Професіограма і професійний портрет вчителя історії

Лекція 35. ВЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ

План:

1. Професіограма і професійний портрет вчителя історії.

2. Розвиток професійної майстерності вчителя.

3. Атестація вчителя.

Рекомендована література:

1. Левітас Ф., Салата О. Методика викладання історії. Посібник вчителя. – Х.: Вид. група «Основа», 2006. – 96 с.

2. Вербицька П. Звітна доповідь голови Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» на річній конференції організації, 11-12 квітня 2003 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.novadoba.org.ua/node/56

3. Овчарук О. Компетентнісний підхід в освіті: загєвропейські підходи.–[Електроннийресурс].–Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/ITZN/em13/content/09ooveea.htm

4. Гулай О. Компетентнісний підхід як основа нової парадигми освіти // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. – 2009. – № 2.

 

Основні поняття теми: професійні та особисті якості педагога, асоціація ”Нова Доба”, професіограма, професійний портрет вчителя, ціннісно-смисловий, мотиваційний, когнітивний, процесуально-методичний, рефлексивнй компоненти професійної діяльності, атестація вчителя.

 

Професіограма і професійний портрет вчителя історії

Щоб бути вчителем, який іде в ногу з часом, який відповідає вимогам часу, щоб готувати гідну заміну, потрібно глибоко розбиратися в тих перетвореннях, які відбуваються в нашій країні.

Повне і глибоке засвоєння профілюючих наук з будь-якої спеціальності вчителя є необхідною умовою викладання предмета в школі на сучасному науковому рівні.

Однак навіть найсумлінніше засвоєння наукових істин з цього профілю знань ще не робить людину вчителем. Щоб одержані знання успішно передавалися школярам відповідного віку, слід добре засвоїти закономірності процесу навчання і виховання.

Необхідно знати, за яких умов, які методи навчання найбільш ефективні. Слід навчитися правильно будувати уроки, застосовувати наочні посібники, використовувати прилади, технічні засоби навчання і багато іншого. Ключі від цієї дорогоцінної методичної скриньки містяться в педагогіці, психології та в окремій методиці викладання відповідного предмета.

Як науки суспільного циклу, так і спеціального, і педагогічного не стоять на місці, вони постійно розвиваються. Кількість наукової інформації збільшується нині зі швидкістю урагану. Через кожних 7-10 років ця кількість збільшується вдвічі.

Ні вуз, ні школа не можуть тепер дати запасу знань на довгі роки. Тому завдання полягає в тому, щоб навчитися поповнювати їх самостійно, бути готовим навчити цього ж школярів.

І річ тут не стільки в простому засвоєнні готових висновків, скільки в умінні здобувати самостійними дослідженнями знання. А це потребує вільного володіння і загальними законами пізнання, і методами наукового дослідження, типовими для відповідної науки, зокрема наук педагогічного циклу.

Учительська діяльність має творчий характер. Навчання і виховання не може здійснюватися за готовими рецептами. Щоб визначити правильні засоби педагогічного впливу на колектив чи особистість, доводиться проводити глибокі всебічні дослідження кожної конкретної педагогічної ситуації та добирати певні педагогічні засоби.

Необхідні знання для роботи з класним колективом, з окремими школярами накопичуються під час вивчення курсів педагогіки і психології, основ педагогічної майстерності, а практичний досвід педагогічних досліджень і застосування одержаних знань ‒ у процесі проходження різних видів педагогічної практики.

В Україні зараз немало педагогів-майстрів своєї справи, заслужених учителів, і на них рівняються молоді педагоги.

При визначенні рівня професіоналізму користуються різними поняттями: професіограмою і професійним портретом.

Професіограма – опис техніко-технологічних, економічних, правових характеристик конкретної діяльності й професіонально-значущих медичних, психологічних і педагогічних показників і протипоказань до роботи. У стандарті вищої педагогічної освіти визначена кваліфікаційна характеристика, що містить опис готовності до здійснення навчання й виховання учнів з обліком специфіки досліджуваного предмета, а також перелік професійних знань, необхідних для вирішення педагогічних, науково-методичних й організаційно-управлінських завдань. Професійний портрет враховує особливості методичного досвіду, індивідуальності й особистості вчителя історії. Із цього погляду професійний портрет учителя історії скоріше відбиває його індивідуальні здатності до вирішення педагогічних завдань на професійному рівні. Професіонал, насамперед, усвідомлює зміст своєї діяльності, розуміє роль навчального предмета історії в розвитку індивідуальності учня, усвідомлює цінності історичного досвіду для пізнання сьогодення й прогнозування майбутнього. Зміст історії як навчального предмета полягає в тому, що дитина повинна навчитися оцінювати сьогодення під кутом зору минулого й робити усвідомлений вибір між добром і злом, честю й безчестям. Без персональної відповіді на ці питання професійний портрет буде неповним.

