Безоплатне користування майном. 5 страница

Істотними умовами договору лізингу є:

предмет лізингу(неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці);

— строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

— розмір лізингових платежів;

— інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

В юридичній літературі обґрунтовуються різні погляди щодо правової природи договору лізингу. Найбільш поширена — договір лізингу є різновидом майнового найму, але оскільки ним опосередковується підприємницька діяльність з передачі майна в користування, він близький до оренди. Тому до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей законодавства про лізинг.

Форми здійснення лізингу: зворотний, пайовий, міжнародний.

Обов'язки сторін лізингових відносин визначаються законодавством і договором. Відповідно до ст.14 Закону про фінансовий лізинг, лізингоодержувач протягом строку лізингу несе витрати на утримання предмета лізингу, пов'язані з його експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, якщо інше не встановлено договором або законом. На підставі окремого договору ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу може здійснюва тися продавцем (постачальником). Це зумовлено тим, що продавець (постачальник) є, як правило, виготовлювачем устаткування, машин, транспортних засобів та ін. і відповідно може кваліфіковано здійснити обслуговування І ремонт предмету лізингу.

47. Принципи виконання зобов’язань в умовах переходу до ринкової економіки.

Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.

У Цивільному кодексі України встановлено принципи: «належного» виконання; «реального» виконання;

«стабільності» виконання зобов’язання.

1. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:

1) належними сторонами;2) щодо належного предмету;3) належним способом;4) у належні строки (терміни):

5) у належному місці.

2. Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:

- відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;

- передання кредиторові відступного; - відмови кредитора від договору.

3. Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості

односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторни та забезпечення загальногосподарського інтересу.

4. На цій підставі прийнято виділяти принципи «взаємного сприяння» та «економічності» при виконанні господарських зобов’язань.

 

48. Припинення зобов’язання.

Свого часу видатний цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе так визначив припинення зобов’язання: «відпадіння первісно встановленого зобов’язання як конкретного виду зобов’язальних зв’язків». Таке визначення в цілому досить влучно відображає основну сутність припинення зобов’язання.

Припинення зобов’язання: припинення зобов’язального правовідношення, що виникло за конкретними правовими підставами, та призвели до повної втрати правових зв’язків між його учасниками, у тому числі щодо їхніх прав і обов’язків.

ЦК України передбачені такі підстави припинення зобов’язань:

1) припинення зобов’язання виконанням

2) припинення зобов’язання передаванням відступного (така підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

3) припинення зобов’язання зарахуванням

4) припинення зобов’язання шляхом зарахування у разі заміни кредитора (така мпідстава в ЦК УРСР не передбачалася);

5) припинення зобов’язання за домовленістю сторін, у тому числі шляхом новації

6) припинення зобов’язання прощенням боргу (така підстава в ЦК УРСР непередбачалася);

7) припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі

8) припинення зобов’язання смертю фізичної особи

9) припинення зобов’язання неможливістю його виконання

10) припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи

з огляду на заміну планової системи господарювання на ринкову економіку. Однак, на наш

погляд, розробники нового ЦК передчасно відмовилися від такої підстави припинення

зобов’язань, зокрема тих, які виникають на підставі державного замовлення, а відтак вона

має бути відновлена у ЦК України.

Не можна обійти увагою і той факт, що у Господарському кодексі України такожпевним чином врегульовані відносини, пов’язані з припиненням господарських зобов’язань(ст. ст. 202-207). де стверджується, що господарське зобов’язання припиняється також у разі визнання судом господарського зобов’язання недійсним. Така норма фактично вступає в суперечність з правовими засадами недійсності угод (за новим ЦК – правочинів), адже відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, а відповідно до ч. 1 ст. 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Тобто за недійсним правочином не може існувати зобов’язання взагалі, а відтак не може вестися мова і про припинення того, чого не існує.

На нашу думку, норми ЦК України, які регулюють припинення зобов’язань, містять прогалину, оскільки не передбачають у зв’язку з цим настання відповідних правових наслідків.

