б) літературознавча і критична діяльність видатного полтавця.

1. Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814—1895 pp.), який був характерним продуктом нових часів пошевченкової вже доби. Визначний учений, ніколи він не міг замкнутися в рямці суто наукової роботи й коли йому дорікали, що він за біжучими справами нехтує своєю спеціальністю, історією, то він відповідав, що йому більше до душі творити історію, — і він справді творив її, творив не кабінетним робом, а як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі. Драгоманов із добутків українського руху та з основ сучасної науки зумів скласти широкий і цільний світогляд і прикласти його до рідного ґрунту, на ньому шукаючи підстав для практичної діяльності. Він сам ставив себе у зв'язок із попереднім українським рухом.

2. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

3. Особливе місце у драгоманівській спадщині займає стаття «Шевченко, українофіли і соціалізм», у якій автор гостро скритикував формальний культ Шевченка у Галичині, що спирався на тенденційне препарування народовцями його творчості, не чуже й пізнішим літературознавцям. Не менш цікавою є стаття й інша стаття М.Драгоманова про Т.Шевченка – «Тарас Шевченко в чужій хаті його імені («Кобзарь Тараса Шевченка». Виданця Товариства імені Шевченка, ч. І—II, у Львові, 1893)». У своїй статті Драгоманов різко критикує видавця «Кобзаря» професора Огоновського. Зокрема, Драгоманов ввжає неправильним поділ творчості поета на чотири періоди. Проаналізувавши статтю М.Драгоманова, можемо підсумувати, що ідолопоклонність нарешті не помогла д. Огоновському виставити сильні боки Шевченка там, де дійсно можна було їх виставити. Ідейно-літературна індивідуальність Шевченка могла б бути показана далеко ясніше, ніж це бачимо в д. Огоновського.

4. В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів — у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу XVII— XIX ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими ученими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою,— такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова.

5. На фоні широких соціально-політичних рухів 60—90-х років фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам.

6. Як літературний критик і публіцист, Драгоманов будив думку, розгортав перед нею широкі обрії, без жалю всякі ілюзії руйнуючи, всяке верхоглядство, вузеньке самовдоволення та поклони перед "національними святошами". Для України Драгоманов справді був тим "апостолом правди і науки", що його з такою тугою виглядав перед смертю Шевченко. "Вона завжди сама приложиться, коли ми будемо шукати поперед усього правди", — писав Драгоманов і правду вживлював він у теоретичних міркуваннях і в практичних домаганнях, на науці він будував їх і показував при світлі здобутків людського розуму, думаючи, що "всі гріхи простяться, окрім гріхів проти народу і розуму" ("Література".). Широким розмахом своєї думки обіймав Драгоманов усю Україну в своїй праці, але політик-практик насамперед — уважав, що "Австро-угорська Україна наша на теперішні часи є, може, чи не найважливішим місцем української праці". Через те з самого початку своєї діяльності на закордонну Україну звертав він найпильнішу увагу (київські товариші навіть прозвали його були за це Михайлом Галицьким), словом і ділом учив закордонних земляків бути людьми й українцями, а не кастовими муміями й рутенцями.