Тема 4. Грошовий ринок (4 год.) 2 страница

Грошова система забезпечує правову та організаційну базу для розроблення та реалізації грошово-кредитної (монетарної) політики в країні. З цього погляду монетарну політику можна розглядати як продукт функціонування грошової системи. Тому успішна реалізація цілей монетарної політики є одночасно свідченням ефективного функціонування грошової системи. І навпаки, не можна вважати ефективною грошову систему, якщо в країні проводиться не досить виважена монетарна політика, що не забезпечує надійного регулювання грошової маси (пропозиції грошей) і належної стабільності грошей.

2. Основні типи грошових систем

Тип грошової системи – це порядок організації грошового обігу в країні, який визначається формою грошей, що перебувають в обігу в даний період часу.

У результаті еволюції товарного господарства та властивих йому економічних відносин грошові системи поступово змінювалися, набуваючи різних форм.

 

 

 

 

Система обігу повноцінних грошей являє собою систему металевого грошового обігу у якій гроші функціонують як товар у вигляді благородних металів, а всі кредитні гроші підлягають обов’язковому розміні на ці метали. Обов’язковість такого розміну не

залежить від того чи власне самі метали виконують грошові функції.

Схема Системи обігу повноцінних грошей має наступний вигляд:

 

 

В залежності від того який метал був прийнятий за основу грошового обігу система обігу повноцінних грошей поділяється на:

І. Біметалізм;

ІІ. Монометалізм.

І. Біметалізм – це грошова система у якій роль загального еквівалента виконувалась двома благородними металами: золотом і сріблом. При цьому банкноти в обігу могли вільно розмінюватись на обидва ці метали.

В залежності від того, яким чином встановилося співвідношення між двома металами розрізняють три основні форми біметалізму:

1. Система паралельної валюти – при якій співвідношення між золотом і сріблом встановлюється стихійно, на основі ринкової ціни двох металів. При цьому прийом в оплату як золотих так і срібних монет здійснюється на основі ринкової ціни саме того металу з якого вони були викарбувані.

2. Система подвійної валюти – при якій світове співвідношення між двома металами фіксується державою, а прийом в оплату золотих і срібних монет здійснюється економічними агентами за цим жорстким співвідношенням.

Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з реальним ринковим. Це було пов'язано із нерівномірністю зростання продуктивності праці при видобутку золота та срібла та призводило до того, що вартість одного грошового металу завищувалася, а іншого - занижувалася. Той метал, який був за законом недооціненим, витіснявся з обігу металом, вартість якого за законом була завищена.

3. Система кульгаючої валюти – при якій держава відмовляється від карбування монет із якогось одного грошового металу, тоді як в обігу одночасно використовувались і золоті і срібні монети.

Це означає, що один із металів карбувався у закритому порядку, тобто тільки державою із її металу., а другий метал карбувався у відкритому порядку на монети для всіх власників відповідного грошового металу.

В умовах законодавчого фіксування цінового співвідношення між двома металами державою мало місце явище яке отримало назву «Закону Коперника-Грешема» ідея якого у 1526 р. була остаточно сформована англійським банкіром і державним діячем Томасом Грешемом. Згідно з законом в системі з валютою що складається з «гарних» та «поганих» грошей (держава встановлює рівну цінність обох) «погані» гроші швидко витісняють «гарні» гроші. Це відбувається оскільки люди намагаються позбутись «поганих» грошей під час розрахунків, а «гарні» залишити для себе, оскільки більше цінують «гарні» гроші. Тобто "Гірші гроші витісняють з обігу кращі". В результаті «хороші гроші» вилучаються у скарб або вивозяться закордон, де за них можна вилучити більшу суму.

Система біметалізму була поширеною в Європі у ХVІ – ХVІІІ ст.. Однак вона мала два важливі недоліки:

1. Функціонування двох металів протирічить самій природі грошей, як загального еквівалента.

2. Подвійні цінові пропорції ускладнюють товарообмінні операції, що стримує розвиток виробництва.

Однак біметалізм не відповідав потребам розвинутого ринкового господарства, бо використання як міри вартості двох металів суперечило суті цієї функції грошей. Загальною мірою вартості може бути лише один метал.

ІІ. Монометалізм – це грошова система у якій роль загального еквівалента виконує лише один благородний метал.

Історично існувало три типи монометалізму:

1. Мідний існував у Стародавньому Римі у V – ІІІ ст.. до нашої ери.

