Борьба Фридриха Барбароссы с папством

Клюнійський рух

Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.

Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним натхненником якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий Клюнійський рух.

Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церкви. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей тощо.

Багато священників були неосвічені; система підготовки духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освічених діячів церкви виношувалися плани реформи. прапороносцем цих планів і виступило абатство Клюні.

Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім'ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських осіб.

Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка про перерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.

В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було інше. Правителем справ "святійшого" престолу довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.

Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильною волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.

В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздробленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутніх васалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою країною.

В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква більше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя київського.

Клюнійські реформи

У 1059 р. в Римі був створений Лютеранський церковний собор, і Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-німецьких імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за волею імператорів).

Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за яким римського первосвященика стали обирати найвищі сановники церкви – кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним і згодом зовсім відпало. Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках римських баронів, ані в руках німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення целібату і виступав за інвеституру духовенства тільки від церкви.

Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно-політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом Гвіскаром, який визнав себе васалом "святійшого" престолу. Тепер папи могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з Тосканським маркграфством, володарка якого, Матильда, подарувала графство папі.

У 1074 р. Гільдебранд зайняв "святіший" престол під ім'ям Григорія VІІ. Свої погляди він опублікував у 1075 р. в "Повелінні папи" – програмі миро-державної влади церкви. Папа – васал Бога (Григорій VII іменував себе консулом бога на землі), а імператор – васал папи – такий висновок із цього акту.

Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це була людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий. Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали Саксонії. Це повстання було пов'язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та деспотичною політикою Генріха VII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти підвищення панщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.

Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів.

Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знамените послання. "Ми, Генріх, божою милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…", - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: "Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: "Забирайся геть! Забирайся геть!". Король гнав папу з престолу.

Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об'явив короля позбавленим трону і, звільнивши його васалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це утруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.

У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживши немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.

Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу, добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.

Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з заколотом. Феодали обрали анти-короля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким потребувала від Генріха важких втрат. Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а анти-король загинув. Король Генріх і не думав підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священика, котрого король об'явив анти-папою (Климент ІІІ). Анти-папа вінчав короля імператорською короною.

На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські нормани, з князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму. Нормани, звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з таким розмахом, що викликали повстання жителів, які вигнали непроханих визволителів. Німці знову увійшли в Рим, папа утік до норманів та через кілька місяців помер.

Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з анти-папою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася. Преємники Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної суспільної думки всієї Європи. Не залишався в боргу і імператор. Успіхом Генріха була підтримка, політична і воєнна, що була йому надана Чехією (князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул короля), Угорщиною і Польщею (з 1025 р. королівством, абсолютно незалежним від Німеччини).

Вормський конкордат

У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного миру, який було узгоджено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський конкордат). Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводиться папою (символічним обрядом вручення посоха та персня), після цього імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на васала імператора.

Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра – емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором, який міг відмовити неугодному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу.

Порушення конкордату були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи і не імператори. Справжніми переможцями стали міста північної Італії, які використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту могутності німецьких князів. Боротьба забрала сили папства, яке ставило перед собою утопічну ідею створення світової держави.

В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище і звели до простої формальності свої стосунки з імперією.

3) Начатая еще до крестовых походов борьба между папством и империей продолжалась и во время крестовых походов. Вормсский конкордат 1122 г. прекратил спор за инвеституру, вытекавший из соединения церковных должностей с феодальным землевладением, но для борьбы пап с императорами существовали и другие причины. Главными из них были стремление императоров господствовать в Италии и их притязания на самостоятельное пользование властью. Немецкие короли еще с Оттона Великого всегда хотели владеть Италией, без которой не могли представить себе империи, а рыцарство Германии, искавшее подвигов и добычи, охотно оказывало им помощь. Но папам было невыгодно, чтобы Италия принадлежала императорам. С другой стороны, императоры не хотели подчиниться папской теории о главенстве духовной власти над светскою и сами стали заявлять такие теоретические притязания, которые противоречили папской теократии. В XII в. в Италии возобновилось изучение римского права (болонский университета), и ученые юристы стали защищать римскую теорию державной власти (imperium), которую народ передал государю, и которую ничья воля и сила не могут ограничить: «что благоугодно государю, то имеет силу закона» (quod principi placuit, legis habet vigorem). По этому взгляду император объявлялся «владыкою мира», стоящим «выше закона», «воплощенным законом на земле», и «покровителем церкви». Понятно, что папы не могли примириться с такою теориею, шедшею в разрез с их собственными притязаниями. Они нашли союзников как в немецких феодальных князьях, так и в итальянских городских общинах, одинаково не сочувствовавших политике императоров.

