Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-ХХ ст.

В українській історіографії вже давно утвердилась теза про те, що ХІХ ст. – це час формування модерної української нації. Якщо у Європі процес консолідації збігався із творенням модерних національних держав, таких як Італія після Рисоджименто, Франція після революції 1789-1792 рр. чи Німеччина (1871 р.), то в українському випадку цей процес пішов іншим шляхом, адже в нашій історії ХІХ ст. – це час перебування під владою двох імперій – Російської та Австрійської. Ця обставина наклала свій особливий відбиток на формування ментального портрету східного і західного українця, а процеси формування нації, які на перший погляд були малопомітними і повільними впродовж «довгого» ХІХ ст. заклали фундамент, на базі якого вже на початку ХХ ст. чинитимуться спроби українського державотворення.

Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої 1772, 1793, 1795 рр. ця держава припинила своє існування. За першим поділом Австрія отримала Руське, Белзьке і частину Подільського (на захід від Збруча) воєводств. Із 2,6 млн. мешканців цих земель майже половину становили українці, решту – поляки і євреї. Ці надбання в складі імперії Габсбургів отримали назву королівства Галичини і Володомерії. У 1774 р., користуючись послабленням Османської імперії внаслідок її поразки в російсько-турецькій війні, Австрія захопила в Молдавії, васала османів, найпівнічніший регіон – Буковину. Під час Другого поділу 1793 р. Росії відійшли Київське та Брацлавське воєводства, а також більша частина Поділля та східна Волинь. Решта Волині відійшла до Росії за третім поділом 1795 р.[13]

У ХІХ ст., 85 % території України опинилось у складі Російської імперії. Українські землі не мали окремого адміністративного статусу, як і інші регіони імперії, їх було поділено на губернії (з 1802 р.). Переважна більшість українців імперії, яких у 1897 р. налічувалось 17 млн., жила в 9 губерніях: Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській, правобережних Київській, Подільській і Волинській. Ще 4,4 млн. українців мешкали в сусідніх губерніях, передовсім Курській і Воронезькій, в Області Війська Донського[14]. Тодішня територія розселення етнічних українців далеко переважала сучасну політичну мапу України.

Щоб зрозуміти, якою бачили свою територію українці початку ХІХ ст., слід звернутися до тодішніх джерел. Розповідаючи про події Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, невідомий автор дуже популярного в середовищі українського дворянства твору «Історія Русів» так описував топографію наших земель: «Істинні і прадавні землі і провінції Сарматські, альбо Козацькі, наші Руські, од Подоля, Волиня і Волох посполу і аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні границі свої імущії, а саме: землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку». Отже, уявлення про географічний простір, поширені серед української еліти в першій половині ХІХ ст., мали яскраво виражений патріотичний характер і відображували прагнення відокремити українські землі насамперед від Польщі, Туреччини і Криму, нав’язуючи до Київської Русі, але передусім до Гетьманщини[15].

У той же час в Галичині член Руської Трійці Іван Вагилевич у передмові до «Русалки дністрової» у 1837 р. визначав історичні кордони «Русі» та «руського народу», як одного з рівноправних слов’янських народів: від «гір Бескидських (Карпати) за Дон» і зв’язаного великими ріками. Цю Русь діячі Руської трійці асоціювали з Південною Руссю, протиставляючи їй «Північну Русь» і Московію[16].

У Галичині українці зосереджувались в східній частині краю, яку приблизно навпіл ділила річка Сян. Але навіть Східна Галичина була етнічно неоднорідна, українці становили тут 71 % населення у 1842 р. і 62 % у 1910 р. Решту мешканців Галичини становили поляки (635 тис. у 1849 р. і 890 тис. у 1910 р.) та євреї (246 тис. у 1849 і 660 тис. у 1910 р.). Переважна більшість українців мешкала на селі. На Буковині українці зосереджувались у північній і західній частині краю. Щодо тієї частини колишнього коронного краю, яка тепер входить до складу України (Північна Буковина), то її населення 1910 р. складалося з 303 тис. українців (38 %), 272 тис. румунів (34 %) і 102 тис. євреїв (13 %). На Закарпатті за переписом 1910 р. серед трьох найбільших груп були українці (324 тис., або 54 %), угорці (159 тис. або 26 %) та євреї (87 тис. або 14 %)[17].

Розпад Російської імперії на окремі державницькі утворення (об’єднані наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. В яких кордонах має бути незалежна Україна? Цим питанням гостро задалися діячі української національної революції 1917-1921 рр.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини. За Третім універсалом Центральної Ради до Української Народної Республіки входили території, населені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму. Серед регіонів, “українськість” яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Приєднання Курщини, Холмщини, Воронежчини та інших територій з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.

