Єдина концепція стилю людини

Серйозні утруднення при дослідженні джерел стильової своєрідності і взаємозалежності стилю з іншими психологічними утвореннями викликає відсутність необхідного методологічного обґрунтовування при великій кількості отриманих у різних галузях психології даних про прояв стильових особливостей у поведінці і діяльності людини. Теоретичною задачею даного підходу, реалізованого в лабораторії диференціальної психології і психофізіології Інституту психології Російської академії наук, став пошук єдиного концептуального начала при вивченні стильових характеристик індивідуальності й визначення ролі індивідуального стилю як посередницької ланки при взаємодії біологічного і соціального чинників у функціонуванні індивідуальності. Специфіка цього дослідження полягає в розробці концепції стилю як цілісної характеристики людини, що виражає співвідношення різних підструктур індивідуальності між собою і з параметрами конкретних ситуацій з погляду компенсаторності, оптимальності, адаптивності й результативності [13; 19].

Якщо “новий погляд – I”, що сформувався в 1950-х роках на стику психології сприйняття й індивідуальних відмінностей, виражався в положенні про необхідність урахування при аналізі процесів сприйняття і пізнання особистісних змінних, то “новий погляд – ІІ”, що формується в кінці 90-х років минулого століття, відображає прагнення дослідників стилю вийти за межі парадигми індивідуальних відмінностей і розглядати цю проблему через призму більш загальних підходів.

Сучасний аналіз природи стильової своєрідності людини саме зараз починає набувати риси цілісної і несуперечливої теорії. Існування десятків параметрів індивідуальності, званих стильовими проявами, є відображенням однієї і тієї ж психологічної реальності, що позначається різними термінами. В той же час, стійкість цих проявів примушує думати про існування загальних чинників, латентних змінних, за допомогою яких можливе створення адекватних пояснювальних моделей. Бачиться своєчасним увести і новий термін для феномену, що вивчається, – стиль людини. Тим самим підкреслюється цілісність цієї унікальної характеристики взаємодії суб’єкта з навколишнім світом.

Як може виглядати визначення стилю людини, яке відображає поєднання загальнопсихологічного, що незвично звучить у цьому контексті – і традиційного диференціально-психологічного підходів? Наприклад, так. Стиль людини – це стійкий цілісний патерн індивідуальних проявів, що виражається в наданні переваги конкретній формі взаємодії суб’єкта з фізичним і соціальним середовищем. Структура стилю є певним типом зв’язків між різними параметрами індивідуальності, з одного боку, і між цими параметрами і ситуативними змінними – з іншого.

Звичайно, куди було б приємніше слідувати уставленим канонам – це економить і час, і енергію – якби вдалося забути про непримиренну суперечність між рухом і стагнацією, прогресом і регресом, розвитком і редукцією. Може, тому, віддаючи належне знаменитому афоризму де Бюффона, більш притаманною і більш адекватною для психології кінця XX століття виявляється формула: “Стиль – це спосіб взаємодії людини зі світом”. У яких формах реалізується ця взаємодія і що її визначає – суб’єктивні переваги, загальні закономірності психіки або об’єктивні умови? Чи є загальне між когнітивним і індивідуальним стилями діяльності? Що може вважатися основою типології стилів життя? Ці питання визначають кут зору, під яким розглядатимуться наступні параграфи [13, с. 176–177].

Стильові метаморфози

Саме словосполучення “стиль людини” має на увазі існування якогось єдиного контуру, який об’єднує всю різноманітність і багатоваріативність стильових проявів у цілісну структурно-функціональну модель. Наявність структури припускає виділення в моделі стійких, наскрізних характеристик, що дозволяють проаналізувати стильову ознаку, що виявилася в полі зору дослідника. Функціональність моделі створює можливості для формування різних способів організації поведінки і діяльності на основі кінцевого набору вихідних параметрів.

Звичайно, перехід від достатньо чітко окреслених визначень, що описують окремі ознаки стилю людини, такі як імпульсивність–рефлексивність, інертність–рухливість, інтернальність–екстернальність, до моделі, об’єднуючої ці ознаки в єдиний простір стильових проявів, надзвичайно утруднений через традиції і стереотипи, що склалися. Але цей перехід неминучий. Стиль людини як універсальна характеристика її індивідуальності й потребує пояснення з позицій цілісного підходу.

