Міжнародно-правові основи міжнародної трудової міграції.

Міжнародно-правове регулювання праці робочих-мігрантів здійснюється за допомогою міжнародних універсальних угод, прийнятих в межах ООН, МОТ та інших міжнародних організацій, регіональних угод у Європі, Америці, Африці на Близькому Сході, двосторонніх угод різних держав.

Основні міжнародні організації з приводу трудової міграції:

1. Міжнародна організація праці (МОП)

2. Міжнародна організація з питань міграції. (МОМ)

3. Комісія ООН по народонаселенню

4. Всесвітня організація охорони здоров’я ООН (ВОЗ)

5. Між управлінський комітет з питань міграції (Зах. Європа)

Прийняття 18 грудня 1990 р. Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної конвенції про захист усіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей, міжнародно-правового акту, в якому знайшли закріплення детально розроблена система специфічних прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей, а також механізми реалізації цих прав, поклали початок новому, більш високому стану в розвитку міжнародного законодавства про трудящих-мігрантів. Цей етап супроводжується істотними змінами в регіональних системах захисту прав трудової міграції і розширенням двостороннього співробітництва держав, у якому є помітною і роль України, що уклала ряд двосторонніх угод у цій галузі. Проте в силу різних проблем економічного, політичного, культурного характеру, навіть морально-етичних, існує досить великий розрив між правовою теорією і практикою окремих держав. Сьогодні трудящі-мігранти потребують міжнародного захисту своїх прав. До цього приводить зростання переміщення трудящих — близько 70 мільйонів чоловік працюють нині в іноземних державах.

Тому доцільно як можна ширше визнати уже наявні міжнародно-правові документи та імплементувати міжнародно-правові норми з даного питання у внутрішньому правопорядку усіх країн.

Суттєве значення для регулювання статусу трудящих-мігрантів має укладання двосторонніх договорів, в яких би чітко визначався правовий статус трудящих-мігрантів. Виникла необхідність укладання таких угод між нафтовидобувними країнами Близького Сходу з тими країнами, з яких прибуває значна кількість робітників, частіше всього нелегальним шляхом. Такі угоди можуть бути корисними і в деяких інших регіонах.

Існує необхідність забезпечення рівноправності між трудящими-мігрантами і громадянами приймаючих країн у галузі найму, праці, соціального забезпечення і додержання інших прав, тобто надання трудящим-мігрантам національного правового режима, згідноз яким вони могли б користуватися рівними країнами перебування.

Безпосередня регламентація прав і свобод людини, в тому числі трудових мігрантів, як і раніше, залишається внутрішньою справою кожної держави. Міжнародні норми в цій галузі у переважній більшості випадків не можуть застосовуватися на території будь-якої держави прямо, а вимагають від неї вжиття певних заходів для своєї імплементації. Як правило, міжнародні документи не встановлюють, яким чином держава буде виконувати прийняті на себе зобов’язання. разом з тим стандарти поведінки, які містять міжнародні документи, певним чином зв’язують свободу поведінки держав у сфері національного законодавства. У нинішніх умовах можна говорити про принцип міжнародного захисту прав людини як обов’язок держав на основі міжнародних угод вживати всіх дій (індивідуально чи колективно), спрямовані на захист прав людини, в тому числі трудящих-мігрантів. Індивід може прямо користуватися правами і перебувати під захистом тієї чи іншої міжнародної конвенції, якщо держава підписала і ратифікувала її. У такому випадку положення конвенції мають перевагу перед будь-яким національним законом — у цьому імператив сучасного, взаємопов’язаного, плюралістичного світу.