29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибули уповноважені представники від 8 українських губерній, за підтримки німецького командування Центральну Раду було скинуто, й гетьманом України проголошено генерала П. Скоропадського; замість УНР було проголошено гетьманат, що дістав назву «Українська Держава». Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральна Рада була розпущена, на цьому державний переворот, який ще називають "безкровним", закінчився. Фактично В Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. 29 квітня було проголошено маніфести — "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України", підписаних гетьманом та головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У "грамоті" гетьман заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади”. Цією ж грамотою він оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускапися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У "законах"' підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний "тільки після видання закону про вибори до нього"). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління.
Внутрішня політика гетьманського уряду.
1. Було сформовано Кабінет міністрів із помірно-консервативних урядовців, військових і громадських діячів. Головою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст, якого вдалося залучити до уряду); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри належали до російських партій, здебільшого були кадетами. Було налагоджено дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, професійні урядовці, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва несло загрозу Українській державі.
2. Для розв’язання земельного питання було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії - губернські й повітові. У липні 1918 р. було розроблено «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин, а до викупу маєтків, земля поверталася колишнім власникам, тобто в гетьманаті відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Передбачалося примусове використання у поміщицьких маєтках ренаменту селян.
3. У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, відновлювався 12-годинний робочий день – це дозволило знизити темпи падіння виробництва
4. Проведено судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.
5. Було здійснено спробу створення національної армії. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів та 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тисяч. Для підготовки освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але, враховуючи протидію німецького командування, гетьманові вдалося створити армію в кількості 65 тис. Також 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою для того, щоб створити заможну, з сильними історичними традиціями верству і мати надійне військо. Вдалося досягти згоди з німецьким урядом на передачу Україні кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.
6. Була реформована банківська мережа, збалансовано державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.
7. Відновився залізничний рух завдяки відбудові залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.
8. У гетьманаті було обмежено демократичні права й свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, анархістів і представників інших лівих партій. Жорсткій цензурі було піддано газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.
9. Найважливішими досягненнями характеризувалася національно-культурна політика:
Ø було здійснено спроби українізації державного апарату й системи освіти
Ø поряд із російськими гімназіями засновувалися українські, яких восени 1918 р.налічувалося 150 українських гімназій;набув чинності закон про обов'язкове вивчення української мови й літератури, історії та географії України. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.
Ø 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний український університет, 22 жовтня другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі.У російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському - почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права;
Ø 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук, Президентом УАН було обрано В. Вернадського. Першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Крим-ський, В. Вернадський, В. Косинський та інші.
Ø було організовано Українську національну бібліотеку, Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр під керуванням П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Український театр драми та комедії; Українську державну капелу під проводом О.Кошиця; Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого.
2. Зовнішня політика гетьманського уряду.
Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:
1) союз з Німеччиною.
2) установлення дипломатичних відносин з іншими країнами. У період гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 із них мали свої представництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 країнах. Вдалося встановити дипломатичні відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією.
3) підписання мирного договору з Росією (12 червня 1918 р.), підтримка контактів із білокозачим Доном.
4) до Української держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель.
5) 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією.
Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти Гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладення союзу з більшовиками. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади, а війська Директорії УНР увійшли в Київ.
3. Директорія УНР
13 листопада 1918 р. для керівництва повстанням з метою відновлення УНР на засіданні УНС (Українського національного союзу) було створено тимчасовий орган — Директорію, до її складу увійшли в ід українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів - Ф. Швець, від соціалістів-самостійників - П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана.
18 листопада 1918 року війська Директорії під Мотовилівкою розгромили найбільш боєздатні частини гетьманату
14 грудня 1918 р. воєнні частини Директорії вступили до Києва, УНР було офіційно відновлено. Серед членів Директорії існувала розбіжність думок, заважало особисте суперництво В. Винниченка і С.Петлюри. 11 лютого (за іншими даними 10 лютого) 1919 р. В. Винниченко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі, тобто Директорія поступово еволюціонувала до одноосібної військової диктатури С.Петлюри.
Внутрішня політика Директорії:
1. прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;
2. проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., який було затверджено на Трудовому конгресі України, Є. Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн. гривень, надав військову і продовольчу допомогу. Проте справжнє об'єднання не відбулося. Через кілька днів після проголошення злуки Директорія під ударами Червоної армії змушена була залишити Київ.
3. законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який обирався без участі «поміщиків і капіталістів», до яких зарахували інтелігенцію (тобто позбавлення інтелігенції політичних прав)
4. скасування законів гетьманської влади, відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю.
5. Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також землі, що належали іноземцям. Терміни і порядок розподілу землі не визначалися.
6. Закриття утворених за гетьмана установ, заборона вживати російську мову
7. Не було створено дієздатний адміністративний апарат
Зовнішня політика:
1. Директорія у стислий термін розширила міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом.
2. Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.
Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали тільки поблизу своїх осель, Так, якщо під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва,— приблизно 21-тисячну. Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Центральна влада неспроможна була спинити анархію. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких, які підтримали в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію і стали причиною подальшого поглиблення розколу всередині Директорії. Серед членів Директорії не було єдності: одні виступали за союз із більшовиками (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші — за союз з Антантою проти більшовиків (С. Петлюра). Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росії проти УНР — кінець 1918 р. і початок 1919 р.), де українські війська зазнали поразки
Причини поразки Директорії:
Ø Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;
Ø у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора (інтелігенція, значну частину якої зарахували до «поміщиків і капіталістів»; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в прокуркульській політиці; робітники, бо Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);
Ø недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення;
Ø відсутність єдності національно-демократичних сил;
Ø вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини (втручання Радянської Росії, Денікіна, Антанти, Польщі)
ЗУНР
1 листопада 1918 р. – з ініціативи Української національної ради українські військові частини взяли під свій контроль Львів, Станіслав, Раву-Руську, Коломию та інші міста Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилася на передачу влади Українській Національній Раді.
11 листопада 1918 р. у Львові Українською Національною Радою булостворено виконавчий орган влади, уряд - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський Д. Вітовський, С. Голубович і інші.
13 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР: Українська Національна Рада затвердила тимчасі Основний закон, відповідно до якого новостворена Українська держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони (70 тис. кв. км території, населення якої - 6 млн. чол. на 71% було українським ), герб (золотий лев на синьому тлі) і прапор(жовто-блакитний), громадянство, судочинство. Президентом ЗУНР (з червня 1919 р. диктатором) став Є. Петрушевич, головою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. Основні заходи внутрішньої політики:
1. Було створено ефективну систему управління: центральні органи спиралися на розгалужену й добре організовану систему місцевого управління, авторитетну серед українського населення.
2. В умовах конфлікту з польськими військами створено регулярні війська ЗУНР - Українську Галицьку Армію (УГА) до лав якої швидко й організовано було мобілізовано десятки тисяч чоловік
3. Вживалися заходи для виведення економіки з кризи:
• було встановлено державну монополію на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби, свиней, заборонено вивіз нафти:
• уведено в обіг власну валюту- гривню та карбованець;
• відновлювалися залізниці
• запроваджено 8-годинний робочий день
4. За законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння ( в основному польське ), а земля розподілялася між безземельними та малоземельними селянами,
5. Було затверджено державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами, їх представники отримувли до 30 % депутатських місць. Публічні школи проголошувалися державними.
Основні цілі зовнішньої політики ЗУНР:
1) боротьба за міжнародне визнання ЗУНР, насамперед країнами Антанти;
2) припинення війни з Польщею, що не відмовилася від своїх домагань на Східну Галичину.
Вже у листопаді 1918 року розпочалася українсько-польська війна, яка йшла з перемінним успіхом і закінчилася перемогою поляків завдяки втручанню Антанти й включенням західноукраїнських земель до складу Польщі з липня 1919 року
Тема 10. Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу
Питання для самостійної роботи
1. Українізація. Причини та основні напрями українізації.
2. Культурний розвиток у 20-х - на початку 30-х років XX ст.
Питання 1. Українізація. Причини та основні напрями українізації
Важливою складовою культурних процесів у 20 - 30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії-" - можливості розвивати свої національні культури і мови.
У квітні 1923 р. відбувся XII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації.
Формальним початком українізації є декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови".
Причини, що зумовили політику коренізації:
1) прагнення створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік;
2) політика коренізації була засобом пошуку спільної мови з селянством та націоншіьною інтелігенцією;
3) можливість у перспективі зняти протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;
4) прагнення контролювати процес національного відродження на окраїнах;
5) коренізація мала змінити Радянський Союз: надати права "культурно-національної автономії"', частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.
Основні напрями політики коренізації:
1) підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;
2) врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апаратів;
3) організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей;
4) глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.
Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр Шумський, а з 1 927 р. - Микола Скрипник.
У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти:
1) українізація;
2) створення необхідних умов для розвитку національних меншин.
У 1924 р. у складі України утворилася Молдовська Автономна Радянська Республіка; засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські, польські автономні райони; існували сотні національних сільрад, діяли національні школи.
Результати політики українізації:
1) збільшення питомої ваги українців у партії (54,5 %), в ЛКСМУ (65 %);
2) 78 % шкіл, 39 % технікумів, 30 % інститутів були україномовними;
3) за 1924 - 1927 pp. тираж українських газет зріс у 5 разів, збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.
На початку 30-х років під тиском командно-адміністративної системи політику коренізації почали поступово згортати.
Остаточно політика коренізації в Україні згорнута у 1938 р. Саме тоді вийшла постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. У цьому самому році ухвалено постанову ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних шкіл на Україні".
Причини згортання українізації:
1. Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
• вона охопила все суспільство - культурне життя республік;
• зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії;
• українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.
3. Прибічники національного комунізму вважали, що кожен народ, у т. ч. й український, має йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.
Питання 2. Культурний розвиток у 20-х - на початку 30-х років XX ст.
Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культури. Крім того пробудженню національної свідомості, духовному відродженню сприяла Українська революція 1917-1920 pp.
В Україні розгорнулася кампанія з ліквідації неписьменності. Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення. Протягом наступного десятиріччя неписьменність було практично ліквідовано.
У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститугів, 30 робітфаків.
Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. її головним центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М. Грушевський, який продовжував роботу над головною працею свого життя - багатотомною "Історією України - Руси". У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами - математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістя-ківський та Л. Писаржевсышй; в соціально-економічній секції - К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф М. Птуха, історик права М. Василенко. Президентами Академії були видатний природознавець В. Вернадський, ботанік В. Липський, мікробіолог й епідеміолог Д. Заболотний.
Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу - розмаїття літературних напрямків, виникнення і розпад чисельних письменницьких груп.
У Харкові виникли письменницькі організації: "Плуг" - спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші і "Гарт" - спілка пролетарських письменників, яку очолювали В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра. Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара), символісти (П. Тичина, Д. Загул, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко, Г. Шкурупій).
У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Смолич, Ю. Яновський, П. Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, першим президентом - М. Яловий.
Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш. Л. Курбас і його трупа "Березіль" творили новий український театр. Олександр Довженко здобув світове визнання своїми фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Під впливом російської Асоціації художників революції в Україні виникла Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), що об'єднала у своїх лавах І. їжакевича, Ф. Кричевського, С. Прохорова, М. Самокиша, Г. Світлицького. Обидва об'єднання вважали себе продовжувачами справи передвижників. Якщо митці АХЧУ тяжіли до реалізму, то члени Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), яку утворили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Гвоздик, В. Меллер, В. Седляр, орієнтувалися на авангардистський творчий пошук.
Панівним стилем у сфері архітектури в 20 - 30-ті роки був консерватизм, суть якого полягала в граничному прагматизмі. Характерними рисами цього стилю були доцільність, економічність, фундаментальність, лаконізм у засобах вираження.
Українська музична культура 20 - 30-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору і спадщини музичної школи М. Лисенка. Обдарована молодь змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 р. вона об'єдналася в товариство ім. Леонтовича, активну участь у роботі якого брали М. Вериківський, П. Козицький, Г. Верьовка, Л. Ревуцький. Це мистецьке об'єднання стало своєрідним організатором музичного життя республіки.
У цілому в культурному процесі 20 - 30-х років в Україні чітко простежується боротьба протилежних тенденцій'оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно-орієнтованої, централізованої, регламентованої.
На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х - на початку 30-х років панує друга.
Запитання для самоперевірки
1. Використовуючи рекомендовану літературу, ознайомтеся з причинами та напрямами політики українізації, а також особливостями культурного розвитку України у 20-х - на початку 30-х років XX ст.
2. Письмово дайте відповіді на запитання:
а) у чому полягає суть, причини, напрями та результати політики коренізації?
б) які причини зумовили згортання політики українізації?
в) що дало підставу дослідникам порівнювати розвиток української літератури, науки та мистецтва у 20-ті роки зєвропейською добою Відродження?
г) охарактеризуйте особливості розвитку української науки,літератури, образотворчого і музичного мистецтва у 20-х- на початку 30-х років XX ст.
Додаткові індивідуальні завдання (реферати, повідомлення)
1. Українське відродження середини 20-х - на початку 30-х років - одне з найцікавіших явищ в історії України.
2. Політика "українізації": основні здобутки та значення.
Література: 1, с 401 - 420; 3, с 256 - 260; 4, с. 257 -263; 5, с. 274 - 276; 6, с. 377 - 289; 7, с, 172, 173.
Тема 11. Історія та історіографія в еволюції, їх місце та роль у гуманізації діяльності людини, громадянина
Питання для самостійної роботи
1. Адміністративно-територіальне розчленування України. Нацистський терор в Україні.
