Праобщина являє собою синтез біологічного та соціального напрямків у розвитку
людини. Тут ще продовжують діяти принципи природного добору, що сприяв
збереженню саме тих спільнот, у яких сильніше були виражені соціальний зв’язок та
взаємодопомога у протистоянні навколишньому середовищу. Згуртуванню таких
спільнот допомагали також виникнення й розвиток мови та мислення. Регуляція,
найімовірніше, мала місце у добуванні та розподілі їжі, у статевому житті.
Остаточне формування виду Homo sapiens привело до появи ранньородової
общини, характерними рисами якої були поглиблення знань про природне
середовище, накопичення досвіду у виробництві, закріплення елементарних навичок
роботи та проста праця (кооперація), що ще не дійшла стадії свого суспільного поділу
праці. Регуляція тут також мала місце у добуванні та перерозподілі їжі, виникненні
інституту шлюбу, що регулював відносини між статями, та виникненні інституту сім’ї,
що регулював відносини як між подружжям, так і між батьками та дітьми.
Тоді почалося утворення первісних форм релігії – тотемізму, анімізму,
фетишизму, магії.
Системою, що регулювала відносини всередині ранньородової общини, було
старше покоління групи – старійшини (глави) і рада старійшин, які стежили за
виконанням норм, що відповідали життєво необхідним інтересам спільноти.
Прикладом такої форми є общини мисливців, збирачів та рибалок з привласнюючим
типом господарства.
Пізньородова община характеризується розвитком відтворюючого господарства,
появою землеробства та скотарства. Регуляція проявляється тут в інститутах шлюбу,
сім’ї, а також набула поширення на відносини між родами, які зближалися в
результаті обміну надлишками виробництва. Поява надлишків призвела до
ранжування общини і в кінцевому підсумку до появи ієрархічного суспільства, що
знайшло відображення у принципі представництва на общинній раді. Це
представництво, ще не передавалося у спадщину, але саме воно і стало системою, що
регулювала відносини в середині общини. Така форма характерна для землеробів та
скотарів, а також вищих збирачів та рибалок, що перейшли до відтворюючого або
високо спеціалізованого привласнюючого типу господарства.
Між первісною та сусідсько-територіальною общинами існує проміжна форма,
що називається ранньосусідською (протоселянською), або гетерогенною
(різнородною) общиною, і об'єднує групи вихідців з різних родів. Їй притаманні
відособлена власність кожної групи на рухоме майно та колективна власність на
землю.
105Розділ 2. Теоретичні основи саморегуляції соціального процесу
Для сусідсько-територіальної общини характерні дуалізм приватної власності
окремих домогосподарств на рухоме майно і колективної власності на землю.
З розвитком суспільства (неолітична революція, яка привела в кінцевому
підсумку до появи надлишків у виробництві, поява приватної власності) відбувається
формування нового типу відносин, що характеризувалися появою права і
формуванням на його основі такого утворення, як держава, яка захищала інтереси
приватної власності. Так формується другий рівень системи саморегуляції –
нормативний. Хоча назвати нормативним можна кожний з трьох рівнів саморегуляції,
все ж держава, в основі якої лежать правові норми, що юридично оформлюють усі
норми в заборони, на нашу думку, можна назвати класичним прикладом нормативної
“піраміди”, де норми закріплюються письмово.
Формування нормативного рівня системи саморегуляції проходило неоднорідно
у різних частинах світу. Раніше всього перехід до нормативного рівня відбувся на
початку ІІІ тис. до н.е. у Межиріччі та Єгипті; у середині ІІІ тис. до н.е. – в Індії, це
державні утворення Хараппа та Мохенджо-Даро; а вже наприкінці ІІІ тис. до н.е.
(2100 р. до н.е.) шумерський правитель Ур-Намму видає перший збірник законів.
У ІІ–І тис. до н.е. державні утворення з'являються в Європі: спочатку у Греції,
згодом у Римі, а в І тис. н.е. і в Західній Європі – після Великого переселення народів
відбувається утворення варварських королівств та з'являються держави у слов'янських
племен.
Стосовно інших континентів, зокрема Північної та Південної Америки, Африки,
південніше Сахари, та Австралії, слід зазначити, що перехід до нормативного рівня
відбувся набагато пізніше, оскільки держава як історична форма нормативного рівня
з'являється у цих реґіонах лише у період їх колонізації європейцями. Хоча це не
означає, що спроб створення державних утворень до європейської колонізації на цих
континентах не було: вони виявилися невдалими, існували нетривалий час.
Таким чином, перехід до нормативного рівня системи саморегуляції у суспільстві
відбувався у різні часи, що і на сьогодні спричиняє нерівномірний розвиток держави
як історичної форми цього рівня у світі.
Об’єктом на нормативному рівні системи саморегуляції виступає громадянське
суспільство. Визначаючи його як об'єкт нормативного рівня, слід зауважити, що
однозначного підходу до розуміння цієї категорії не існує.
Ще Г.В.Ф.Гегель говорив про громадянське суспільство, визначаючи його як
антагоністичне суспільство, яке роздирають протилежні інтереси, війна всіх проти
всіх. Він виділив три основні моменти громадянського суспільства: 1)
опосередкування потреби та задоволення одиничного за допомогою його праці та за
допомогою праці та задоволення потреб решти, систему потреб, 2) дійсність того, що
міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою правосуддя, 3)
піклування про запобігання тому, що залишилося в цих системах випадковості та
увага до особливого інтересу як до загального за допомогою поліції та корпорації
[44, 233]. Гегель виділяє три прошарки у громадянському суспільстві:
106 2.4. Рівні системи саморегуляції соціального процесу
та їх історичні форми
субстанціональний (до якого належать землероби – дворяни та селяни); промисловий
(фабриканти, торговці, ремісники); загальний (чиновники).