2. Срібний – у Росії, Голландії, Індії у ХІХ ст..

3. Золотий - Англія першою перейшла до золотого монометалізму наприкінці XVIII ст. - на початку XIX ст. Золотий монометалізм було введено в Німеччині - у 1871-1873 pp., у Швеції, Норвегії та Данії - у 1873 p., у Франції - у 1876-1878 pp., в Австрії - у 1892 p., в Росії та Японії - у 1897 p., у США - в 1900 р. (з ХІХ ст.).

Отже, в залежності від режиму функціонування золота як загального еквівалента золотий монометалізм існував у трьох основних формах:

1. Золотомонетний стандарт – це грошова система при якій роль загального еквівалента виконує золото, а банкноти в обігу вільно на нього розмінюються. Його характерними ознаками були відсутність обмежень на розмін банкнот на золото, а також вільний рух золота між країнами.

Золотомонетний стандарт проіснував до І світової війни у період якої було припинено розмін банкнот на золото, а його вивезення за кордон заборонено, що було пов’язано із значним збільшенням грошової маси в обігу, які перевищували золоті запаси Центрального банку.

По закінченні війни лише в США зберігався золотомонетний стандарт. За нових історичних і політичних умов повернення до класичної золотомонетної форми було вже неможливим. Одна з причин цього - нерівномірність світових запасів золота. У той час, коли питома вага США у світових централізованих запасах золота за 1913-1924 pp. зросла з 31,7 до 46%, питома вага європейських країн впала з 49,3 до 34%. Це значно ускладнювало поновлення золотомонетного стандарту.

Іншою причиною було прагнення держав до централізації золота як важливого військово-фінансового ресурсу на випадок нових війн. Тому навіть ті європейські держави, які мали порівняно великі золоті запаси (Англія і Франція), вживали заходи для того, щоб централізувати ці запаси, вилучити їх з обігу та зберігати у центральних банках.

2. Золотозлитковий стандарт – це грошова система, за якої в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки з певними обмеженнями. Золотозливковий стандарт було вперше запроваджено 1925 р. в Англії де ціна стандартного злитка вагою 12,4 кг дорівнювала 1700 фунтів стерлінгів, у Франції ціна зливка вагою 12,7 кг - 215 тис. франків.

3. Золотодевізний стандарт – це грошова система при якій відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. Золотодевізний стандарт проіснував до Світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Отже, перевагами золотого стандарту є:

1. Стабільність валют і їхніх курсів, як важливий фактор розвитку світової економіки;

2. Зведення до мінімуму інфляційних процесів.

Недоліками золотого стандарту є:

1. Залежність грошової маси від видобутку золота;

2. Неможливість для центрального банку проводити самостійно грошово-кредитну політику відповідно до потреб економіки.

Таким чином, остаточний крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною кризою 1929-1933 pp. Унаслідок неї золотий стандарт було скасовано в усіх країнах (у Великобританії, Німеччині та Японії - у 1931 p., у США - у 1933 p.).

Після світової кризи 1929-1933 pp. золотий стандарт певний час зберігався лише у країнах так званого "золотого блоку": Франції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, Італії та Польщі. У 1935 р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936 р. - усі інші країни. З того часу утвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система, що базувалася на золотому монометалізмі, поступилася місцем валютним угрупованням - валютним блокам та зонам.

Система обігу знаків вартості – являє собою систему грошового обігу у якій гроші функціонують у вигляді номінальних знаків, що є нерозмінними на благородні метали, а останні повністю витіснені з обігу. (система кредитних грошей)

Випуск сучасних кредитних грошей не пов’язані з запасами

благородних металів, а визначається реальними потребами обороту товарно-матеріальних цінностей.

Основними характерними ознаками є:

1. Відсутність золотого забезпечення і розміну грошових знаків на золото;

2. Надання уряду грошових коштів лише в порядку кредитування;

3. Скорочення готівкового грошового обігу і розвитку безготівкового;

4. Наявність постійних інфляційних процесів, що призводять до зниження купівельної спроможності;

5. Монополізація державою емісії готівкових грошових знаків;

6. Активне державне втручання у регулювання грошової сфери економіки.

Основною перевагою системи обігу знаків вартості є її еластичний характер, що визначається здатністю центрального банку задовольнити потреби суб’єктів ринку у грошових коштах відповідно до економічної активності і обороту ВВП.

