Еволюційна теорія статевого диморфізму В.А. Геодакяна

 

З чим же можуть бути пов’язані індивідуальні відмінності між представниками чоловічої і жіночої статі? Очевидно, що для відповіді на це питання необхідно вийти за межі психології й звернутися до теорій і гіпотез, існуючих в етології та біології.

Питання, для чого взагалі існує стать, виникало давно. Найпростіша відповідь – для розмноження – задовільною вважатися не може. В живому світі існує, крім різностатевого, ще й безстатеве (вегетативне) і гермафродитне розмноження, причому очевидних переваг перед ними у різностатевого розмноження не спостерігається. Навпаки, комбінаторний потенціал (поєднання генів) у гермафродитів у два рази більший, а кількість потомства (ефективність розмноження) вища у безстатевих. Проте всі прогресивні форми розмножуються саме статевим шляхом [3; 5].

Для прояснення ролі різностатевого розмноження у 1965 р. радянським біологом В.А. Геодакяном (під очевидною дією кібернетики й теорії систем) була розроблена так звана еволюційна теорія статевого диморфізму,в якій автор стверджував, що диференціація статей була пов’язана із спеціалізацією за двома основними аспектами еволюційного процесу – збереженням і зміною генетичної інформації як вигідної для популяції форми інформаційного контакту з середовищем [3]. Очевидно, що тільки чоловічих (або тільки жіночих) особин недостатньо для забезпечення спадковості й розвитку виду. Вони повинні співіснувати.

Поклавши в основу своєї теорії принцип зв’язаних підсистем, Геодакян відзначив, що адаптивні системи, які еволюціонують у мінливому середовищі, значно підвищують свою загальну стійкість за умови диференціації на дві зв’язані підсистеми, з консервативною й оперативною спеціалізацією, які належать особинам відповідно жіночої і чоловічої статі. Як же це відбувається?

Спочатку організм жіночих особин володіє більш широкою нормою реакції, ніж чоловічий. Так, якщо чоловік у конфліктній поведінці, наприклад, звичайно поводиться вибуховим чином, то зробити його терпимим і миролюбним навряд чи вдасться. А жінка може поєднувати у своїй поведінці декілька стратегій, гнучко використовуючи їх залежно від ситуації. Завдяки цьому адаптивні здібності жіночих особин набагато вищі, а научуваність краща. (В дослідженнях із педагогічної психології наголошується, що початковий рівень здібностей, як правило, вищий у хлопчиків, але в процесі навчання вони швидше виходять на плато, тоді як дівчатка, відштовхуючись від нижчих показників, набирають темп і обганяють хлопчиків). Якщо ми прийдемо в шкільний клас і подивимося на успішність дітей, то виявиться, що дівчатка (як і хлопчики) в рівному ступені розподіляються на відмінників, двієчників і посередніх учениць. Проте якщо ми поставимо питання інакше: хто найзапекліший двієчник і хуліган, хто найталановитіший учень? – то виявиться, що ці групи заповнені, як правило, хлопчиками. Тобто чоловіча вибірка наділена більш спеціалізованою поведінкою, що в цілому заважає адаптації на рівні індивіда. Всі крайнощі яскравіше представлені у чоловіків, але жінки більш научувані.

Припустимо, що середовище існування виду практично не міняється (таке середовище називають стабілізуючим). У цьому середовищі природний відбір веде до простого збільшення чисельності особин, без зміни їх генотипу. Для цієї мети немає необхідності присутності великої кількості чоловічих особин у популяції, головне, щоб було достатньо багато жіночих особин. І дійсно, в стабільних умовах хлопчиків народжується трохи менше (існує навіть прикмета, що багато хлопчиків народжується до війни).