Метою такого громадянського суспільства є лозунг “кожний для себе”, а все інше
для окремої людини ніщо. Тому таке суспільство – це опосередкована працею система
потреб, що покоїться на пануванні приватної власності та загальній формальній
рівності людей.
Розвиток громадянського суспільства передбачає наявність держави як його
основи, тому “насправді держава є перше, всередині якого трансформується сім’я у
громадянське суспільство, і сама ідея держави розпадається на ці два моменти...”
[44, 278].
У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити наступні
моменти: по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для
консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними
компонентами; по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових
соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава,
верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо) та за більш конкретними
питаннями практичної політики (система колективних договорів, вирівнювання
структури прибутків тощо); по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на
підтримання, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу у
відповідності із соціальними умовами, які змінюються [26, 642].
Одне із завдань громадянського суспільства полягає в регулюванні
горизонтальних зв’язків, що має робитися з позиції доцільності.
Держава повинна бути обмежена правом і у цьому розумінні бути
деідеологізованою, оскільки право не буває абсолютно вільним від політичних сил, з
необхідності несе в собі елемент ідеології. Громадянське суспільство повинне бути
гарантоване правом, яке тому і виявляється ідеологізованим.
Таким чином, більшість вчених поділяють думку про те, що громадянське
суспільство і держава – це дві взаємодоповнюючі складові. Інші, навпаки, вважають
громадянське суспільство основою формування держави. На нашу думку,
громадянське суспільство є черговим результатом зміни станів соціального процесу,
тобто є новим етапом у функціонуванні і розвитку суспільства як соціальної системи.
Саме тому воно і виступає об'єктом нормативного рівня системи саморегуляції.
Остаточне формування громадянського суспільства як об'єкта нового рівня
можна віднести до ХХ ст., однак у процесі такого формування можна виділити кілька
етапів. До початку XVI ст., коли у Старому світі почали формуватися держави
сучасного типу, можна говорити про латентність громадянського суспільства.
Починаючи з XVI–XVIІ ст. виникають соціально-економічні, політичні та
ідеологічні передумови появи власне громадянського суспільства, а з кінця XVIІ і до
кінця ХІХ ст. у найбільш розвинених країнах світу воно вже сформувалося у вигляді
держав з початковим капіталізмом, заснованим на приватній власності. З кінця ХІХ ст.
починається третій етап розвитку громадянського суспільства – воно сформоване й
існує у більшості розвинутих країн світу.
107Розділ 2. Теоретичні основи саморегуляції соціального процесу
Як вже зазначалося, громадянське суспільство нерозривно пов’язане з державою,
що виступає суб'єктом нормативного рівня.
З формування нормативного рівня у суспільстві остаточно складається
нормативна піраміда. Регулятивні норми, що зародилися ще на архетипному рівні, тут
найповніше проявилися. До них приєдналися також ідеологічні норми, що потребують
від громадян підпорядкування їх практичної та духовної діяльності політичним цілям і
завданням держави.
Для другого рівня системи саморегуляції характерна регуляція відносин на
основі законів як юридичних актів, що закріплюють основні позиції нової форми
розвитку і виступають засобами регуляції цього рівня, а механізмом передачі є
законослухняність. Цей процес, що виник кілька десятків століть тому, ще й досі
розвивається швидкими темпами. В першу чергу це пов’язано з появою різних
антагоністичних груп, інтереси яких і захищає таке політичне утворення, як держава. З
розвитком класових суперечностей суспільна думка перестає бути діючим механізмом
регуляції і словесна знакова дія починає підкріплюватися силою, якщо не прямою, то
опосередкованою, коли за “спиною” слова стоять “особливі загони озброєних людей”.
Головним засобом саморегуляції стає не стільки сила слова, скільки слово сили
[див.: 86].
Нормативний рівень системи саморегуляції характеризується такими рисами: в
економічній сфері появою “господарської цілісності” та розвитком приватної
власності як основи створення інституту держави; в соціальній сфері паралельно з
розвитком приватної власності йде процес формування нових прошарків (класи,
соціальні групи, страти і т. ін.); у політичній сфері з’являється, як уже було сказано
вище, нове утворення – держава, що регулює відносини між різними соціальними
групами. Ця регуляція відбувається на основі управління як складової частини
процесу саморегуляції. Процес управління здійснюється через взаємозв’язок двох
підсистем – підсистеми, що управляє, та підсистеми, яка управляється; у духовній
сфері виникають різні напрямки культури, як матеріальної, так і духовної, нові форми
релігії, відбувається процес розшарування культури на елітарну та масову. Крім цього,
явище “свобода волі” починає ототожнюватися вже не з усією спільнотою людей, а із
свободою окремого індивіда як однієї з цінностей функціонування нормативної форми
регуляції.
Виділяючи державу як історичну форму нормативного рівня, слід зазначити, що
вона відображає насамперед політичні відносини і в своїй основі має історичні форми
архетипного рівня, що склалися у економічно-соціальних відносинах. Завдяки
розвитку такої основи на нормативному рівні системи саморегуляції при утворенні
держави виникають її різні історичні форми. Перш за все слід вирізняти історичні
форми правового типу на основі ставлення до форм правління в державі та основних
інститутів політичної влади (монархія, республіка); на основі державного устрою
(унітарні, федеративні, штати, конфедерації); на основі політичних режимів
(парламентський, авторитарний, військово-диктаторський та інші).
108 2.4. Рівні системи саморегуляції соціального процесу
та їх історичні форми
Не слід забувати і про трансформацію самої держави в історичному плані. Хоча
