Проблема Затримка сечовипускання

· З'ясувати причину затримки сечі.

· Зробити місцеву теплову лікувальну ванну

· Увести спазмолітичний препарат.

· Спостерігати за пацієнтом, якщо стан не поліпшується — госпіталізувати його в хірургічне відділення.

ТРАВНА СИСТЕМА. ОБМІН РЕЧОВИН ТА ЕНЕРГІЇ

• Ембріональний розвиток травної системи:

а) розвиток органів травлення у плода;

б) травлення в період внутрішньоутробного роз­витку.

• Анатомо-фізіологічні особливості травної системи:

а) особливості будови і функцій органів травлення у новонароджених;

б) особливості процесу травлення у новонародже­них.

• Вікові зміни органів травлення.

• Особливості процесів травлення з переходом на за­гальний харчовий раціон.

• Геронтологічні зміни органів травлення.

• Обмін речовин та енергії:

а) обмін речовин у плода;

б) обмін речовин у різні вікові періоди;

в) енергетичний обмін у дітей та дорослих;

г) білковий обмін;

д) вуглеводний обмін; є) жировий обмін;

є) водно-сольовий обмін.

• Порушення, які виявляють під час обстеження ор­ганів травлення.

• Питання для самоконтролю.

Травна система складається з органів, які здійснюють механічне та хімічне перероблення їжі, перетравлювання харчових продуктів на про­дукти живлення, всмоктування цих продуктів, а також виведення утворе­них шлаків.

Ембріональний розвиток травної системи

Розвиток органів травлення у плода

Утворення органів травлення відбувається у ранні терміни ембріонального розвитку. На 7—8-му добу з ентодерми утворюється трубка первинної киш­ки. На 12-ту добу з первинної трубки утворюються дві частини: з першої частини формується травний канал, з другої — жовточний мішок. Первинна кишка на кінцях має ротоглот-кову та клоачну мембрани. На 3-му тижні ембріогенезу розсмок­тується ротоглоткова мембрана, на 3-му місяці — клоачна. Порушен­ня цього процесу призводить до аномалій розвитку травного кана­лу. З 4-го тижня з передньої кишки розвивається глотка, стравохід, шлунок, частина дванадцятипалої кишки, підшлункова залоза і печінка; з середньої кишки фор­мується друга частина дванадця­типалої кишки, тонка і клубова кишка; із задньої кишки розвива­ються всі відділи тонкої кишки.

Стравохід на 4-му тижні внут-рішньоутробного розвитку має ви­гляд трубки, просвіт його заповне­ний пухкою клітинною масою. На

3-му місяці починається закладка залоз, які активно утворюють слиз, і це сприяє утворенню просвіту в стравоході.

Шлунок у вигляді веретеноподібного розширення передньої кишки з'являється на 3-му тижні гестації, потім він інтенсивно росте. На 7-му тижні в шлунку виникають шлункові ямки, їх кількість збільшується. На 10-му тижні починають формуватися майбутні залози. Процес дифе­ренціювання різних клітин залоз шлунка тривалий і продовжується до мо­менту народження. Воротарний м'яз-затикач формується на 12-му тижні, а кардія — на 16-му.

Тонка кишка розвивається інтенсивно. Частина кишки між шлунком і ніжкою жовточного мішка називається переднім коліном, між жовточною ніжкою і клоакою — заднім коліном. З переднього коліна розвивається нижня частина дванадцятипалої кишки, тонка і більша частина клубової кишки. Із заднього коліна формується частина клубової кишки і вся товста кишка. На 3-му місяці внутрішньоутробного розвитку починається процес повороту кишок: тонкої— справа наліво позаду від верхньої брижової ар­терії й товстої — зліва направо від тієї ж самої артерії.

Залежно від того, на якому етапі відбуваються порушення повороту кишок, спостерігаються різні природжені вади розвитку: грижі пупкового канатика, природжений заворот порожньої кишки, синдром Ледда, внутрішня грижа, високе розташування сліпої кишки, рухома сліпа кишка тощо. Жовточний мішок редукує, однак ступінь цього процесу різний і то­му існують різні варіанти дивертикулу клубової кишки (Меккеля).