Першим елементом професіоналізму є ціннісно-смисловий, котрий відбиває систему цінностей, установок і змістів професійної поведінки.

Мотиваційний компонент складається в наявності мотивів досягнень, реалізації творчого потенціалу й індивідуальної успішності як професійної, так й особистісної. Учитель історії повинен уміти ідентифікувати себе й переборювати кризу ідентичності.

Когнітивний компонент професіоналізму може бути представлений індивідуальною системою знань історичного, методичного, методологічного, психологічного і технологічного характеру. Ці знання є орієнтовною основою для проектування навчального процесу відповідно до соціокультурних і регіональних умов і типу освітньої програми, реалізованої даною установою. Ці знання є комплексними, системними й забезпечують єдність змістовної й процесуальної сторін діяльності вчителі історії.

Процесуально-методичний компонент професіоналізму передбачає наявність розвинених здатностей, що забезпечують моделювання, проектування, конструювання й реалізацію проектів методичної діяльності. За закритими дверима класної кімнати діяльність учителя історії завжди носить індивідуальний характер: на ньому лежить найбільша відповідальність за введення дитини у світ культури. Більшість учнів буде знати й уміти те, чого навчив його вчитель історії.

Уміння виявляти індивідуальні особливості методичної діяльності, аналізувати результати своєї навчальної діяльності, визначати проблеми в організації процесу навчання історії становить зміст рефлексивного компонента професійної діяльності.

Інтегративним показником професіоналізму вчителя історії є індивідуальний стиль методичної діяльності. Таким чином, оптимальне поєднання індивідуального стилю, помножене на почуття особистої відповідальності за результати своєї діяльності з духовного розвитку молоді за допомогою навчального предмета історії, є умовою професійної компетентності вчителя історії.

Слід зазначити, що розвиток професійної майстерності можливий тільки через розвиток індивідуального стилю. Збагачення й розвиток стилю викладання приводить до зміни професійних якостей, які забезпечують зміщення акцентів у діяльності вчителя історії із процесу засвоєння історичних фактів на процес створення умов для розвитку в учня особистого способу орієнтації в історичному минулому.

Таким чином, учитель історії (професіонал) – це людина, здатна вибудувати траєкторію свого духовного й особистісного професійного розвитку, пов'язаного з освоєнням і вибором культурних змістів історичного розвитку, самовизначенням у системі цінностей педагогічної діяльності.

Виходячи з розглянутих тенденцій у розвитку системи історичної освіти, російський методист П.О. Баранов виділяє важливі професійно-педагогічні вміння вчителя історії:

– визначати рівень особистісного розвитку учнів (сформованості їхніх особистісних функцій);

– ставити педагогічні цілі різної масштабності з урахуванням гуманітарних можливостей досліджуваної теми;

– видозмінювати форми проведення уроку, навчальні завдання й види діяльності учнів з обліком поставлених перед уроком особистісно-розвиваючих завдань;

– використовувати різні гуманітарні фактори навчання історії;

– спонукати школярів до осмислення філолофсько-світоглядних висновків на основі досліджуваного матеріалу;

– створювати педагогічні ситуації з методологічним, морально-естетичним змістом;

– застосовувати дискусійні форми навчання, проявляти високу культуру, особисту чарівність, ерудицію при викладі матеріалу, підтримуючи тим найвищий авторитет історичних знань, ідей, принципів;

– планувати й проводити систему уроків, протягом яких послідовно розгортається значима для учнів колізія, ставиться проблема, що вимагає колективних зусиль для її рішення;

– застосовувати гуманітарно-орієнтовані освітні технології, при яких затребувалися б особистісні (гуманітарні) якості учня – прагнення усвідомити зміст вивчення історії, виявити самостійність і внутрішню мотивацію її засвоєння, спробувати особисто витлумачити історичні явища;

– ускладнювати форми роботи, пізнавально-проблемні завдання й вимоги до учнів у міру розвитку їхньої самостійності, креативності при вивченні історії.

