Розкажіть про історію гріхопадіння прародителів і його наслідки.

Безневинний та блаженний стан прабатьків не був станом незмінним. Буттєписьменник не вказує, як довго жили прабатьки в раю, але говорить, що вони порушили заповідь Бога і впали. Можливість падіння перших людей містилася в тому, що вони стояли ще на шляху випробування і свобода їхня не була ще цілком утвердженою досвідом і навичками в добрі.

Коротко й просто передає Буттєписьменник історію гріхопадіння прабатьків. Він розповідає: "Змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив. І сказав він до жінки: "Чи Бог наказав: "Не їжте з усякого дерева раю?"" І відповіла жінка змієві: "З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині раю, Бог сказав: "Не їжте з нього і не доторкайтесь до нього щоб, - вам не померти"". І сказав змій до жінки: "Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов боги, що знають добро й зло". І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з'їла, і разом дала теж чоловікові своєму, - і він з'їв. І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 1-7).

Таким чином, гріх проникнув у людську природу під впливом змія-спокусника, котрий звабив Єву до переступу заповіді. Під змієм-спокусником у власному розумінні треба розуміти не звичайного змія, а особливе єство духовне, розумне і при цьому зле, котре тільки користувалося змієм - твариною, як зброєю спокуси. Таким єством був ангел, що відступився від Бога, тобто диявол. В інших місцях Писання спокушення прабатьків до гріха прямо приписується дияволу. Так, Спаситель називає диявола людиновбивцею споконвіку, і саме тому, що він - винуватець гріха й смерті в людському роді, а всіх грішників іменує синами диявола (Ін. 8, 44). Ап. Іоан також називає того великого змія, чи вужа ста­родавнього, який спокушав людину, дияволом і сатаною, що зваблює всесвіт (Об. 12, 9; 20, 2-3). У книзі Премудрості сказано: "Заздрістю диявола смерть у світ увійде" (Прем. 2, 24).

Хоча гріхопадіння прабатьків здійснилося під впливом диявола, але внутрішня та головна причина походження гріха була в самих прабатьках, у їхній свободі. Диявол з'явився в раю не як гнобитель людини, але як звабник, котрий міг діяти хитрістю, порадою, підказкою, саме тією зброєю, котра, хоча й може впливати на свободу волі, але не може її цілком примусити. З іншого боку, і самі люди володіли всіма засобами, щоб відбити всі ті підступні поради. А тому, якщо вони схилилися на бік спокусника, то цим показали непокору Богові, не з необхідності та примусу, а за рішенням власної вільної волі.

Отже, гріх у перших людей виник як негативний плід їхньої свободи під впливом зваблення їх із боку диявола. Значить, не можна вважати винуватцем гріха ані Бога, ані сам гріх як явище, споконвіку притаманне людському родові.

У біблейському переказі про падіння людини подано поняття про саму суть гріха, здійсненого прабатьками. Видимий бік гріха складався з порушення доброї заповіді Божої поїданням плоду із забороненого дерева. Але ця заповідь дана була першим людям безпосередньо Самим Богом і була, таким чином, вираженням Його волі. Звідси, із зовнішнього (формального) боку, гріх перших людей, як і всякий гріх (гріх є беззаконня, 1 Ін. З, 4), був переступом морального закону й непослухом волі Божій (Рим. 5, 15-20). Але за внутрішнім своїм єством цей гріх полягав у гордовитому роз'єднанні творива зі своїм Творцем, виявом непомірного самолюбства, що виявилося в бажанні досягнути рівності з Богом і бути в повній незалежності від Нього. З біблійного переказу про гріхопадіння видно, що жінка вирішила порушити заповідь Божу тільки після того, як диявол, спочатку поселивши в Єві замість любові до Бога, віри в Нього недоброзичливість та недовір'я, невдоволення Ним, указав на можливість незалежного від Бога життя: будете як боги. Значить це був той самий гріх, котрий був причиною падіння самого спокусника і багатьох із величних духів із висоти ангельської величі у прірву загибелі та приниження, те ж саме вороже роз'єднання творива з Творцем, повстання проти Творця.

У Буттєписьменника відносно детально розповідається тільки про гріхопадіння жінки, а про відступництво чоловіка лише помічено, що жінка подала чоловікові своєму [заборонений] плід, і він з'їв. Про особливе зваблення його й спонукування до гріха не розповідається, указано лише, що він згрішив тому, що послухався голосу жінки своєї, тобто послухав її більше, ніж Господа. Отже, можна вважати, що він відступився внаслідок переконань із боку жінки й пристрасті до неї, розділивши, звичайно, і всі гріховні її помисли й почуття.

Вказаними властивостями цього гріха пояснюється і його надзвичайна злочинність; він є тяжким переступом, настільки великим, що для відновлення людини й знищення всіх наслідків гріхопадіння вимагався аж такий засіб, як втілення та смерть Сина Божого. Блаж. Августин називає гріх Адама "незбагненним відступництвом" і говорить, що розміри цього гріха навіть не може пояснити наша думка. "Тут були, - говорить він, - і гордість, тому що людина забажала перебувати під владою більше своєю, ніж Божою; і зневага святині, тому що не повірила Богові; і людиновбивство, тому що наразила себе на смерть; і перелюбство духовне, тому що невинність людської душі порушена переконанням змія; і злодійство, тому що скористалася забороненим деревом; і користолюбство, тому що захотіла більшого, ніж те, чим повинна була вдоволь­нитися". А Тертуліан у порушенні заповіді прабатьками вбачав порушення всього десятислів'я.

Гріхопадіння прабатьків і його наслідки

Таким чином, видима сторона гріха наших прабатьків полягала в порушенні заборонної заповіді Божої, вираженої в наступних словах: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 16-17).

Порушивши цю заповідь, прабатьки впали в гріх прямого непослуху чи непокори Богові, і таким чином порушили в самій основі весь моральний закон, який є не що інше, як блага і досконала воля Божа (Рим. 12, 2). Але порушуючи закон Божий, людина як істота розумна й відповідальна за свою поведінку стає істотою злочинною та винною перед Богом.

"Нехай ніхто не думає, - говорить Блаженний Августин, - нібито гріх перших людей незначний та легкий тому, що складався лиш із їди плодів дерева, - заповіддю вимагалась покора, така доброчесність, яка в розумної тварі є ніби матір'ю й берегинею всіх чеснот".

В одному зі своїх творів Блаженний Августин назвав гріх Адама "незрозумілим відступництвом".

"Як тільки відбулося порушення заповіді, у той же час, - говорить Блаженний Августин, - залишила прабатьків і благодать Божа". У людині, першопочатково чистій і невинній, з'явився новий, невластивий і чужий їй раніше гріховний настрій та внутрішня замкнутість у спілкуванні з Богом, Джерелом життя.

"Найбільш ґрунтовна й значна зміна, - пише єпископ Гурій, - відбулася в душевному житті... Божество, що раніше сприймалося як блага повнота внутрішнього життя, стало тепер сприйматися як зовнішній об'єкт і як такий, що збуджує уже в серці не хвилювання любові, а почуття страху. Це почуття страху болісне для людини, вона тремтить перед Богом, намагається сховатися від Лиця Божого... За неминучими законами психологічного життя, це Божество свідомістю людини буде все далі і далі віддалятися від людського серця, людина все більше й більше буде прагнути заховатися від Лиця істинного Бога і стане створювати собі фальшиві кумири, що будуть більш доступні для зміненої її внутрішньої сутності...".

Якщо до гріхопадіння в природі людини царювала повна гармонія і рівновага поміж душею та тілом, так що, коли душа вільно спрямовувалась до Бога і підкорялась Йому, тіло слухняно корилось й служило їй самій, то після гріхопадіння зовсім похитнулися й порушились ці гармонія та рівновага. Карою за непокору душі Богові стала непокора тіла душі людини. При цьому тіло не тільки перестало підкорятися душі, але й навіть взяло верх над нею, так що у людині, що впала, замість закону розуму втілився закон примхи (похоті), і життєвим началом замість духу стало тіло, що відволікало його від всього духовного і тягнуло до чуттєвості та гріха, таким чином стаючи з наслідку гріха причиною (породжувачем) гріха.

Наслідком гріхопадіння стала і тілесна смерть. "Як відомо християнам, що дотримуються істинно кафолічної віри, - пише Блаженний Августин, - смерть тілесна спіткала нас не за законом природи, тому що Бог не створив для людини смерті, - але внаслідок гріха".

Православний Катехизис митрополита Філарета в розділі, присвяченому III члену Символу віри (про втілення Сина Божого), констатує як безсумнівний факт наступне: "Як від зараженого джерела природно тече заражений потічок, так від родоначальника, що заражений гріхом і тому смертний, природно народжуються заражені гріхом і тому смертні нащадки".

Цю ж думку можна передати так: усі люди як нащадки родоначальника людського роду Адама, хоча і створеного за образом Божим, але такого, що здійснив тяжке гріхопадіння, народжуються з гріховними спадковими пошкодженнями своєї духовно-тілесної природи. Ця вроджена гріховність з часів Блаженного Августина відома під назвою первородного гріха (peccatum originate).

"Немає нічого відомішого, - говорить Блаженний Августин, - за учення Церкви про первородний гріх, - але в той же час, і немає нічого таємнішого і недосяжнішого за дане вчення для звичайного людського розуміння".

Примітка: Сказання Мойсея про гріхопадіння прабатьків є правдивою і дійсною історією походження зла й гріха у світі, і тому його потрібно сприймати як буквальне. Не можна припустити, щоб Бог в одкровенні настільки важливої істини, як походження зла у світі, через алегорії чи символи вводив людей у різні здивування й вагання, які переходили нерідко в помилки. Сам Буттєписьменник навчає бачити у своїй розповіді правдиву історію. У зв'язку з розповіддю про гріхопадіння в тих же главах його, без сумніву, історичної книги є географічні, етнографічні й чисто історичні вказівки, що не допускають алегоричного розуміння. Усе старозавітне законодавство, весь жертовний культ і взагалі все вчення про спасіння є, у зв'язку з розповіддю книги Буття про гріхопадіння, історичною подією. Священні письменники і Старого, і Нового Завіту часто посилаються на це оповідання, приймаючи його за справжню історію гріхопадіння (напр. Ос. 6, 7; Прем. 2, 23-24; Сір. 25, 27; Рим. 5, 12-21; 2 Кор. 11, 3; 1 Тим. 2, 14 та інші). Так само і отці, і вчителі Церкви звичайно розуміли й пояснювали розповідь про гріхопадіння буквально, як правдиву історію.

Наслідки гріхопадіння

Гріх, скоєний прабатьками в раю, супроводжувався різноманітними згубними наслідками для людства, тобто як для самих прабатьків, так і для всього потомства, що пішло від тих, що згрішили. Наслідками гріхопадіння, згідно із ученням Православної Церкви є: стосовно душі людини - духовна смерть внаслідок позбавлення благодаті Божої та ушкодження всіх сил її духовної природи (потьмарення в ній образу Божого); стосовно тіла – хвороби та смерть тіла; стосовно зовнішнього достатку - вигнання людини з раю, втрата чи зменшення влади над природою і осуд її на виснажливу працю й скорботи в земному життя із неминучою смертю в кінці. Видима природа була проклята прокляттю за гріх людини. Нарешті, усі нащадки Адама народжуються зі спадковою гріховністю та за свою вроджену гріховність є винними перед Богом, чому хвороби, скорботи, тимчасова та вічна смерть є долею не одних прабатьків, але й усього людства.

Наслідки ці, однак, не є тільки природним здійсненням гріха, хоча гріх і в самому собі є подібним до отрути, джерелом руйнування, безпорядку, розладу (Гал. 6, 7-8; Як. 1, 15). Деякі з наслідків гріха служать позитивними покараннями з боку правди Божої за гріх, визначенням суду Божого над злочинним та винним перед Богом людством.

