збору податків можлива недоїмка. Рівень недоїмки - основний критерій ефективності процедур збирання.

Короткострокові кредити для погашення касових розривів свід­чать про певні проблеми у плануванні доходів та видатків, у той час як довгострокові кредити під інвестиційні проекти, як правило, є ознакою належного управління фінансами і довіри до керівництва з боку позичальників. Цільове фінансування капіталовкладень та кре­дити на інвестиційні проекти створюють потребу своєчасного плану­вання витрат на утримання цих об'єктів у майбутньому та інших опе­раційних витрат, пов'язаних з їх експлуатацією.

Фінансовий баланс є порівнянням доходів та видатків. Якщо до­ходи перевищують видатки, існує профіцит; якщо видатки є більши­ми за доходи, то наявний дефіцит. Відповідно до Кодексу бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині бюджету розвитку. Джерелом по­криття цього дефіциту є запозичення. Затвердження обласних, район­них, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається.

Збалансування бюджету є найбільш відповідальним етаном фор­мування бюджету.

Горизонтальна незбалансованість бюджетної системи обумовлена об'єктивними відмінностями розташування територіальних одиниць, внаслідок історичними, географічними, економічними, природними та іншими особливостями розвитку. Горизонтальна незбалансованість прояв­ляється насамперед відмінностями у податковому потенціалі територій. З іншого боку, впливають різні потреби в соціальних послугах. Як вважають у економічно розвинутих країнах, вирівнювання різких горизонтальних відмінностей важливе само по собі з точки зору справедливості і забезпечен­ня однакових умов життя. В той же час воно має і загальнодержавний еко­номічний ефект, оскільки запобігає економічним втратам, пов'язаним з міграцією населення та капіталу. Вирівнювання, таким чином, здійснюється в загальнодержавних інтересах і сприяє укріпленню єдності країни.

На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів, гори­зонтальні фіскальні дисбаланси пов'язані з різними фінансови­ми можливостями органів влади одного територіального рівня.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це різні фінансо­ві можливості надання соціальних послуг територіальних утворень одного рівня.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це невід­повідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кіль­кох територіальних одиниць одного рівня обсягу завдань, які на них покладаються і які забезпечуються іншими територіа­льними одиницями цього рівня.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли:

• одна або кілька територій того ж рівня не мають до­статніх фінансових ресурсів для надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями відповідно до певних стандартів;

• існують так звані бідніі багаті території;

• деякі території мають більші потреби, ніж інші;

існує більш висока вартість державних і громадських
послуг у межах одних територій порівняно з іншими. Горизонтальні фіскальні дисбаланси можна усунути вищими по­датковими ставками в межах відповідних територій. Але це буде не­справедливо стосовно населення цих територій. Тому держава зо­бов'язана долати такі дисбаланси в рамках політики фінансового ви­рівнювання. Головним інструментом горизонтального вирівнювання є спеціальні фонди вирівнювання. Кошти цих фондів у формі універсальних трансфертів розподіляються між місцевими бюджетами згідно з певними критеріями по­треб у коштах цих бюджетів.

Область, а в перспективі й кожна територіальна громада, що відповідає критеріям території, яка потребує або особливо потребує підтримки, може отримати трансферт із такого фонду.

Об'єктивному обчисленню необхідних розмірів дотацій сприятиме становлення інформаційної бази за основними показниками не тільки місце­вих бюджетів, а й соціально-економічного розвитку територіальної громади.

У перспективі показник доходів на душу населення повинен бути замінений на суму показників по кожному виду обов'язкових видатків місце­вих бюджетів.

Система цих показників має такі модифікуючі коефіцієнти:

1) коефіцієнт економії на масштабах. Застосовується коли збільшення об'єму бюджетної діяльності супроводжується зниженням питомих видатків;

2) коефіцієнт густоти населення. Збільшення густоти, як правило, по­требує збільшення видатків;

3) спеціальні коефіцієнти, що коригують економічні, соціальні, інституціональні відмінності в розташуванні територій (території, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо);

4) зонально-кліматичні коефіцієнти (для територій з вірогідністю природних надзвичайних подій, наприклад Закарпаття);

5) коефіцієнти витрат, що мають високий темп зростання разом з чисельністю населення;

6) буферні коефіцієнти, що перешкоджають різкому зниженню об'ємів фінансування у випадку значного падіння якого-небудь показника, наприклад чисельності населення;

7) коефіцієнти бюджетної доходності територій.

Розраховані за окремими категоріями фінансові потреби надалі сумуються для отримання агрегатного показника потреб кожної території.