Задатки, здібності, обдарованість та інтелект у контексті диференціальної психології

 

Звичка починати з дефініцій, впроваджена у нашу психіку німецькою науковою традицією, що веде свій родовід (через Гегеля) від середньовічної схоластики, змушує на початку викладу давати визначення поняттям. Хоча
К. Поппер і вважає, що визначення понять є суть результату наукового спілкування, а не його передумова, прийнято давати трактування основних понять перед викладом основного матеріалу.

Задатки здібностей – деякі генетично детерміновані анатомо-фізіологічні особливості мозку і нервової системи, що є індивідуально-природною передумовою складного процесу формування і розвитку здібностей. Задатки здібностей як одна з умов формування здібностей не зумовлюють розвитку здібностей. Задатки здібностей багатозначні, тобто на їх основі можуть бути сформовані різні здібності. Як задатки загальних і спеціальних здібностей можуть виступати:

1) типологічні властивості нервової системи (в першу чергу парціальні властивості, що характеризують роботу різних аналізаторів, різних ділянок кори великих півкуль), від яких залежить швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків, їх міцність, легкість диференціювань, сила зосередженої уваги, розумова працездатність і т. д.;

2) індивідуальні особливості будови аналізаторів, окремих ділянок кори головного мозку і т. п. [32, с. 109].

Здібності – індивідуально-психологічні особливості, які визначають успішність виконання діяльності або ряду діяльностей, що не зводяться до знань, умінь і навичок, але зумовлюють легкість і швидкість навчання новим способам і прийомам діяльності [35].

Проблеми здібностей – їхня природа, походження, вияв, формування та ін. – мають давню історію вивчення і далекі поки що від остаточного вирішення. У сучасній психології здібностей можна виділити такі предметні галузі [32, с. 368]:

1) психогенетика здібностей;

2) психофізіологія здібностей;

3) загальна психологія здібностей;

4) диференціальна психологія здібностей і психодіагностика здібностей;

5) здібності і діяльність, розвиток здібностей,

6) соціальна психологія здібностей;

7) “повсякденна психологія” здібностей (“імпліцитні теорії”).

“Здібність” – одне з найзагальніших психологічних понять.
У вітчизняній психології багато авторів давало їй розгорнені визначення. Зокрема, С.Л. Рубінштейн розумів під здібностями “...складне синтетичне утворення, що включає цілий ряд даних, без яких людина не була б здатна до якої-небудь конкретної діяльності, і властивостей, які лише в процесі певним чином організованої діяльності виробляються” [33, с. 535]. Аналогічні за змістом висловлювання можна знайти і в інших авторів.

Б.М. Теплов розділяв здібності і задатки – вроджені, фізіологічні особливості людини, які служать основою розвитку здібностей. Проте дані сучасних психогенетичних досліджень свідчать, що здібності, які вимірюються тестами, мають більший коефіцієнт спадкової детермінації, ніж їхні передбачувані психофізіологічні задатки – властивості нервової системи [35].

Не вироблено поки і єдиної типології здібностей; для їхньої класифікації найчастіше використовується декілька критеріїв. За критерієм виду психічних функціональних систем здібності поділяють на сенсомоторні, перцептивні, атенційні, мнемічні, імажитивні, розумові, комунікативні; за критерієм основного виду діяльності – на наукові (математичні, лінгвістичні та ін.); творчі (музичні, літературні, художні); інженерні і т. д. Окрім того, розрізняють загальні і спеціальні здібності. Загальні здібності пов’язані з умовами провідних форм людської діяльності, а спеціальні – з окремими діяльностями. Серед загальних здібностей більшість дослідників виділяє загальний інтелект, креативність (загальну здібність до творчості) і, рідше, научуваність [32, с. 368].

Б.М. Теплов виділив три ознаки здібностей, що і лягли в основу визначення, яке найчастіше використовуване фахівцями:

1) здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої;

2) тільки ті особливості, які мають відношення до успішності виконання діяльності або декількох діяльностей;

3) здібності не можна зводити до знань, умінь і навичок, які вже вироблені в людини, хоча й зумовлюють легкість і швидкість їх набування [35].

Отже, галузь психології здібностей – це розділ психології індивідуальних відмінностей (диференціальної психології).

Природно, успішність виконання діяльності визначають і мотивація, і особистісні властивості, що й спонукало К.К. Платонова віднести до здібностей будь-які властивості психіки, які тією чи іншою мірою визначають успіх у конкретній діяльності. Проте Б.М. Теплов йде далі і вказує на те, що, крім успіху в діяльності, здібність детермінує швидкість і легкість оволодіння тією або іншою діяльністю, і це змінює становище з визначенням: швидкість навчання може залежати від мотивації, але відчуття легкості при навчанні (інакше – “суб’єктивна ціна”, переживання трудності) швидше обернено пропорційне до мотиваційної напруги.

