Новая борьба Гогенштауфенов и Вельфов

Своего сына Генриха VI Барбаросса успел женить на наследнице Неаполя и Сицилии, но этот государь, соединивший под своею властью с прежними владениями империи и Южную Италию, царствовал недолго. Когда он умер (1196), в Южной Италии признан был королем его малолетний сын Фридрих, в Германии же снова произошла борьба Гогенштауфенов и Вельфов. Избранный в это время на папский престол Иннокентий III решил спор сначала в пользу вельфского претендента (Оттона IV), но когда этот новый немецкий государь проявил некоторую самостоятельность, то папа поддержал юного неаполитанского короля, который вскоре овладел наследием Гогенштауфенов и в Германии.

Папа Иннокентий III

Иннокентий III занимал папский престол в самом конце XII и начале XIII в. (1198 – 1216). После Григория VII это был самый замечательный средневековый папа. Иннокентий III происходил из одной графской семьи, учился юриспруденции в Болонье и богословию в Париже и папою сделался, не имея еще сорока лет от роду. Его правление было сплошным рядом успехов папской власти, которую Иннокентий Ш в теории поставил на недосягаемую высоту. Презирая мир, о чем он заявил в своем сочинении «О презрении к миру и о людских бедствиях», он с этим самым миром и боролся, чтобы его себе подчинить. Его идеалом была всемирная теократия папы, и он даже прямо ввел в каноническое право учение о том, что папская власть выше светской, и что папе принадлежит право распоряжаться коронами государей и вмешиваться во все политические дела. Он не довольствовался титулом викария ап. Петра и стал называть себя наместником Христа. По его теории, перенесение прав империи с греков на франков было делом папского изволения, – не даром же император и коронуется папою. Признав сначала императором Вельфа, Иннокентий III отлучил его потом от церкви и короновал Гогенштауфена (Фридриха II), которому сам же сначала отказывал в праве на корону. В других странах он тоже доставил папской власти полное торжество. Французского короля Филиппа II Августа, женившегося при живой жене, он заставил отказаться от второй жены и вернуть первую: папа наложил интердикт на Францию, и король смирился. Английский король Иоанн Безземельный не хотел признать назначенного папою архиепископа кентерберийского, и тогда Иннокентий III отлучил его от церкви, лишил престола, отдав последний французскому королю, и объявил против самой Англии крестовый поход. После этого Иоанн Безземельный признал себя вассалом папы, положив свою корону к ногам его легата. Второстепенные короли Запада тоже признавали один за другим власть папы над собою. При Иннокентии III образовалась Латинская империя, и предпринят был крестовый поход против альбигойцев и вальденсов. К его же правлению относятся начало нищенствующих монахов, введение инквизиции, основание парижского университета. Наконец, этот же папа отнял у мирян право причащаться под обоими видами и читать Библию. Преемники Иннокентия Ш поддерживали его политику и продолжали вести борьбу с империей в лице Фридриха II Гогенштауфена.

Фридрих II

Заняв императорский престол, Фридрих II (1216–1250) изменил политику своих предшественников. Те были немецкими королями, он был и по матери, и по месту воспитания (в Сицилии), и по симпатиям итальянцем. Германией он интересовался мало и даже признал за немецкими князьями широкие владетельные права, лишь бы они оказывали ему помощь на войне. Наоборот, в Южной Италии он стремился сделать свою власть самодержавною. Человек необыкновенно умный и энергичный, Фридрих II вырос в постоянном общении с греками и сарацинами, которых было много в его неаполитанском государстве, интересовался светской философией, охотно беседовал с арабскими учеными о таких предметах, как бессмертие души, оказывал покровительство высшим школам в своей столице и в Салерно, а в вопросах веры обнаруживал вольномыслие или, по крайней мере, равнодушие. Если он и предпринял пятый крестовый поход, то с его стороны это была лишь чисто политическая мера. Проводя в Италии гибеллинскую политику, Фридрих II встретился здесь с сильной гвельфской оппозицией в лице пап и городов Северной и Средней Италии. Преемники Иннокентия III, из которых Иннокентий IV проявил в борьбе с ним и всем «змеиным отродьем» Гогенштауфенов самую неукротимую злобу, вели с ним ожесточенную войну. Фридрих II объявлялся отлученным от церкви и лишенным престола, и на его владения налагался интердикт. После смерти императора его сын Конрад IV царствовал в Германии лишь четыре года, но затем в этой стране наступило великое междуцарствие (1254), Южную же Италию папа (Урбан IV) отдал французскому принцу Карлу Анжуйскому (брату короля Людовика IX). Наследовавший здесь Фридриху II его сын (Манфред) потерпел поражение; равным образом и попытка молодого Конрадина, сына Конрада IV, отнять Сицилию и Неаполь у французов кончилась полною неудачею и казнью претендента.

