Тема. Загальнонаукові методи дослідження

 

Раніше було показано, що наука як система включає такі компоненти, як теорія, методологія, інформація, кадри установ і організацій, інструменти наукового пізнання.

Сутність і зміст теорії як форми суспільної свідомості розкриті в главі, присвяченої формам мислення.

Методологія в буквальному значенні (логос — наука, знання, і методи — шлях, напрямок пізнання) є навчання про методи пізнання. Можна говорити про дві основні концепції визначення поняття — «навчання про методи пізнання».

За однією концепцією категорії «методологія» і «метод» є синонімами, а діалектичний метод - єдина методологія всіх наук про природу, суспільство, людину. Інша концепція — яку я розділяю, визнаючи діалектичний метод загальним, генеральним методом пізнання, визначає методологію як систему, що реалізує три функції: одержання, створення нового знання; структурування цього знання у виді нових понять, категорій, законів, гіпотез, теоретичних ідей, теорій; організація використання нових знань у суспільній практичній діяльності (навчання, виховання, виробнича діяльність, культура і мистецтво, побут).

Перша функція реалізується на основі загальнофілософських і загальнонаукових методів і принципів пізнання, друга — на основі використання логічних форм мислення і законів логічного мислення; третя — на основі локальних методологій конкретних наук щодо особливих локальних предметних областей. Загальними основами методології є діалектика, абстрагування, системний підхід і принципи: єдності теорії і практики; визначеності; конкретності, пізнаванності; об'єктивності; причинності, розвитку, історизму.

Діалектика – загальний метод пізнання

Загальним методом наукового мислення, що охоплює всі явища матеріального і духовного світу, є матеріалістична діалектика. Її загальний характер проявляється в тім, що вона адекватна вимогам до теоретичних форм мислення. Спираючись на визнання об'єктивного характеру загального зв'язку, взаємозв'язку і взаємозумовленості предметів, явищ, процесів, діалектика вимагає від дослідника розглядати досліджуваний об'єкт як обов'язкову і визначену ланку в нескінченному ланцюзі зв'язків, вивчати відносини і залежність предмета від інших предметів. Діалектика застерігає дослідника від того, щоб розглядати досліджуваний предмет як щось постійне і незмінне, а не в процесі його розвитку— виникнення, становлення, функціонування з визначенням можливих перспектив його майбутнього. Тільки володіючи цим загальним методом, дослідник буде бачити суперечливу сутність явищ, процесів, предметів, ясно розрізняти в мисленні протиріччя, що об'єктивно відображають протиріччя досліджуваного об'єкта, і протиріччя суб'єктивні, пов'язані з порушенням законів логіки мислення; розуміти, чому єдність і боротьба протилежностей є джерелом, рушійною силою розвитку природи, суспільства, мислення. Ці методологічні норми, якими діалектика озброює дослідника, можуть бути сформульовані так: для дійсного знання предмета повинні бути охоплені, вивчені всі його закони, усі зв'язки й опосередкування.

Абстрагування — загальний метод теоретичного мислення

Його сутність — в уявному відкиданні (тимчасовому) усього того (тобто предметів, зв'язків, властивостей), що заважає, погіршує необхідний, у конкретних умовах, розгляд об'єкта дослідження в «чистому» виді (звільненого від несуттєвих для нього ознак), і виділення основних, загальних, істотних властивостей, співвідношень, зв'язків — наукові абстракції є «скорочення, у яких ми охоплюємо, згідно їхнім загальним властивостям, безліч різних чуттєво сприйманих речей» (Ф.Енгельс, «Діалектика природи»).

Результат абстрагування – поняття, категорії. Але результатом абстрагування можуть бути і чуттєво-наочні образи: схеми, креслення, добутки живопису.

Методологічний принцип — основна ідея, основне положення теорії, що відбиває системну, сукупну дію об'єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення і направляє діяльність дослідника в обраній ним предметній області.

До числа основних методологічних принципів пізнання, що реалізуються в системному підході, відносять: принцип єдності теорії і практики; принцип визначеності, принцип конкретності; принцип пізнаванності; принцип об'єктивності; принцип причинності; принцип розвитку; принцип історизму.

