Усі люди походять від Адама, який згрішив і якого засудили. Усі народжуються не тільки далекими від первісного (райського) стану невинності й блаженства, але й з гріховним спадковим ураженням своєї духовно-тілесної природи, і тому є чадами гніву Божого за єством (Еф. 2, 3). Вроджена гріховність, що шляхом народження переходить від предків до нащадків, разом із виною чи осудом гріха в Адамові, відома під назвою первородного, чи вродженого, гріха. За цей гріх усі нащадки Адамові перебувають під дією гніву Божого, засуджені на хвороби, скарги, на смерть тимчасову й вічну.
Первородний гріх у нащадках першоствореної пари, очевидно, не тотожний із гріхом самих прабатьків. Адам, порушивши заповідь Божу, здійснив і особисту гріховну дію, кинув у гріховний стан і свою богостворену природу. Нащадки Адамові не брали свідомої й добровільної участі в гріховній дії Адама, але народжуються всі люди у гріховному стані природи, або в успадкованій гріховній зіпсутості й розпаді природи, у якій перебуває гріх, що становить деяке живе начало, яке з силою тягне до здійснення особистих гріхів, гріхи ці враховуються разом із виною або осудом гріха Адамового. "Оскільки в стані невинності всі люди були в Адамові, то як скоро він згрішив, у ньому і всі опинилися у гріховному стані. А тому не тільки підлягають гріхові, але й покаранню за гріх". Церква на основі чіткого вчення Одкровення завжди визнавала як справжність первородного гріха, так і те, що його ставлять за провину всім нащадкам Адама.
Успадкований через фізичне народження гріховний стан людської природи виявляє себе як загальнолюдська схильність людей до гріховних вчинків. Немов від імені всіх носіїв цього гріховного стану святий апостол Павло говорить: "Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю... Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені... Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх" (Рим. 7, 15, 19-20, 22-23).
Кожний, хто прислухається до голосу своєї совісті, на власному досвіді неодноразово переконувався в істинності цих апостольських слів, які свідчать про те, що гріх, який живе в нас (Рим. 7, 20), розслабляє нашу волю, прагне підкорити її своїй владі, кинути нас у духовну смерть.
"Немає людини, щоб вона не згрішила", - говорить автор 3-ї книги Царств (3 Цар. 8, 46). Цю істину підтверджує і богоодухотворений новозавітний письменник святий апостол Іоанн Богослов: "Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!" (1 Ін. 1, 8).
Гріховний стан людини (до дії на нього благодаті Божої) апостол називає станом "старого чоловіка, який зотліває у звабливих пожадливостях" (Еф. 4, 22). Характеризуючи цей стан з морального боку, той же апостол навіть говорить, що ті, хто, перебуває в ньому, мертві "через їхні провини й гріхи" (Еф. 2, 1, 5), тобто їх життя за своєю суттю є духовна смерть, розрив спілкування з Богом.
Святитель Іриней Ліонський має на увазі переважно саме духовну смерть чи розлад спілкування з Богом, коли говорить, що "Адам став початком тих, хто помирає" і лише Христос "став початком живих".
Свідомо відкидаючи необхідність для їх спасіння благодатного відродження й оживлення (оживотворення) через таїнство хрещення, яке здійснюється в Церкві Христовій, вони позбавляють себе можливості стати в цьому земному житті учасниками Царства Божого. "Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже" (Ін. З, 5). Такі люди прирікають себе на духовну смерть, роблячи себе нездатними до спілкування з Христом, джерелом вічного життя. Вони нібито добровільно ворогують із Богом (див. Рим. 5, 10), роблячи себе "дітьми гніву" (Еф. 2, 3).
Узагалі, об'єктом гніву Божого є не самі люди, які народилися поза Царством Благодаті, а власне сам успадкований ними гріховний стан,
що означає розлад у творінні Божому, який не може бути предметом благовоління Божого, тому що "неможливе спілкування світла з темрявою" (2 Кор. 6, 14).
"Гріховність, як неправильний стан природи людини, як аномалія, - говорить проф. М.М. Глубоковський, - викликає на себе праведний гнів Божий, хоча есенціально (тобто за самою суттю своєю) Правда Божа не підлягає образі і в самому караючому настрої керується невичерпним чоловіколюбством".
Корисно пригадати роздуми архімандрита Сергія про Правду Божу, які містяться в його праці "Православное учение о спасении": "Правда Божа виявляється та діє не таким чином, що Бог для Свого задоволення хоче мук та смерті грішника, хоча б цей останній і був здатний до життя, - а таким чином, що Бог як Святий Носій життя та істини, від вічності, дав право на життя й блаженство тільки добру (Бут. 1, 31) і засудив зло, як пряме заперечення Божественного життя, на смерть і муки. Тому-то всяке буття, що вибирає за своєю волею зло, тим самим прирікає себе на лиху долю: грішник повинен померти. Отож, цьому неспростовному закону вічної правди, що засуджує не грішника, а гріх (!), що керується, відповідно, не почуттям образи й бажанням помсти, а власне моральною гідністю буття, - і була принесена Голгофська жертва... ця ж правда не може суперечити любові, тому що вона спонукається не бажанням задоволення, яке виключає любов, а прямою неможливістю, не заперечуючи Себе, дарувати мир та життя беззаконню".
Правда Божа осуджує первородний гріх як розлад, що відбувся в чистій і досконалій Богом створеній природі людській. Але вона ж і пропонує задарма, без будь-якої людської заслуги, надійний засіб для звільнення від гріховної спадковості - вступ у Новий Завіт із Богом посередництвом таїнства святого хрещення, миропомазання, покаяння та причастя Тіла й Крові Господа Ісуса Христа, Нового, або Другого, Адама (1 Кор. 15, 47), Родоначальника спокутуваного й спасенного Ним і в Ньому роду людського.
Хрещення є воскресіння зі смерті духовної, дарування людині можливості "ходити в оновленому житті" (Рим. 6, 4), а миропомазання і Євхаристія надають їй сили, які необхідні для здолання схильності до гріховних учинків. Завдяки цьому людина, що вірує в Христа і стала членом Церкви Христової, має можливість поступово, у напруженій боротьбі з гріхом, звільнятися від рабства гріха (Рим. 6, 20, 22) і з сфері духовної смерті переходити до істинного й незмінного життя у Христі.