Упадок империи и папства

Падение Гогенштауфенов в середине XIII в. в борьбе с папством было и падением императорской власти в Священной Римской империи немецкой нации. Сама империя сделалась теперь простою фикцией. Италия и Германия разъединились, и обе совершенно раздробились. Но и папская власть, вышедшая победительницею из борьбы, скоро пришла в упадок. Папы находили поддержку в итальянских городах, когда те боялись подпасть под власть немецких королей, именовавшихся римскими императорами, но с исчезновением этой опасности в Италии начались страшные междоусобия городов, а в последних – отдельных партий. Папам сделалось даже не совсем удобным оставаться жить в Риме, и в начале XIV в. они перенесли свою резиденцию во французский город Авиньон. С другой стороны, власть национальных королей в это время стала крепнуть, и бороться с ними сделалось труднее. Наконец, в борьбе с Гогенштауфенами папы все более и более стали заботиться о чисто политических интересах и материальных средствах, не останавливаясь перед вероломством и другими подобными же способами борьбы, чем, конечно, они только подрывали свой нравственный авторитет. XIV и XV века уже были временем страшного упадка папства.

4) Зовнішні події надали більший вплив на розпад католицького синтезу, що почався в XIV столітті, ніж філософія. Візантійська імперія в 1204 році була завойована латинянами і залишалася в їх руках до 1261 року. Протягом цих років державною релігією в ній був католицизм, а не грецьке православ'я, а потому 1261 Константинополь виявився навіки втраченим для тата, незважаючи на формальну унію, укладену у Феррарі у 1438 році. Поразка Західної імперії в її конфлікті з папством виявилося марно для церкви, так як цьому завадив підйом національних монархій у Франції та Англії; протягом більшої частини XIV століття тато в політичному відношенні був знаряддям в руках французького короля. Ще більш важливими причинами були підйом багатого торгового класу і зростання знань серед мирян. Обидва процеси почалися в Італії, яка аж до середини XVI століття йшла в цьому сенсі попереду інших країн Заходу. У XIV столітті північноіталійських міста набагато перевершували за багатством усі міста Півночі, а прошарок вчених мирян, особливо в юридичних та медичних науках, ставала тут все більш і більш чисельною. Північноіталійських міста були пройняті духом незалежності, який тепер, коли імператор більше не представляв загрози, схильний був попрямувати проти папи. Однак ті ж самі рухи, хоча і в меншій мірі, існували всюди. Фландрія переживала пору процвітання; пору процвітання переживали і ганзейські міста. В Англії торгівля вовною була головним джерелом багатства. Це була епоха, коли вельми значну силу придбали тенденції, які можна назвати демократичними (в широкому значенні цього терміна), а національні тенденції були навіть ще сильніше. Папство, вельми сильно обмірщівшееся, з'являтися переважно як фіскальне відомство, що привласнювали ті доходи, які більшість країн бажала зберегти у себе. Папи більше не користувалися або не заслуговували того морального авторитету, який їм дала влада. Св. Франциск міг діяти в повній згоді з Інокентієм III і Григорієм IX; але найбільш благочестиві діячі XIV століття були вимушені вступити в конфлікт з папством.

