Самостійно опрацювати та законспектувати...

Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини ХVІ ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури модна віднести збірник «Ізмарагд», у різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи. В ХV ст. з’являються також нові розширені версіїперекладних повістей про Олександра Македонського («Александрія»), оповідання про Трою, у ХVІст. – оповідання про Трістана та Ізольду, «сімох мудреців». Усі вони мали коріння в західнослов’янській, південнослов’янській та італійській літературах.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, «слова». Видатною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні «чудеса» з життя ченців у Києво-Печерськй лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий київський літопис ХІV – ХVІ ст. У Короткому київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцію з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже в ХІV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких князівств.

Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він все ж був значно дешевший ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині ХVІ ст. Пергамент продовжували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересопницького Євангелія. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священники, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа вважалася «богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі». Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого об’єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1491 р. у друкарні Швайпольта Філя в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги «Часословець» і «Псалтир», а трохи згодом – «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь». Про походження самого Філя достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім’я Швайпольт – спотворене від «Святополк». На жаль типографія Філя проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типографії Ш. Філя поширювались і в Україні. На початку ХVІ ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Водночас у добу європейського Відродженнябагато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкувати свої твори латинською та старопольською мовамив різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. Понад п’ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак. Книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень.

Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню – у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем – доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету – на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві та філософії.

Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років ХV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини і астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперкник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав Ш. Фіолю в підготовці до руку перших слов’янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львові. Помер у лютому 1494. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер в Парижі, Мюнхені, Мілані.

Видатним латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (близько 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов’янських латиномовних поетів Яна Віслицького, Яна Дантішека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним з найвидатніших східнослов’янських латиномовним поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, що друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширились на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами і лютеранами і ще частіше кальвіністами.

Одним з результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр. у місті Пересопниця на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) – звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської «для ліпшого виразу моління люду християнського посполитого». ЇЇ мова наближена до народної і є цікавою характерною пам’яткою, в якій відбилися процеси формування української мови.

Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова «Україна», адже це слово стає синонімом слів «земля» і «країна», так, що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет – Єгипетською Україною. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосили появу нового державного утворення – Речі Посполитої (українською – «справа народна», буквальний переклад латинського слова «республіка»). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах ХVІ - початку ХVІІ ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора «Epinikion, себто вірш жалобний…» (1584), написана тогочасною українською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя київського каштеляна і черкаського, канівського, любецького старостів.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен, чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М. Ввишневецького своїм сюзереном – польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях.

Окрім творів батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський, Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пєшковський тощо, слід також задати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу Шимона Шимоновича(1558-1628), сина заможного львівського кравця. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми а також драми у стилі Еврипіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету Відродження приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Селянки», написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю суттю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, змішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Одними з перших наочних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки.