Походження Чингісхана та його роду 6 страница

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення Ростовсько-Суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI—XVII століть.

Не розповідатимемо про всі круглі мерянські кургани, які залишилися по Ліпицькій битві 1216 року, тому що й у них були «знайдені кістяки, які лежать безладно». Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку Ростовсько-Суздальської землі, народу і князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх «государів», якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього шість воїнів, а знищивши 9233 вояків — представників фінського етносу.

Тут може йтися про розумовий розвиток населення, засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т. д.) кожної зі сторін, військову тактику і стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне знищення великого скупчення людей.

По-третє. Укотре переконуємося: у першій половині XIII століття, до приходу війська хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос.

Загальна ж кількість населення (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське та інші князівства) становила біля 200 тисяч, тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

«Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…» [90, с. 146].

І так було по всій Ростовсько-Суздальській землі в 1216 році.

Фінський етнос до приходу війська хана Батия становив підґрунтя, на якому утворилася Московія.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. Територію Московії почали масово заселяти представники татар (тюркські племена).

 

Тмутараканська земля

 

Вивчаючи добатийовий період московитів, не можемо не згадати про літописну Тмутаракань.

Перші видатні російські історики, такі як:

Андрій Іванович Лизлов (? —1696),

Василь Микитович Татіщев (1686—1750),

Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765),

Герард Фрідріх Міллер (1705-1783), визначали Тмутаракань як Рязанську землю (Рязанське князівство).

Саме слово «тмутаракань» слугувало для київських русичів ознакою далекої відсталої землі. І якщо за літописами до Тмутараканської землі навіть ходили деякі князі династії Рюриковичей, то ніколи та земля не визначалася як земля, що належала до Русі. Тмутаракань існувала як окрема далека земля.

Цікаво зазначити, що земля, яка лежала за Тмутараканню, величалась «Залесской, или Залешанской», тобто яка знаходиться чи то за лісом, чи взагалі чорт-зна-де. І дорога в X—XIII століттях до «Залешанской» землі лежала через Тмутаракань. Не відкриваємо «нову Америку», лише посилаємося на російські історичні джерела, насамперед на «общерусские летописные своды».

Відкриємо праці перших російських істориків і відчуємо весь комізм і трагізм російської так званої історичної науки. Вони все зуміли переіначити, та з Тмутараканню — опізнились.

Праця А. І. Лизлова «Скифская история» була написана у 1692 році, тож про «Таманську Тмутаракань», звичайно, нічого розповісти не могла.

Відомий науковець М. І. Новіков, який без дозволу Катерини II у 1776 і 1787 роках видав цю книгу, підредагувати її теж не міг, бо так званий «Тмутараканський камінь» «знайшли» за наказом Катерини II тільки у 1792 році. А наказ про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів з’явився тільки наприкінці 1794 року, після «з’ясування» цього питання у праці О. І. Мусіна-Пушкіна «Историческое исследование о местоположении древнего Российскаго Тмутараканскаго княжения» (СПб., 1794).

Зазначимо, що праці М. В. Ломоносова, В. М. Татіщева та Г. Ф. Міллера дуже часто переплітались, бо професор Г. Ф. Міллер редагував «Историю российскую» В. М. Татіщева, а з Ломоносовим особисто ворогував. Чого тільки варта їхня суперечка щодо «імені та походження народу російського», що точилась у 50-ті роки XVIII століття.

Але стосовно Тмутаракані всі дотримувались однієї думки:

Тмутаракань — це Велике Рязанське князівство та його земля.

Скільки б не викривалась та не спростовувалась російська історична облуда, осягнути її у повному обсязі неможливо. Тому не ставитимемо перед собою такого завдання. Звернемо увагу тільки на те, що лежить на видноколі.

Отож, вигадки російських державних мужів та істориків про Тмутаракань (Тмуторокань).

В «Истории Российской» В. М. Татіщева, що охоплює період до 1462 року, яка видавалась у 1768—1784 роках з особистого дозволу імператриці Катерини II і редагувалась (окрім останнього тому) російським академіком Г. Ф. Міллером, абсолютно чітко визначалось: «Тмутаракань… ныне Рязанская провинция» [72, т. 1, с. 249].

Цілком свідомо В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер і сама Катерина II, як і всі інші на той час, дотримувались цієї незаперечної істини. Тобто ще на початку XVIII століття істина про Рязань-Тмутаракань не спростовувалась. Ніяких суперечностей про термін та поняття Рязань-Тмутаракань серед істориків і державців Московії не було.

Однак треба пам’ятати, що саме на 70—80-ті роки XVIII століття припадає посилена експансія молодої Московської імперії на Південь (Кавказ і Україну). У «Записках Императарскаго Одесскаго общества истории и древностей» досить-таки чітко визначено:

«Крымский полуостров взят 1771 г. апреле и мае месяцах весь, даже и столица их Бахчисарай, князем генерал-майором Щербатовым…

Против Крымскаго полуострова остров Тамань, который взят с помощью флота того же 1771 г. в июле месяце» [77, т. 14, с. 89].

Та, як пам’ятаємо, ті московські війська довелося вивести: спочатку — із Тамані, а згодом — із Криму. Європейські країни не підгримували військовий азарт молодої зубатої імперії. Основний посил Європи: не маєте на ті землі історичного права.

Хоча знаємо, що на ті роки Московська імперія вже поцупила в українського народу Київський спадок і привласнила його собі. А народ України (Русі) прозвала малоросами, бо себе возвеличили до великоросів. Усе це чинилося відверто і нахабно — імперія показувала Європі свої м’язи, а та задкувала.

Та м’язи м’язами, а причини на взяття Тамані треба було шукати. На захоплення Криму як київського спадку Європа, хоча і кволо, без ентузіазму, але все ж таки погоджувалась. Залишалось лише посунути з Криму Отгоманську імперію (Туреччину).

Ще повсюдно на Півдні (Крим і Кавказ) точилась війна, а вже у 1773 році Катерина II скерувала «в южную Россию» експедицію науковців на чолі з «академиком С. -Петербургской Академии Наук Гильденштедтом», яка працювала «на юге России» от «Черкасска и Ростова до Таганрога» впродовж 1773—1774 років. Щось гарячково шукали, та не знайшли. Але поклали початок.

4 грудня 1783 року імператриця Катерина II своїм указом створила відому «Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії…». До складу «Комісії» увійшли досить відомі люди імперії. Ось їх перелік:

X. А. Чеботарьов (1746-815);

А. О. Барсов (1730-1791);

П. С. Паллас (1741-1811);

О. І. Мусін-Пушкін (1744-1817);

І. І Лепехін (1740-1802);

М. Болтін (1735-1792);

І. П. Єлагін (1725-1794);

М. М. Бантиш-Каменський (1737-1814);

О. Ф. Малиновський (1762-1840);

О. В. Храповицький (1741-1801).

Працюючи над «складанням записок про давню історію, переважно Росії», члени «Комісії» не могли не звернути увагу на парадоксальну ситуацію, яка складалася навколо майбутньої Московії.

По-перше, Тмутаракань, тобто Рязанська земля, у давні часи повністю відтинала майбутню Московію від Великого Київського князівства. За літописами, київські князі далі Тмутаракані не ходили. Бо у ті часи зв’язок між Києвом та Ростовсько-Суздальською землею міг відбуватися тільки через Рязань. Інших шляхів сполучення не існувало. Отож, виходило, що у IX—XII століттях не існувало зв’язків між Києвом та Ростовом. А перед «Комісією» стояло завдання — поєднати старі київські літописи з ростово-суздальськими. Таким чином дати право Московській імперії на спадок Великого Києва.