Питання 1. Адміністративно-територіальне розчленування України. Нацистський терор в Україні
Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів Німеччини. Було розроблено план її експлуатації, який став складовою частиною генерального плану "Ост". На нараді окупаційних чиновників у Рівному Е. Кох сформулював мету Німеччини по відношенню до України: "Мета нашої роботи - примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід провадити, не рахуючись з втратами".
На окупованих українських землях здійснювалися заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності.
Україна була поділена на окремі частини з відмінними один від одного окупаційними режимами:
1) дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська, Дрогобицька області) увійшла до Краківського генерального губернаторства, очолюваного Г. Франком;
2) Рейхскомісаріат "Україна" (утворено 20 серпня 1941 р. у складі 12 областей - Волинь, Полісся, Правобережжя, Полтавська і Запорізька області), очолюваний Е. Кохом;
3) "Трансністрія" (Південна Україна між Дністром і Південним Бугом) разом з Північними Буковиною і Бессарабією перейшла до Румунії;
"Підкарпатська територія" (Закарпаття) подарована у 1939 р. фюрером Угорщині;
5) Чернігівська, Сумська. Харківська, Ворошиловградсь-ка області, Донбас та територія Криму перебували під владою воєнних властей.
Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат з чіткою структурою. Рейхскомісаріати поділялися на генеральні комісаріати, а вони у свою чергу - на генеральні округи, потім на окрути, яким підпорядковувалися райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спирались на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).
Керівні посади у всіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли лише займати пости в апараті нижчого ешелону - міських та волосних управах, староствах. З них формувалася допоміжна українська поліція, яка займалася громадським порядком.
Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати завдання:
1) забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;
2) вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсраум" (життєвий простір) для арійської раси;
3) сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.
Характерною рисою "нового порядку", який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор. Ще 30 березня 1941 р. на одній з нарад вищого командування вермахту Гітлер заявив, що на окупованих землях "необхідно впроваджувати най жорстокіший режим".
Жертвами масових розстрілів стали сотні тисяч громадян у Києві, Рівному, Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві. Було спалено більше 250 населених пунктів України. В республіці було створено 50 гетто, понад 180 великих концентраційних таборів, нараховувалося більше 50 місць масових розстрілів населення.
Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу. Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Янів-ському концтаборі у Львові - понад 160 тис чоловік. Переважно це були українські громадяни єврейської національності.
7 грудня 1941 р. вийшов декрет, підписаний Гітлером, під назвою "Ніч і туман". Його суть полягала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно згинути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн.
Під час окупації населення України скоротилося майже на 14 млн осіб. Жорстокий терор проти мирного населення мав на меті не лише "швидке умиротворення", він став інструментом виконання головного завдання "генерального плану "Ост" -обезлюднення східних територій для переселення німецьких колоністів.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух опору в Україні.
Запитання для самоперевірки
1. Використовуючи рекомендовану літературу, охарактеризуйте нацистський окупаційний режим на українських землях та визначте особливості адміністративно-територіального розчленування України.
2. Письмово дайте відповіді на запитання:
а) яке місце у загарбницьких планах фашистів відводилося Україні?
б) на які частини було поділено Україну та які цілі при цьому переслідувало німецьке командування?
в) у чому полягав зміст гітлерівського "нового порядку"?
г) чому німецький окупаційний режим виявився неефективним?
Додаткові індивідуальні завдання (реферати, повідомлення)
1. На основі історичних документів та літератури охарактеризувати німецький окупаційний режим на території вашого міста, села.
2. Бабин Яр та політика геноциду проти єврейського народу.
Література: 1, с 461 - 468; 3, с 311, 312; 4, с 303 - 307-
5, с. 317- 320; 6, с. 411-414; 7, с. 201.
Тема 12. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних, освітніх, політичних організацій українського народу
Питання для самостійної роботи
1. Перші кроки десталінізації культурного життя в 60-ті роки.
2. Культурне життя 60 - 80-х років. Еволюція шестидесятників. Русифікація 70 - 80-х років.
Питання 1. Перші кроки десталінізації культурного життя в 60-ті роки
5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння.
У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У суспільно-політичному житті країни назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з'їзд 
КПРС (14 - 25 лютого 1956 р.). Він увійшов в історію насамперед через знаменну "секретну доповідь" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації.
Початок нового політичного курсу схвально зустріла Україна. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся в Київському педагогічному інституті.
У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору: В. Еллана (Блакитного), В. Чумака та І. Микитенка.