Основним недоліком системи обігу знаків вартості є висока імовірність знецінення грошей у наслідок їх надмірного випуску.

Грошові системи залежно від ступеня втручання держави в економічні відносини можуть бути ринковими та неринковими.

Неринковим грошовим системам притаманне переважання адміністративних неринкових методів регулювання грошового обігу, що проявляється насамперед у штучному розмежуванні його на готівкову та безготівкову сфери. Такі грошові системи відповідали потребам адміністративно-командних економічних систем, що мали місце у колишніх

соціалістичних країнах.

Для ринкових грошових систем характерним є переважання економічних методів та інструментів регулювання грошового обігу. Такі системи властиві країнам з економічними системами ринкового типу.

За характером регулювання національної валютної системи грошові системи можуть бути відкритими та закритими.

Для відкритих грошових систем характерним є мінімальне втручання держави у регулювання валютних відносин всередині країни, що виражається у дерегулюванні валютного ринку, повній конвертованості валюти, ринковому механізмі формування валютного курсу. Таке можливе лише за умов достатнього розвитку та відкритості економіки країни.

Закриті грошові системи характеризуються наявністю значної кількості валютних обмежень, що проявляється в адміністративному регулюванні валютного ринку, неконвертованості валюти, штучному формуванні валютного курсу та ін. Такі грошові системи характерні для країн із закритою економікою.

 

3. Грошова система України

Становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України "Про банк і банківську діяльність", ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р.

Процес формування грошової системи України

здійснювалась у три етапи:

1. Січень 1992 р. – введення у готівковий грошовий обіг купонів багаторазового використання як тимчасової валюти;

2. Листопад 1992 р. – введення у безготівковий грошовий обіг українського карбованця і вихід України із зони рубля;

3. Вересень 1996 р. – введення у готівковий і безготівковий обіг гривні як національної валюти в результаті проведення грошової реформи.

На сьогодні основні елементи грошової системи України відповідають умовам функціонування ринкових відносин:

1. Єдиним законним платіжним засобом в Україні є гривня, що приймається усіма юридичними і фізичними особами без будь-яких обмежень на всій території країни;

2. Масштаб цін виконує технічну роль при здійсненні грошима функції міри вартості, показуючи реальні цінові співвідношення, вираження яких забезпечує гривня як національна грошова одиниця;

3. Готівкові грошові знаки в Україні випускаються в формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість;

4. Валютний курс гривні до іноземних валю визначається на основі середньозваженого курсу із купівлі-продажу доларів США на міжбанківському валютному ринку, що здійснюється комерційними банками та національним банком України. Курс гривні до інших конвертованих валют визначається на підставі інформації про курс гривні до долара США;

5. Порядок емісії грошей встановлюється НБУ, якому належить виключне право на введення в обіг банкнот і розмінної монети, організацію їхнього обігу та вилучення по мірі зношення;

6. Регламентація безготівкового грошового обігу

здійснюється НБУ через встановлення правил, форм і стандартів розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб із застосуванням паперових та електронних документів. Основним інструментом передачі коштів у процесі безготівкових розрахунків є платіжні доручення, платіжні вимоги доручення, розрахункові чеки, платіжні векселі.

7. Порядок здійснення операцій з дорогоцінними металами та іноземною валютою регламентується правилами НБУ, які визначають:

а) склад учасників таких операцій;

б) умови їхнього доступу на валютний ринок;

в) види валютних операцій, що можуть здійснюватися.

8. Державний апарат, що забезпечує регулювання грошових операцій представлений Національним банком України.

 

4. Державне регулювання грошової сфери економіки

Державне регулювання грошової сфери економіки являє собою сукупність засобів впливу у повноважених державних органів на організацію грошового обігу і функціонування грошової системи в країні.

Необхідність державного регулювання грошової сфери зумовлена потребою виконання закону грошового обігу з метою підтримання оптимального рівня грошової маси відповідно до потреб обороту ВВП.

В умовах системи обігу знаків вартості дана функція покладається на центральний банк, який проводить для цього відповідну грошово-кредитну політику.

Грошово-кредитна політика – це комплекс заходів, що здійснюється центральним банком країни з метою регулювання кількості грошей в обігу та стану грошового ринку.