По-друге, старі літописи чітко свідчили, що Тмутаракань, як князівство, з’явилась значно раніше від Ростовсько-Суздальського. Отже, Рязань і її князівство передували Володимирському, що свідчило про походження династії ростовсько-суздальських князів саме з Рязані, бо тільки з неї могла колонізуватись майбутня Московія. Ми ж пам’ятаємо, що київські князі далі Тмутаракані не ходили.

Звичайно, це потребувало негайної реакції і про все доповіли Катерині II. Імператриця почала діяти у цьому напрямі.

Уже навесні 1785 року за наказом Катерини II на Тамань направили члена катерининської «Комісії» Петра Симона Палласа із завданням знайти там майбутню Тмутаракань.

Катерина II, мабуть, за порадою своїх поплічників, вирішила «одним пострілом убити двох зайців». Перенісши назву «Тмутаракань» на Тамань, вона прив’язувала його до Великого Київського князівства, що «історично» обгрунтовувало домагання Московської імперії на цей півострів, а з другого боку — прибирало з Рязанської землі її питоме ім’я Тмутаракань і давало змогу мати Московії прямий шлях на Київ, бо Рязань-Тмутаракань прибиралась з історії.

Що цікаво, П. С. Паллас ще у 1785 році знайшов «Таманську Тмутаракань». Звернімо увагу: він це зробив за сім років (1792) до офіційного «відкриття» так званого Тмутараканського каменя.

Ось уривок із доповідної записки професора П. С. Палласа Катерині II «Разныя замечании касательныя до острова Тамани»:

«Город Темрюк лежит посреди болота и камышей, кои оттуда до самаго Ачуева простираются, на небольшой площадке земли, и судя по малой его обширности и по малому пространству земли вокруг него находящейся, на коей нет никаких признаков от древних развалин, нельзя полагать, чтоб тут состоял пред сим древний “Тмутаракань”, как об нем некоторые… думают; а вероятнее, кажется, мнение тех, кои утверждают, что сим именем назывался напред сего нынешний город Тамань» [77, т. 10, с. 234].

Доповідна записка була написана П. С. Далласом в одному примірнику і, звичайно, як усі засекречені катерининські матеріали, ніколи б не побачила світ. Але через те що військову охорону П. С. Далласа забезпечували люди із війська князя Г. Потьомкіна-Таврійського, то в наказі про експедицію професорові дозволялось надати князеві копію доповідної записки. Ось так цей секретний матеріал у 1877 році побачив світ у десятому томі «Записок Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей» із записом: «Извлечено из бумаг походной канцелярии князя Потемкина-Таврическаго. Представлены 24 августа 1785 года. Автор — академик Л. С. Паллас».

Усе надзвичайно просто!

Однак на цьому історія з Тмутараканню не закінчилась. Хоча на той час уже померли В. М. Татіщев і Г. Ф. Міллер, головні автори, які описували давню Рязань-Тмутаракань та які мали доступ до давніх першоджерел, що засвідчували ці істини, та залишалось багато авторитетних людей імперії, які не сприймали відверту фальшивку. До таких належали: князь М. М. Щербатов, історики В. В. Капніст, К. Ф. Калайдович та десятки інших. Отож, чинився таємний спротив спробам фальсифікації.

І не властиво було самій Катерині II кидати справу на півдорозі. Тож було вирішено знайти незаперечний доказ належності імені Тмутаракань саме Тамані. Зрозуміло, що таким доказом міг стати тільки письмовий запис про це. Проте давню книгу із таким записом виготовити важко, потребує багато часу і клопоту, тоді вирішили «знайти» запис на камені.

І «знайшли» такий камінь на Таманському півострові у 1792 році. «Знайшов» його майор єгерського батальйону Розенберг.

І Ось як ці події описав П. С. Паллас після своєї чергової мандрівки у 1793—1794 роках до Криму і Тамані:

«Первый предмет, который останавливает внимание путешественника, когда едешь от города Тамани, это небольшой домик, построенный по повелению блаженной памяти Монархини (Катерини II.— В.Б.), между двумя песчаными холмами, на юг і от города. Домик этот построен для сохранения в нем замечательнаго мрамора с древнею русскою надписью. Мрамор, открытию и сохранению которого мы обязаны майору Розенбергу, найден у Казармы стоявшего в Тамани егерского батальона, где он служил порогом у дверей. Вице-адмирал Пустошкин, флотилия котораго плавала в здешних водах, перевез его в Николаев, откуда по повелению Государыни камень этот как исторический памятник был перевезен и восстановлен обратно на месте его первоначальнаго открытия в построенном для него вышеупомянутом домике. Памятник этот состоит из белаго мрамора и имеет три аршина и три вершка длины; нижняя часть его, также как и края, выполированы; верхняя же часть неполирована и в ней пробита дыра как-бы для двернаго пробоя или крюка…

Надпись, находящаяся на одной из оконечностей камня, тем более замечательна, что доказывает, что Тамань есть древняя Тмуторокань, где имел прежде свою резиденцию один из родов русских удельных князей… трудно объяснить причину, послужившую поводом к составлению этой надписи на камне…» [77, т. 13, с. 70].

Зараз цей так званий Тмутараканський камінь зберігається у санкт-петербурзькому Ермітажі. Уже вкотре пропонується московським академічним інститутам провести хімічний і структурний аналіз «Тмутараканського каменя» і порівняти його з таким же аналізом мармуру, який у ті роки використовувався для оздоблення санкт-петербурзьких палаців. І переконатися, що той мармур одного видобутку і привезений із Європи.

«Тмутараканський камінь» — звичайна катерининська фальшивка!

У 1065 році «Тмутараканський князь» не міг возити з собою важку брилу мармуру, аби вибити на ній нікому непотрібний напис. Мармур в XI столітті ні на Тамані, ні в Криму не видобували. І князі його не використовували у побуті.

І якби «Тмутараканський камінь» усі 700 років пролежав чи в землі, чи на її поверхні, то напис би повністю зник. Це аксіома!

До речі, в Ермітажі так званий Тмутараканський камінь у 70-ті роки минулого століття ховали і не виставляли, бо багато відвідувачів дивувалось саме з цього приводу — чіткості напису.

Ось що повідомляє Велика Радянська Енциклопедія:

«Тмутаракань, др(евне)-рус(ский) город на Таманском п(олуостр)ове у станицы Таманской. В 8—9 вв. на месте Т(мутаракани) располагалось поселение Таматарха, подчинявшееся Хазарскому каганату. После разгрома Хазарского каганата в 965 г. киевским князем Святославом Игоревичем на месте Таматархи возникла Т(мутаракань), к(ото)рая стала политич(еским) центром созданного здесь Тмутараканского княжества…» [2, т. 26, с. 16].

Здавалося, ця московська вигадка непорушна. Хоча ще за царських часів її спростовували десятки істориків, у тому числі російських. Та головне полягає у тому, що вигадка про «Таманську Тмутаракань» суперечить звичайним «загальноросійським літописним зводам»:

«…Коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова Тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад. Отже, Ігор спрямовував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. “Тмутараканський бовван” — володар тих земель… тут натяк на Всеволода Суздальского» [73, с. 116].

І така згадка про Тмутаракань-Рязань у літописах не одна. Причина цього явища надзвичайно проста: коли Катерина II зі своєю «Комісією» вдалися до відвертого фальшування поняття «Тмутаракань», а це 1792—1794 роки, на той час більшість так званих «общерусских летописных сводов» уже були написані й видруковані. Як писав М. М. Карамзін, «були знайдені».

Зрозуміло, якщо Рязань у давні часи була Тмутараканню, то історію Ростовсько-Суздальської землі потрібно трактувати і подавати по-іншому. Вона повністю залежала від Тмутаракані (Рязані) під час становлення.

