Етапи сучасного конституційного процесу

 

У цілому конституційне будівництво в Україні з часу прийняття першої Конституції України — Конституції П Орлика 1710 р — до прийняття чинної Конституції 1996 р являло собою фактично становлення української конституції І українського конституціоналізму Конституції цього періоду мали переважно тимчасовий або обмежений територією дії характер (Конституція П Орлика), або не набули чинності (Конституція УНР 1918 р), або мали символічний характер чи були рецепцією Інших конституцій (радянські конституції 1919 р, 1929 р, 1937 р, 1978 р)

Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

 

У декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., утверджувалося здійснення укра­їнським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина.

 

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України розпочинається новітній конституційний процес, який умовно можна поділити на чотири основні етапи:

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні (16.07.1990 р - 26.10.1993 р), пов'язаний з розробленням Концепції нової Конституції України та трьох проектів Основного Закону.

Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука; Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 p.;

В цей період на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. український народ підтвердив проголошену парламентом незалежність та законодавчо закріпив появу суверенної, демократичної, соціальної держави республіканського типу.

Параллельно з роботою конституційноїх комісії до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення згідно з положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

За ці роки схвалена величезна кількість законів, кодексів, постанов Серед них програма переходу до ринкової економіки, концепції роздержавлення І приватизації підприємств, землі, житлового фонду, оборони та формування Збройних Сил; судово-правової реформи тощо. Прийняті пакети законів дали змогу приступити до розбудови національної економіки, власної фінансово-кредитної, грошової, податкової системи. У порівняно короткий термін в Україні були сформовані найважливіші інститути державності.

На основі Концепції 1991 року Комісія підготувала проект нової Кон­ституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Українсь­кої РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний сувере­нітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалеж­ності України від 24 серпня 1991 р.

Разом з тим, спроба президента Леоніда Кравчука прийняти розроблену в 1992-1993 роках конституцію України не увінчалася успіхом. Через загострення політич­ної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

 

Другий етап (20.09.1994 р. - 08.06.1996 р.) почався після завершення дострокових парла­ментських і президентських виборів та охопив період від 10 лис­топада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризувався відновленням конституційного про­цесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент Ук­раїни Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституцій­ного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час вносилося багато неузгодже-них між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетвори­лася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції Ук­раїни по-різному визначали принципові положення щодо органі­зації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську мо­дель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влади).

 

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самовря­дування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Зазначений Конституційний договір виявився феноменом у світовій державно-правовій практиці, оскільки мав "надконституційну" природу. Зокрема, у другому розділі цього Договору зазначалося, що "до прийняття нової Конституції України положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним договором". За будь-яких умов, як стверджує відомий вчений В. М. Шаповал, залишається дискусійним питання щодо "надконституційності" Конституційного договору і щодо уповноваженості парламенту і глави держави укладати подібні акти.

 

Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціо­нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Украї­ни).

 

В юридичній літературі звертається увага на те, що на цьому етапі конституційний процес в Україні характеризу­ється суттєвими особливостями, які відносно рідко трапляються в конституційній практиці. До них відносять:

а) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. нової Робочої групи з підготування проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії - представників політичних фракцій парламенту її очолив депутат Михайло Сирота;

б) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, якого представила ця Робоча група, і передання його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісіїна розгляд до Верховної Ради України;

в) представлення проекту Конституції України на спеціальному засіданні Верховної Ради України 20 березня 1996 p.;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції України. Положення конституції неодноразово переробляли, але спроби політичних партій перетягнути «ковдру» конституції у свій бік отримували відсіч.;

ґ) колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради Украї­ни, яке тривало майже добу) обговорення більшості статей проек­ту Конституції України. 27 червня 1996 року Михайло Сирота впродовж 14 годин стояв на трибуні Верховної Ради, зачитуючи всі статті майбутнього основного закону держави. Конституцію приймали постатейно, тобто нардепи голосували за кожну статтю. Зрозуміло, що обговорення і ухвалення конституції розтягнулося на всю ніч і тривало до ранку. Тому ухвалення конституції називають конституційною ніччю. Як би там не було, вранці 28 червня 1996 року Україна отримала конституцію, за якою ми живемо й досі. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяли участь 387 народних депутатів України («за» - 338 - пе­реважна, кваліфікована більшість голосів, «проти» -18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26);

д) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України та урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.;

є) офіційне оприлюднення Конституції України 14 липня 1996 р.

 

Аналізуючи процедуру прийняття Конституції України 1996 р. не можна не зазначити, що вона відбулася з певними порушення­ми вимог конституційної доктрини, а саме - вона була прийнята парламентом без затвердження на всенародному референдумі. Та­ким чином установча влада народу була реалізована органом дер­жавної влади без відповідного уповноваження народом (Верховну Раду України не було трансформовано в установчі збори, вона зберігала статус парламенту).

Така процедура може викликати певні сумніви щодо легітим-ності Конституції України 1996 p., а посилання на те, що її було прийнято відповідно до положень Конституції УРСР 1978 р. на­вряд чи щось змінює, оскільки остання, за своїм змістом і принци­пами, мала неконституційний характер.

 

Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного проце­су в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р, триває до сьогодні і характеризується введенням в дію нової Конституції України, втіленням конституційних засад у державне та суспільне життя.

Також він характеризується процессом конституційного реформування, що ведеться в напрямі прийняття змін до Конституції, що сприяли б більш гармонічному розвитку держави та українського суспільства. Неодноразові спроби внесення змін до Конституції 1996 p., спрямовані на трансформацію форми правління в Україні (від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської).

 

Протягом 2002-2003 pp. до Верховної Ради України було внесено 12 законопроек­тів, що передбачали внесення змін до Конституції України.

26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з опрацювання проек­тів законів України про внесення змін до Конституції України, якій було доручено доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції України з урахуванням відповідних висновків Конституційного Суду України, а також вимог юридичної техніки та внести доопрацьовані законопроекти на розгляд Верховної Ради України до 23 грудня 2003 р.

24 грудня Верховна Рада України ухвалила рішення попере­дньо схвалити законопроект про внесення змін до Конституції України, реєстрац. у № 4105і, направити його до Конституційного Суду України (постанова Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції Украї­ни», реєстрац. № 4105), а питання про прийняття Закону України

Законопроект внесено до Верховної Ради України народними депу­татами України Гавришем С. Б., Богатирьовою Р. В., Ващук К. Т., Тапоч­кою М. М, Губським Б. В., Кравчуком Л. В., Пєхотою В. Ю., Симонен-ком П. М., Толстоуховим А. В., Шаровим І. Ф., Задорожнім О. В. та ін., всього 233 підписи.

 

«Про внесення змін до Конституції України» внести до порядку денного наступної чергової (п'ятої) сесії Верховної Ради України.

8 квітня 2004 р. проект Закону про внесення змін до Конститу­ції України (попередньо схвалений проект групи народних депута­тів України з висновком Конституційного Суду України), реєст-рац. № 410, не набрав необхідної кількості голосів під час голосу­вання у Верховній Раді України.

* * *

Чинну Конституцію України було прийнято Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів Украї­ни («за» - 338, «проти» - 18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26).

 

Пріоритетними напрямами розвитку конституційного законодавства на перспективу слід вважати реформування усіх гілок влади та місцевого самоврядування; прийнчяття законів по реалізації прав та свобод людини і громадянина.

 

Отже, історія переконливо свідчить, що український народ протягом кількох століть пройшов унікальний шлях становлення конституційного вчення.

Варто зазначити, що український конституціоналізм є відносно цілісними й самостійними і характеризуються наявністю низки положень, невластивих більшості конституцій світу і теорій конституціоналізму, щодо єдності, соборності української держави, щодо статусу глави держави, щодо форм правління і державного устрою, щодо статусу національних меншин тощо.