Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об’єктивного вирішення господарського спору мають положення господарського процесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

У ч. І ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю вимогу закону щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач – при надсиланні відзиву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не стосуються справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину й винесення незаконного та необґрунтованого рішення. Тому важливого значення надають стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо[38].

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб’єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів

доказування. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випадки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одержувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу (якщо одержувач не має можливості пред’явити вантажну квитанцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття вантажу до перевезення з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу). Подаючи до залізниці позов у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу, одержувач повинен подати накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову.

 

 

Оцінка доказів

Рішення з господарського спору має прийматися в цілковитій відповідності до норм матеріального й процесуального права та фактичних обставин справи, достовірності встановленими господарським судом. Тому, розглядаючи справу, суд з’ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому жодні докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить указівок відносно того, який із доказів має більшу силу, який меншу, який доказ є більш достовірним, а який менше. Закон дає можливість суду самому оцінити кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини. Неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

У господарському процесі трапляються випадки, коли одна сторона визначає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. 3 ст. 43 ГПК України, таке визначення фактичних даних й обставин для господарського суду не є обов’язковим, хоча в разі згоди суду інша сторона звільняється від обов’язку доводити визнані обставини.

 

 

Запобіжні заходи

 

Відповідно до ч. І ст. 43 ГПК України особа, яка має підстави побоюватися, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вживання запобіжних заходів до подання позову.

Господарський процесуальний кодекс України не містить визначення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збереження доказів до звернення особи до господарського суду. Запобіжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослідження, практика їх застосування породжує низку проблемних питань, які потребують свого вирішення.

Запобіжні заходи вбачаються як заходи, які спрямовані на запобігання господарському правопорушенню, вони є профілактичними заходами, що здійснюються з метою попередження порушень прав юридичних та фізичних осіб й усунення перешкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява – це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запобіжних заходів – це охорона права, попередження правопорушення та забезпечення можливості подальшого захисту порушених прав[39].

У Господарському процесуальному кодексі України підстави застосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ч. І ст. 43 ГПК України дає можливість такими підставами вважати:

1) побоювання особи, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим;

2) переконаність особи, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення.

І в першому, і в другому випадках особа має намір звернутися до господарського суду із позовом. Отже, відсутність наміру звернення з позовом до господарського суду унеможливлює застосування запобіжних засобів. Однак визначення наведених підстав є досить суб’єктивним, вони є описовими, оцінними категоріями, що дозволяє їх неоднозначно тлумачити.

Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.

На практиці господарські суди стикаються з необґрунтованістю і недоведеністю заяв про вжиття запобіжних заходів, не завжди є підстави та необхідність щодо їх застосування. Як свідчить судова практика, позивачі дуже часто просять суд вжити заходів щодо забезпечення позову (відповідно до ст. 66, 67 ГПК України) і, як правило, необґрунтовано. Крім того, введення запобіжних засобів призведе до збільшення звернень до суду та навантаження на суддів[40].

Стаття 43-2 ГПК України передбачає такі види запобіжних заходів:

- витребування доказів;

- огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав;

- накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

До вжиття запобіжних заходів подається заява, яка повинна містити:

- найменування господарського суду, до якого подається заява;

- найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси;

- документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

- вид і суть запобіжного заходу;

- обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

- перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

- підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір державного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито". При цьому нормами ч. 3 ст. 43 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. У статті 43 ГПК України не передбачений обов’язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхідність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. До обов’язків господарського суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжиття запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву впродовж десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду справи.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участі без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов’язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом із урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, у якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обрання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої необхідно вжити запобіжних заходів, негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, установлених ч. І ст. 43 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ст. 43 ГПК України, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вживання запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ч. 3 ст. 43 ГК України, або не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі зазначені у ч. 3 ст. 43 ГК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Ухвала про вживання запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вживання запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжних заходів, остання впродовж десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається впродовж трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вживання. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розгляду заяви. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

- неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, установлений ч. 3 ст. 43 ГПК України;

- відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. І ст. 62 ГПК України;

- невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;

- винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

У разі припинення запобіжних заходів та повернення заяви відповідно до п. 1 ст. 43 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не повинно повертатися, оскільки судом були вчинені процесуальні дії, вжито запобіжних заходів та припинено їх у результаті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або у випадку відмови від позову, або у випадку набрання чинності рішення щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої вживанням цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ч. 9 ст. 43 ГПК України, а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

Питання для самоконтролю

1. Що є доказами в судовому процесі?

2. Що ви розумієте під письмовими доказами?

3. Як подаються письмові докази до господарського суду?

4. Що таке письмові пояснення в господарському процесі?

5. Яким чином юридична служба бере участь у збиранні доказів?

6. Перерахуйте основні докази при поставці продукції з нестачею.

7. Суть судової експертизи.

8. Які обставини не потребують доказування?

9. Яким чином господарський суд оцінює докази?

 

 

Практичні завдання

1. Побудуйте за зразком структурно-опорні схеми:

а) ознаки судових доказів;

б) докази при поставці продукції з нестачею;

в) докази при поставці неякісної продукції.