У жодному з давніх європейських (особливо Візантійських) джерел, а їх достатньо, немає згадки про Тмутаракань на Таманському півострові. Упродовж X—XIII століть всі (абсолютно всі!) європейські джерела розповідають про місто Матрику (візантійці писали — Матраха) на Таманському півострові та про царів, які мешкали у цьому місті.

Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.

Ось що він засвідчив:

«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення. —В.Б.), где князь (король.— В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].

Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.

У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:

«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].

Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.

Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.

Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?

Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.

Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.

Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки

не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.

Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.

Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.

Однак це тема іншої розмови, чому європейські історики так залюбки сприйняли московські «доважки брехні».

ЧАСТИНА ДРУГА

ТАТАРО-МОНГОЛИ

 

Розумна людина врешті-решт зверне увагу на безглуздя словосполучення «татаро-монголи». І справді, з якого боку не підходь до нього, а серйозно сприймати його неможливо. Навіть помінявши місцями складові на «монголо-татари», не позбуваємося безглуздя.

І якщо звернутись до праць тогочасних істориків, таких як: Плано Карпіні, Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-Дін, Джувейні та сотні інших, такого словосполучення у них не знайдемо. Є татари, є монголи, але давні історики ніколи не вживали термін «татаро-монголи». Не одну сотню років відомо, що татари — давній народ, який належить до тюркської гілки. За мовою, побутом, культурою та всіма зовнішніми ознаками — це цілковито тюркський етнос.

У той час як монголи — самостійний, незалежний від тюркської спільноти етнос, який належить до монголоїдної раси. Маємо ось такі незаперечні істини.

Отож, ніякого поєднання цих народів у одному словосполученні бути не може. Все одно, що назвати московитів татаро-чукчами. Цього робити не слід: і нерозумно, і некоректно.

Обидва терміни штучні і не мають права на існування. Термін «монголо-татари» є звичайна вигадка російської націонал- шовіністичної науки, використаний для приниження тюркських племен, будівничих Золотої Орди. Настав час прибрати його з історичної науки. Сьогодні ми з вами зуміємо це зробити.

Ось що пишуть сучасні казахські історики: «В. Л. Егоров отмечает, что словосочетание монголе-татары (как и татаро- монголы) появилось столетия спустя после распада монгольских государств, его впервые применил в 1823 г. П. Наумов» [45, т. 2, с. 282].

Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.

Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.

А ось як під це словоблуддя цілком серйозне наукове видання «Энциклопедический словарь» підводило наукову базу:

«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары — около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.— В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].

До питання кількісного складу армади хана Батия московити з давніх часів додали значні «доважки брехні». Спочатку вони визначали те військо в кількості 300 тисяч вершників. Та під тиском неспростовних фактів і свідчень давніх істориків посунулись до 150 тисяч. Хоча насправді хан Батий привів до країни Моксель не більше 30 тисяч людей.

«Героїчний епос» оборони Ростовсько-Суздальської землі все більше обростав вигадками. Доходило до абсурду, про що може свідчити опис письменником В. Яном знаменитого нападу на військо Батия Євпатія Коловрата, коли хан «з гармат стріляв по горобцях». Згадаймо, як метальні машини жбурляли каміння у тих, хто наступав. Це саме той випадок.

Однак найвищого «патріотичного задоволення» досяг російський письменник Володимир Чивиліхин у своїй книзі «Память», у якій вдався до психологічного й фактологічного аналізу давно минулих років.

Наведемо лише невеликий витяг із цього роману-есе, аби читачі відчули логіку мислення російського ура-патріота:

«Точного числа воинов Бату-Субудая, появившихся на границах Рязанского княжества осенью 1237 года, никто не знает… Многие историки явно приувеличивали, когда писали о 300—500 тысячах всадников… Предположение о 150-тысячном начальном войске степняков наиболее приемлемо» [44, с. 460—461].