Підшлункова залоза закладається в ембріона на 3-му тижні гестації у вигляді виростів передньої кишки: більший виріст — дорсальний, менший виріст — вентральний. Головна частина підшлункової залози розвивається із дорсальної нирки, яка утворює всі частини залози, крім її головки. Голо­вка розвивається з вентрального виросту передньої кишки, зберігається вентральна протока. Дорсальна протока стає додатковою і зливається з вентральною протокою.

На 12-му тижні гестації починає утворюватися трипсиноген, а на 18-му тижні — хімотрипсиноген. Ліпаза з'являється на 12-му тижні, амілаза— тільки після народження. Крім залозистої паренхіми утворю­ються панкреатичні острівці — так звані острівці Лангенганса. На 8-му тижні гестації клітини містять глюкагон, а на 12-му тижні — інсулін. До народження дитини підшлункова залоза ще не сформована.

Печінка і жовчний міхур розвиваються з печінкового дивертикулу на 4-му тижні ембріогенезу з вентрального відділу ентодерми первинної се­редньої кишки.

Травлення в період внутрішньоутробного розвитку

До імплантації зародка в стінку матки його живлення відбувається за раху­нок запасних речовин у цитоплазмі яйцеклітини. Ембріон живиться секре­тами слизової оболонки матки і речовинами жовточного мішка. Такий тип живлення називають гістотрофним. Після утворення плаценти головну роль відіграє гемотрофний спосіб живлення (трансплацентарний). Пла­центарна мембрана має неоднакову проникність для різних речовин. З крові матері в кров плода надходять глюкоза, амінокислоти, дипептиди. Плацента проникна для більшості білків, ліпідів, полісахаридів. Мате­ринською кров'ю речовини переносяться в плаценту, де гідролізуються ферментами, а після мономери всмоктуються в кров плода. Крім того, пла­цента може синтезувати білки і глікоген, які також використовує ембріон. З 4—5-го місяця гестації починається діяльність органів травлення плода й амінотрофне живлення. Амніотична рідина надходить до травно­го тракту плода, де поживні речовини частково перетравлюються і про­дукти всмоктуються в кров плода. Цьому процесу сприяють смоктальні, дихальні, а пізніше і ковтальні рухи плода. Добовий об'єм амніотичної рідини, яка поглинається плодом, досягає в останні місяці вагітності 1 л.

Деяка частина харчових речовин амніотичної рідини перетравлюється власними ферментами рідини. Таке травлення називається автолітичним.

Травні залози формуються в різні терміни ембріогенезу. Ферментатив­на активність тонкої кишки формується раніше, ніж в інших частинах кишкового тракту. У тонкій кишці відбувається гідроліз харчових речовин за типом пристінкового і внутрішньоклітинного травлення. Секреція фер­ментів клітинами шлунка та підшлункової залози у плода низька.

У плода ще немає періодичної моторної діяльності травного тракту. Моторний апарат має низьку збудливість, може відповідати місцевими скороченнями на сильні подразники.

Уже в перші тижні вагітності у плода закладається ендокринний апа­рат травного тракту. По-перше, збільшується кількість ендокринних клітин під час внутрішньоутробного розвитку. По-друге, у клітинах збільшується кількість пептидів (гастрину, секретину, мотиліну, ентеро-глюкагону, соматостатину, нейротензину). Під час внутрішньоутробного розвитку закладаються периферійні та центральні нервові механізми регу­ляції діяльності травного тракту.

Анатомофізіологічні особливості травної системи

Особливості будови і функцій органів травлення у новонароджених

Ротова порожнина у дитини відносно мала, заповнена язиком. Язик корот­кий, широкий і товстий. Коли ротова порожнина закрита, язик торкається щік і твердого піднебіння. Губи і щоки відносно товсті, у щоках розвинуті м'язи і щільні жирові грудочки. На яснах розвинені валикоподібні стов­щення для кращого захоплення соска грудної залози під час годування. Слизова оболонка внутрішньої поверхні губ у новонароджених не вигля­дає гладенькою, її борозни теж потрібні для кращого пристосування до ак­ту смоктання. Слизова оболонка ротової порожнини ніжна, багата на кро­воносні капіляри, але відносно суха. Сухість слизової оболонки зумовлена дефіцитом слини після народження, хоча слинні залози сформовані до мо­менту народження. З перших днів життя в слині міститься амілолітичний фермент (амілаза). Слина має слабко кислу реакцію, що може сприяти інфікуванню ротової порожнини.

Вхід у гортань у новонародженого розташований високо, над нижньо-заднім краєм м'якого піднебіння і з'єднаний з ротовою порожниною. Тому • слабкий розвиток м'язового шару й еластичних волокон кишкової стінки;

• ніжна слизова оболонка з великою кількістю кровоносних судин;

• недостатність секреторного апарату;

• добре розвинуті складки слизової оболонки кишки і ворсинки.

Усі ці особливості впливають на високу проникність у кров нерозщеп-лених складових частин їжі, токсико-алергійних речовин та мікроорга­нізмів.

Дванадцятипала кишка у новонародженого завдовжки до 10 см, широ­ка, розташована на рівні І поперекового хребця. Вона достатньо рухома, ця рухомість зменшується з віком. Сфінктерний апарат дванадцятипалої киш­ки достатньо розвинутий. Слизова оболонка її відрізняється від слизової оболонки шлунка. Круглі складки мають жовтуватий колір від домішків жовчі. У верхній частині дванадцятипалої кишки відбуваються зміни ре­акції кислого шлункового хімусу на лужну реакцію, підготовка хімусу до дії ферментів, які надходять із підшлункової залози та з печінки через спільну жовчну протоку.

Порожня кишка становить 2/5, а клубова — 3/5 довжини тонкої киш­ки. Між цими частинами немає чіткої межі. Клубова кишка закінчується дивертикулом клубової кишки, у новонароджених клапан відносно слаб­кий, тому вміст сліпої кишки з бактеріальною флорою може закидатися назад у клубову кишку.

Брижа у новонароджених тонка, швидко збільшується в довжину на 1-му році життя. Лімфа, що відтікає від кишок, не проходить через печінку, а потрапляє безпосередньо в циркулюючу кров.

Довжина товстої кишки дорівнює росту дитини. Частини товстої киш­ки розвинуті по-різному. У новонароджених відсутні чепцеві відростки, стрічки кишки недорозвинуті, гаустри відсутні до 6 міс. У новонароджено­го сліпа кишка розташована безпосередньо під печінкою. Червоподібний відросток у новонародженого завдовжки до 5 см, має конусоподібну форму і широко відкритий вхід. Він дуже рухомий і має довгу брижу.

Товста кишка легко переміщується, що залежить від заповнення шлунка і тонкої кишки. У новонародженого пряма кишка відносно довша і в разі заповнення може займати весь малий таз. Ампула прямої кишки не розвинена.

Виділення соків у товстій кишці недостатнє. Але товста кишка відіграє важливу роль у процесі травлення. У ній відбувається всмоктуван­ня води і формування калових мас. Важливе місце займає у травленні мікрофлора товстої кишки. Кишки плода і новонародженої дитини впро­довж 10—20 год життя стерильні. Формування кишкової мікрофлори чинається з 1-ї доби життя і за 7—9 днів у здорових доношених дітей, що отримують грудне молоко, вона досягає нормального рівня. Якщо дитина на грудному вигодовуванні, то в кишках переважає В. ЬітМиз, а якщо на штучному — В. сої і.

Моторика кишок у новонароджених енергійна, що збільшує частоту випорожнень. Дефекація — це рефлекторний акт, який у перші 2 тиж відбувається до 6 разів на добу. Протягом 1-ї доби дитина виділяє меконій (першородний кал) зелено-чорного кольору. Він складається з жовчі, епітеліальних клітин, слизу, ферментів, навколоплідних вод. Випорожнен­ня у здорових новонароджених, яких годують грудним молоком, мають кашкоподібну консистенцію, жовто-зелений колір, кислий запах.

