Диференціальна психологія як галузь психологічної науки, її предмет і завдання

Диференціальна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Диференціальна психологія вивчає як психологічні відмінності конкретних індивідів, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп.

Порівняльному дослідженню найчастіше піддаються особистісні та інтелектуальні особливості індивіда, що вивчаються в експерименті, визначувані за допомогою спостереження, тестів або аналізу результатів самоспостереження. Одне з важливих завдань сучасної диференціальної психології, що раніше часто обмежувалася описом характеру і діапазону індивідуально-психологічних проявів, полягає у виділенні найбільш істотних параметрів організації психічної діяльності (вимірювань, чинників), від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика суб’єкта. Для розуміння причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей важливе вивчення їх нейрофізіологічних чинників у вигляді основних властивостей нервової системи; це вивчення ведеться нині в рамках диференціальної психофізіології, що виникла завдяки роботам Б.М. Теплова, В.Д. Небилицина і їх співробітників на базі концепції типів і властивостей нервової системи І.П. Павлова.

Сучасна диференціальна психологія широко застосовує розвинений математико-статистичний апарат, зокрема методи кореляційного, регресивного і факторного аналізів. Дані диференціальної психології мають важливе прикладне значення для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профвідбору та профорієнтації.

Отже, диференціальна психологія– галузь науки, що вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання.

Індивідуалізація є властивістю всього живого. Навіть найпростіші форми життя наділені значним спектром відмінностей, правда, відмінності ці стосуються будови і функціонування організмів. А з появою психіки як відображення дійсності і орієнтування в ній відмінності стали зачіпати всі форми активності живих істот.

Індивідуальні відмінності психіки властиві не тільки людям, але і всьому тваринному світу, причому нерідко внутрішньовидові відмінності перевершують міжвидові. Так, наприклад, найрозумніший щур може в одній і тій же ситуації діяти ефективніше, ніж найдурніша мавпа, що стоїть вище за щура на еволюційних сходинках. У сірих гусаків існують прояви соціальної поведінки, які традиційно вважалися властивими тільки людям, поки на них не звернув увагу видатний етолог К. Лоренц (тріумфальний крик, що свідчить про вибірковість у виборі партнера, випадки подружньої вірності протягом сорока і більше років, дані про дружбу і ревнощі серед тварин) [1].

Індивідуально-психологічні відмінності –особливості психічних процесів, станів і властивостей, що відрізняють людей один від одного; вони є об’єктом диференціальної психології. Відомо, що на тлі загальних психологічних закономірностей постійно виявляються індивідуально-психологічні відмінності, які можуть характеризувати як більш окремі психічні властивості й окремі психічні процеси (наприклад, індивідуальні пороги відчуття, час реакції, особливості сприйняття, уваги, пам’яті мислення, емоційної реактивності і т. п.), так і цілісні особистісні утворення (наприклад, інтереси, здібності, характер). При цьому важливо мати на увазі мінливість самих індивідуальних особливостей з віком, у результаті навчання, тренування і т. п. індивідуально-психологічні відмінності можуть бути різної широти і складності, різного ступеня стійкості.

Індивідуально-психологічні відмінності пов’язані не тільки з кількісними показниками, тобто з мірою вираженості тих або інших особливостей, але і з якісною своєрідністю психічних проявів. У дитячій і педагогічній психології, в психології праці, в патопсихології накопичений великий емпіричний матеріал про індивідуально-психологічні відмінності. Неповторна своєрідність кожної людини не виключає у неї певних типових рис, загальних для великої кількості людей. Саме групові й типові індивідуально-психологічні відмінності становлять найбільший науковий інтерес.

Початок експериментальному вивченню індивідуально-психологічних відмінностей покладено працями Ф. Гальтона, а потім А. Біне. У психології неодноразово висувалися різні варіанти типологічних схем, кількість яких важко перерахувати: об’єктивний і суб’єктивний типи (Біне); міркуючий і активний типи (Джордан); раціоналісти і емпірики (У. Джемс); “глибоко-вузький” і “дрібно-широкий” типи (Р. Гросс); теоретичний, економічний, естетичний, соціальний, політичний, релігійний типи (Шпрангер); шизотими та циклотими (Кречмер); вісцеротонічний, соматотонічний, церебротонічний типи (Шелдон); екстраверти й інтроверти (Юнг) та ін. У психологічному словнику А. П’єрона дається характеристика 56 різних типів. Більшість цих типологій мають тепер лише історичний інтерес.

У вітчизняній науці в дореволюційний період найбільш значними є роботи О.Ф. Лазурського в галузі характерології і класифікації особистостей, а в радянський – вивчення природно-типологічних передумов індивідуально-психологічних відмінностей у працях Б.М. Теплова, В.С. Мерліна,

В.Д. Небилицина та їх співробітників, які показали залежність динамічної сторони психіки від властивостей сили і рухливості нервової системи.

У психології накопичені факти про так звані індивідуальні стилі діяльності, тобто про стійкі способи роботи, зумовлені особливостями типу нервової системи. Справжні майстри своєї справи з необхідністю розрізняються за внутрішнім механізмом пристосування до вимог діяльності; при цьому різні особливості їх стилю можуть забезпечувати рівноцінну за продуктивністю роботу. Проведені докладні дослідження індивідуально-психологічних відмінностей у здібностях до музики, малювання, до занять математикою, до організаторської діяльності, а також у сфері загальних розумових здібностей.

Індивідуально-психологічні відмінності,маючи своєю природною передумовою особливості нервової системи, мозку, формуються і розвиваються в ході життя, в діяльності, під впливом навчання і виховання в найширшому значенні цих слів, у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Індивідуально-психологічні відмінності,що стосуються властивостей особистості (перш за все здібностей і характеру), не можуть бути встановлені і оцінені лише за допомогою тестів; виявлення такого роду відмінностей вимагає різнобічного вивчення особистості.

Проблема індивідуально-психологічних відмінностей має не тільки теоретичне, але і найважливіше практичне значення. Їх знання необхідне для розробки наукових основ індивідуального підходу в навчанні і вихованні, для вирішення питань профпридатності і профорієнтації [8].

З іншого боку, така властивість людського мислення, як здатність вирішувати двофазні задачі (це спостерігається у приматів, як це було показано експериментами В. Келера), нерідко відсутня в сфері інтелекту соціального (наприклад, батьки, після розлучення, “ділячи” право на спілкування з дитиною, часто абсолютно втрачають здатність прораховувати “два ходи” і таким чином захищати загальні інтереси). Отже, індивідуальні варіації дійсно можуть перекривати варіації міжвидові, тобто людина постає в першу чергу як неповторна індивідуальність.

У кожній людині є те, що є загальним для всіх людей, те, що ріднить її з деякими з них, і те, що властиве тільки їй одній. У повсякденному житті ми часто стикаємося з явищами індивідуальних відмінностей, здійснюючи житейську психодіагностику людей, з якими взаємодіємо. Проте наукове знання відрізняється від ненаукового: наявністю невирішеної проблеми, теорій, які можуть сприяти пошуку рішення, розробленим понятійним апаратом і наявністю об’єктивних методів реєстрації наукових фактів, об’єктивністю і ступенем узагальненості. Якщо порівняти наукове пізнання з мистецтвом, яке в тій чи іншій мірі відкривається кожній людині, то мистецтво було засноване на інтуїції і тому суб’єктивне і впливає емоційно. Наука відрізняється і від релігії як шляху пізнання людської душі тим, що релігія йде за догмою і заснована на вірі, а наука прагне доказу і постійно оновлюється, перебуваючи у процесі постійного пошуку. Тому концепції, що були колись визнані помилковими, час від часу знов повертаються у науку [3; 4].

Донедавна психологія, як і кожна молода наука, прагнула виявлення загальних закономірностей психічного, розробки проблем із загальних позицій. І у пошуках загального, як правило, втрачалася своєрідність індивідуального. Проте кожний дослідник стикався з індивідуальними варіаціями психічного, які спочатку розглядалися як джерело помилок спостереження, експерименту, а потім з цього джерела помилок стала виникати проблема варіативності психічних проявів людини. І сама логіка розвитку науки привела до виділення диференціально-психологічного аспекту [9].

Завдання диференціальної психології полягають в тому, щоб встановити закономірності виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм. Сьогодні це галузь знання, що максимально зорієнтована на запити практики і тому дуже швидко розвивається. І, подібно до того, як для фізики не було приниження в тому, що з її надр до практики увійшли мікроскоп, телефон, рентгенотерапія, так і психологія зовсім не загубить свого істинно наукового характеру, якщо візьме участь у вирішенні практичних задач, вважав один із засновників диференціальної психології В. Штерн. Коли народжується нове поняття (наприклад, акцентуація характеру, стиль поведінки), цей процес здійснюється в лоні диференціальної психології. Коли ж створюється тест для діагностики цієї якості, то задача за естафетою передається фахівцям у галузі психодіагностики і диференціальної психометрії (правда, були і зворотні процеси, коли працюючий у практиці тест так і не знаходив свого теоретичного осмислення, що спостерігалося, зокрема, при розробці факторних моделей інтелекту).

Диференціальна психологія має сфери перетину з різними іншими галузями психологічного знання. Так, вона відрізняється від загальної психології тим, що остання зосереджується на вивченні загальних закономірностей психіки (включаючи психіку тварин). Порівняльна психологія (колись цей термін використовували як синонім диференціальної психології, що є буквальним перекладом слова) в даний час вивчає особливості психіки живих істот, що перебувають на різних ступенях еволюційних щаблів. Вона частіше використовує знання зоопсихології, займається проблемами антропогенезу і становлення людської свідомості. Вікова психологія вивчає особливості людини крізь призму закономірностей, властивих віковій стадії її розвитку. Соціальна психологія розглядає особливості, що набувалися людиною через її приналежність до деякої соціальної великої або малої групи. Нарешті, диференціальна психофізіологія аналізує індивідуальні особливості психіки людини з погляду їх зумовленості властивостями нервової системи [3; 9].

З самого початку становлення диференціальна психологія звертала на себе увагу неоднорідністю свого предмета. Так, ще В. Штерн відзначав, що вона вивчає психічні і фізичні феномени (явища), дії (феномени, що володіють часовою протяжністю) і схильності (феномени, що мають хронічний і потенційний характер). Тобто можна намагатися вивчати не тільки те, що приховано і не піддається об’єктивному спостереженню, але і те, що виявляється в поведінці і намірах, установках, інакше кажучи, здібностях, що реалізовуються, і нереалізованих. Феномени в традиційному розумінні – об’єкти безпосереднього досвіду, а дії і схильності – об’єкти опосередкованого досвіду.

Нині диференціальна психологія вивчає індивідні (формальні), предметно-змістовні і духовно-світоглядні якості індивідуальності, особливості самосвідомості, стильових характеристик особистості і здійснення різних видів діяльності (професійної, учбової, спілкування тощо).