Гибеллины и гвельфы

Во второй половине XII и первой половине XIII в, императорский престол занимала фамилия Гогенштауфенов (1138 – 1254). Гогенштауфены были раньше герцогами швабскими и при своем возвышении встретили сопротивление со стороны другого немецкого княжеского рода Вельфов, владевшего Баварией и Саксонией и многими землями в Италии. Из имени Вельфов итальянцы сделали название их партии в Италии – гвельфы,а имя родового замка Гогенштауфенов Вайблинг было переиначено в гибеллины, как и стали обозначать в Италии их партию. Первоначальное различие между гибеллинами и гвельфами состояло в том, что одни (гибеллины) защищали идеи универсальной монархии и самостоятельной светской вмети, тогда как другие (гвельфы) были сторонники национальной или местной независимости и интересов папства. У обеих партий были сторонники и в Германии, и в Италии, так что борьба папства и империи при Гогенштауфенах осложнялась еще внутренними междоусобиями в этих обеих странах.

Борьба Фридриха Барбароссы с папством

Династия Гогенштауфенов выставила несколько замечательных личностей. Вторым представителем этой династии был Фридрих I, прозванный итальянцами Рыжебородым (Барбаросса) и занявший своим царствованием почти всю вторую половину XII в. (1152 – 1190). Восстановив в Германии мир, нарушенный борьбою с Вельфами, он отправился в Италию за императорской короной. В это время в Риме произошло среди простого народа республиканское движение, направленное против папы и знати, а руководителем его был ученый Арнольд Брешианский,схоластический богослов, подозревавшийся в ереси. Инсургенты овладели городом, но охотно подчинились бы Фридриху Барбароссе, как императору, если бы последний сам не испугался такой революции. Он поспешил восстановить папу (Адриана IV) в его правах и выдал ему Арнольда, который и был затем казнен. Но североитальянские (ломбардские и тосканские) городские общины, превратившиеся в настоящие республики, не захотели подчиниться требованию Барбароссы восстановить его царские права (регалии). На первых порах император сломил сопротивление ломбардцев, во главе которых стоял Милан, – и, разрушив этот город, поставил в других городах своих судей (подеста) и обложил их население денежными взносами. Между тем по смерти Адриана IV, возвращенного Барбароссою к власти, одни кардиналы выбрали одного папу, другие – другого. Император для решения спора созвал собор в Павии, на который приехали епископы Германии и Италии, но один из пап не захотел приехать, считая себя неподсудным собору. Это был Александр III, защитник теократического идеала папства. Собор решил дело в пользу его соперника, но в других странах не захотели признавать немцев повелителями всего мира и стали на сторону именно Александра III. Во Франции последний даже нашел убежище, из которого и послал императору отлучение от церкви. Тогда ломбардцы снова восстали против Барбароссы и восстановили разрушенный им Милан. Император пошел на них войною без достаточных для этого предприятия военных сил. Ему отказал в помощи как раз самый значительный его вассал, герцог баварский Генрих Лев (из фамилии Вельфов). Предание рассказывает, будто Фридрих просил у него помощи на коленах, но если этого и не было на самом деле, уже само предание хорошо характеризует слабость империи. При Леньяно (1176) ломбардцы нанесли императору поражение, которое заставило его отказаться от подчинения себе папы и итальянских городов. Мир между духовным и светскими главами западного христианства был скреплен свиданием обоих в Венеции, во время которого император стал перед папой на колена. Восстановив после этого свой авторитет в Германии, Фридрих Барбаросса окончил жизнь в третьем крестовом походе.