49. Припинення зобов’язання з ініціативи однієї із сторін

За загальним правилом одностороння відмова від виконання зобов’язань не допускається. Водночас у разі порушення зобов’язання однією із сторін друга сторона має право відмовитись від його виконання. Така відмова може бути повною або частковою і є оперативною санкцією за невиконання зобов’язання. Одностороння відмова не позбавляє винну сторону обов’язку відшкодувати заподіяні збитки. Наслідком односторонньої відмови від зобов’язання є його припинення.

Відповідно до ЦКУ забороняється припинення договірних зобов’язань з ініціативи однієї із сторін, якщо інше не передбачено договором або законом.

Отже, одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково можлива, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Наприклад, ЦК вказує, що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов'язком передати подарунок у майбутньому, надання послуг, комісії тощо. (Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився. Обдарований теж має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього.) У разі односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони.

В цивільному кодексі потрібно чітко зафіксувати положення про можливість одностороннього припинення зобов’язань за окремими договорами з відшкодуванням збитків іншому контрагенту. Так ст. 347 ЦКУ передбачено право замовника при наявності поважних причин в будь-який час до закінчення роботи відмовитись від договору, сплативши підрядчику винагороду за виконану частину роботи і відшкодувати шкоду. Але є така думка, що положення «з поважних причин» слід викреслити, бо за договорами підрядного типу замовник у всіх випадках матиме право на припинення договору з відшкодуванням збитків іншій стороні.

50. Проаналізуйте правова природа фінансового лізингу

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Бачимо, що договір лізингу поділяється на 2 види: прямий лізинг і непрямий лізинг. Фінансовий лізинг за змістом співпадає із непрямим лізингом, тобто якщо лізингове майно було спеціально придбане лізингодавцем у продавця за попередньою домовленістю із лізингоодержувачем.

Важливим питанням при зясуванні правової природи договору фінансового лізингу є визначення того, до яких саме угод дво- чи багатосторонніх він відноситься. Питання щодо віднесення договору фінансового лізингу до дво- чи багатосторонніх угод в літературі є дискусійним. Одні вчені, серед яких В.В, Вітрянський, виходять з того, що договір фінансового лізингу – це двостороння угода між лізингодавцем та лізингоодержувачем, заперечуючи при цьому, що договір фінансового лізингу є тристоронньою угодою. Інша група авторів охарактеризовують договір лізингу як тристоронню угоду. На думку І.О. Решетнік, фактично існуючий договірний зв'язок між лізингоодержувачем та продавцем базується на особливому виражені волі цих суб’єктів. Особливий характер їх волевиявлення проявляється в тому що ця воля виражена непрямим шляхом. Російський автор Лисименко пише що договір лізингу є багастороннім договором який складається щонайменше з двох, пов’язаних між собою і залежних одних від одних договорів.

Більш правильною позицією є думки авторів про те що договір лізингу є двосторонньою угодою, оскільки саме у цьому випадку його назва відповідатиме змісту. Якщо ж лізингодавець, лізингоодержувач і продавець виріщили укласти один договір у формі багатосторонньої угоди, то за змістом це буде змішаний договір, у якому поєднуються елементи договору фінансового лізингу та договору купівлі-продажу. За загальною характеристикою договір фінансового лізингу є: - двосторонній - консенсуальний - відплатний

Договір фінансового лізингу має бути укладений у письмові формі.

51. Проблеми вдосконалення правового регулювання зобов'язальних правовідносин.

Актуальні проблеми зобов’язального права(Р. Б. Шишка)

Кожна з проблем має темпоральний характер і виникає за певних економічних і соціальних чинників. Це зокрема об’єктивні причини. Але інколи й бувають суб’єктивні, у тім числі й надумані проблеми, що виникають інколи на голому місці і не підтверджуються ні економічними потребами ні правозастосовчою зокрема судовою практикою.

В сучасних умовах важливого значення набуває термінологічний аспект правничої науки. В літературі не витримується категоріальна залежність що веде до невиправданої тавтології, ерозії виправданих віковою практикою юридичних конструкцій. Наприклад якщо вже зобов’язання легально визначено видом цивільних правовідносин то чи варто у подальшому безкінечно повторювати “зобов’язальне правовідношення”? Це не зовсім вірно за канонами категоріального мислення і призводить до “засмічення” професійної термінології, а відтак проблем абстрактного сприйняття правової дійсності (мислення).