Але якщо середовище різко змінює свої умови (стає рушійним),то задачі відбору в пристосуванні дещо міняються; це призводить не тільки до збільшення кількості особин, але й до зміни генотипу. В умовах катастроф (екологічних, соціальних, історичних) елімінація (виключення, видалення) й усунення від розмноження в основному зачіпають чоловічу стать, а модифікація – жіночу. Завдяки диференціації статей з’явилося дві основні зміни у порівнянні з безстатевим розмноженням – це ширший перетин інформаційного каналу взаємодії у чоловічої особини і ширша норма реакції у жіночої особини. Таким чином, чоловіча особина може запліднити більшу кількість самок, а жіноча – забезпечити спектр фенотипів з одного генотипу.

Після зникнення катастрофічного чинника й закінчення дії відбору частка чоловічих особин зменшується, і їх генотипічна дисперсія звужується (ті, хто не вижив, не залишають генетичних слідів). Отже, жінки забезпечують постійну філогенетичну пам’ять виду, а чоловіки – тимчасову, онтогенетичну [3].

Для ілюстрації цієї думки Геодакян наводить такий поетичний приклад. Коли наступило загальне похолодання на планеті, то в жінок, як високоадаптованих істот, збільшився жировий прошарок. А чоловіки через слабку пристосованість виявилися до цього нездатними й переважно просто вимерли. Зате той, хто залишився, винайшов вогонь, щоб зігрівати всю общину, і з цієї миті став закріплюватися саме його генотип. Отже, чоловіки здійснюють пошук, а жінки – вдосконалення. Такий механізм еволюційного біологічного (і психологічного) прогресу.

Очевидно, що, володіючи вузькою нормою реакції, чоловіки більш біологічно (і психологічно) уразливі. Тому й тривалість життя у них нижча. Новонароджені хлопчики гинуть частіше, ніж дівчатка. Проте більшість довгожителів – все-таки чоловіки.

Звичайно, розвиваються і змінюються не всі анатомо-фізіологічні та поведінкові ознаки, а тільки деякі. Наявність відмінностей ознак у чоловічих і жіночих особин називається статевим диморфізмом, тобто існуванням двох форм (а в психології вже почали використовувати і вираз статевий дипсихізм ). У сучасних людей, наприклад, існує статевий диморфізм за ознаками зросту, ваги, обволосіння, але немає диморфізму за ознакою кількості пальців або вух, за кольором очей.

У стабілізуючому середовищі статевий диморфізм відсутній (немає необхідності пристосовуватися, і чоловічі, й жіночі особини володіють одним і тим же еволюційно вигідним значенням ознаки). А в рушійному середовищі вже в одному поколінні з’являється генотипічний статевий диморфізм, що зростає у наступних поколіннях. За варіативністю ознаки можна судити про фазу еволюційного процесу за ознакою. Так, якщо в чоловічій підвибірці дисперсія вища, ніж у жіночій, це свідчить про початок еволюційного процесу, а фазу відбору називають дивергентною. Потім наступає паралельна фаза, при якій дисперсії в обох групах приблизно рівні. І, нарешті, конвергентна фаза, на якій варіативність у жінок зростає в порівнянні з чоловіками, свідчить про те, що еволюційний процес близький до завершення.

Геодакяном сформульовано філогенетичне правило статевого диморфізму: якщо за якою-небудь ознакою існує статевий диморфізм популяції, то ця ознака еволюціонує від жіночої форми до чоловічої. Тобто популяція маскулінізується, а значення ознаки, існуючої в чоловічій підвибірці, є еволюційно вигідним. Це стосується всіх видів, які мають різностатеве розмноження. Так, наприклад, якщо у ссавців самка за розміром менша, ніж самець, це означає, що по ходу еволюційного процесу самки збільшуватимуться в розмірі, тому що це вигідно для виду. А у комах (наприклад, у павуків) самки, навпаки, значно більші, ніж самці; це говорить про те, що легкій істоті в її середовищі вижити легше. Отже, і самки ставатимуть меншими.

У селекції цей факт також використовується: оскільки селекційні ознаки більше були просунуті у самців, то відбір виробника – ключова проблема для виведення нових порід, навіть якщо це стосується прихованих ознак, наприклад удійності.