Підшлункова залоза — паренхіматозний орган зовнішньої та внутрішньої секреції. У перші місяці життя вона функціонує недостатньо. У ній мало елементів сполучної тканини, дуже багато кровоносних судин. У новонароджених найбільше розвинена головка залози. Уся поверхня за­лози гладенька.

Печінка — паренхіматозний орган, найбільша травна залоза. Печінка у новонародженого відносно велика і становить 4 % від маси тіла. Па­ренхіма печінки мало диференційована, вона повнокровна, швидко збільшується внаслідок інфекції чи інтоксикації. Утворення жовчі печінко­вими клітинами недостатнє. Жовч малої активності, у ній мало жовчних кислот. Печінка депонує поживні речовини, білки, жири, глікоген. Клітини печінки виконують функцію фагоцитозу, беруть участь в обміні заліза і хо­лестерину. Печінка виконує також бар'єрну функцію, нейтралізує деякі ен­догенні та екзогенні шкідливі речовини. У новонародженого печінка пере­буває в стані функціональної недостатності, особливо слабка її фермента­тивна діяльність. Проявом незрілості печінки є транзиторна жовтяниця у новонароджених через неповний

метаболізм вільного білірубіну, який ут­ворюється внаслідок розпаду еритроцитів.

Особливості процесу травлення у новонароджених

У дітей перших днів і тижнів велике значення мав автолітичний компонент травлення, при якому гідроліз полімерів здійснюється за рахунок фер­ментів, що містяться в грудному молоці. Після введення прикорму зростає роль і значення амілазної активності слини і підшлункової залози.

Особливістю перетравлювання і засвоєння білків у новонароджених є те, що у них більше значення має внутрішньоклітинний компонент проце­су травлення. Особливо швидко переходять у кров лактоглобуліни.

У дітей перших місяців життя особливо активна шлункова ліпаза, яка розщеплює жири грудного молока, що мають невеликі ланцюжки вуглецю (С]12). Жири з довшими ланцюжками вуглецю розщеплюються

фермента­ми підшлункової залози. У тонкій кишці відбувається адсорбція вітамінів А, В, С і групи В.

Вікові зміни органів травлення

У дітей поступово збільшується об'єм ротової порожнини. Розвиток слин­них залоз закінчується в 3—4 міс. З цього моменту слина виділяється ак­тивно, її слабко кисла реакція поступово змінюється на лужну.

У дітей 2 років глотка і стравохід опускаються, вхід у стравохід на рівні IV—V шийних хребців, у 12 років — на рівні VI—VIII хребців, як у дорослих.

У 6 міс просвіт стравоходу збільшується в 2 рази порівняно з новона­родженим і досягає 10 мм, у 6 років — 15 мм, у і 6 років — 19 мм. З мен­шою інтенсивністю збільшується довжина стравоходу; в 1 рік — 12 см, у 5 років — 16 см, у 16 років — 19 см, у дорослих чоловіків — 25 см, у жінок — 23 см.

Відстань від нижніх різців до входу в шлунок (мечоподібний відросток) у новонародженого приблизно 20 см. Цей показник можна розрахувати за формулою 20 + п (де п — рік життя дитини). Таким чином можна розраху­вати відстань від різців до мечоподібного відростка в різні вікові періоди.

У слизовій оболонці стравоходу розвиваються слизові залози, які виділяють слизистий секрет.

Шлунок у дитини 1 року збільшується в 3 рази, у 5 років — у 6 разів, у 10 років — у 10 разів, у 20 років — у 24 рази (табл. 16). З віком збільшується

і площа поверхні слизової оболонки. Уже в 3 міс площа слизової обо­лонки збільшується в 3 рази, у 6 міс — у 4 рази, у 2 роки — у 5 разів, у 16 років — у 120 разів.