Було розпочато кампанію з реабілітації видатних діячів української культури - драматурга М. Куліша, режисера Л. Курбаса, кінорежисера О. Довженка та ін.
У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена.
Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.
Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання українських книг.
Проте з іншого боку здійснювалося заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки мали право відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися і від української.
Непослідовність "українізації" особливо виразно виявилася в результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53 % усіх книг, опублікованих в Україні, у 1957 р. - 60 %, у 1960 р. - 49 %. А вже в 1965 р. цей показник знизився до 41 % і далі неухильно зменшувався.
Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою.
Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", розпочалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".
Процес десталінізації спричинив до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке назвали "шестидесятниками", дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали критиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний, І. Гнатюк, Г. Баран та ін.
Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, "хрущовська відлига" у культурному житті. Були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайсько-го. Естафету старшого покоління підхопила талановита літературна молодь. Серед них "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світличний, І. Драч, М. Він-грановський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська. Молода генерація дістала назву "шестидесятників". Кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю.
Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на цей час. В Україні критикували за вільнодумство С Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим було зумовлено її майже трирічне мовчання. У 1962-1963 pp. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася.
Питання 2. Культурне життя 60 - 80-х років. Еволюція шестидесятників. Русифікація 70- 80-х років
Суперечлива ситуація склалася в духовній сфері республіки. На перший погляд кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержати 651 тис, а вищу - 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно - 924 тис. та 148,1 тис. осіб. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість знижувалася. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7 % учнів, то в 1970/1971 н. р. - 60,4 %, в 1976/1977 - 57,8 %. А російською мовою навчалися відповідно - 30,4 %, 38,8 %, 41,3 %. Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалося б, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювати вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перегони уповільнювати фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільстві кон'юнктурщини, необ'єктивності, замовчування. Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишатися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі "офіційних поглядів", підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).
Таким чином, у 60-х - першій половині 80-х років суспільно-політичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апарату, його ідеології, з іншого - зростала національна самосвідомість. Цей суперечливий процес позначився на розвитку культурного життя в Україні. В українській літературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися й неординарні твори. Серед них -роман "Собор" і "Циклон" О. Гончара, "Дума про тебе" М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшли своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом "Собор", в якому він передбачав період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика "Меч Арея".
Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в Україні у 1965 - 1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Датьського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.
У музичному мистецтві в ті роки плідно працювати Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабо-даш та ін. Втім, стало помітним зменшення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український хор ім. Верьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка" та інші музичні колективи.
В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займати образ В. Леніна, теми народу творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна. Твори художників новаторів просто знищувалися. Така доля спіткала композицію рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельни-ченка на Байковій горі в Києві.
У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори вітчизняної кінематографії, як "У бій ідуть тільки "старики", "Ати-бати йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривожний вересень" Л. Осики та "Вавилон - XX" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів "Женці", "Високий перевал" В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук зазнали переслідувань. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка.
У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Ядро українського дисидентства склали, як відомо, "шестидесятники" - Л. Костенко, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Світличний, А. Горська. Згодом до них приєдналися В. Стус, В. Голобородько, брати Горині та ін.
У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська група, яку очолив письменник М. Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. її членами стали 37 осіб - усі найбільш активні дисиденти того часу: В. Чорновіл, Л. Лук'я-ненко, В. Стус, І. Кандиба, Ю. Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 члени були заарештовані і позбавлені волі. У неволі загинули В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.
Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією всієї системи. Політичний курс на "стабілізацію" посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.
Запитання для самоперевірки
1. За поданими рекомендаціями та навчальною літературою, ознайомтеся з особливостями культурного життя України в 60 - 80-х роках.
2. Письмово дайте відповіді на запитання:
а) які зміни відбувалися в культурному житті країни в період десталінізації?
б) що було характерно для творчості діячів культури - "шестидесятників"?
в) які факти свідчать про здійснення політики русифікації у 60-х - першій половині 80-х років?
г) що свідчить про суперечливий характер духовного життя республіки у 60 - першій половині 80-х років?
ґ) яке значення, на вашу думку, відіграв дисидентський рух у національно-державному відродженні України?
Додаткові індивідуальні завдання (реферати, повідомлення)
1. Хто вони є українські дисиденти?
2. "Відлига" в націоншіьно-культурній сфері: здобутки та прорахунки.
Література: 1, с 252 - 259, 544 - 549; 3, с 333 - 335; 4, с. 339 - 341, 360 - 363, 373 - 381; 6, с. 451 - 454; 7, с. 217 - 219,
224, 225.
Тема 14. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва
незалежної України
Питання для самостійної роботи
1. Проблеми політичного розвитку на сучасному етапі.