Із самого початку психологічні інтерпретації стилю як життєвого феномена і теоретичного конструкта відрізнялися крайньою суперечністю. Сформульована в кращих – і, до слова сказати, поки що перспективних – традиціях психоаналізу, концепція стилю стрімко трансформується в предмет досліджень когнітивістів і персонологів. Уривчаста нитка первинних психоаналітичних трактувань стильової поведінки практично повністю обривається в новітніх гіпотезах про когнітивний контроль, психологічну диференціацію і діапазон когнітивної еквівалентності. Але й широке русло когнітивної психології не може утримати бурхливого потоку найрізноманітніших фактів і “відкриттів” у дослідженні стилю. Це стає очевидним, коли ефективне у сфері “первинного застосування” поняття “когнітивний стиль” використовується як спосіб тлумачення абсолютно різних психічних проявів – біохімічних, сенсомоторних, темпераментальних, особистісних. Абсолютно невиправдане перенесення когнітивних інтерпретацій стильової своєрідності на всю решту характеристик стилю є типовим і поширеним у науці ототожненням частини й цілого при створенні пояснювальних гіпотез [13, с. 178].

У нашому випадку це веде до двох не дуже приємних наслідків. По-перше, специфіка стилю людини як багатокомпонентної інтегральної системи звужується до розмірів тільки одного, хоча і найважливішого, рівня психічних явищ – когнітивного. По-друге, спроби пізнати природу “хоча б” когнітивно-стильових параметрів ні до чого не приводять, якщо вони були засновані на твердому переконанні, підкріплюваному до того ж авторитетом великого Канта, про самоцінність “речі в собі”.

Звичайно, найплідніші концепції, такі як, наприклад, гіпотеза Уїткіна про психологічну диференціацію або гіпотеза Келлі про “когнітивну простоту–складність”, дозволили досягти істотних результатів у подоланні другого “неприємного наслідку”. Проте першої пастки, що ховається за жорсткою когнітивістською установкою, ні автори цих концепцій, ні їх численні послідовники уникнути, на жаль, не змогли [13, с. 179].

Як же йшла справа в “паралельних світах”, де дослідження в галузі стилю розвивалися зовсім в іншому контексті? Не менше, але і не більш успішно. В СРСР вивчення окремих сторін прояву стилю людини активно ведеться, починаючи з 1970-х років, на методологічній основі, що включає елементи діяльнісної парадигми О.М. Леонтьєва, концепції інтегральної індивідуальності В.С. Мерліна і типологічного підходу до аналізу властивостей нервової системи, що розробляється в школі Б.М. Теплова–
В.Д. Небилицина.

Основні результати цих досліджень вражають своєю різноманітністю – були виявлені природні формуючі чинники стилю (властивості нервової системи і темперамент), були розроблені уявлення про статус стилю в структурі властивостей індивідуальності та специфіці об’єктивних умов його прояву, був доповнений новими параметрами список досліджуваних стильових характеристик. Проте практично всі ці найцінніші факти залишаються дотепер невідомими зарубіжним психологам. А тому вкрай важливим уявляється пошук підстав для створення несуперечливої теорії стилю людини, яка б інтегрувала в собі досягнення вітчизняних і зарубіжних психологів.

З цією метою естонським психологом В.А. Колга в 1986 році в Таллінні була організована конференція “Когнітивні стилі”, що увінчалася збіркою робіт її учасників. Позначаючи координати можливих світів когнітивних стилів, В. Колга дуже точно помітив: “... галузь досліджень когнітивних стилів і контролів відносно повно представляє мікрокосм різноспрямованих тенденцій... (що відображають) одвічні суперечності між узагальненістю і конкретністю, стійкістю і мінливістю, неадаптивним і адаптивним …” [9,
с. 61].

Багато дослідників поставили своїм завданням пошук шляхів вирішення хоча б деяких суперечностей у галузі вивчення стилю, розглядаючи, наприклад, проблеми співвідношення мобільності й стійкості стильових показників або понять “когнітивний стиль” та “індивідуальний стиль діяльності” [19, с. 64–78.]. Ставало все більш очевидним, що подальше просування вперед, від диференціації до інтеграції даних і концепцій, є вже не просто данню моді, а насущною необхідністю [13, с. 179–180].