У людини час поновлення клітин епітелію слизової оболонки шлунка становить 12—24 год. Фізіологічний об'єм шлунка до 10-го дня життя дитини збіль­шується до 80 мл. У подальшому за кожен місяць життя шлунок збільшується на 25 мл. В 1 рік життя об'єм шлунка в середньому — 250 мл, у 3 роки — 400 мл, у 7 років — 600 мл, у 10 років — 1000 мл, у 16 років — 1500 мл.

Змінюється і положення шлунка, на 2-му році життя воно стає верти­кальним. Поступово розвивається кардіальна частина шлунка і його дно. Усі частини шлунка повністю закінчують розвиватися у 8 років.

Для процесів травлення в шлунку дуже важливим є розвиток і формуван­ня шлункових ямок. У 3 міс їх кількість збільшується в 2 рази і досягає 700 000, у 2 роки — 1 300 000, у 14 років — 1 700 000, у дорослих — 4 000 000. З по­чатком у дитини ентерального харчування починається бурхливий розвиток шлункових залоз. Уже в 2 міс їх кількість збільшується в 4 рази і досягає 800 000, у 2 роки їх уже стає 8 000 000, у 6 років — 10 000 000, у дорослої лю­дини — 25 000 000. Зі збільшенням кількості шлункових залоз посилюється се­креція шлункового соку (мал. 44) та збільшується об'єм (мал. 45).

На 2-му році життя удосконалюється гістологічна будова слизової оболонки тонкої кишки. У дитини віком 7 років вона не відрізняється від такої у дорослих.

Товста кишка анатомічно завершує свою будову у віці 3—4 роки. У 5—7 років кишки втрачають свою рухомість, удосконалюється їх мото­рика, механізм нервової регуляції.

Підшлункова залоза завершує свій розвиток у 10—12 років. У 10 років маса залози збільшується в 10 разів, а в дорослих — у 30 разів порівняно з масою залози після народження. Найінтенсивніше залоза росте в перші З роки і в період статевого дозрівання.

Печінка з системою проток і жовчним міхуром розвивається дуже швидко, у 2—3 роки її маса збільшується в 3 рази, у 7—8 років — у 5 разів, у 16—17 років — у 10 разів, у 20—30 років — у 13 разів. А маса тіла збільшується в 20 разів. З віком збільшується і жовчний міхур. В 1 міс йо­го об'єм становить 3 мл, у 3 роки — 8 мл, у 10 років — 33 мл.

Особливості процесів травлення

після переходу на загальний харчовий раціон

З посиленням харчування і отриманням різних продуктів у дітей поси­люється секреторна і моторна діяльність травної системи. Єдиним типом травлення стає власне травлення під впливом ферментів у порожнині травного тракту.

З переходом на тверду їжу стає важливим механічне оброблення хар­чових продуктів і формування харчової грудки. Для жування стає важли­вим розвиток зубів.

У перші місяці після народження зуби містяться під слизовою оболон­кою ясен. Прорізування зубів починається з 6 міс, і цей процес може відбу­ватися з відхиленнями в загальному стані дитини. З'являється підвищена збудливість, дитина вередує, порушується сон, апетит, починається поси­лене слиновиділення, рефлекторно виникають риніт, подразливість слизової оболонки горла, підвищується температура тіла. Після прорізування зубів усі негативні явища зникають, дитина заспокоюється.

На кожній половині щелепи одночасно прорізуються зуби лівої та пра­вої половини ротової порожнини. Здебільшого спочатку прорізуються нижні зуби, а потім — верхні. Винятком із цього правила є поява бічних верхніх різців, а потім — бічних нижніх.

Молочні зуби прорізуються з такою послідовністю:

Вік, міс Назва зубів

6—7 міс Нижні центральні різці

8—9 міс Верхні центральні зубці

10 міс Бічні верхні різці

12 міс Бічні нижні різці

12—15 міс Перша пара кутніх зубів (перші моляри)

18—20 міс Ікла

20—30 міс Друга пара кутніх зубів (другі моляри) У процесі формування молочних зубів розрізняють два періоди:

• перший період — до 3—3,5 року — зуби стоять щільно, без проміжків;

• другий період (до 6 років) — висувається вперед нижня щелепа і з'являються фізіологічні проміжки між зубами, значна стертість зубів.