2. Сучасні партії та політичні об’єднання
3. Плекання національної самосвідомості як основний чинник відродження духовності Національна загальнодержавна політика як засіб подолання етностереотипів
Питання 1. Проблеми політичного розвитку на сучасному етапі.
Прийняття Конституції України у 1996 році завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. У процесі державотворення в Україні постав інститут прези-дентства, створено Конституційний суд, запроваджено нові органи державної виконавчої влади, реорганізовано центральні органи влади, внесено відповідні зміни в діяльність силових структур та в систему судової влади, розроблено нову систему місцевого самоврядування.
Політичний розвиток України характеризувався у 1994-2005рр. з одного боку розвитком демократії, а з іншого формуванням авторитарної моделі державності, коли Президент намагався зосередити якомога більше владних повноважень у своїх руках, користуючись при цьому обмеженням свободи слова і цензурою, що особливо яскраво виявилося підчас президентських виборів 2004 р. Важливим елементом політичного життя України є Верховна Рада, досліджуючи її діяльність за останні чотири роки можна простежити шляхи запровадження рішень референдуму 2000 р., за яким передбачалося скорочення кількості депутатів, перехід до двопалатного парламенту, ліквідація депутатської недоторканності, право Президента на розпуск парламенту. Зимою-весною 2001 року Україну охопила політична криза, пов’язана з вбивством опозиційного журналіста Г.Гонгадзе. Опозиція організувала масові акції протесту в рамках акції “Україна без Кучми!” з грудня 2000 р., які 9 березня 2001 року завершились сутичками з міліцією. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалося подолати кризу. У 2001 р. після відправлення В. Ющенка, прем’єр-міністра у відставку відбулося перегрупування опозиційних сил і створення опозиційних передвиборчих блоків “Наша Україна”, “Блок Юлії Тимошенко”, яким вдалося пройти у парламент на виборах 2002 року.
У 2004 році на виборах Президента України було більше 20 кандидатів у Президенти, але реально боротьба розгорнулася між В.Януковичем, прем’єр-міністром України від влади і В.Ющенком, лідером “Нашої України” від опозиці ї. У першому турі виборів 31 жовтня 2004 р. було визначено два кандидати, які мали продовжувати боротьбу у другому турі – це були В.Янукович і В.Ющенко, проте Центральна виборча комісія впродовж десяти днів не оприлюднювала остаточних результатів, було з'ясовано, що робота комп’ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання. Проведено дебати між кандидатами, надано більше доступу до ЗМІ В.Ющенку.
22 листопада 2004 р. після оголошення попередніх результатів виборів ЦВК, які разюче відрізнялися від отриманих від екзит-полів, після інформації про чисельні фальсифікації, народ вийшов на мирну акцію протесту з вимогою чесних виборів, свободи, на підтримку В.Ющенка, ця акція тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву “Помаранчева революція”. В країні розпочалася політична криза, яка могла закінчитися застосуванням сили, але було обрано правовий і компромісний шлях розв'язання проблеми: 3 грудня 2004 року Верховний суд України оголосив недійсними результати другого туру голосування і призначив переголосування другого туру 26 грудня 2004 року. 8 грудня 2004р. під час «пакетного» голосування (приймалися зміни до “Закону про вибори Президента України”, які унеможливлювали б фальсифікації, і зміни до Конституції України про запровадження політичної реформи) було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України, які набрали чинності з вересня 2005 р і січня 2006 р., тобто відбувся перехід до парламентсько-президентської республіки. У переголосуванні другого туру президентом України було обрано В.Ющенка, відбулися демократизація суспільства, зокрема зріс рівень свободи слова.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбулися у березні 2006 р., до Верховної Ради пройшли Партія Регіонів, БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), блок партій “Наша Україна”, Соціалістична партія України (СПУ), Комуністична партія України(КПУ). Досить тривалим і непростим було формування коаліції більшості, у кінцевому підсумку коаліційну “антикризову більшість” склали Партія Регіонів, СПУ, КПУ, прем’єр-міністром було обрано В.Януковича, але до складу новоствореного уряду ввійшли міністри – представники “Нашої України”, оскільки велися перемовини про створення розширеної коаліції. Коли “Наша Україна” заявила про вихід з переговорів, її міністри (охорони здоров’я, юстиції, сім’ї, молоді та спорту) подали заяви про політичну відставку. Зростає конфронтація між урядом і Президентом.