Існує також і онтогенетичне правило статевого диморфізму: якщо за якою-небудь ознакою існує статевий диморфізм популяції, то в онтогенезі ця ознака змінюється, як правило, від жіночої форми до чоловічої. Правило ефекту батька в селекції полягає в тому, що за дивергуючими ознаками батьків (які є предметом уваги) повинна домінувати форма батька (порода), а за конвергуючими (неістотними для виведення породи) – жіноча.

Цікаво, що в онтогенезі жіночі форми ознаки виявляються раніше, а чоловічі – пізніше. Так, маленькі діти обох статей більше схожі на дівчаток, а у літніх людей, знову ж таки, незалежно від ста­ті, починають виявлятися чоловічі риси (грубий голос, ріст волосся на обличчі тощо). За характерологічними ознаками маленької дівчинки можна з більшою достовірністю передбачити структуру особистості й поведінку дорослої жінки, ніж у хлопчиків. Тому можна говорити не тільки про диморфізм, але і про дихрономорфізм (тобто часовий незбіг прояву жіночих і чоловічих ознак) [3; 7].

Примітно, що вроджені аномалії, які мають “атавістичну природу”, частіше виявляються у жінок, а “футуристичну” (таку, що не зустрічається на нижчих етапах еволюції) – у чоловіків. Так, серед новонароджених дівчаток частіше трапляються такі, які мають хвостики. Проте найдовший хвостик завдовжки 13 см все ж таки належав хлопчику. Спостерігається статевий диморфізм і в появі хвороб (всі нові захворювання, такі як рак, СНІД, спочатку з’являлися у чоловіків), і в будові мозку (у чоловіків чіткіше була виражена асиметрія півкуль і оперативні системи – кора і ліва півкуля, а у жінок – консервативні системи – підкірка й права півкуля, що зумовлює переважання у чоловіків аналітичного мислення, а у жінок – інтуїтивного, образного й почуттєвого (чуттєвого) пізнання). Завдяки меншій асиметрії жінки також більш научувані. Крім того, і в культурно-історичному процесі спостерігається флагманська роль чоловіків: кожна нова професія була спочатку тільки чоловічою і лише потім ставала жіночою, а основні наукові відкриття і культурні революції також робилися чоловіками.

Етологія статі

 

Вивчення статевих відмінностей, крім наукової, має ще й прагматичну мету: всупереч цим відмінностям досягти взаєморозуміння чоловіків і жінок, особливо щодо пояснення репродуктивної поведінки, тому що у людини, як це не дивно, співіснує декілька форм шлюбних стосунків (тоді як у будь-якого іншого біологічного виду форма шлюбної поведінки є системоутворюючою (видоспецифічною) ознакою). Спроби досліджень у цьому напрямі робилися російським етологом В.Р. Дольником [5]. Порівняльна етологія, наука про інстинктивні основи поведінки, використовує метод порівняння програм між неспорідненими формами тварин, спорідненими видами і між прямими родичами, що дає багатий порівняльний матеріал, тому що еволюція шлюбної поведінки людини, мабуть, йшла зигзагами, включаючи групові й моногамні форми сім’ї.

У людей присутні чотири форми шлюбних стосунків: груповий шлюб, полігінія (один чоловік і багато жінок), поліандрія (одна жінка і багато чоловіків) і моногамія (один чоловік і одна жінка); останнім часом, крім того, все більш поширеною виявляється одиночна материнська сім’я або короткотривалі (на певний час) шлюби за коханням. У чому причина цього різноманіття?

Програми, якими у тварин керується самка в своїй батьківській і шлюбній поведінці, можуть не збігатися: так, їй не завжди вдається отримати самця з елітним генним набором, тому що він може бути вже зайнятий. Проте потомство потрібно мати. І в таких випадках іноді виходить, що, наприклад, самка кублового виду має дітей зовсім не від того самця, з яким в’є кубло, що й було виявлено лише недавно завдяки методам біохімічного аналізу.