Проте на початку століття ці причини занепаду папства ще не були явними. Боніфацій VIII в буллі «Unam Sanctam» висунув настільки крайні домагання, яких ще ніколи не висував ні один з попередніх тат. Він же в 1300 році запровадив проведення ювілейного року, протягом якого всім католикам, які відвідують Рим і виконуючим під час свого перебування тут певні церемонії, дарується повне відпущення гріхів. Це привернуло в скрині курії та кишені римського населення величезні суми грошей. Спочатку передбачалося, що ювілейний рік буде проводитися кожні сто років, але прибутку виявилися настільки значними, що цей термін був скорочений до п'ятдесяти років, а потім і до двадцяти п'яти, яким він залишається до цього дня. Перший ювілей - 1300 рік - явив тата на вершині його успіхів, і ця дата може бути зручно прийнята як початкова віха занепаду папства.

Боніфацій VIII був італійцем; батьківщиною його був міста Ананьїв. Під час перебування Боніфація в Англії його ув'язнили в лондонський Тауер, щоб змусити підтримати Генріха III від імені папи проти бунтівних баронів, але в 1267 його звільнив з неволі син короля, майбутній Едуард I. Уже в той час у церкві була могутня французька партія, і обрання Боніфація татом натрапило на протидію французьких кардиналів. Боніфацій вступив в люту конфлікт з французьким королем Філіппом IV з питання про те, чи вправі король обкладати податками французьке духовенство. Боніфацій був прихильний непотизму і відрізнявся жадібністю, тому він прагнув утримати в своїх руках контроль над стількома джерелами доходів, скільки було можливо. Боніфація звинуватили в єресі, і, можливо, справедливо; мабуть, він був аверроістом і не вірив у безсмертя. Зіткнення Боніфація з французьким королем прийняло такий запеклий характер, що король послав озброєний загін, щоб заарештувати тата; малося на увазі звалити його рішенням вселенського собору. Тато був схоплений в Ананії, але зумів втекти до Риму, де і помер. Після цього довгий час ні один тато не дерзай перечити французькому королю.

Після вельми нетривалого міжцарів'я кардинали в 1305 році обрали папою архієпископа бордоського, який прийняв ім'я Климента V. Він був гасконцем і послідовно представляв інтереси французької партії в церкві. Протягом усього свого понтифікату він ні разу навіть не виїхав до Італії. Коронований Климент V був у Ліоні, а в 1309 влаштувався в Авіньйоні, який залишався папською резиденцією майже сімдесят років. Климент V ознаменував свій союз з французьким королем спільною акцією проти тамплієрів. Обидва вони відчували потребу в грошах - тато тому, що був прихильний фаворитизму і непотизму, король - у зв'язку з витратами, яких вимагали війна з Англією, фландрским повстання і безперервно розростається діяльний державний апарат. Після того як король пограбував ломбардних банкірів, а у переслідуваннях євреїв дійшов до межі того, що «могла винести торгівля», його осяяло, що є ще тамплієри, колишні банкірами і, крім того, що володіли у Франції величезними земельними володіннями, на які він міг накласти руку за допомогою папи. Тому домовилися, що церква розкриє, ніби тамплієри впали в єресь, а король і папа поділять між собою здобич. У домовлений день в 1307 році всі видні тамплієри у Франції були арештовані; всім їм пред'явили заздалегідь підготовлений список навідних питань; під тортурами вони зізналися, що віддавали почесті сатані і здійснювали різні інші мерзенні діяння; справа кінчилася тим, що в 1313 році папа заборонив орден, а вся його власність була конфіскована. Кращий звіт про справу тамплієрів даний в «Історії інквізиції в середні століття» Генрі Ч. Лі, де після всебічного і повного дослідження відповідних доказів автор приходить до висновку, що жодне із звинувачень, висунутих проти тамплієрів, не мало жодної підстави.