Питання 2. Сучасні партії та політичні об’єднання
Політична партія — це об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку Кожна політична партія має свою програму, яка є викладом цілей та завдань партії, шляхів їх досягнення. Партія може розробити власну символіку — партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так, якщо у 1994 р. нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р.— 53, то в 2002 р.— 127. На сьогодні перереєстрацію пройшли понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. Така кількість партій свідчить про незавершеність структурування українського суспільства. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.
За характером політичної орієнтації партії поділяють на праві, ліві і центристські:
Ø До правих відносять націонал-радикальні партії: націоналістів, Консервативну Республіканську партію, Українську Національну Асамблею — Українську Народну Самооборону та інші.
Ø Ліві — це партії соціалістичного і комуністичного спрямування: Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші.
Ø Центристські партії являють собою широкий політичний спектр. Це партії націонал-демократичного, націонал-державницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування. Політологи розрізняють серед них правий центр, центр і лівий центр. До центристських партій належать Народний Рух України, Демократична партія України, "Партія Зелених" України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Трудовий конгрес України та інші.
Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони є нечисленними і не мають вагомого впливу в масштабах держави, їхні осередки на місцях ведуть певну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, під час виборчих кампаній. У цей період відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за вплив на маси, залучення до своїх лав нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.
Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяють зміни у виборчому законодавстві. Так, у 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВР України проводилися за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками, але виникли проблеми, коли відомими виборцям є лише чільна десятка партійного списку, коли партії у парламенті своїми діями не виконують обіцянок виборцям; коли не визначеним є позбавлення мандатів окремих депутатів, які не підтримують рішень партії за списком якої вони пройшли в парламент, тощо. Отже, політична реформа в Україні потребує доопрацювання і внесення відповідних змін до Конституції, ухвалення законів, зокрема “Закону про опозицію”, “Закону про Кабінет Міністрів”, “Закону про Президента України” та інших.
Питання 3. Плекання національної самосвідомості як основний чинник відродження духовності Національна загальнодержавна політика як засіб подолання етностереотипів
Питання про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Саме з цієї події дедалі більшої сили і розмаху в культурно-духовному житті набули три суперечливі процеси:
• перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;
• повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття;
• проникнення та адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.
Зіткнення цих потоків призвело до руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ж ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Цей феномен названо "культурним шоком у посткомуністичних суспільствах". За цих умов гасло духовного відродження висувається на перший план.
Поняття "українська національна політична свідомість" відображає процес творення чи повернення до життя української духовності, українських національних цінностей, насамперед, національної ідеї та пов'язаних з політичною сферою етнічних компонентів суспільної свідомості (притаманних українській мові морально-етичних та суспільно-політичних понять, рис національного характеру, менталітету, патріотичних почуттів, історичної пам'яті).
3. Національна самосвідомість - певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками певної національності.
Утворення незалежної України стало потужним поштовхом до відродження національної самосвідомості. Слід підкреслити, що без плекання української самосвідомості, формування національної ідеї неможлива розбудова української політичної нації та держави. Відроджуючи національний менталітет, національні цінності, духовність, український народ створює природний міцний фундамент самобутньої незалежної України.
Українська держава, враховуючи багатий етносклад українського суспільства, гарантує всім громадянам України незалежно від їх етнічного походження рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права, підтримку національної самосвідомості та самовизначення у формах, які не створюють загрози територіальній цілісності України.
Етнонаціональна політика української держави ставить за мету обернути багатонаціональний склад українського суспільства з потенційно можливого джерела етнонаціональних протиріч і конфліктів на опору та силу України. За роки незалежності українська держава засвідчила свою відданість гуманістичним,, демократичним принципам організації багатонаціонального життя. В Україні функціонують Державний комітет у справах національностей та міграції, Рада представників всеукраїнських громадських об'єднань національних меншин, Фонд розвитку національних меншин, Фонд депортованих народів Криму.
Потенціал взаєморозуміння у народів України досить високий, це підтверджується тим, що на шляху побудови власної державності по суті не було збройних етнонаціональних конфліктів.
Обставини, що заважають зміцненню атмосфери взаєморозуміння в українському суспільстві:
• статус російської мови, суперечності між україномовним і російськомовним населенням;
напруження між кримсько-татарським і російським населенням у Криму;
• економічні, соціальні, ідеологічні суперечності між індустріальними, майже повністю русифікованими регіонами, та сільськогосподарськими областями.
Загальна атмосфера етнонаціональної толерантності, прагнення більшості громадян України до узгодження своїх інтересів - усе це створює передумови для завершення процесу формування української нації.
Запитання для самоперевірки
1. Використовуючи рекомендовану літературу, з'ясуйте проблеми формування національної свідомості як основного чинника відродження духовності.
2. Письмово дайте відповіді на запитання:
а) що означають терміни "національна політична сві
домість", національна самосвідомість?
б) у чому полягає основна мета етнонаціонатьної полі
тики Української держави?
в) які органи створені в Україні з метою поліпшення
міжетнічних відносин?
г) які обставини стоять на заваді зміцненню атмосфери
взаєморозуміння в українському суспільстві?
■
Додаткові індивідуальні завдання (реферати, повідомлення)
1. Утворення незалежної України - могутній поштовх до відродження національної самосвідомості.
2. Етнонаціональна політика Української держави на сучасному етапі.
1. Література: 1, с 604 - 606; 3, с 357 - 362; 4, с. 450 -454; 6, с. 477-485; 7, с. 243.
Тема 15. Зародження історично української соціальної системи, наявність у ній ознак
міжнародного впливу. Поєднання історичного і сучасного
Питання для самостійної роботи
1. Духовно-культурний розвиток української нації, соціальний, політичний, економічний розвиток України.
Питання 1. Духовно-культурний розвиток української нації
В умовах перехідного періоду в сфері культури переплелися позитивні й негативні риси.
Основою будь-якої культури, втілення духовності є насамперед мова. Незважаючи на прийняття закону про мови, яким закріплювався державний статус української мови, що потім знайшло також відображення в Конституції України 1996 p., вона повільно вводилися у сферу діловодства й освіти. Проте у 1997/1998 навчальному році українською мовою навчалося вже 70 % учнів денних середніх закладів освіти. В 1998 р. у Києві з 376 шкіл тільки 18 залишилися російськомовними, але й у них уже відкрито українські класи. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але часто зі зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється.
У місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, кримськотатарські та ін. У 1997 р. в Україні натічувалося понад 2,5 тис. кількамовних шкіл. В Україні введено 12-річну загальну середню освіту, що відповідає європейським стандартам, які характеризуються, на думку медиків, зменшенням навантаження на школярів.
Нині видатки на підготовку одного спеціаліста у ВНЗ розвинених країн світу у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вищі навчальні заклади поряд з державним замовленням дедалі частіше вдаються до навчання на платній основі (переважна більшість державних вузів мають комерційні відділення), що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє загостренню соціального напруження.
Провідним центром науки запишається Національна академія наук України. Українські вчені домоглися значних успіхів, зокрема в галузі математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства. Разом з розвитком фундаментальних напрямів здійснюються дослідження у прикладній сфері. І все ж понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво, тобто віддача наукової роботи низька. Фінансування наукових досліджень за 1990 - 1998 pp. скоротилося майже вчетверо. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті еміграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів.
Нині складними й суперечливими є також шляхи розвитку української літератури і мистецтва. Тут утверджується плюралізм, що призводить до зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Зрештою, відмовляються від застосування соцреалізму як єдино правильного художнього методу. Дедалі ширше впроваджується авангардний напрям, що свідчить про розкріпачення творчості. У галузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що зумовлено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський", П. Мов-чан, О. Апанович, Б. Ступка, В. Чорновіл.
Певні здобутки мало й українське мистецтво, зокрема кіно. Режисер Ю.Іллєнко зняв фільм "Лебедине озеро. Зона", присвячений С. Параджанову. Страшні трагічні картини початку 30-х років відтворено у фільмі "Голод-33" режисера О. Янчука. За роки незалежності з'явилися також кінострічки К. Муратової "Три історії", В. Криштофовича "Приятель небіжчика", Г. Кохана "Тупик". Популярними стають фільми кіностудії "Контакт", її шість кінострічок з проекту "Вибраний часом" присвячені видатним митцям України. Однак через брак державних асигнувань, наприклад, Київська кіностудія ім. О. Довженка випускає лише два-три фільми щороку. Натомість екрани України заполонила низькопробна західна відеопродукція.
Незважаючи на негаразди, розвивається національний театр. Український театр упевнено завойовує позиції в європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Театру української драми ім. І. Франка в Німеччині, Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях у Петербурзі, Каїрі, Лахорі, Торуні. Голоси вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець лунають у стінах Метрополітен опери, Віденській та Женевській операх.
Традиційними стали пісенні фестивалі "Таврійські ігри", "Слов'янський базар", "Мелодія", "Оберіг", "Пісня року". У 1999 р. святкувався 10-річний ювілей фестивалю "Червона рута", уперше паралельно з конкурсами серед музикантів проводиться конкурс серед провідних режисерів.
Небезпечним для культурного розвитку України є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури на тлі зменшення вітчизняних робіт. Насамперед це стосується кіномистецтва й телебачення. Панування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає зм