Наслідки стосовно душі людини

Людина в порушенні заповіді Божої виявила гордовите прагнення до незалежності від Бога, внутрішньо забажала сама бути Богом. Першим наслідком такого відчуження людини від Бога було те, що душа позбулася благодаті Божої, бо "що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?" (2 Кор. 6, 14). Залишившись без благодаті Божої, яка зміцнювала природні сили невинної людини в напрямку добра, людина через це сама себе прирекла на духовну смерть, згідно з визначенням Божим: "Бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 17). Смерть душі не є припиненням особистого буття людини, бо душа безсмертна, а роз'єднанням її з Богом, у якому життя всього живучого й животворне світло людського духу (Ін. 1, 4; Пс. 35, 10), "бо в Нім ми живемо й рухаємось, та існуємо" (Діян. 17, 28). Унаслідок такого роз'єднання душа хоча й зберігає буття, але життя її набуває неправдивого, не властивого її природі напрямку, бо істинне життя духу без благодаті Божої так само неможливе, як неможливе життя тілесне без їжі та повітря. Отже, наскільки людина віддаляється від Бога, прямуючи дорогою зла, настільки прилучається вона до духовної смерті (Як. 1, 15; 1 Ін. З, 14; 5, 16-17; Рим. 1, 32 та інші). Відповідно бувають різні ступені духовної смерті, як і духовного життя. Звичайно, перші люди ще не відчували всіх жахів духовної смерті, бо покаялись у своєму гріхові й отримали обітницю про Спасителя. Але в нащадках Адама зло і віддалення від Бога мали розвинутися до рішучого відступництва від Бога й озлоблення у злі. На таких у майбутньому житті, після всезагального воскресіння й суду, чекає вічна смерть, друга смерть (Об. 2, 11; 20, 6; 6, 14; 21, 8; пор.: Мф. 25, 41, 46). Тоді чітко розкриються перед свідомістю людини в усій грізній величі слова Божі: "Смертю помрете".

Іншим наслідком гріха людини було пошкодження духовної природи людини, поява в душі, за апостолом, іншого закону, який бореться проти закону розуму (або нового прийдешнього начала, яке можна назвати началом зла чи гріховних дій). Ап. Павло такими рисами зображує перебування та дію в грішній природі людини цього начала: "Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені,

але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. То ж знаходжу закон, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 18-21). Це дієве гріховне начало як у прабатьків, так і в їхніх нащадків проникло повністю в їхню природу. Гріховному ураженню піддалися всі сили душі: розум, воля та серце.

Ураження розуму виявилося в тому, що розум потьмарився, втратив ту чіткість та проникливість, які властиві були людині до гріхопадіння. Це відкрилося одразу ж після гріхопадіння. Коли ті, що згрішили, почули голос Бога, що по раю ходив, то замислили сховатися від лиця Господа посеред дерев райських (Бут. З, 8), забувши, що від Всюдисущого та Всевідаючого нема нічого потаємного. У сфері мислення одразу ж народилася так звана (церковною мовою) "тілесна думка" (Рим. 8, 7). Адам перекладав вину за свій гріх на дану йому Богом дружину і певною мірою на Самого Бога, а жінка подібним чином складала вину на змія (Бут. З, 12-13). У нащадках Адамових ураження розуму виявилося та виявляється ще чіткіше (Прем. 9, 16), особливо у відношенні до пізнання Бога й світу духовного. "Людина тілесна, - говорить апостол, -не приймає речей, що від Божого Духа, бо для неї це глупота і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно" (1 Кор. 2, 14). Проповідь про Христа для іудеїв здавалася, як і еллінам (грекам в ап. Павла), безумством (1 Кор. 1, 23). Потьмарений гріхом розум готовий виправдати зло і гріх у всіх його проявах.

Гріх вніс розлад і в область волі, людської моральної свободи: "Воля нахилилася більше до зла, ніж до добра". Це теж виявилося одразу ж після гріхопадіння. Прабатьки замість того, щоб принести щире покаяння, додають до першого гріха новий гріх, приносять лукаве самовиправдання та виявляють навіть деяке вороже налаштування до Творця. Цей нахил волі більше до зла, ніж до добра, й став долею всіх нащадків Адамових: "Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню" (Рим. 7. 19). І таке явище має характер більш-менш постійної норми: Тож знаходжу закон, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 21), внаслідок того, що в людській природі живе начало гріха: гріх панує над грішною людиною, підкоряє її волю своїй владі (Рим. 5, 21; 6, 12). Грішна людина - раб гріха (Рим. 6,17,20).

Ураження людської природи внаслідок гріха відбилося, нарешті, і на серці як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. До падіння серце прабатьків відрізнялося чистотою та невинністю, не знало гріховних потягів. Але як тільки вони согрішили, у серці виникли нечисті бажання і гріховні потяги. Зразу ж після вкушання ними забороненого плоду "розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 7). Відмовившись від вищого блага спілкування з Богом, прабатьки віддали перевагу вкушанню забороненого плоду, низьким благам цього світу. Такий зіпсований напрям серця, огида чи нерозуміння смаку в благах духовних, перевага чуттєвості помічається у всіх нащадках Адамових; людині буває потрібно докласти багато зусиль, щоб зберегти в серці чистоту бажань та почуттів, перемогти чуттєві помисли й потяги. Від серця, зіпсованого гріхом, виходять, за словами Спасителя, "лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги" (Мф. 15, 19). Так, гріх вніс глибоке ураження у все духовне єство людини, усі сили духу зазнали пошкодження. Внаслідок цього порушилася повна узгодженість та доцільність духовних сил: деякі сили стали брати перевагу над іншими, - наприклад, почуття чи уява, чи поміркованість; відкрилася внутрішня боротьба людини із самою собою: "Бо тіло бажає противного духові, а дух - противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете" (Гал. 5,17). Саме тіло вийшло з повної покори душі, одержало неприродну перевагу над душею й спонукає постійно людину до гріха. Сукупність створених гріхом змін у духовній природі людини можна трактувати як ураження образу Божого в людині. Але знищення чи цілковитої втрати людиною образу Божого внаслідок гріха не сталося. Єство людське після падіння не повністю перетворилося в гріх, в нечистоту, але утримало свою сутність*. Сліди образу Божого, хоча й затьмареного ("деякі, так би мовити, стирання божественної печаті", за висловом митрополита Філарета), збереглися і в грішній людині. На це вказується і в самому Писанні. Чіткіше ж видно це із заповіді Божої, яка забороняє пролиття крові людської: "Хто виллє кров людську з людини, то вилита буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим" (Бут. 9, 6).