У справі тамплієрів фінансові інтереси папи і короля збігалися. Але в більшості випадків і в більшості районів християнського світу вони приходили в зіткнення. За часів Боніфація VIII король зміг забезпечити підтримку станами (навіть духовному стану) тих вимог, які він відстоював в суперечці з татом з питання про податкове обкладення. Коли ж папи опинилися в політичній залежності від Франції, то государі, ворожі французькому королю, неминуче стали ворогами тата. Це-то й призвело до захисту Вільяма Оккама і Марсіліо Падуанського імператором; трохи пізніше це ж призвело до захисту Віклефа Джона Гонта.

Єпископи в цілому перебували на той час у повній залежності від папи; під все більш зростаючої ступеня вони не тільки номінально, але й фактично призначалися ім. Настільки ж покірними були чернечі ордени і домініканці, але францисканці зберегли в якійсь мірі дух незалежності. Це призвело до їх конфлікту з папою Іоанном XXII (1316-1334), про яке вже йшла мова у зв'язку з Вільямом Оккама. Під час цього конфлікту Марсилій умовив імператора рушити на Рим, де населення поклало на нього імператорську корону і оголосило Іоанна XXII позбавленим влади, після чого був обраний францисканський антипапа. Однак з усієї цієї витівки нічого не вийшло, крім загального падіння поваги до папству.

Бунт проти папського панування приймав різні форми в різних країнах. Іноді він виявлявся пов'язаним з монархічним націоналізмом, іноді - з пуританським обуренням з приводу розбещеності і обмірщенія папського двору. У самому Римі цей бунт був пов'язаний з архаїчним демократизмом. До правління Климента VI (1342-1352) Рим на час спробував звільнитися від відсутнього папи; рух це очолив чудова людина Кола ді Рієнцо. Рим страждав не тільки від володарювання пап, але і від місцевої аристократії, що продовжувала підтримувати ту анархію, яка призвела папство на край падіння в X столітті. По суті, папи частково для того й бігли в Авіньйон, щоб врятуватися від беззаконня римської знаті. На перших порах Рієнцо, син шинкаря, повстав тільки проти знаті і на цьому етапі користувався підтримкою папи. Він порушив такий підйом народного ентузіазму, що знати бігла (1347). Петрарка, захоплювався Рієнцо і присвятив йому одну зі своїх од, спонукав його продовжувати своє велике і благородну справу. Рієнцо прийняв титул трибуна і проголосив верховенство римського народу над імперією. Це верховенство він мислив, мабуть, демократичним, бо скликав представників від усіх італійських міст на свого роду парламент. Успіх, однак, породив у Рієнцо манію величі. У цей час, як і частенько, титул імператора оскаржували два претенденти. Рієнцо наказав з'явитися перед собою обом претендентам і князям-виборцям для вирішення питання. Це, природно, зробило його ворогом обох претендентів на титул імператора, а також ворогом папи, який вважав винесення вироків у подібних справах своєї прерогативою. Рієнцо був схоплений татом (1352) і два роки провів у тюремному ув'язненні, поки не помер Климент VI. Тоді він отримав свободу і повернувся в Рим, де знову на кілька місяців захопив владу. Проте в другій період правління Рієнцо його популярність виявилася нетривалою, і врешті-решт він був убитий натовпом. Байрон, як і Петрарка, оспівав його в одній зі своїх поем.