Серед проблем сучасного зобов’язального права варто відзначити такі як переорієнтація його концепції із економічного характеру на особистісний. Досі зобов’язальне право розвивається в доктрині забезпечення майнового обороту. Не відкидаючи цей важливим напрям позитивного регулювання зобов’язань з огляду на головні пріоритети демократичного суспільства виникла потреби засобами зобов’язального права забезпечити природні та особливо конституційні права людини. Появилась низка зобов’язань зокрема з від’ємним змістом які мало розроблені в науці. Наслідки порушення обов’язку утримуватись від дій які можуть завдати збитків чи порушити законні інтереси інших осіб ще розроблені недостатньо. Наприклад порушення шумової чи екологічної безпеки людини не досить добре розроблені у законодавстві. Ще складніше вони розв’язуються у судовій практиці.

Ще одна, не менш важлива, проблема гармонізації вітчизняного зобов’язального права із європейським зобов’язальним правом і створення по суті наднаціонального зобов’язального права. До того спонукають гуманітарні та інтеграційні процеси, зокрема економічна глобалізація. Намагання України інтегруватись у Європейські структури неодмінно вимагає перегляду її законодавства, в тім числі й цивільного. Його конструкції повинні бути зрозумілі іноземцям, зокрема іноземним інвесторам. Ще більше вони повинні узгоджуватися на теренах єдиного економічного простору тобто із законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь, Казахстаном. Вона має два рівні: універсалізаційний та адаптаційний. Перший надає змогу враховувати певні особливості регулювання зобов’язань на національному рівні. Другий – заснований на приведенні національного законодавства до законодавства країн Європейського Союзу в рамках Програми адаптації законодавства України до вимог законодавства Європейського Союзу.

Досить актуальної є проблема забезпечення єдності позитивного регулювання зобов’язань. Їх універсалізм призводить до того, що на основі цивільних зобов’язань у позитивних законодавствах по суті існують галузеві утворення: господарські зобов’язання із загальними положеннями і договірних усіченим правом, сімейні зобов’язання, екологічні зобов’язання тощо. Це призводить до ерозії зобов’язального права, безкінечних повторів, а інколи і помилкових законодавчих конструкцій.

Як ми відмічали доволі дискусійною є проблема класифікації зобов’язань, де по суті пересікаються однопорядкові правові явища. Досить часто запропоновані класифікації мають довільний характер через необгрунтоване вичленення окремих видів зобов’язань поза їх системним зв’язком із іншими зобов’язаннямичи з відходом від принципу дихотомії. Більшість дослідників намагаються охопити єдиною класифікацією всю систему зобов’язань у цілому. Звідси інколи на позадоговірні зобов’язання поширюються класифікаційні ознаки договірних чи їм намагаються дати універсальний характер, наприклад умовам договору більш широкий характер і поширити на всі зобов’язання взагалі. Але позадоговірні зобов’язання базуються виключно на законі і диспозитиви там не застосовуються. Отже умови сторін зобов’язання там не працюють.Як ми вже підкреслювали основна проблема класифікації полягає у виборі класифікатора. При тому ми дуже часто піддаємося взагалі досить потужній, але викривленій марксистським ідеологічним розумінням суспільних відносин, зокрема базисного та надбудовного характеру, радянській школі цивільного права. За таких умов не завжди дотримувався чисто галузевий підхід до класифікації. Прикладним класифікаціям внутрігалузевого характеру надавалось і надається значення універсальних цивілістичних класифікацій. Так С.І. Аскназій проводив класифікацію господарських зобов’язань головним чином із врахуванням їх економічних особливостей, але вони представляються цивілістичними. О.О. Красавчиков при класифікації зобов’язань використовував їх направленість, а М.В.Гордон – змішаний юридичний та економічний критерій. Сучасні класифікації теж здебільше засновуються на економічній ознаці (економічному змісті) однак допускається і пропонується багатоступенчата класифікація. При тому як ми замітили інколи підміняється проблема класифікації зобов’язань проблемами зобов’язального права взагалі.

При кодифікації договірного права ряд інститутів та субінститутів зостались поза його межами. Втім і тут не однаковий підхід з боку законодавця. Одні договори врегульовані досить детально, інші (договір поставки) лише окреслено, а ще інші попри аргументовані пропозиції навіть не згадуються в головному акті цивільного права, наприклад договір ноу-хау. Не враховані новітні характерні для ринкової економіки конструкції договорів (тюнінгу) тощо. Інші типи таких загальних положень не мають, що слушно спричиняє проблему приналежності окремих інститутів до названого договірного типу.

Не менш важлива проблема законодавчого регулювання окремих договорів. Їх моделювання у ЦКУ ще не означає застосування такої моделі на практиці. За умови існування підзаконного регулювання договірних зобов’язань їх моделі в кодифікованих актах на практиці не застосовуються, а більше відіграють роль своєрідних “весільних генералів”. Більш того деякі договірні зобов’язання взагалі опинились у інших підгалузях цивільного права (спадковий договір). У зв’язку з тим виникає питання про його унікальність та зв’язок із загальними положеннями зобов’язального та зокрема договірного права.

Є низка проблем з ідентифікацією окремих інститутів зобов’язального права через елементи зобов’язань. Наприклад у класичній моделі інституту договору дарування досить складно виділити такі його ключові для зобов’язального права сторони як кредитор та боржник.

Проблеми правового регулювання. ГК виділяє певні ознаки і види зобовязань, різні підходи до виникнення зобовязань в ГК і ЦК.Вихід: уніфікація ГК і ЦК. *тлумачення підстав виникнення зобовязань (ст.11 ЦК); *розмежування зобовязально-правових і речово-правових зобовязань; * немає тлумачення «інші юрид.факти» (ч.4 ст.11 ЦК) чітко нема перелічених таких підстав. зобовяз.правовідносин: *співвідношення ЦК і ГК. (це з лекції!!!!!)

 

53.Проблеми виникнення зобов’язань при відшкодуванні шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Відповідно до ЦК України Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Умовами виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди, завданої, зокрема, і джерелом підвищеної небезпеки є наступні:

1). Виникнення шкоди; 2). Протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди

3). Причиновий зв’язок між протиправною дією чи бездіяльністю, якими створено небезпеку, і шкодою, що зазнала заінтересована особа. 4). Щодо вини особи, то у цьому випадку вона відсутня так як за законом діє презумпція винності правопорушника, і лише у двох випадках, Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, не відповідає за завдану шкоду, якщо вона доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. 5). Інші умови (правова підстава володіння об’єктом тощо)

Знаючи умови виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди джерелом підвищеної небезпеки, та спираючись на наукові позиції та судову практику можна виокремити основні проблеми виникнення вищезазначених зобов’язань. проблеми:

1.Відповідно до ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. А отже, не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує ці об’єкти (хоча усі умови для цього існують) внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела (шофер, машиніст), так як ці особи не є володільцями (у широкому значенні цього слова) таких механізмів. Володільцем є роботодавець. У цій ситуації шкода буде відшкодовуватися у загальному порядку – ст. 1166 ЦК України.

2.Не є суб’єктами права вимоги на підставі ст. 1187 ЦК України працівники, які перебувають у трудових відносинах з особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і яким заподіяну шкоду джерелом підвищеної небезпеки у зв’язку з виконанням трудових обов’язків. У цьому випадку, особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі ст. 1166 ЦК України.

3.Відшкодування проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкоду заподіяно хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за цими статтями виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажиру під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку.

4.Цивільно-правові повноваження здійснювати діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, ґрунтується на підставах належно оформлених. Тому не може бути визнана особа зобов’язаною відшкодовувати шкоду за ст.1187 ЦК України у разі здійснення нею діяльності, що є джерелом підвищеної небезпеки, без належного юридичного оформлення прав на здійснення такої діяльності, оскільки юридично така особа не володіє ТЗ (знову ж таки необхідно буде доводити вину особи – ст. 1166 ЦК України).