Західний кордон УНР чітко окреслився лише з укладенням Брестського миру 9 лютого 1918 р. Підписана між УНР та Четвірним союзом угода передбачала, що кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися в УНР[18].

Уряд Павла Скоропадського скасував адміністративно-територіальну реформу Центральної Ради і використовував старий адміністартивно-територіальний поділ українських земель часів Російської імперії. Українська держава поділялася на 9 губерній і 2 округи (Таврійська і Поліська).

Гетьман зробив чимало для зміцнення кордонів держави, та закріпленню їх міжнародними договорами. У ході переговорів з РРФСР досягнуто прелімінарної мирної угоди. Була встановлена так звана «нейтральна зона», що розмежовувала сторони до встановлення державного кордону. Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній. За Брестським договором до України відійшли три південні повіти колишньої Мінської губернії: Пінський, Мозирський і Річицький, де проживало змішане українсько-білоруське населення. Початково повіти інкорпорували до складу українських Волинської та Холмської губерній. Однак проти такого рішення виступав самопроголошений уряд Білоруської народної республіки. У червні до Києва прибув її надзвичайний посол Роман Скірмунт, який провів переговори щодо перегляду лінії кордону з українським міністром іноземних справ Дмитром Дорошенком. Зустріч закінчилися безуспішно, оскільки з'ясувалося, що білоруський уряд не мав реальної влади в Білорусі. В результаті, за згодою німецького командування, уряд Української Держави розповсюдив свою владу на всі північні території, на які претендував.

Скоропадський теж вирішив кримське питання. Гетьман твердив, що: «Україна не може існувати без Криму — це буде тулуб без ніг». Крим вдалося приєднати до України восени 1918 р. внаслідок спланованої ним економічної блокади. Справді, контроль за цінним у стратегічному плані Кримським півостровом давав змогу або гарантувати безпеку та економічні інтереси України в Причорномор'ї, або ж, в іншому разі, створював велику загрозу її суверенітету.

Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії українську частину Бессарабії, а саме Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти, де більшість населення становили українці. До часу розв'язання територіальної проблеми Київ не встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні послів.

Особливі стосунки в Української Держави склалися з Доном. Початково обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Зокрема, Україна прагнула приєднати Таганрозький округ і західні волості колишньої Області війська Донського понад річкою Калитва, що були заселені українцями. Донці мали претензії на Старобільський повіт Харківської губернії та Луганськ. В травні розпочалися двомісячні переговори між українським міністром закордонних справ Дмитром Дорошенком та донськими представниками — міністром торгівлі Володимиром Лебедєвем та послом в Україні Олександром Черячукіним. Зважаючи на більшовицьку загрозу обидві сторони пішли на поступки. 8 серпня уряди Української Держави і Дону підписали договір, за яким визнали незалежність обох країн і зрікалися територіальних претензій. Міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська Донського з одного боку та Воронезькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого. В районі Маріуполя до України була приєднана невелика територія для забезпечення цілісності управління містом та портом.

Із більшовицьким завоюванням України ново проголошена УРСР отримала ще імперський поділ території на губернії та повіти. Далі адміністративна система УРСР була складовою системи Радянського Союзу. В 1932 було запроваджено систему центр — область — район, яка збереглася в Україні й понині. У липні 1924 р. від УСРР було відторгнуто Таганрозький і Шахтинський округи, які, попри те, що належали до української етнографічної території з переважаючим українським населенням, були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 р. постановою ЦВК СРСР “Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР” до України було приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік, передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням близько 479 тис. чоловік. Водночас Кубань, яка була заселена українцями, не увійшла до УСРР та була поступово зрусифікована[19].

Особливою складністю відзначилися стосунки з Польщею. 18 березня 1921 року з нею було укладено Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. За Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч і Горинь[20]. На півдні у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим, який Верховна Рада СРСР офіційно передасть Україні у 1954 р. на доказ “вічної дружби” з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди[21].

Друга світова війна принесла нові уточнення. За умовами повоєнного облаштування світу, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ –

причорноморське узбережжя між рр. Дністром і Дунаєм нині південно-західні райони Одеської обл.‚ і Буковина – нині Чернівецька обл.‚ від Угорщини – Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею)[22]. Цей кордон повторював лінію Керзона, запропоновану Великою Британією наприкінці Першої світової війни, із передачею підрадянській Україні Західної Волині аж до Бугу та Східної Галичини майже до Сяну. Закарпаття, яке входило перед війною до складу Чехословаччини, формально перейшло до складу УРСР за договором із Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Внаслідок усіх цих «повернень» і «воз’єднань» УРСР збільшила свою територію на одну чверть, додавши до неї 165,3 тис. км кв. і 11 млн населення[23].

Остання зміна території України сталася у 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР передала «з великої братньої любові» Кримську область до складу УРСР. У результаті цього територія України зросла на 44 тис. км. кв., а населення на 268 тис. Більшість з них становили росіяни (71 %) та українці (22 %), адже майже 200 тис. кримських татар, які жили на півострові до Другої світової війни, були депортовані після зайняття Криму Червоною армією у травні 1944 р. Тоді за наказом Сталіна кримських татар було засуджено буцімто за колаборацію з ворогом[24]. Після цього, протягом наступного десятиліття економіка, інфраструктура, добробут та населення спустошеного війною та депортаціями півострова піднімались зусиллями та коштом України.

Отже остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж ХХ ст. стало підсумком політичних домовленостей, які від України залежали лише в тому розумінні, що факт її існування використовували в аргументації радянські дипломати. Інтересами українського народу керівники СРСР переймалися щонайменше, проте завдяки їхнім стратегічним розрахункам майже всі відлами етносу вперше було об’єднано в рамках єдиного політично-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якої в аспектів зовнішніх кордонів стала Українська держава[25]. Фактично територіальна конфігурація України великою мірою є наслідком успішної зовнішньої політики Сталіна наприкінці Другої світової війни.

Попри повоєнні територіальні зміни й обмін населенням, Україна так і не стала етнічно однорідною країною і не всі етнічні українці опинилися у її межах. Порівняно з міжвоєнною добою, частка етнічних українців в УРСР насправді знизилася від 80 % у 1926 р. до 76,8 % у 1959 р. За цей час абсолютна та відносна чисельність кількох інших народів (євреїв, поляків і німців) також зменшилась. Найбільше зросла частка росіян – від 9,2 % у 1926 р. до 16,9 % у 1959 р. (7,1 млн.). Таке зростання можна пояснити не лише природними демографічними чинниками, але й тим, що росіяни переселялися з інших регіонів СРСР, а українці в містах тяжіли до само ідентифікації з росіянами[26].

На прилеглих до УРСР територіях тоді мешкало близько 1,8 млн. українців. Майже половина з них жила у Російській РФСР – на Дону, у східному Донбасі та на Кубані на схід від Азовського моря. Друга за чисельністю українська громада мешкала у Молдавії, особливо у Придністров’ї. 250 тис. українців Польщі більше не жили на своїй історичній батьківщині на Холмщині, над Сяном і у Карпатах, бо тих із них, кого не виселили до підрадянської України у 1944-1946 рр., 1947 р. було силоміць виселено польським урядом на північні і західні терени повоєнної Польщі[27].

Для української демографії поворотним виявився 1979 рік, бо вперше в історії України більшість її населення (53 %) мешкало у містах. У 2001 р. цей показник зріс до 67 %. В останнє десятиліття ХХ ст.. кількість українського населення зменшилося від 51,4 млн у 1989 р. до 48,4 млн у 2001 р. Ця тенденція продовжується і в ХХІ ст. Це сталося через падіння народжуваності, що розпочалося ще з радянських часів, еміграцію та зменшення тривалості життя, а також погіршення добробуту населення. Водночас абсолютна та відносна чисельність різних національних груп у країні змінилася, іноді радикально. У той час, як абсолютне число українців по суті не змінилося, кількість росіян зменшилась на 3 млн. Ця помітна зміна була наслідком трьох чинників: росіяни поверталися до країн колишнього СРСР, з яких вони колись прибули, теж чимало євреїв, велика частина яких визначала себе росіянами, виїхали закордон і, нарешті, особи, які за радянських часів ідентифікували себе з росіянами, тепер почали себе асоціювати з українцями[28].

За більш ніж два десятки років відносно стабільного існування незалежна Україна недавно знову опинилася перед загрозою власної територіальної цілісності. Окупація Криму та частин Донецької і Луганської області засвідчила, що навіть у Європі ХХІ ст. територіальні суперечки між державами можуть вирішуватися не лише дипломатією, але й з грубим та цинічним використанням зброї під прикриттям фальшивих гасел захисту національних меншин. Відтак, у нових реаліях Україна шукає ефективних рішень в спробах відновити контроль над своїми територіями і кордонами, залучаючи до вирішення цієї проблеми міжнародну спільноту та передусім зважаючи на власні мобілізаційні можливості.