Отже, чим більше розвинута в людини здібність, тим успішніше вона виконує певну діяльність, швидше її опановує, а процес оволодіння діяльністю і сама діяльність даються їй суб’єктивно легше, ніж навчання або робота в тій сфері, до якої вона не має здібності.

Цю формулу здібності можна виразити в об’єктивній формі:

 

продуктивність

Здібність =

“ціна”

 

або ж у суб’єктивній формі:

успішність

Здібність =

трудність

 

Тобто нездібний проливає більше поту і сліз, ніж здібний, якому все дається легше.

Виникає питання: що ж це за психічна сутність – здібності? Однієї вказівки на поведінкові і суб’єктивні її вияви недостатньо.

Найбільш детально це питання розглядається у працях Шадрикова [37]. Він приходить до висновку, що поняття “здібність” є психологічною конкретизацією категорії властивості. Властивістю якої “речі” є здібність? За В.Д. Шадриковим, найбільш загальним поняттям, яке описує психологічну реальність, є поняття психічної функціональної системи, процес функціонування якої (психічний процес) забезпечує досягнення певного корисного результату.

Звідси “... здібності можна визначити як властивості функціональних систем, що реалізують окремі психічні функції, мають індивідуальну міру вираженості, що виявляється в успішності і якісній своєрідності засвоєння і реалізації окремих психічних функцій. При визначенні індивідуальної міри вираженості здібностей доцільно дотримуватися тих же параметрів, що і при характеристиці будь-якої діяльності: продуктивності, якості і надійності (відносно даної функції)” [37, с. 11].

Оскільки будь-який психічний процес (у тому числі – пізнавальний) є часовою характеристикою функціонування відповідної системи, Шадриков виділяє здібності мислительні, перцептивні, мнемічні і так далі. Здібності, за Шадриковим, є загальними в сенсі віднесеності до конкретних видів діяльності: не існує, з цього погляду, “кулінарних”, “музичних”, “педагогічних” та інших здібностей. Але залишається незрозумілим, якщо міркувати в термінах Шадрикова, чи є функціональні психічні системи більш загальні, ніж ті, які відповідають окремим пізнавальним процесам, описаним у підручниках загальної психології? [37].

Залишимо поки осторонь питання про те, чи є будь-яка психічна система функціональною (за П.К. Анохіним), тобто системою, що забезпечує досягнення корисного результату.

Правда, Шадриков уводить поняття загальної обдарованості, визначаючи її як придатність до широкого кола діяльностей або поєднання здібностей, від кожної з яких залежить успішність виконання тієї або іншої діяльності, але і в цьому випадку загальне не передує частковому, а навпаки, є результатом “поєднання” окремих елементів.

Розрізняючи спеціальні і загальні здібності, Д.Н. Завалішина услід за Б.М. Тепловим пов’язує загальні здібності з більш загальними умовами провідних форм людської діяльності, а спеціальні – з окремими видами діяльності [21]. Тим самим знов проводиться лінія “діяльнісної редукції” (редукція – процес або дія, що означає зменшення, спрощення чогось): здібності структуруються не за видами психічних функціональних систем, а за видами діяльності.

Розумніше було б припустити, що здібності пов’язані з якимись загальними сторонами функціонування психіки, які виявляються не в конкретних діяльностях або групах діяльностей, а в загальних формах зовнішньої активності (поведінки) людини.

Услід за Б.Ф. Ломовим, який виділяє три функції психіки: комуні­кативну, регуляторну і пізнавальну, можна було б говорити про комунікативні, регуляторні і пізнавальні здібності. Ми будемо розглядати лише групу пізнавальних здібностей (точніше – когнітивних), оскільки вони найяскравіше проявляються в індивідуальних відмінностях.

Скористаємося когнітивною парадигмою (якою б вона умовною не була) і розглянемо роботу психіки як єдиної системи, що переробляє інформацію.

У цьому процесі можна виділити: 1) здобування, 2) застосування і
3) перетворення і збереження знань.

Здібність до застосування знань можна було б ототожнювати з інтелектом як здатністю вирішувати задачі на основі наявних знань (тестовий інтелект).

Научуваність є здібністю до здобування знань, а креативність (загальна творча здібність) – здібністю до перетворення знань (з нею пов’язані уява, фантазія, породження гіпотез тощо).

Збереження знань переважно пов’язується з довготривалою пам’яттю, але оскільки її зміст не є актуальною психічною реальністю (на відміну від змісту короткочасної пам’яті), є підстави вважати цей процес фізіологічним або, принаймні, психофізіологічним.

Кожній з них відповідає специфічна мотивація і специфічна форма активності: креативності – мотивація самоактуалізації (за А. Маслоу) і творча активність, інтелекту – мотивація досягнень і адаптивна поведінка, научуваності – пізнавальна мотивація.