Йому так забажалось — і то істина! Бажає душа В. Чивиліхіна слави із давніх-давен — і цього досить! Не тільки у цьому конкретному випадку.

Ще згадаємо про причини, які спонукали московитів до відвертої брехні.

Повернімось усе ж таки до терміна «монголо-татари». Як уже згадувалось, М. М. Карамзін у своїй 12-томній праці повсюдно вживав слово «татари» і лише зрідка «моголи», що надзвичайно суттєво. Бо великий свідок минулого В. де Рубрук взагалі не вживав ні слова «монгол», ні слова «могол»:

«Прежде чем нам удалиться от Сартаха, вышеупомянутый Койяк вместе со многими другими писцами двора сказал нам: “Не говорите, что наш господин — христианин. Он не христианин, а Моал, так как название «християнство» представляется им названием какого-то народа. Они превознеслись до такой великой гордости, что хотя, может быть, сколько нибудь веруют во Христа, однако не желают именоваться христианами, желая свое название, т. е. Моал, превознести выше всякого имени; не желают они называться и Татарами. Ибо Татары были другим народом…”» [11, с. 92].

Саме у слові «моал» криється секрет походження роду Чингісхана! Треба розуміти: оточення старшого сина Батия — хана Сартака, дало чітко зрозуміти В. де Рубруку та його супроводу, що Сартак за своїм походженням не може належати ні до християн, ні до татар. Воно несе інше навантаження — ознаку Божественного походження, і не визначає національності. Суть його в тому, що представник роду Чингісхана не може належати до простих християн, підлеглих наміснику Бога на землі — Папі. Чингісид, за їхнім поняттям, стоїть поруч (на одному рівні) з Богом: тільки один править з неба, а інший — на землі.

У хана Гуюка у ті роки так і було викарбувано на його особистій печатці: «Бог на небе, а Куйюк-кан над землею храбрость Божия. Печать императора всех людей» [11, с. 38].

Звертає на себе увагу той факт, що Койяк та його писарі, в нашому випадку, подали це слово в однині, бо вважали, що тільки хан Сартак належав до моалів. Це надзвичайно цінно. Бо пізніші записи про народ (чи плем’я) моал абсолютно нічого не стверджують. До племені моалів у ті часи міг належати не тільки рід Чингісхана, а це сотні людей, а і його одноплемінники, яких набиралось декілька тисяч.

Щоб достовірно судити, що означає слово «моал», треба вивчити оригінали (звертаємо на це особливу увагу) праць Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука. Ті переклади, які зробили московити та подали суспільству, переповнені надзвичайно верткими «доважками брехні», їх не можна вважати оригіналами.

Необхідно також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.

Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.

Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.

Джунгарія була войовничою державою і проіснувала до 1758 року, тобто десь біля 120 років. Вона була розгромлена після трьох походів (1755, 1756 і 1757) маньчжурського війська на її терени. Так маньчжурська династія Китаю поклала кінець існування Ойратської держави — Джунгарії. При цьому маньчжури майже повністю винищили ойратів.

Слід зазначити, що свого часу (кінець XII століття) племена ойратів вчинили опір Чингісхану і не брали участі в обранні Теміршина ханом та створенні його держави.

«Вост(очная) [сев(ерная)] группа (монгольських племен.— В.Б.) в 16 в. приняла наименование “халха”… В состав халха влились др(угие) этнические разнородные элементы: древнемонг(ольские) (борджигин, горлос, олхонуд) и немонгольские по происхождению (тангуты и др.)…

Практически с халха слились дариганга, хотогойты, сартулы, узумчины, хорчины, чахары и др. этнографические группы. Консолидируются вокруг халха и зап(адные) м(онголы), сохраняющие отличия в языке и культуре: дэрбэты (34,7 тыс. чел.), байты (25,5 тыс. чел.), захчины (15 тыс. чел.), олёты (6,9 тыс. чел.), торгуты (7,1 тыс. чел.)» [2, т. 16, с. 503].