Принцип єдності теорії і практики є вихідним у методології. Єдність теорії і практики є вираженням того, що в діяльності людини вони виступають як її сторони. Найважливішим моментом у революційному перевороті у філософії, що зробили К.Маркс і Ф.Енгельс, є наукове обґрунтування висновку про те, що теорія і практика, політичне, теоретичне і виробниче буття людини — не абсолютно самостійні сфери, а нерозривно пов'язані і взаємообумовлюючі один одного сторони процесу людської діяльності. Разом з тим К.Маркс і Ф.Енгельс обґрунтували відносну самостійність теорії і практики, як особливих сторін життєдіяльності. Відносна їхня самостійність пов'язана з розвитком суспільного поділу праці і насамперед з поділом розумової і фізичної, матеріальної і духовної праці. Відокремлення теорії мало велике прогресивне значення для становлення і розвитку науки.

Теорія може і відставати від вимог життя. Саме це показало наше життя в 60-80-х роках XX сторіччя.

Єдність теорії і практики, слова і справи — важлива умова успіху будь-якої справи.

Принцип визначеності - другий системоутворюючий принцип методології. Сутність його полягає в тому, що теоретичне усвідомлення об'єктивної дійсності завжди обумовлено класовими інтересами і цілями. Класовий характер світогляду, класовий аспект наукового пізнання процесів розвитку суспільства логічно неминуче випливає із самого процесу формування наукового знання в ході і на основі суспільної практики. В.И.Ленін писав, що буржуазні вчені можуть дати і дають багато цінного фактичного матеріалу для наукових досліджень, але не слід вірити жодному їх слову, коли мова йде про інтерпретації соціальних наукових знань. Йому ж належать слова про те, що «якби геометричні аксіоми зачіпали інтереси людей, то вони напевно спростовувалися б».

Принцип визначеності вимагає, щоб суспільні науки повно і усебічно відбивали найбільш істотні сторони об'єктивних процесів і закономірностей громадського життя, відкрито стояли на позиціях класів, діяльність яких збігається з об'єктивними закономірностями, забезпечує суспільний прогрес.Принцип визначеності — методологічна основа критики ідеології конформізму, угодовства, він спрямований проти догматизму, вимагає творчого узагальнення об'єктивних процесів. Принцип визначеності вимагає конкретно історичного підходу до оцінки суспільних теорій, широкого використання всього цінного в буржуазних концепціях (і насамперед фактичного матеріалу).

Принцип конкретності — третій системоутворюючий принцип методології. Сутність цього принципу в тім, що відображення дійсності в мисленні істинно — тільки якщо воно конкретно. В.І Ленін писав: «Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна» — як любив говорити, слідом за Гегелем, Плеханов». Іноді конкретність розуміється як безпосередня згода з чуттєво-наявним образом предмета, речі. Це невірно. У певному розумінні почуттєве пізнання абстрактне, тобто об'єкт відображається в ньому як єдиний поза зв'язком з іншими об'єктами. «Конкретне тому конкретно, що воно є синтез багатьох визначень, отже, єдність різноманітна. У мисленні воно тому виступає як процес синтезу, як результат, а не як вихідний пункт, хоча воно являє собою дійсний вихідний пункт і, унаслідок цього, також вихідний пункт споглядання і уявлення».

Теорія, що порвала зв'язки з життям, із практикою перестає бути конкретною, тобто істинною. Порушення принципу конкретності виявляється в догматизмі, що оперує формулами, відірваними від конкретних умов місця і часу. Догматизм — джерело суб'єктивізму.Він веде до відмовлення від творчого розвитку науки, філософії.

Принцип пізнаванності. Принцип пов'язаний з рішенням основного питання філософії. Сутність принципу в тім, що об'єктивний світ, що існує поза і незалежно від нас, може бути пізнаний, тому що немає принципових перешкод для того, щоб у ході діяльності людина могла освоїти зовнішній світ.Тому в наших уявленнях і поняттях про зовнішній світ вірно відображується дійсність.

Головним недоліком домарксистського матеріалізму була споглядальність. Діалектичний матеріалізм навчає, що пізнання є стороною практико-теоретичного освоєння дійсності. Суб'єкт пізнання при цьому — не ізольований індивід, а особистість, що одержала від суспільства пізнавальні здібності, що здійснює їх також у суспільстві через розвиток суспільної практики. Діяльність людини завжди цілеспрямована. В.И.Ленін писав, що цілеспрямована діяльність і природа являють собою дві форми об'єктивного процесу і що суб'єкт пізнання йде від суб'єктивного поняття і суб'єктивної мети, до об'єктивної мети, до об'єктивної істини. Принцип пізнаванності вимагає: враховувати залежність форм і способів теоретичного освоєння предмета від практичного перетворення. Критикуючи легальних марксистів, В.И.Ленін писав, що марксист на відміну від буржуазного об'єктивіста: «не обмежується вказівкою на необхідність процесу, а з'ясовує, яка саме суспільно-економічна формація дає зміст цьому процесу».

Принцип причинності випливає з принципу матеріальної єдності світу. Сутність цього принципу полягає в утвердженні об'єктивної, закономірної обумовленості одного явища іншим.На відміну від детермінізму механістичного матеріалізму (XVI-XVIII століть), діалектичний матеріалізм підкреслює різноманіття відносин і зв'язків. В.И.Ленін писав, що треба враховувати сукупність різноманітних відносин однієї речі до іншої, що кожна річ (процес, явище і т.п.) зв'язана з кожною. Принцип причинності вимагає обліку різноманіття відносин і зв'язків.

 

№	Ознака зв'язку і відносин	Форми зв'язку і відносин
1.	Спільність зв'язків	Приватні, специфічні, загальні
2.	Характер зв'язків	Причинні, непричинні
3.	Необхідність зв'язків	Необхідні, випадкові
4.	Прояв необхідності зв'язків	Динамічні і статистичні ряди
5.	Розвиток систем зв'язків	Структурні, функціональні, розвинені

 

Цей принцип тісно пов'язаний із з'ясуванням діалектики випадковості, необхідності, можливості, дійсності. Для різних структурних рівнів матерії мають місце різні види причинності. Для суспільної форми руху характерна відсутність однолінійного однозначного причинного зв'язку.

Принцип розвитку. Його сутність — у тім, що формування наукового знання вимагає повного і усебічного відображення об'єктивності процесів становлення і розвитку об'єкта дослідження, його протиріч, процесу кількісних і якісних змін, їхнього взаємного переходу. На відміну від концепції розвитку механістичного матеріалізму, що визначала розвиток як вічні, замкнуті цикли, нескінченний лінійно-висхідний розвиток, діалектико-матеріалістична концепція розвитку визначає його як об'єктивний процес необоротної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних і ідеальних об'єктів. Здатність до розвитку — одне з загальних властивостей матерії і свідомості. Розвиток, тобто зміна складу або структури об'єкта в органічній єдності його двох типів еволюції і революції,здійснюється в реальному часі, і тільки час виявляє спрямованість розвитку (прогрес або регрес). Загальний механізм і джерело розвитку — виникнення, єдність, боротьба, вирішення протиріч. Головна особливість — процес розвитку виражає зміст основних законів матеріалістичної діалектики: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.

Принцип розвитку дає можливість наукового пояснення розвиткові складних систем. Цей принцип єметодологічною основою при описі і поясненні соціальних процесів.

Принцип об'єктивності пов'язаний з інтерпретацією всього процесу пізнання. Він є антиподом об'єктивізму, стверджуючи, що пізнання є нескінченний процес поглиблення мислення від явищ до сутності.

Принцип об'єктивності вимагає неупередженості в аналізі дійсності, вимагає розгляду процесів, явищ, речей такими, якими вони є, без упередженості, у всьому різноманітті їхніх сторін, зв'язків, відносин. До істини, — писав К.Маркс, — варто йти прямо, не озираючись ні вправо, ні вліво. Але пошук істини повинний бути не споглядально-пасивним, а активно-перетворювальним.

Системний підхід — основний напрямок реалізації принципів методології.

На сучасному етапі розвитку людського суспільства наука стала визначальною сферою життя і перетворилася в безпосередню продуктивну силу, докорінно перетворюючи виробництво, працівників виробництва, форми організації, зв'язки і взаємодії речовинних і особистих елементів виробництва. Особливу важливість набув системний підхід як засіб пізнання і практичної діяльності. У найбільш загальній формі сутність системного підходу складається в розгляді об'єкта дослідження і практичної діяльності в єдності його зовнішніх і внутрішніх зв'язків.

Категорія «системний підхід» включає два терміни — «системний» і «підхід». Зміст терміна «підхід» у тім, що тут мова йде про напрямок розгляду того або іншого предмета, процесу, явища, у якому повинна бути реалізована стосовно до об'єкта система методології дослідження. Очевидно, що для кожної такої предметної області підхід повинний мати визначені особливості. Термін «системний» має той зміст, що підхід повинний використовувати визначену систему принципів і методів, що мають загальнозначущу основу і, разом з тим, володіють специфічними рисами, обумовленими специфікою конкретної предметної області, теоретичного дослідження або практичної діяльності.

Системний підхід виходить завжди з визначеної системи філософських поглядів. І інакше кажучи — це спосіб конкретизації положень особливої філософської системи. Тому принципово відмінним є системний підхід, що відбиває суб'єктивний або об'єктивний ідеалізм; метафізичний або діалектичний матеріалізм.

