Макрорегіони, що оформлюються в останній третині ХХ ст., діляться на дві

групи: “Регіони-держави” та “регіони-провінції”. Інколи вони відтворюють контури

докапіталістичних регіонів, інколи ж виникають зовсім нові конфігурації, наприклад,

об'єднання, що одночасно виконують функції політичної, економічної, культурної та

інших видів координації спільних дій (ООН, ЄС); територіальні об'єднання держав для

економічного співробітництва (СНД, США – Канада); військові блоки (НАТО),

конфесійні форми – світ ділиться на мусульманський, християнський та буддизм;

інформаційні глобальні мережі (INTERNET).

Як уже було зазначено, трансформацію громадянського суспільства можна

віднести до процесів перехідного періоду та напрямків формування семантичного

рівня системи саморегуляції. Це можна назвати політичним управлінням, що вже на

новій основі організує державне управління та нові форми влади. Показником цього

процесу є формування нових політичних утворень у світі, що об'єднують кілька

держав. Перша спроба створення такої організації відбулася відразу після Першої

світової війни. Це була Ліга Націй. Уже із середини 40-х рр. ХХ ст. діє Організація

Об’єднаних Націй як орган управління та вирішення питань не окремої держави, а

всього людства.

113Розділ 2. Теоретичні основи саморегуляції соціального процесу

Із середини ХХ ст. бере початок і таке утворення, як Європейський Союз, який в

міру свого розвитку набуває рис великого соціального утворення, що відіграє важливу

роль у розвитку сучасної Європи, зокрема, як у політичному, так і в економічному

плані. На ЄС лежать функції координації дій щодо вирішення різних економічних,

політичних питань. Саме у ньому проявляється сила органу влади.

Крім Європейського Союзу як загальноєвропейського органу управління, можна

назвати й організації, що відповідають за окремі сфери діяльності суспільства, в

першу чергу військові (Рада Безпеки ООН), економічні (Міжнародний валютний

фонд, Фонд реконструкції та розвитку та інші), культурні (ЮНЕСКО).

Не слід забувати і про військові утворення типу НАТО та Організації

Варшавського Договору, що теж почали свою діяльність ще із середини ХХ ст. і

зазнали трансформації вже в 90-х рр., коли загальний організаційний процес

суспільства видозмінився для збереження свого гомеостазу.

Особливу увагу слід звернути на процеси саморегуляції окремих країн світу,

взаємопов’язаних з міжнародними організаціями. Так, формування нових напрямків у

розвитку країн (перехід до громадянського суспільства, боротьба за свободу

особистості, глобальні проблеми, які потребують вирішення) приводить до пошуку

нових шляхів збереження стабільності соціального процесу. Одним із прикладів цього

є війна в Югославії, де яскраво проявилися тенденції у формуванні семантичного

рівня саморегуляції. Тут ООН як інститут влади, який здійснює управління в межах

суспільства, виявив свою неспроможність у здійсненні регулятивних функцій. На

відміну від цього політичного інституту, окремо взятий соціальний організм у вигляді

НАТО, що переживає перехід на новий якісний рівень, прагне шляхом війни знайти

більш ефективні засоби саморегуляції своєї системи.

Соціальні норми, які існують у суспільстві на сьогодні, стануть основою

формування нових норм. Однак найбільш вагомими серед всіх видів соціальних норм

“нормативної піраміди” на семантичному рівні стають ідеологічні норми, що

починають займати провідне місце у розвитку суспільства. Це проявляється в

активному формуванні різних угруповань, які мають і політичне, і соціальне, і

культурне забарвлення. Велику роль при цьому відіграють засоби масової інформації,

які опосередковано впливають на саморегуляцію соціального процесу. Оскільки

саморегуляція відбувається на основі інформаційних впливів, тобто на основі

інформації, яку отримує регулююча система, то можна зробити висновок, що в

сучасному суспільстві навантаження, яке несе в собі інформація, котру отримує

регулююча система, а також регульована система від засобів масової інформації, має

певний вплив на систему саморегуляції соціального процесу.

Помітне місце у формуванні семантичного рівня системи саморегуляції посідає і

моральне управління, що формує моральні норми та ідеали суспільства. Старі

соціальні інститути, які функціонують сьогодні, теж не втратили свого значення. Так,

релігія з її нормами, догматами займає значне місце в саморегулятивних процесах.