Розмноження в людському співтоваристві має декілька важливих відмітних особливостей. Якщо у світі тварин здатність до спаровування у самок виявляється один-два рази на рік, активуючи репродуктивну поведінку до того спокійних самців, а в інший час статевого інтересу один до одного немає, то у людей все відбувається інакше. Самка тварин демонструє свою готовність до копуляції за допомогою збільшення молочних залоз; жінки ж здатні вести статеве життя безперервно з моменту статевого дозрівання, не перериваючи його під час вагітності або менструального циклу. При цьому момент дозрівання яйцеклітини (овуляція) залишається прихованим не тільки від інших, але й від неї самої. Для чого потрібна така надмірна, з погляду задач розмноження, сексуальність? [11].

Мабуть, відповідь на це питання виходить за межі інтересів окремого індивіда. Якщо припустити, що первісна сім’я для відтворювання виду повинна була виховати принаймні двох дітей, довівши їх до того віку, в якому вони могли б прогодувати себе самі, то стає зрозумілим, що мати сама справитися з цим завдання не могла. Тому й виникає потреба або в групових сім’ях, коли дітей виховують спільно, а чоловіки полюють далеко від будинку, або в сім’ях моногамних, де жінка повинна утримати чоловіка поряд з собою і спонукати його піклуватися про сім’ю. Ось для цього, мабуть, й існує механізм надмірної гіперсексуальності жінки, завдяки якому вона може використовувати статеве життя для заохочення й утримання чоловіка. На думку етнографів, втім, надмірна гіперсексуальність принесла також багато шкоди, через що й виникла заборона на демонстрацію сексуальних досягнень (що поширено в світі тварин).

Таким чином, чим повільніше дорослішають діти, тим сильніше була виражена потреба в соціальному житті, і досвід груповий (що приводить врешті-решт до виникнення культури) починає переважати над сімейним досвідом. І людина вийшла з-під дії природного відбору, тому що головним чинником виживання стала не генетична інформація, а позагенетичне знання [5; 6].

Етологія вивчає і проблему домінування статей. У світі тварин рівноправності статей практично не існує, що сприяє чіткому розмежуванню ролей і функцій. Якщо ж, наприклад, це іноді зустрічається, то спричиняє міжстатеве протиборство. Так, наприклад, у пташок ремезів висиджувати яйця здатні і самка, і самець, але кожний прагне звалити цей обов’язок на іншого. В результаті їх “переговорів” третина кладок гине, іноді яйця висиджує самець, а в майже двох третинах випадків самці пересилюють самок. Тому етологія ставиться до ідеї рівності статей з великим сумнівом, звертаючи увагу на те, що в історії культури це завжди вело до зниження стабільності шлюбу, тому що ради нього потрібно пригнічувати давні інстинкти [11].

Таким чином, можна сказати, що взаємини між статями “обслуговують” не тільки завдання розмноження, але й установлення і підтримку соціальної ієрархії. Це завдання також переходить з тваринного світу до людей, що й породжує стосунки специфічної заздрості, які відзначаються в рамках психоаналізу. Так, А. Адлер, услід за К. Хорні, також стверджував, що існує дуже багато жінок, котрі прагнуть стати чоловіками, а пов’язано це в основному з тим, що “чоловіки й хлопчики відчувають себе в сім’ї набагато комфортніше, їх не стомлюють дрібницями, вони набагато вільніші в різних життєвих ситуаціях, і ця вища свобода чоловічої статі примушує дівчаток відчувати незадоволеність своєю роллю” [1, c. 107].

А в античні часи, як відзначає дослідник стародавньої культури
М. Фуко, стосунки між статями символізували ще й майнові відносини, що закріпилося в лексиці, яка стосується статевого життя: так, жінки “віддаються”, а чоловіки “оволодівають”, відповідно, втрата і збіднення для одних супроводить символічне збагачення інших, а їх інтереси переживаються не як взаємні, а як антагоністичні [13].

Отже, еволюційна теорія і соціальна етологія виділяють декілька стійких програм специфічної для кожної статі поведінки і декілька зразків взаємодії між чоловіками й жінками, що в даний час може бути адекватно відображено тільки при використанні типологічного аналізу варіацій цієї взаємодії.