Думка про залишки добра в природі грішної людини розкривається в Писанні більш детально. Так, ап. Павло навчає, що і грішна людина "має задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком" (Рим. 17, 22); хоче добра і любить добро. Про язичників (в ап. Павла безбожників) він говорить, що вони не мають закону (одкровенного), але "із природи чинять законне" (Рим. 2, 14), підкоряючись природному закону і голосу совісті. Зокрема, розум людини хоча й потерпів глибоке затьмарення, не втратив прагнення до істини та здатності до її пізнання, чому апос тол і називає безвідповідальними язичників (безбожників), які не пізнали того, що можна знати про Бога (Рим. 1, 20). Історія засвідчує, що люди і в язичництві досягали пізнань про Бога та світ надчуттєвий, але з труднощами. У грішній людині збереглася природна здатність до свідомого засвоєння істин одкровення. Воля людини хоча й зробилася більш здатною до зла, ніж до добра, але не знищилася, так що грішна людина певною мірою "за природою може вибирати й робити добро, втікати й відвертатися від зла". Існування в грішній людині не тільки свободи гріха, а й свободи добра чітко стверджує Писання: "Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18), - так навчає апостол, і це бажання не завжди залишається мертвим та безплідним (Рим. 2, 14; Дії 10, 1-7). У Писанні не пропонувалося б робити добро, не подано було б заповідей, так само, як обіцянок і погроз, якщо б свобода обернулася нездатністю обирати й робити добро. Сам Ісус Христос закликав людей до спасіння, але не насильно: "Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зі Мною" (Об. З, 20), Він стоїть біля дверей серця людського, але заходить тільки до того, хто чує Його голос, що кличе, і з готовністю відчиняє Йому двері серця. Що адамів гріх не знищив свободи, засвідчує і власна свідомість кожної людини. Свідомість свободи супроводжує моральний вчинок людини від початку до кінця. Каяття, що з'являється після здійснення гріховного діла, також свідчить про свободу волі. Не повністю відвернулося від Бога й серце людини у грішному стані, не пропали в ньому ані задоволення законом Божим, ані вищі, духовні прагнення, до Бога і єднання з Ним (звідси всезагальність релігії), ані любов до добра (Рим. 1, 14; 15), ані рух совісті, який чи то засуджує людину за гріх (Рим. 2, 15), чи то вихваляє закон (Рим. 1, 7, 16).

Наслідки гріхопадіння стосовно тіла людини

Унаслідок тісного зв'язку душі з тілом, гріх створив розлад і в тілесній природі людини. Він вніс у тіло людини насіння всякого роду хвороб, стомлення від праці, розслаблення та страждань [75, С. 31-32]. Після падіння жінці як першій винуватиці гріха Бог визначив таку кару: "Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш діти" (Бут. З, 16). В особі Єви проголошена кара всьому роду людському. І взагалі, хвороби, що вражають рід людський, визначені людині як кара за гріх. "Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!" (Ін. 5, 14), - говорив Ісус Христос оздоровленому Ним хворому, показуючи тим самим залежність хвороб від гріха.

Завершенням усякого роду хвороб, яким стало піддаватися внаслідок гріха тіло людини, є тілесна смерть. Смерть тіла є розлученням душі з тілом: тіло знищується, піддається тлінню й поглинається загальним життям природи, а дух переходить у нову сферу буття (Еккл. 12, 7). Таке роз'єднання душі з тілом не є законом природи, установленим першопочатково волею Творця. Союз душі з тілом, за першопочатковим планом Божим, повинен був бути вічним, як це підтверджується і християнським вченням про всезагальне воскресіння мертвих (1 Кор. 15, 35-64). Бог смерті не створив (Прем 1,13). Він створив людину нетлінною (Прем.3,23). Не володіючи безсмертям за самою своєю природою, чи як навчав розрізняти Блаженний Августин, при неможливості смерті, воно (тіло) однак володіло смертю й можливістю не вмирати, тобто безсмертям умовним. Але ця можливість не вмирати, з утвердженням його (тіла) свободи в добрі, перейшла б у неможливість смерті. Для цього в раю посаджене було дерево життя, спожиття плодів якого давало смертному за природою людському тілу можливість не вмирати (Бут. З, 22). Але після відступництва прабатьків Бог віддалив їх від дерева життя, і можливість смерті з утратою благодаті, яка давала тілу змогу не вмирати, перейшла в необхідність смерті. Смерть тіла, отже, стала наслідком гріха, карою за порушення даної людині заповіді про дерево пізнання: "У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся" (Бут. З, 19).

Смерть є долею всього роду людського. У нащадках Адамових смерть є вже наслідком гріха прабатьків і карою за успадковану ними від Адама гріховність, помножену особистими гріхами. Особливо зрозуміло богоодкровенне вчення про походження смерті в нащадках Адамових виражене ап. Павлом у наступних словах: "Як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили" (Рим. 5, 12). На думку апостола, смерть є наслідком гріха. На початку історії людини не було гріха, а тому не було й смерті. У світ гріх увійшов як щось нове, що досі не існувало, увійшов через одного чоловіка, тобто через Адама (Рим. 5. 14-19; 1 Кор. 15, 22). А через гріх одного увійшла у світ і смерть; і саме тим, а не іншим шляхом, смерть увійшла у всіх людей (не виключаючи немовлят), через те, що люди согрішили з Адамом чи в Адамові як представникові всього людського роду. І згрішили саме тоді, коли згрішив він, а тому всі, навіть немовлята, і вмирають. Така пряма суть учення апостола про походження смерті, підтверджена й іншими його висловами. Смерть нерозривно поєднана з гріхом: "кара за гріх смерть" (Рим. 6, 23); смерть всезагальна тому, що всі згрішили саме в Адамі: "за переступ одного померло багато" (Рим. 5, 15).

Так розуміла вчення Одкровення про походження смерті й християнська Церква. У V ст. з приводу лжевчення пелагіан, які стверджували, що люди вмирали б, якби Адам і не згрішив, на помісному Карфагенському соборі (418 p.), правила якого прийняті Вселенською Церквою, визначено: "Якщо хтось говорить, ніби Адам, первостворений чоловік створений смертним, так що хоч би згрішив, а хоч би й не згрішив, умер би тілом, тобто вийшов би з тіла, не в покарання за гріх, а за необхідністю природи, то буде підданий анафемі".

Наслідки гріхопадіння стосовно зовнішнього добробуту людини. Фізичне зло

Гріхопадіння мало згубні наслідки і щодо зовнішнього добробуту як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. Гріх розладнав їхній зовнішній добробут. Так, слідом за гріхопадінням прабатьків Бог вигнав їх із раю едемського у місце перебування, спільне з усіма тваринами, щоб людина обробляла землю (Бут. 3,23), поселив їх біля раю і "приставив Херувима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (Бут. З, 22-24). З утратою саду вони втрачали дві головні умови зовнішнього благополуччя: достаток, потрібний для тілесного життя, і запобіжний засіб від усяких недугів, від старості і від самої смерті тілесної. З потьмаренням образу Божого через гріх в людині повинна була зменшитися і влада її над природою. Стихії та сили природи, покірні людині невинній та нешкідливі для неї після відступництва людини не могли не діяти більш чи менш шкідливо на її тіло. Саме так і тварини, які раніше були покірні людині як своєму цареві (подібно до того, як, наприклад, дикі звірі були покірними самітникам), стали втікати від неї, як від більш сильної, або нападати на неї, як на відносно слабшу, і взагалі шкодити їй.

Цим не обмежилися наслідки гріхопадіння щодо зовнішнього добробуту людини. "Проклята земля у ділах твоїх, - сказав Бог Адамові після гріхопадіння, - ти в скорботі будеш їсти від неї у всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий" (Бут. З, 17-19). Унаслідок прокляття земля позбулася благ, подарованих їй благословенням Творця під час її створення. Бог зменшив у ній силу родючості й у відомий Йому спосіб поставив її в умови менш для неї сприятливі. Але дія прокляття поширюється не лише на родючість землі. Апостол засвідчує: "Страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з'явлення синів Божих, бо створіння покорились мар-

ноті не добровільно, але через того, хто скорив його в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі" (Рим. 8, 19-22). Рабство тління відкривається особливо в таких явищах, як: нищівні дії стихій на живі та чуттєві істоти, морові пошесті, руйнівні землетруси та повені, насильницька смерть, узагалі всі часткові відхилення від законів і цілей фізичного облаштування світу. Рабство таке важке й виснажливе для створінь, що на кінець світу все твориво постає перед пророчим спогляданням постарілим і таким, що розпадається від старості, подібно до застарілого одягу: "і всі вони, як одежа, загинуть, ти їх зміниш немов те вбрання, і минуться вони..." (Пс. 102, 27; пор.: Йос. 51, 6). Під цим образом занепаду ховається і та думка, що проклята істота під ігом важкої роботи, тління, втратила свою юну красу, якою сяяла земля благословенна, і збіднів у ній надлишок сил і досконалостей, подарованих їй благословенням Творця.