Хід подій зробив очевидним, що якщо папство бажало залишитися дійсним головою всієї католицької церкви, то воно повинно було звільнитися від залежності від Франції і для цього повернутися до Риму. До того ж англо-французька війна, в ході якої Франція терпіла жорстокі поразки, зробила становище Франції хитким. Тому Урбан V в 1367 році переїхав до Риму, але італійська політика виявилася для нього занадто плутаним справою, і незадовго до своєї смерті він повернувся в Авіньйон. Наступний папа, Григорій XI, був більш рішучий. Ворожість до французької курії зробила багато італійські міста, особливо Флоренцію, затятими супротивниками папства, але, повернувшись до Риму і виступивши проти французьких кардиналів, Григорій XI зробив усе, що було в його силах, щоб врятувати становище. Однак, коли він помер, зіткнення французької та римської партій у колегії кардиналів прийняло непримиренний характер. Відповідно до потреб римської партії папою був обраний Бартоломео Пріньяно, який прийняв ім'я Урбана VI. Але ряд кардиналів оголосив його обрання суперечить канонічному праву і обрав папою Роберта Женевського, що належав до французької партії. Він прийняв ім'я Климента VII і залишився жити в Авіньйоні.

Так розпочався Великий розкол, який тривав майже сорок років. Франція, зрозуміло, визнала Авіньйонського тата, а вороги Франції - римського папу. Шотландія була ворогом Англії, а Англія - ворогом Франції; тому Шотландія також визнала Авіньйонського тата. Авіньйонський і римський папи підбирали кардиналів з числа своїх поплічників, а коли один з пап помирав, що підтримували його кардинали швидко обирали його наступника. У силу цього єдиним способом ліквідації розколу було протиставити обом татам якусь вищу владу. Так як було ясно, що один з пап повинен бути законним, то завдання полягало в тому, щоб знайти владу, яка була б вищою законного тата. Єдиним рішенням є скликання вселенського собору. Паризький університет, главою якого був Герсон, розвинув нову теорію, згідно з якою право законодавчої ініціативи у церкві належить собору. Світські государі, вельми незадоволені церковним розколом, надали підтримку соборному руху. Нарешті, у 1409 році був скликаний собор, засідання якого відбувалися в Пізі. Однак він зазнав невдачі, причому самим сміховинним чином. Собор оголосив обох пап позбавленим влади за єресь і розкол і обрав третього тата, який незабаром помер, та підтримували новообраного папу кардинали обрали в якості його наступника колишнього пірата на ім'я Бальтазар Косса, який прийняв ім'я Іоанна XXIII. Таким чином, фактичним результатом собору стало те, що замість двох тат їх стало три, причому соборний тато був запеклий негідник. На цій стадії положення здавалося більш безнадійним, ніж будь-коли.

Проте прихильники соборного руху не склали зброї. У 1414 був скликаний новий собор у Констанці, який перейшов до енергійним діям. Перш за все собор наказав, що тата не можуть розпускати собори і зобов'язані в деяких відносинах підкорятися їм, він вирішив також, що майбутні тата зобов'язані скликати вселенський собор кожні сім років. Собор скинув Івана XXIII, а римського папу спонукав відректися від престолу. Авіньйонський тато відмовився відректися від престолу, а після його смерті в результаті підступів арагонського короля був обраний його наступник. Але Франція, яка виявилася до цього часу у владі Англії, відмовилася визнати Авіньйонського тата, і підтримувала його партія розгубила весь свій вплив і врешті-решт перестала існувати. Таким чином, нарешті ніхто не протистояв татові, обраному собором, і в 1417 собор вибрав тата, прийняв ім'я Мартіна V.

Ці заходи роблять честь Констанцського собору, чого не можна сказати про поведінку собору по відношенню до Гусу, чеському учневі Віклефа. Гуса викликали у Констанцу, обіцяючи йому недоторканність особи, але, коли він прибув сюди, його засудили і спалили на багатті. Віклеф був у безпеці в могилі, але собор наказав вирити з землі його останки і спалити їх на багатті. Прихильники соборного руху з усіх сил намагалися відвести від себе будь підозра в неортодоксальні.