Елементи системного підходу виявляються в поглядах найбільших філософів і вчених древнього, середнього і нового часу. Однак аж до XIX століття пануючим в науці країн Європи був метафізичний підхід, що розглядав предмет дослідження як якусь сукупність елементарних, незмінних «цеглинок». Головне питання такого підходу — з чого складається об'єкт. Тому і головний метод при такому підході — аналіз. Системний підхід поставив і інше питання — які зв'язки об'єкта, які внутрішні механізми функціонування і розвитку об'єкта дослідження й об'єкта практичної діяльності. Вирішальний крок у становленні системного підходу був зроблений у роботах К.Маркса і Ч.Дарвіна. Цей підхід є стрижнем методології їхніх досліджень. Досліджуючи капіталістичне суспільство як особливу історичну ступінь розвитку буржуазних економістів, Маркс розкриває поняття товару як «клітинки» капіталістичного суспільства, як реальний структурний компонент економічної системи. Методологічна роль товару — «клітинки» у тім, що тут у взаємному переплетінні виражені кілька типів істотно різних зв'язків, специфічних для структури соціально-економічного організму. Іншими словами, товар — «клітинка» містить не тільки субстанційні, але і структурні характеристики капіталістичного суспільства. У Ч.Дарвіна роль «клітинки» виконує поняття біологічного виду, що своїм внутрішнім структурним різноманіттям знімає однобічність представлень про живу природу як про просту сукупність окремих організмів або як понадорганізмового цілого, що направляється зовнішніми факторами.

Класичними зразками системного підходу до дослідження процесів суспільного розвитку є такі роботи, як «Капітал» К.Маркса, «Анти-Дюринг» Ф.Енгельса, «Розвиток капіталізму в Росії» і «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» В.І Леніна. У листі до И.Арманд (30.12.1916) він указував: «весь дух марксизму, уся його система вимагає, щоб кожне положення розглядалося лише а) історично; в) лише в зв'язку з іншими; с) лише в зв'язку з конкретним досвідом історії». «Марксисти, — писав В.І Ленін, — були першими соціалістами, що висунули питання про необхідність аналізу не однієї економічної, а всіх сторін громадського життя».

Вихідними для системного підходу є поняття «системність» і «система». «Системність» — є атрибут, тобто невід'ємна істотна властивість об'єктивного світу, одна з його важливих характеристик. Сутність «системності» — у тім, що всі процеси, явища, речі в об'єктивному світі знаходяться в загальному зв'язку і взаємодіють як об'єкти відносно відособлені, що володіють якісною і кількісною сторонами і змінюються в часі і просторі. Підкреслимо три характеристики поняття «системності»: загальний зв'язок усіх процесів і явищ є зв'язок щодо відособлених предметів і речей, явищ; відносна відособленість і самостійність предметів, речей, явищ виявляється в тім, що вони мають кількісну і якісну сторони; відносно відособлені предмети, речі, явища взаємодіють один з одним.

Взаємодіючі і змінні в часі і просторі речі, предмети, явища являють собою системи.

Системний підхід до об'єкта і предмета дослідження, у самому короткому визначенні (дефініції) означає розгляд об'єкта і предмета дослідження одночасно і як особливої системи (більш-менш могутньої, більш-менш складної) і як елемента (підсистеми) більш загальної системи. Але таке визначення, хоча і характеризує сутність системного підходу, є недостатнім, оскільки не розкриває основні риси його змісту. Розгорнуте визначення, поряд із загальною дефініцією, включає додатково:вимога аналізу досліджуваного об'єкта в шести логічних аспектах: елементному, структурному, функціональному, інтегративному, комунікативному й історичному.

Елементний аспект полягає у виявленні елементів, що входять у досліджувану систему, визначеннірівняспільності системи, її потужності.

Структурний аспект передбачаєвстановленняструктурних характеристик системи: тип структури, визначальні зв'язки, кількісні і якісні взаємозалежності.

Функціональний аспект полягає у виявленні функцій системи в цілому і її компонентах (підсистем), відповідності цих функцій, дублюванні функцій.

Інтегративний аспект полягає в з'ясуванні мети системи, протиріч у її функціонуванні, шляхів і способів вирішення протиріч, виявленні основної ланки, що забезпечує збереження об'єкта дослідження як цілісної системи.

Комунікативний аспект означає визначення середовища існування системи, характер субординаційних і координаційних зв'язків з іншими системами, тісноти цих зв'язків.

Історичний аспект передбачає дослідження історії виникнення системи, етапів її розвитку, досягнутого рівня, і на цій основі прогнозування перспектив на майбутнє.