Частково ці попередні міркування будуть підтверджені, частково – спростовані при викладі й аналізі результатів експериментальних досліджень в наступних питаннях лекції.

Основні концепції здібностей безпосередньо пов’язані з методами їхньої діагностики. Факторно-аналітичні концепції загальних здібностей базуються на статистичній обробці результатів масового тестування учнів і представників різних професій. Сьогодні в переважній більшості емпіричних досліджень виявляються загальні здібності, від рівня розвитку яких залежить успішність виконання широкого спектра діяльності. Набула популярності теорія інтелектуального порогу (Перкінс, Термен), відповідно до якої для успішного оволодіння кожною діяльністю необхідний певний рівень інтелекту; подальший успіх у роботі зумовлюється не інтелектом, а іншими індивідуально-психологічними особливостями.

Результати психогенетичних досліджень свідчать про високий рівень успадкування загального інтелекту і деяких спеціальних здібностей, зокрема, математичних. Тим часом креативність, вірогідно, у більшій мірі залежить від впливу соціального мікросередовища. Існують теорії, що спираються на середовищний підхід до розвитку здібностей (теорія “інтелектуального клімату” сім’ї О. Зайонца). Високий рівень розвитку загальних або спеціальних здібностей характеризується як загальна або спеціальна обдарованість.

Лонґітюдні дослідження (Каліфорнійський лонґітюд та ін.) показали, що на основі ранньої діагностики загальних розумових здібностей можна дати імовірнісний прогноз успішності соціальної і професійної кар’єри особистості.

Дослідження здібностей і розробка методик їх діагностики і розвитку мають найважливіше значення для індивідуалізації навчання і виховання дітей, професійної орієнтації і профдобору, прогнозування і психологічної підтримки розвитку особистості.

Задатки і здібності тісно пов’язані з такою широкою і, на наш погляд, доволі нечіткою категорією, як обдарованість. Спробуємо з’ясувати онтологічну сутність даного поняття.

Загальна обдарованість – рівень розвитку загальних здібностей, що визначає діапазон діяльностей, в яких людина може досягти великих успіхів. Але якщо розглядати це поняття тільки у кількісному контексті, то втрачається якісна, змістовна сутність обдарованості як психічної реальності. Загальна обдарованість є основою розвитку спеціальних здібностей, але сама є незалежним від них чинником [32, с. 233].

Припущення про існування загальної обдарованості висунув у середині XIX століття англійський психолог Ф. Гальтон. У 1929 р. Ч. Спірмен запропонував двофакторну теорію інтелекту, яка пояснювала високі кореляції різнорідних тестів загальним чинником розумової енергії. Безліч спеціальних чинників визначає успішність виконання конкретного тесту. Протягом тривалого часу йшла дискусія прихильників множинності первинних здібностей (Е. Торндайк, Л. Терстоун) і прихильників “загального фактора” (Г. Айзенк, С. Берт та ін.). Сьогодні визнається наявність як загальної обдарованості, так і її внутрішньої структури. Завдяки дослідженням Гілфорда, Торренса, Богоявленської та інших авторів у психології закріпилося уявлення про два види загальної обдарованості: інтелектуальної обдарованості та творчої обдарованості (креативності).

При факторно-аналітичних дослідженнях виявлені незалежні типи “художньої” обдарованості і “практичної” обдарованості. Люди, наділені науковою обдарованістю, мовби поєднують у собі риси попередніх типів [32, с. 233–234].

Водночас у наукових джерелах досі спостерігаємо неоднозначне тлумачення феномену обдарованості:

1. Якісно своєрідне поєднання здібностей, що забезпечує успішність виконання діяльності. Спільна дія здібностей, що представляють певну структуру, дозволяє компенсувати недостатність окремих здібностей за рахунок переважаючого розвитку інших.

2. Загальні здібності або загальні моменти здібностей, що зумовлюють широту можливостей людини, рівень і своєрідність її діяльності.

3. Розумовий потенціал, або інтелект; цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей і здібностей до навчання.

4. Сукупність задатків, природних даних, характеристика ступеня вираженості і своєрідності природних передумов здібностей.

5. Талановитість; наявність внутрішніх умов для видатних досягнень у діяльності.

Багатозначність терміна вказує на багатоаспектність проблеми цілісного підходу до сфери здібностей. Обдарованість як найзагальніша характеристика сфери здібностей вимагає комплексного вивчення – психофізіологічного, диференціально-психологічного і соціально-психологічного [34, с. 361].

М.А. Холодна окремо виділяє інтелектуальну обдарованість, яку пов’язує з креативністю і трактує як “… рівень розвитку і тип організації індивідуального ментального досвіду, які забезпечують можливість творчої інтелектуальної діяльності, тобто діяльності, пов’язаної із створенням суб’єктивно і об’єктивно нових ідей, використанням інноваційних підходів до розв’язання проблем, відкритістю суперечливим аспектам ситуації і т. д.” [36, с. 243].

Ще суперечливіша й неоднозначна ситуація з розумінням сутності інтелекту як психічної реальності й виділенням її формальних та змістовних характеристик, виробленням єдиного методологічного підходу, розмежуванням таких понять, як “здібності”, “інтелектуальні здібності”, “інтелект”, “мислення”. Короткий понятійний аналіз даного феномену свідчить про неоднозначність і суперечливість тлумачення інтелекту різними авторами і психологічними напрямками та школами.

М.А. Холодна в контексті розробленої нею концепції інтелекту як ментального досліду дає таке визначення: “ Інтелект – форма організації індивідуального ментального досвіду у вигляді наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відображення і ментальних репрезентацій дійсності, що будуються в рамках цього простору” [36, с. 243].

Крім загального інтелекту, М.А. Холодна окремо виділяє інтелектуальні здібності та інтелектуальні стилі (не плутати із когнітивними стилями).

Інтелектуальні здібності – властивості інтелекту, що характеризують успішність інтелектуальної діяльності в тих або інших конкретних ситуаціях з погляду правильності і швидкості переробки інформації в умовах розв’язання задач, оригінальності і різноманітності ідей, глибини і темпу научуваності, вираженості індивідуалізованих способів пізнання [36, с. 243].

Інтелектуальні стилі – індивідуально-своєрідні способи постановки і вирішення проблем (не плутати із когнітивними стилями) [36, с. 244].

В.Н. Дружинін у своїй фундаментальній праці “Психологія загальних здібностей” [20] проаналізував теоретичні та експериментальні основи психології не тільки загальних і спеціальних здібностей, а й інтелекту, научуваності, креативності. Вчений, аналізуючи тестологічні та експериментальні теорії інтелекту, дає цілий ряд визначень цьому складному психічному утворенню, які висвітлюють різні аспекти і підходи до феноменології інтелекту в світовій психології. Розглянемо ці визначення.

Інтелект (від лат. intellectus – розуміння і пізнання) – 1) загальна здібність до пізнання і вирішення проблем, що визначає успішність будь-якої діяльності й лежить в основі інших здібностей; 2) система всіх пізнавальних здібностей індивіда: відчуття, сприйняття, пам’яті, мислення, уяви;
3) здібність до вирішення проблем без проб і помилок “в умі”. Поняття інтелект як загальна розумова здатність застосовується як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань [20, с. 349].

Загальний інтелект (general) (чинник загальної розумової енергії, генеральний чинник, генеральний інтелект) – розумова здібність, що впливає на виконання будь-якої діяльності, виявляється в якості, швидкості й точності рішення розумових задач, в темпі й успішності навчання, продуктивності професійної діяльності й рівні соціальної адаптованості. Концепція загального інтелекту запропонована Ч. Спірменом [20, с. 349].

Соціальний інтелект (social) – здібність, що визначає успішність оцінки прогнозування і розуміння поведінки людей. Термін запропонований
Дж. Гілфордом. Г. Айзенк дав інше трактування цьому терміну. Він розуміє соціальний інтелект як результат розвитку загального інтелекту під впливом зовнішніх соціокультурних умов. У науковій літературі частіше використовується визначення Гілфорда [20, с. 349].

Інтелект кристалізований (cristullized),або “зв’язаний інтелект” – інтелектуальна здатність, залежна від придбаного досвіду, зводиться до системи інтелектуальних навичок, входить до складу загального інтелекту. Термін запропонований Р.Б. Кеттеллом [20, с. 349].

Інтелект поточний, “вільний”, “флюїдний” (fluid) – вроджена інтелектуальна здатність, що детермінує успішність пристосування до нових ситуацій, оволодіння новими знаннями, гнучкість і швидкість мислення. Входить до складу загального інтелекту. Термін запропонований Кеттеллом. Рівень знижується в процесі старіння [20, с. 349].

Отже, роблячи попередні висновки, ми можемо стисло узагальнити підходи до розуміння сутності інтелекту як психічної реальності:

1) загальна здібність до пізнання і вирішення проблем, яка визначає успішність будь-якої діяльності та лежить в основі інших здібностей;

2) система всіх пізнавальних властивостей індивіда: відчуття, сприймання, пам’яті, уяви, мислення, уявлення;

3) здібність до розв’язання проблем без спроб і помилок (“в умі”). Поняття інтелект як загальна розумова здібність застосовується як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих задач;

4) інтегральна функція психіки, яка об’єднує когнітивну, сенсомоторну, афективну та мовно-смислову сфери суб’єкта в єдину цілісну систему (визначення автора. – А.П.).