 

 

Основними стратегічними цілями грошово-кредитної політики є:

- стимулювання економічного росту;

- забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

- підтримання високого рівня зайнятості;

- досягнення позитивного сальдо платіжного балансу.

У зв’язку із тим, що центральний банк своїми інструментами не може безпосередньо впливати на досягнення стратегічних цілей, він опосередковує їх певними тактичними цілями грошово-кредитної політики, якими є:

1. Зміна величини грошової маси;

2. Зміна рівня процентної ставки.

Для впливу на ці тактичні цілі використовуються наступні основні інструменти:

1. Зміна облікової ставки за кредитами центрального

банку, що надаються комерційним банкам.

(Облікова ставка – це виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування (надання кредитів) комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу за ними й утримується з номінальної суми векселя.)

Зміна облікової ставки дозволяє центральному банку впливати на можливості комерційних банків та їхніх клієнтів, отримувати кредити, що в свою чергу впливає на обсяг грошової маси. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків:

- стримує попит комерційних банків на свої позики, гальмує зростання їх надлишкових резервів та банківського кредитування економічних суб'єктів, стримує зростання пропозиції грошей;

- сигналізує економічним суб'єктам про свій намір "здорожчити" гроші, що саме по собі спонукає економічних суб'єктів до більш обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон'юнктури.

Зниження центральним банком облікової ставки має протилежні наслідки - збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, що спричинює зростання пропозиції грошей.

Процентна політика як монетарний інструмент має певні недоліки. Вплив його на пропозицію грошей не досить чіткий і оперативний. Для комерційних банків та інших економічних суб'єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими процентними ставками, за якими вони одержують позички в інших кредиторів і самі надають позички. Якщо, наприклад, ринкові позички зросли більше, ніж облікова ставка НБУ, то комерційним банкам буде вигідно не зменшувати свої запозичення в центрального банку. Тому НБУ не досягне ефекту гальмування пропозиції грошей підвищенням облікової ставки. Крім того, комерційні банки можуть не відреагувати відповідним чином на зміну облікової ставки і з інших причин: через інфляційні очікування, стан своєї ліквідності тощо. У разі високих інфляційних очікувань, погіршення ліквідності комерційним банкам доцільно збільшувати попит на позички НБУ навіть при підвищенні облікової ставки.

2. Зміна норм обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати у центральному банку. Це впливає на розміри банківських ресурсів, а від так на можливості видачі кредитів і величину грошової маси. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить відповідно знизити норму обов'язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну - збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків;

(Обов’язкові резерви банків – це кошти комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати на своїх кореспондентських рахунках у центральному банку відповідно до встановлених законодавством нормативів як забезпечення певних видів діяльності.)

3. Операції на відкритому ринку – суть яких полягає у

купівлі-продажу центральним банком цінних паперів, що позначається на ресурсних можливостях комерційних банків. Тобто, сутність даних операцій полягає утому, що купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в обіг відповідну суму грошей і цим збільшує банківські резерви, внаслідок чого потім збільшується і загальна маса грошей в обігу. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обігу. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція грошей.

(Політика відкритого ринку – сукупність операцій із купівлі або продажу центральним банком цінних паперів із метою впливу на ресурсну базу комерційних банків.)

Таким чином, державне регулювання займає важливе місце в системі державного управління економікою, оскільки дає можливість впливати на всі процеси на макро- та мікроекономічних рівнях.

 

 

Тема 6. Інфляція і грошові реформи (4 год.)

1. Суть і форми прояву інфляції

2. Основні причини інфляційного процесу

3. Механізм розвитку інфляції

4. Вплив інфляції на економіку і соціальну сферу

5. Теоретичні концепції інфляції

6. Основні напрями антиінфляційної політики

7. Грошова реформа як метод стабілізації національної валюти

8. Особливості проведення грошової реформи в Україні

 

1. Суть і форми прояву інфляції

Інфляція – це процес втрати купівельної спроможності грошей внаслідок переповнення сфери обігу грошовими знаками понад дійсну потребу економіки, що призводить до їх знецінення.

Термін інфляція у сучасному розумінні вперше застосував у 1864 р. американський економіст Олександр Делмар.

Інфляція - явище досить складне за формою її прояву та за сукупністю чинників, що її спричинюють. Зовні вона виявляється в зростанні цін на товари і тарифів на послуги, у падінні валютного курсу національних грошей, у поглибленні товарного дефіциту. Усі ці явища є проявом знецінення грошей, незалежно від причинно-наслідкових зв'язків між грошима і товарами на ринку.

 

 

Форми прояву інфляції розрізняють:

1. Залежно від ступеня поширеності інфляція може бути:

а) локальною, тобто має місце в межах однієї країни;

б) світовою, охоплює групи країн або цілі регіони світу.

2. Залежно від часу дії інфляції може бути:

а) періодична, поява якої зумовлена коливанням фаз ділового циклу;

б) постійна, виникнення якої не залежить від динаміки економічного розвитку, а має характер перманентного знецінення грошової одиниці.

3. Залежно від особливостей розвитку та перебігу інфляційних процесів інфляція може бути:

а) Відкрита інфляція проявляється у зростанні загального рівня цін на товари і послуги, що виробляються в країні.

б) Прихована інфляція знаходить відображення у товарному дефіциті, який періодично посилюється, а також у зниженні якості товарів і послуг. Розвиток прихованої інфляції пов'язаний із втручанням держави у ринковий механізм ціноутворення. При цьому ціни утримуються на фіксованому рівні за допомогою адміністративних заходів. Основною формою вияву такої інфляції є загострення дефіциту, коли купівельна спроможність грошей падає у зв’язку з неможливістю придбати потрібні товари. Іншою формою прихованої інфляції є приховане підвищення цін, що виявляється в погіршенні якості товару при незмінній ціні, «вимиванні» товарів дешевого асортименту, продажі старих товарів під новою маркировкою і відповідно за більш високими цінами. Прихована інфляція також проявляється в наявності незадовільного попиту, представленого вимушеними заощадженнями, що утворилися через те, що покупці не можуть знайти необхідні товари. Тому приховану інфляцію часто називають адміністративною, народжену адміністративними цінами.

4. Залежно від темпів зростання цін, що розраховуються на основі відповідних індексів розрізняють такі основні типи інфляції:

1. Повзуча інфляція характеризується прискореним зростанням маси грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін. Тобто зростання цін не перевищує 5 % на рік;

2. Помірна, відкрита, яка проявляється у прискоренні знецінення грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5-20% на рік. Така інфляція стає відчутною для економічних суб'єктів, і вони починають вживати адаптаційні заходи. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів економіки, особливо "природним монополістам". Зайняті тут підприємці починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту, їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи рівновагу всього ринку;

3. Галопуюча інфляція, при темпах зростання цін від 20% до 100% в рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний;

4. Гіпер інфляція, коли темпи зростання цін перевищують 100 % на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіналів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, поширюється бартер. Порушується кредитний механізм, посилюються стихійні процеси в економіці.

Протилежним до поняття інфляція є дефляція.

Дефляція – це зростання купівельної спроможності грошової одиниці, що виявляється у зниженні загального рівня цін. При цьому купівельна спроможність грошей може збільшуватися внаслідок вилучення з обігу надлишкової грошової маси, а також у результаті збільшення фізичних обсягів виробництва.

 

2. Основні причини інфляційного процесу

Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес. Усі причини інфляційного процесу поділяються на дві основні групи.

Залежно від причин, які призводять до інфляційних процесів, розрізняють:

- інфляцію попиту;

- інфляцію витрат (пропозиції).

Інфляція попиту – це тип інфляційних процесів виникнення і розвиток яких пов'язаний із надлишковим надходженням грошей в економіку, що призводить до перевищення платоспроможного попиту над товарною пропозицією і викликає зростання цін.. Попит на товари більший, ніж пропозиція, у зв’язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Тобто, спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів.

Інфляція попиту може бути спричинена:

- надмірною емісією, тобто випуск центральним банком грошей в обіг понад дійсну потребу в них економіки;

- дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і

додатковий попит;

- кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних інструментів обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари і послуги;

- припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю спричинює загальне зростання обсягу грошової маси, а отже і надлишковий попит.

Отже, інфляція попиту спостерігається тоді, коли зростання рівня цін відбувається під впливом загального збільшення сукупного попиту.

Інфляція витрат. Цю інфляцію розглядають з позиції зростання цін під впливом наростаючих витрат виробництва, зростання витрат на заробітну плату. Причинами такої інфляції є:

- зниження темпів зростання продуктивності праці, спричинене циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, тобто до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін;