Мова, побут, одяг, ритуали тощо

 

Не існує достовірних джерел, які б доводили монгольське походження Чингісхана. Монгольське походження — це лише вигадки двох імперій — російської та китайської.

Ще у 60-ті роки XX століття російський професор І. П. Петрушевський змушений був визнати, що: «Труд Рашид-ад-дина не разъясняет сложных, доныне не решенных исследователями вопросов о происхождении имени монголов и о том, в каком отношении находились друг к другу татары и монголы, а также о том, какие из племен, кочевавших в Монголии в начале XIII в., были монголоязычными и какие тюркоязычными» [13, т. 1, кн. 1, с. 28].

Однак із історичних джерел відомо, що Чингісхан вів щоденники, писав укази та листи уйгурською мовою. Вона була його рідною мовою, він нею користувався в побуті.

Із російського Енциклопедичного словника 1903 року видання:

«По словам китайского путешественника Чан-Чуня, Чингис писал уйгурским письмом указы, письма, грамоты и даже дневныя записки» [38, т. 38 А, с. 753].

Треба також зазначити: сучасні історики приховують надзвичайно цікавий, стовідсотково достовірний факт — існування на теренах сучасної Монголії руїн столиці давньоуйгурської держави. Розкопки (та їхній аналіз) давньої столиці тюркомовної Уйгурської держави — Каракорума, повністю приховані. Хоча уйгурський Каракорум існував ще у VII—VIII століттях нашої ери. Існував він і пізніше, у X—XIII століттях.

Із російського Енциклопедичного словника товариства братів Гранат:

«(На теренах Монголії. —В.Б.) очень редко встречаются остатки городов и жилых построек. Самым значительным памятником этого рода должен быть назван город Каракорум, столица Уйгурского ханства. По новейшим изысканиям в М(онголии) находится два Каракорума: один монгольский, другой уйгурский…» [76, т. 29, с. 292].

Та що цікаво: якщо на руїнах уйгурського Каракорума знайдено багато достовірних даних про його існування, то слідів монгольського Каракорума досі шукають.

Отакий анекдот із так званим монгольським Каракорумом. Але на цьому «московські таємниці з монголами» не закінчились. В 1896 році російська експедиція на кордоні Монголії з Китаєм знайшла руїни давнього міста, яке назвали Хара-Хото (монгольською мовою — Чорне місто). Руїни так званого Хара-Хото у 1908, 1909 і 1926 роках досліджував академік Петро Кузьмич Козлов.

«При раскопках Козловым было обнаружено около 2000 томов книг, рукописей и свитков на: монгольском, китайском, тибетском, уйгурском, тюркском, персидском, тангутском… языках. Все это им привезено и сейчас хранится в Эрмитаже… Во время раскопок найдено множество монет… Также найдено множество бумажных ассигнаций… Последняя дата — ассигнации 1350 года. Самый последний документ обнаруженный в городе — 1370 года» [42].

Про це ж розповідає В РЕ (трете видання) та ще й пояснює:

«…Обнаружен… тангутско-кит(айский) словарь, давший ключ к расшифровке тангутской письменности» [2, т. 28, с. 197].

Зрозуміло, опублікувавши матеріали Хара-Хото, можна поставити остаточні крапки в історії великої імперії Чингісхана.

Однак Московія як завжди матеріал засекретила та запроторила до сховищ. Жахається чужого матеріалу.

Ось кілька витягів із російських енциклопедичних словників, які досить виразно вказують на відмінність монголів від племен корінного юрту хана Батия (за описами Плано Карпіні та В. де Рубрука).

«Кочевыя орбиты у монголов меньше, чем у киргизов (казахських родів за часів Золотої Орди. —В.Б.); по большей части монголы делают перекочевки не более десяти верст…» [76, т. 29, с. 282].

Це в той час, коли хан Батий кочував від річки Ками до берегів Каспійського моря.

«Для перевозки своих жилищ и скарба монголы употребляют верблюдов, меньше быков, запряженных в одноколки… В настоящее время… юрт на колесах у М(онголов) нет…» [76, т. 29, с. 282].

Особливо видно різницю в одязі та головних уборах монгольських і казахських жінок у давні часи.

Ось як одягались і заплітали коси монголки:

«Покрой верхнего платья совершенно китайский: левая пола запахивается сверху, а не правая, как у киргизов; край левой полы от горла до подола не прямой, как у киргизов, а с вырезом против правой груди, в виде прямоугольного входящего угла; под правой мышкой эта пола застегивается…» [76, т. 29, с. 282].

А такий одяг носили жінки Золотої Орди:

«Замужния же женщины носят один кафтан очень широкий и разрезанный спереди до земли» [11, с. 5].

«Головной убор замужней женщины (монголки.— В.Б.) состоит из нижней шапочки, покрытой серебряными бляшками, в которые вправлены коралы, камни бирюзы и фальсификация под коралы, на темени шапочка имеет круглое отверстие. Эта шапочка шубным клеем приклеивается к волосам и на ночь не снимается; свободные концы волос разделяются на две пряди — левую и правую, и склеенные волосы этих прядей образуют как бы две пластинки; чтобы пластинки не ломались, на них наложены деревянныя поперечины, покрытыя серебром: такая пластинка нижним концом достигает плеча, остальной участок косы прячется в плисовый мешочек» [76, т. 29, с. 282].

Жінки Золотої Орди, за свідченням В. де Рубрука, носили такий головний убір:

«…Оне носят украшение на голове, именуемое бокка, устраиваемое из древесной коры или из другого материала, который оне могут найти, как более легкий, и это украшение круглое и большое, насколько можно охватить его двумя руками; длиною оно в локоть и более, а вверху четыреугольное, как капитель колонны. Эту бокку оне покрывают драгоценной шелковой тканью; внутри бокка — пустая, а в середине над капителью, или над упомянутым четыреугольником, оне ставят прутик из стебельков перьев или из тонких тростинок длиною также в локоть и больше. И этот прутик оне украшают сверху павлиньими перьями и вдоль кругом перышками из хвоста селезня…» [11, с. 77].

Подібні головні убори казашки носять і сьогодні. За свідченням Г. М. Потаніна, «… подобные уборы среди монгольских женщин неизвестны» [11, с. 181].

Дуже цікаву розмову можна вести про їжу казахів і монголів, як давніх часів, так і сучасних. Отже, як спадковість кожного народу, так і відмінність між ними можна простежити протягом віків.

«Как питье монгол никогда не употреблял воду: он пьет только кирпичный чай с молоком, солью и иногда маслом. Такого чая монгол выпивает от 15 до 30 чашек в день; для бедных он, с прибавкою пережаренного проса, составляет единственную пищу» [38, т. XIX А, с. 743].

А казахи ще з часів Золотої Орди пили кумис і м’ясну шурпу. Не варто наводити цитати із книг Плано Карпіні та Рубрука. Це явище я мав можливість спостерігати особисто протягом сорока років.

І культура споживання чаю у казахів інша.

А ось свідчення казахського історика К. Даніярова щодо ритуалу поховання у казахів та монголів:

«Тот факт, что казахские роды, исповедывавшие тенгрианство, оставляли места захоронений в глубокой тайне, мы находим у Плано Карпини: “О погребальном обряде… Они идут тайком в поле, удаляют там траву с корнем (снимают дерн.—К.Д.) и делают большую яму, и сбоку этой ямы делают яму под землей...Мертвого же кладут в яму, которая сделана сбоку, затем зарывают яму, которая находится перед его ямой, и сверху кладут траву (укладывают дерн. — К. Д.), как было раньше, с той целью, чтобы впредь нельзя было найти это место”. Плано Карпини все население Улуса Джучи называет “татары”. Мусульмане-казахи (сегодня) могилы для умерших устраивают точно также… и над могилой ставят надгробный памятник. Ничего подобного у монголов не было и нет. Длительное время в Монголии тела умерших отвозили на кладбище и оставляли там под открытым небом» [29, с. 126].

Отож, на терени Європи у першій половині XIII століття хан Батий вивів стовідсотково тюркомовне населення. Саме ті племена (роди) згодом створили казахський етнос.

Сьогодні тільки геостратегічне становище Казахстану не дає змоги йому визнати цей факт.

Та визнання — справа часу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