Констанцький собор ліквідував розкол, але він сподівався досягти набагато більшого - замінити папський абсолютизм конституційною монархією. Перед своїм обранням Мартін V надавав багато обіцянок; деякі з них він виконав, інші - порушив. Він дав згоду на декрет, що зобов'язував тат скликати собор кожні сім років, і цьому декрету залишався слухняним. Після того як Констанцький собор був розпущений у 1417, у 1424 році був скликаний новий собор, не зіграв жодної ролі; потім, в 1431 році, скликали ще один собор, засідання якого повинні були відбуватися в Базелі. Саме в цей час Мартін V помер, а його наступник Євген IV протягом усього свого понтифікату перебував у жорстокому конфлікті з реформаторами, які тримали у своїх руках собор. Євгеній IV розпустив собор, але останній відмовився вважати себе розпущеним; в 1433 році папа на час поступився, але в 1437 році знову розпустив собор. Незважаючи на це, собор продовжував засідати аж до 1448 року, коли для всіх стало очевидним, що тато домігся повного тріумфу. У 1439 році собор сам позбавив себе співчуття тим, що оголосив папу позбавленим влади і обрав антипапа (останнього антипапа в історії), який, проте, майже відразу після свого обрання відрікся від престолу. У тому ж році Євгеній IV завоював престиж тим, що скликав свій власний собор у Феррарі, на якому грецька церква, у смертельному страху перед турками, формально визнала свою залежність від Риму. Таким чином, папство вийшло з цієї боротьби політичним переможцем, але в дуже значній мірі розгубивши свою колишню здатність вселяти моральне шанування.

Віклеф (бл. 1320-1384) ілюструє своїм життям і своїм вченням падіння авторитету папства в XIV столітті. На відміну від ранніх схоластів Віклеф належав до білого духовенства, а не до чернечому або жебракуючих ордену. Він користувався величезною славою в Оксфорді, де в 1372 отримав ступінь доктора богослов'я. Короткий час він очолював коледж Балліоль. Віклеф був останнім значним Оксфордським схоластів. Як філософ, він не був прогресивним мислителем: він був реалістом і швидше платоників, ніж арістотеліком. Віклеф стверджував, що Божественний промисел не довільний, як вважають деякі; дійсний світ являє собою не один з можливих світів, а єдиний можливий світ, так як Бог не може не вибрати найбільш досконале. Але не ці погляди роблять Віклефа цікавою фігурою, та й не на них, мабуть, зосереджувалися його головні інтереси, бо він покинув Оксфорд, щоб вести життя сільського священика. Останні десять років свого життя Віклеф був за призначенням корони парафіяльним священиком у Лат-теруерте. Проте він продовжував читати лекції в Оксфорді.

Віклеф вражає надзвичайною повільністю свого духовного розвитку. У 1372 році, коли йому було вже 50 років або навіть більше, він все ще був правовірним католиком, тільки пізніше, мабуть, він став єретиком. На шлях єресі Віклефа, очевидно, штовхнула виключно сила його моральних почувань - його любов до бідних і відраза до багатих церковникам, які загрузли у мирських турботах. На перших порах нападки Віклефа на папство носили тільки політичний і моральний, а не доктріальний характер, і лише поступово хід подій штовхнув його на шлях більш широкого бунту.

Відхід Віклефа від ортодоксії почався в 1376 році курс лекцій в Оксфорді на тему «Про громадянське володінні». Віклеф висунув теорію, згідно з якою право на володіння і власність дається лише праведністю; неправедне духовенство позбавлено такого права; право вирішувати, слід зберегти власність того чи іншого церковники чи ні, надано цивільної влади. Далі Віклеф вчив, що власність є плодом гріха, Христос і апостоли не мали ніякої власності, і священики теж не повинні мати ніякої власності. Ці доктрини викликали обурення всього духовенства, крім членів жебракуючих орденів. Проте англійський уряд підтримав Віклефа, бо тато викачували з Англії величезну данину, і доктрина про те, що Англія не повинна посилати грошей татові, виявлялася вельми зручною. Вчення Віклефа було особливо до речі в умовах, коли тато залежав від Франції, а Англія перебувала з Францією у стані війни. Джон Гонт, який був фактичним правителем країни, поки Річард II був неповнолітнім, надавав Віклефу дружню підтримку до тих пір, поки це було можливо. Навпаки, папа Григорій XI засудив 18 тез у лекціях Віклефа, заявивши, що вони були запозичені в Марсіліо Падуанського. Віклефу наказали з'явитися на суді перед єпископським трибуналом, але королева і натовп захистили його, а Оксфордський університет відмовився визнати юрисдикцію папи над своїми викладачами. (Навіть у наші дні англійські університети залишаються вірними принципом американської свободи.)

Тим часом протягом 1378 і 1379 років Віклеф продовжував писати вчені трактати, в яких обстоював думку, що король - це намісник Бога, і що єпископи підвладні королю. Коли настав Великий розкол, Віклеф пішов ще далі і став таврувати ганьбою тата як Антихриста і стверджувати, що прийняття Константинова дару зробило всіх наступних пап відступниками. Віклеф перевів Вульгату на англійську мову і поклав початок руху «бідних священиків», ряди яких поповнювалися з числа мирян. (Цим кроком він, нарешті, накликав на себе гнів також і членів жебракуючих орденів.) Віклеф використовував «бідних священиків» як мандрівних проповідників, пастирське слово яких повинно було в першу чергу бути звернено до бідних. Врешті-решт у своїх нападках на священицькі дари Віклеф дійшов до того, що став заперечувати Преіснування, яке він назвав обманом і богохульственним безумством. Тут навіть і Джон Гонт наказав йому заткнути рот.

Селянське повстання 1381, яке очолював Уот Тайлер, зробило положення Віклефа ще більш складним. Ми не маємо у своєму розпорядженні докази того, що він активно підтримував селянське повстання, але, на відміну від Лютера в схожих обставинах, він не підняв свій голос на його осуд. Джон Болл, соціалістичний священик, позбавлений сану, який був одним з вождів селянського повстання, ставився до Віклефу із захопленням, що не могло не кинути тіні і на нього самого. Однак якщо врахувати, що Джона Болла відлучили від церкви в 1366 році, коли Віклеф був ще ортодоксів, то він повинен був прийти до своїх поглядів незалежно від Віклефа. Комуністичні погляди Віклефа, незважаючи на те, що «бідні священики», безсумнівно, сприяли їхньому поширенню, їм самим викладалися тільки в латинських творах і тому були недоступні селянам із перших рук.

Не можна не здивуватися тому, що Віклеф не постраждав за свої погляди і демократичну діяльність більше того, чим він дійсно постраждав. Оксфордський університет захищав його від єпископів до тих пір, поки це було можливо. Коли палата лордів засудила віклефовскіх мандрівних проповідників, палата громад відмовилася підтримати цей вирок. Немає жодних сумнівів у тому, що якщо б Віклеф прожив довше, хмари над його головою згустилися б ще сильніше, але до самої своєї смерті, що послідувала у 1384 році, він формально все ж не був засуджений. Віклефа поховали в Латтеруерте, де він помер, а його труп спочив у світі, поки Констанцький собор не наказав вирити з землі його останки і спалити їх на багатті. Англійські послідовники Віклефа - Лолларди - стали жертвами нещадних переслідувань і фактично були винищені. Однак завдяки тому, що дружина Річарда II була чешкою, вчення Віклефа стало відомо в Чехії, де його учнем виявився Гус; в Чехії ж послідовники Віклефа, незважаючи на переслідування, вціліли аж до Реформації. Хоча в Англії бунт проти папства загнали в підпілля, але він тим не менш продовжував жити в умах людей і підготував грунт для протестантизму.

Протягом XV століття до тих причин занепаду папства, про які ми вже говорили, додався ряд нових, що призвело до дуже швидкого зміни становища як в політичній, так і в культурній царині. Поява пороху посилило центральні уряду на шкоду феодальної знаті. У Франції та Англії Людовик XI і Едуард IV уклали союз з багатим середнім класом, який допоміг їм розтрощити аристократичну анархію. Італія до останніх років століття була зовсім вільна від північних армій й проробила швидкий прогрес відносно багатства і культури. Характерні риси нової культури були язичницькими і являли собою захоплення Грецією та Римом і презирство до середніх століть. Архітектура і літературний стиль були пристосовані до античних зразків. Коли Константинополь, останній пережиток античності, був узятий турками, гуманісти Італії радісно вітали прибулих сюди грецьких втікачів. Васко да Гама і Колумб розсунули межі світу, а Коперник - межі неба. Константинов дар був відкинутий як брехлива вигадка і знищений глузуванням вчених. За допомогою візантійців Захід познайомився з вченням Платона, причому не тільки в неоплатоновской і августініанской редакціях, але і з перших рук. Наш підмісячному світ вже більше не здавався юдолі сліз і місцем паломництва скорботного в інший світ; він представлявся світом, що відкриває можливості язичницьких радощів, слави, краси та пригод. Довгі сторіччя аскетичного відмови від життя були віддані забуттю в оргії мистецтва, поезії і насолоди. Щоправда, навіть в Італії середні століття померли не без боротьби; Савонарола і Леонардо народилися в одному і тому ж році. Але загалом і в цілому колишні лякала перестали лякає людей, і вони були сп'янівши нової свободою духу. Сп'яніння довго тривати не могло, але на якийсь момент воно розігнало страх. У цей момент радісного звільнення народився новий світ.

5) За назвою "Римська курія" розуміється комплекс служб і відомств, за допомогою яких Римський Понтифік здійснює своє пастирське служіння, керування всесвітньою Церквою.

Цей комплекс служб і відомств, що від імені Понтифіка і його владою виконує свою особливу задачу в благо і в служіння Церкви складається з:

- державного (Папського) Секретаріату, що складає, у свою чергу, з:

— Відділу загальних питань,

— відділу зносин з державами; Конгрегацій; судів; інших організацій (Рад, Комісій, Комітетів і т.д.)

Структура і повноваження цих служб визначаються їх власними партикулярними нормами, насамперед "загальними правилами", затвердженими 04.02.1992 р. на п'ятилітній термін Папою Іоанном Павлом II. В канонічному праві говориться, що в тих випадках, коли Кодекс говорить про апостольський Престол чи про Святий Престол, під цими словами варто мати на увазі не тільки Римського Понтифіка, але також і обидва відділи державного Секретаріату та інші установи Римської Курії.

Діяльність Римської курії варто розглядати не тільки як бюрокартично-адміністративну, але і насамперед як особливий вид пастирського служіння, оскільки основна задача Курії полягає в служінні верховному Пастирю Церкви.

Таким чином, Римську Курію можна охарактеризувати потрійно: 1) як церковний орган: оскільки вона, одержуючи існування і повноваження від Римського Понтифіка, служить Всесвітній Церкві і Єпископам; 2) як службовий орган: оскільки вона, одержуючи усю свою владу і всі повноваження від Римського Понтифіка, служить йому допоміжним засобом. 3) як допоміжний орган: оскільки вона діє не по власному праву і не за власною ініціативою, а від імені Римського Понтифіка, від волі якого залежить уся її діяльність, і володіє ординарною допоміжною владою — у випадку її відомств, і судовою владою — у випадку судів.

Оскільки з волі Господа діє ієрархічний устрій Церкви припускає в той самий час як принцип колегіальності, так і принцип першості, то служіння Римської Курії має відношення також і до Єпископів: як до членів Колегії Єпископів, так і до пастирів окремих Церков. Таким чином, будучи засобом спілкування і залучення в турботи Церкви, вона не може перешкоджати особистим контактам Єпископів з Римським Понтифіком.

Крім того Римська Курія, багато членів якої є диоцезними Єпископами, сама є втіленням колегіального духу, що також заохочується у відносинах між її відомствами.