Поняття жертви та її кримінально-психологічні різновиди

Проблема особи, що потерпіла від злочину, сягає ко­рінням звичаєвого права. Окремі її соціально-правові аспекти вивчалися Чезаре Беккаріа, Георгом Клейнфе-лером, Гансом Шнайдером та ін.

Власне наукове «відкриття» жертви і визначення кон­цептуальних засад вивчення цього феномена датується 1945—1948 рр. і пов'язується з іменем німецького кримі­наліста Ганса фон Гентінга. Емігрувавши перед другою світовою війною до США, він опублікував основопо­ложну статтю «Злочинець і його жертва» (1948 р.), яку потім розгорнув у капітальну працю «Жертва як елемент навколишнього світу» (1962 р.).

Іншим поштовхом до наукового усвідомлення жертви, але в ширшому контексті (нещасний випадок, природна чи техногенна катастрофа, збройний конфлікт та ін.), ста­ли події 1945 р., коли на два міста Японії — Хіросіму та На­гасакі було скинуто атомні бомби. Трагічна доля багатотисячних жертв — «хібакусі» (за японською термінологією) на багато років прикувала увагу японців і всього людства.

Зазначені події започаткували виникнення наукового вчення про жертву — віктимології (від лат. уісііта — жер­тва). На сьогодні існують два основні погляди щодо нау­кового статусу віктимології. Ініціатор першого, румун­ський дослідник Б. Мендельсон, вважає, що вона є самостійною, комплексною (біопсихосоціальною — за термінологією Б. Мендельсона) наукою, яка вивчає будь-яку жертву. Слід зазначити, що в рамках такого під­ходу сформувався новий напрямок вітчизняної психоло­гічної науки — радіоекологічна психологія. Деякі вітчиз­няні фахівці (О. В. Киричук, С. І. Яковенко та ін.) нада­ють їй статус окремої галузі сучасної психології.

Згідно з іншим поглядом, який поділяється багатьма вітчизняними юристами та психологами (О. М. Джужа, Є. М. Моїсеєв, В. Є. Христенко та ін.), віктимологія є складовою частиною, напрямком кримінології та дослід­жує жертву злочину. Зрозуміло, що в рамках криміналь­но-психологічного підходу прийнятнішою уявляється саме така позиція.

Найбільш відомі правознавчі та психологічні традиції у віктимології склалися стосовно жертви агресії (насил­ля), а в її рамках — жертви сексуальної агресії. Інколи це провокує думку про те, що віктимологічному аналізові підлягає тільки жертва безпосередньої взаємодії зі зло­чинцем, результатом чого є фактичне ототожнення жер­тви з потерпілим.

Потерпіла особа завжди є жертвою, але не кожна жертва вважається потерпілою. Чинним законодавством потерпілим визнається фізична особа, якій злочином без­посередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Цей статус особа отримує рішенням органу ді­знання, слідства чи судом. Заява або згода особи не є обов'язковими для визнання її потерпілою.

Жертва - це особа (чи певна спільність осіб), якій злочином прямо або опосередковано заподіяно шкоду, незалежно від того, визнано її в офіційному порядку по­терпілою чи такою вона вважає себе сама [2].

У наведеному визначенні підкреслимо такі суттєві ас­пекти: 1) індивідуальний і груповий характер жертви; 2) можливість опосередкованої шкоди; 3) можливість ла­тентної жертви.

Отож, «потерпілий» є вужчим поняттям, а особа, яка визнана такою, виступає об'єктом вивчення судовою психологією як учасник розслідування злочину та судо­вого розгляду. Поняття жертви є ширшим, а власник від­повідного статусу являє собою об'єкт вивчення кримі­нальною психологією як причетний до вчинення злочину. Спираючись на таке розуміння, кримінальна психологія насичує поняття жертви власне психологічним змістом.

Психологія жертви — це сукупність індивідуально-психологічних, соціально-психологічних ознак (якос­тей, характеристик), які підвищують ймовірність скоєн­ня злочину проти особи.

Окремі віктимологи (К. Міядзава, К. Уед та ін.) виріз­няють психологічні ознаки жертви у спеціальну віктим-ність на відміну від загальної, пов'язаної з соціально-де­мографічними характеристиками особи.

Науково актуальним і практично важливим є питання щодо різновидів жертви. Воно дозволяє диференціювати профілактичні та індивідуалізувати реабілітаційні заходи, розробити типові психологічні портрети жертв, здій­снювати оперативно-службові дії щодо розшуку жертв, їх залучення до розслідування злочинів.

Основними кримінально-психологічними різновида­ми жертви злочину є такі.

За кількісною ознакою розрізняють індивідуальну, гру­пову (від 2 до 10 осіб) та масову (кілька десятків та біль­ше) жертву.

За кількістю злочинних посягань розрізняють разову, епізодичну (два-три злочини) та стійку (більше трьох злочинів, особливо однотипних) жертву.

За часом настання шкідливих наслідків розрізняють безпосередню жертву (шкода виявляється відразу після злочину) та віддалену жертву (доведення до самогубства, зараження невиліковною хворобою, приховане запо­діяння шкоди здоров'ю та ін.).

За правомірністю поведінки до і під час скоєння злочи­ну розрізняють правомірну жертву (не створює сприят­ливих умов для злочину), нейтральну жертву поводить себе пасивно — не чинить опору злочинцеві), неправо­мірну жертву (створює умови для злочину, активно реа­гує на дії злочинця з перевищенням меж крайньої необ­хідності під час оборони).

Наступні різновиди жертви пов'язані з соціально-психологічними поняттями статусу, позиції, ролі (рольо­вої поведінки).

Нагадаймо, що статус являє собою сукупність різних вимог (прав, обов'язків, відповідальності), які поклада­ються на особу соціальною спільнотою з огляду на пере­бування її в цій спільноті і поведінку в ній.

Позиція полягає у внутрішньому, суб'єктивному став­ленні особи до наданого їй статусу, яке характеризується повним, вибірковим прийняттям або неприйняттям цього статусу та його власним тлумаченням.

Роль — це реалізація у поведінці статусу на підставі зай­нятої до нього позиції. У ролі, крім вимог оточення та влас­ної позиції, також проявляються суто особисті характерис­тики, наприклад, темперамент, мотивація, здібності тощо.

За офіційним визнанням та особливостями позиції роз­різняють:

— офіційно визнану жертву (потерпілу особу);

—латентну жертву — особу, якій фактично заподіяно шкоду, але через певні обставини це офіційно не визна­но. Серед таких обставин важливе значення мають пози­ційні характеристики: страх за власну безпеку та безпеку референтних осіб; побоювання осуду, сором; суб'єктив­на оцінка шкоди як несуттєвої; усвідомлення власної провини, особливі (дружні, інтимні, матеріальної залеж­ності тощо) стосунки зі злочинцем і т. ін. За окремими видами злочинів — грабіж чи розбій проти особи, що пе­ребуває у безпорадному стані; вимагання, збування май­на, здобутого злочинним способом, латентні жертви мо­жуть складати до 50% потерпілих осіб;

—уявну жертву — особу, яка приписує собі статус жер­тви чи потерпілого через щиросердну помилку або свідо­мо обманним способом і намагається переконати в цьому референтне оточення та офіційні органи. В уявній жертві найбільш виразно проявляються особистісні характерис­тики, зокрема акцентуація характеру за істероїдним ти­пом та особистості в цілому за демонстративним типом, а також мотивація.

Типові мотиви уявної жертви є такими:
отримати матеріальну вигоду; поставити іншу особу у психологічну залежність; привернути до себе увагу, ви­кликати співчуття, жаль; прибрати «героїчний» імідж.

Нарешті, за загальною рольовою поведінкою розрізня­ють:

—випадкову жертву (внаслідок несприятливого збігу обставин, не пов'язаних із поведінкою особи);

—приховано провокаційну жертву;

—відверто провокаційну жертву.

Два останні різновиди пов'язані з тим, що жертва не­мовби виставляє себе мішенню для злочинних посягань внаслідок особистих якостей - соціально-демографічних, моральних чи з огляду на професію або рід занять.

Із різновидами жертви тісно пов'язане складніше пи­тання — щодо її класифікації. Якщо в основу різновидів жертви покладається зазвичай одна ознака, то класифі­кація жертв будується на підставі кількох ознак, аналі­тично незалежних чи взаємопов'язаних.

Практичне значення класифікації полягає, в першу чер­гу, в тому, що вона дозволяє створювати закономірну, а не випадкову типологію жертви злочину. Це, відповідно, забезпечує максимальну ефективність профілактичних, оперативно-розшукових, реабілітаційних заходів щодо жертви. Наукова класифікація жертв злочину повинна відпо­відати двом основним вимогам, а саме:

1) відображати зв'язок між діями злочинця та пове­дінкою жертви;

2) спиратися чи, принаймні, враховувати окремі ас­пекти такого зв'язку (статево-біологічні, демографічні, соціальні, психологічні та ін.).

У віктимології тривалий час вельми популярною була класифікація Б. Мендельсона, в основу якої покладено міру вини злочинця та жертви. Згідно з нею всі жертви розподіляються на такі підмножини: повністю невинні жертви та абсолютно винні злочинці; жертви із незнач­ною провиною та переважною виною злочинці; жертви із провиною, більшою, ніж у злочинців; жертви, повніс­тю винні у злочині. В окрему підмножину вирізняються стимулюючі жертви — особи з психічними чи фізичними вадами, малолітні, особи похилого віку тощо.

Цікавою і продуктивною є класифікація, розроблена українським кримінологом Є. М. Моїсеєвим. Вона спирається на чотири ознаки — вікову, професійну, пси­хологічну, патологічну, які в підсумку, на думку автора класифікації, обумовлюють характер зв'язку між жерт­вою та злочинцем. У цій класифікації вирізняються:

1) випадкова жертва. Це — особа, яка стає жертвою внаслідок збігу обставин. Зв'язок «злочинець — жертва» має ситуативний характер і не визначається їхнім бажан­ням чи їхньою волею;

2) жертва з незначним ступенем ризику. Це — особа, яка стає жертвою внаслідок потрапляння у конкретну несприятливу ситуацію;

3) жертва з підвищеним ступенем ризику. Це — особа, якій притаманна низка віктимних властивостей. Вони пов'язані з: а) характером діяльності чи способом пове­дінки у громадських місцях (необережна жертва); б) со­ціальним статусом, взаємостосунками зі злочинцем,
можливою участю третіх осіб (умисна жертва);

4) жертва з дуже високим ступенем ризику. Це — осо­ба з поширеною та глибокою морально-соціальною де­формацією. Остання полягає у девіантній правосвідомості, статевій нерозбірливості та розбещеності, схиль­ності до вживання алкоголю, наркотиків тощо.

Якщо трансформувати зв'язок між злочинцем і жерт­вою у психологічну площину, то можна запропонувати класифікацію, яка спиратиметься, принаймні, на три ас­пекти такого зв'язку. Сам зв'язок набуває вигляду взаємо­стосунків, які описуються у показниках стабільності, емо­ційного забарвлення (модальності) і психологічного змісту.

Стабільність взаємостосунків злочинця та жертви має три градації: випадкові, ситуативні, стійкі.

Емоційне забарвлення має п'ять градацій (від пози­тивного до негативного): пристрасть, приязнь (симпа­тія), нейтральне, неприязнь, ворожнеча.

Психологічний зміст має п'ять градацій: випадкові взаємостосунки, знайомство, дружба, інтимно-сексу­альні контакти, сімейно-родинні контакти.

Графічно психологічну класифікацію жертв злочинів представлено на рис. 3.

Б(-)

А

Рис. 3. Тримірний простір взаємостосунків злочинця

і жертви. Умовні позначення: вісь А — стабільність; вісь Б —

емоційна модальність: позитивна (+) та негативна (—);

вісь С - психологічний зміст.

Теоретичною основою наведеної класифікації є за-гальновіктимологічне положення про те, що неабиякий інтерес становить той злочин, для скоєння якого особ­ливе значення мають взаємовідносини між потерпілим і злочинцем. Тому потрібна спеціальна класифікація по­терпілих залежно від їхнього ставлення до злочинця.

Одним із практичних напрямків використання класи­фікацій жертв злочину є розроблення віктимологічної картки (профілю) особи. Така картка може містити різні групи характеристик (соціально-демографічні, суспільно-професійні, індивідуально-психологічні, соціально-пси­хологічні) та їх віктимну вагу або коефіцієнт віктимності, а також загальну оцінку щодо рівня віктимності особи.