У професіограмі відбиті морально-психологічні риси, необхідні для майбутньої навчальної і виховної роботи з дітьми, які слід розвивати в процесі самовиховання і виховання у стінах вузу, та різноманітні компетентності.

Для прикладу можна навести професіограму вчителя (за основу взяті професіограми В. О. Сластьоніна, Є. І. Антипової, М. І. Болдирєва).

1. Якості особистості с успільної спрямованості:

– науковий світогляд, потреби передової людини;

– громадянська зрілість і активність, обізнаність із подіями світового і місцевого життя;

– загальнолюдські моральні риси та якості;

– прагнення до висот своєї професії;

– загальна ерудиція, начитаність.

Професійно-педагогічної спрямованості:

– компетентність;

– захопленість професією;

– висока професійна працездатність;

– любов до дітей, гуманне ставлення до них;

– уміння вести психолога-педагогічні спостереження, вивчати учнів та дитячі колективи;

– вимогливість до себе й до учнів, наполегливість, цілеспрямованість;

– справедливість;

– тактовність;

– витримка, терплячість, самовладання;

– педагогічний такт, чуйність, щирість;

– самокритичність, скромність, самооцінка;

– винахідливість, твердість і послідовність у словах і діях;

– педагогічна уява, оптимізм;

– комунікативність, виразна мова;

– зібраність, акуратність і зовнішня охайність.

2. Вимоги до психолого-педагогічної підготовки:

Знання: –основ методології;

– психолого-педагогічні;

– анатомо-фізіолого-гігієнічні;

– теорії і методики виховання;

– змісту навчального предмета й методики його викладання;

– індивідуально-психологічних особливостей особи на різних вікових етапах;

– методики індивідуальної роботи та роботи з дитячими і молодіжними колективами;

– змісту і методів роботи з батьками та громадськістю;

– політики, історії, краєзнавства, літератури та мистецтва, моралі, етики, естетики, релігії, права, техніки і культури.

Уміння і навички.Конструктивні:

– планувати навчальну й виховну роботу;

– відбирати, аналізувати й синтезувати навчальний програмовий матеріал, здійснювати дидактичну переробку складного матеріалу;

– творчо й обґрунтовано будувати організаційно-педагогічну і логіко-педагогічну структуру уроку;

– планувати систему перспективних ліній у розвитку окремої особистості та колективу;

– здійснювати індивідуальну програму виховання учня.

Організаторські: – виявляти й організовувати актив класу, керувати ним у різних умовах;

– організовувати різні види колективної та індивідуальної діяльності учнів, розвивати їхню активність;

– здійснювати контроль в розумовому розвитку учнів;

– здійснювати контроль у виконанні доручень учнями;

–здійснювати керівництво учнівськими організаціями;

– організовувати роботу з батьками та громадськістю.

Комунікативні: – встановлювати педагогічне доцільні відносини з учнями, батьками, учителями; регулювати внутрішньоколективні та між колективні відносини;

– знаходити потрібні форми спілкування з учнями й батьками;

– передбачати результат педагогічної дії на відносини з учнями

Дослідницькі: – вивчати індивідуальні особливості учнів

– критично оцінювати свій досвід, результати своєї діяльності;

– усвідомлено вдосконалювати педагогічну майстерність, самоосвіту та самовиховання;

– використовувати в роботі психолого-педагогічні дослідження, передовий педагогічний досвід;

– прогнозувати використовувані засоби і методи роботи.

У міру становлення професіоналізму можливі деформації. Серед них можна назвати наступні: духовне окостеніння, соціальна ізоляція, авторитарність й амбіційність, рутинність і формалізм, консерватизм. Учитель повинен уміти справлятися із цими негативними проявами, а також із кризою ідентичності.

Із професійним ростом міняється й ідентичність учителя історії, під якою розуміється система уявлень про своє життя й про себе як фахівця. У структурі ідентичності виділяють два аспекти: особистісний, тобто визначення себе в термінах особистісних якостей, і соціальний, тобто визначення себе в термінах групового членства. У педагогів спостерігається криза ідентичності, що визначається як невідповідність сформованої ідентичності у іншому контексті професійної діяльності. Ця криза може переживатися як стан пошуку нових змістів і можливостей професійного росту або як стан втоми, зневір'я в себе й своє майбутнє.