Становлення та розвиток цього соціального інституту відбувалися завжди з

урахуванням якісних змін у соціальному процесі, тому нове спрямування суспільства

114 2.4. Рівні системи саморегуляції соціального процесу

та їх історичні форми

знайшло своє відображення і в цій формі. Можна виділити тенденцію в розвитку

релігії – вона має багато різних форм прояву, якими є нові релігійні течії, секти. В

теології теж помітні зміни, що виявляється у спробі на науковій основі пояснити

трактування релігійних догм, таких, як поява світу, існування бога.

Але на першому місці у формуванні нового рівня системи саморегуляції стоїть

формування нового типу людини, що проявляється у формуванні “свободи волі” як

“свободи” індивідів у складі “свободи” світового співтовариства. Цей напрямок

характеризується спрямованістю аксіології на антропологічні цінності, смислове

навантаження. Тобто можна простежити становлення “впевненого у собі” індивіда й

підпорядкування цьому процесові всіх інших напрямків семантичного рівня

саморегуляції.

Таким чином, система саморегуляції формує у процесі свого розвитку три рівні –

архетипний, нормативний, семантичний, критерієм поділу яких є форма закріплення

та передачі смислу в нормах: неформальні смисли, збагатившись формальним змістом

(легітимним) в повній відповідності із законом заперечення заперечення, знову

перетворюються на неформальні смисли, що проявляються в загальнолюдських

нормах, релігійних принципах. Для цих типів характерне утворення історичних форм

на основі певних норм, що зникають з переходом до нового типу системи

саморегуляції або поступово трансформуються, змінюючи свою форму, але

залишаючи свій зміст.

Отже, можна зробити узагальнюючий висновок у даному дослідженні про те, що,

по-перше, онтологічний аналіз дійсно вивів нас на найбільш доступну нам глибину

теоретичного аналізу і дав можливість провести класифікацію історичних форм

саморегуляції на рівні смислогенезу. При цьому нами закономірно виділені три рівні

системи саморегуляції, а саме: архетипний, нормативний та семантичний.

По-друге, відповідно до рівнів існування смислів система саморегуляції здійснює

специфічний алгоритм організаційного впорядкування відносин у громадянському

суспільстві, а саме: на архетипному рівні – регулювання; на нормативному рівні –

управління; на семантичному рівні – керівництво.

По-третє, кожен з трьох поданих рівнів має загальною властивістю те, що він по-

своєму впливає на зменшення ентропії соціального процесу, а різняться вони тим, що

засоби при цьому використовують різні: архетипний – символіку, міфи;

нормативний – норми моралі та права, а семантичний – ідеали як смислові одиниці що

втілюють ідеї у конкретному образі.

По-четверте, історичні форми саморегуляції соціального процесу подано як

інтеграцію морфологічних та функціональних властивостей даної системи, що

часуються з майбутнього, діють у сьогоденні і відходять у минуле. При цьому стало

ясно, що є сенс звернути більшу увагу на ідеї синархії, які розробляються

езотеричною філософією, що посилається на початкове існування певної ієрархії

організаційних рівнів та форм.

По-п’яте, у ході аналізу з'ясувалося, що існують суперечності між рівнями

системи саморегуляції та організаційними утвореннями, які формуються та діють як

115Розділ 2. Теоретичні основи саморегуляції соціального процесу

суб’єкт процесу саморегуляції, відсутній збіг у цих рівнях. Перші є сенс називати

соціальними інститутами, тобто такими утвореннями, що регулюють нашу поведінку

у ході культурно-історичного процесу за рахунок смислів, а другі – організаційними

утвореннями, носіями яких є люди, що виступають агентами саморегулятивних

впливів. Історичні форми саморегуляції соціального процесу якраз і є поєднанням тих

й інших у суб’єкт регулятивних відносин.

По-шосте, наведені тут історичні форми саморегуляції соціального організму

країни проходить у онтогенезі кожен соціальний організм. Соціальний організм

країни фактично змушений на кожному новому етапі розвитку відбирати елементи та

форму системи саморегуляції з того, що світова спільнота вже пережила і свого часу

викинула у зовнішнє середовище.

Тепер нам нічого не залишається, як зробити спробу перевірити ефективність

своєї концепції існування історичних форм системи саморегуляції соціального

процесу шляхом накладання запропонованої моделі на конкретний матеріал –

соціальний організм України.