Із 5—6 років починається заміна молочних зубів на постійні. Перші постійні зуби — це перші моляри. Заміна молочних зубів відбувається в такій послідовності, в якій прорізувалися молочні зуби.

Для розрахунку кількості молочних зубів можна користуватись такою формулою".

п — 4 (де п — вік дитини в місяцях).

Для розрахунку кількості постійних зубів можна користуватися фор­мулою:

4 п - 20 (де п — кількість років, які виповнилися дитині).

Після прорізування перших молочних зубів жувальні рухи слабкі, во­ни аритмічні й чергуються зі смоктальними рухами. Із збільшенням кількості зубів жувальні рухи стають ритмічними, вони залежать від якості їжі, яка пережовується. Після заміни молочних зубів на постійні встановлюється нормальний прикус (12—13 років) і акт жування набуває усіх властивостей, які характерні для дорослої людини.

Секреція слинних залоз підвищується до 10 років, поліпшується амілолітична активність слини. Найбільшою активність слини буває у віці 1— 4 роки. У віці 10—14 років слиновиділення має коливання в широких межах.

У дітей 1—2 років та особливо 4—14 років співвідношення площі слизової оболонки шлунка до поверхні тіла вище, ніж у новонароджених і дорослих. З віком збільшується секреція шлункового соку натще. Секреція соляної кислоти прямо залежить від віку та маси тіла дітей. У хлопчиків секреція вища, ніж у дівчаток того самого віку і маси тіла. З віком збільшується інтенсивність секреції пепсиногенів залозами шлунка. Роз­вивається м'язовий шар, збільшується кількість еластичних волокон та інтрамуральних нервових закінчень. До 3-х років життя стабілізується мо­торна діяльність шлунка.

У порожнинному травленні кишок велику роль відіграє підшлункова залоза, яка у віці 15 років має масу близько 50 г. У 4—5 років великий вміст протеаз у підшлунковому секреті зумовлює підвищення його актив­ності. Але в 6—9 років максимальна активність секрету підшлункової за­лози вже пояснюється збільшенням амілолітичної і ліполітичної актив­ності. У подальшому підвищується об'єм секреції, а концентрація фер­ментів залишається майже постійною.

З віком збільшується тривалість і об'єм виділення жовчі, зменшується латентний період скорочення жовчного міхура. У жовчі збільшується кількість жовчних кислот, що підвищує ефективність травлення жирів. Одночасно з посиленням секреції ферментів у тонкій кишці з віком змен­шується проникність слизової оболонки і швидкість всмоктування пожив­них речовин у кров і лімфу.

Кількість калових мас з віком збільшується (в 1 рік — 69 г, у 3 роки — 90 ц у 7 років — 120 г, у 14 років — 150 г за добу). Дефекація стає актом, який коригується. У більшості людей акт дефекації відбувається один раз на добу, рідше — 2 рази на добу.

На ранніх етапах розвитку травної системи діють гормональні та місцеві механізми регуляції діяльності травного тракту, але в подальшому до регуляції травлення включаються центральні механізми, що

забезпечу­ються в тому числі й передніми відділами головного мозку.

Геронтологічні зміни з боку органів травлення

Найбільш виражені зміни спостерігають з боку органів ротової порожнини:

1) зуби стають жовтими, мають різний ступінь стертості;

2) зменшується об'єм ротової порожнини, слинних залоз;

3) зникають ниткоподібні сосочки язика;

4) атрофуються жувальні та мімічні м'язи, кістки лицевого черепа. Атрофія верхньої щелепи більша за атрофію нижньої, що порушує

прикус, утруднює відкушування і жування. Слини продукується менше, тому в роті сухо, характерні тріщини язика і кутів рота.

Стравохід з віком подовжується і стає викривленим через кіфоз. Усі його шари мають елементи атрофії. М'язові волокна заміщуються на во­локнисті елементи, зменшується кількість залоз. Частіпіе атрофія розви­вається в середній частині стравоходу, що призводить до порушення про­ходження їжі. З віком збільшується частота рефлюкса, що пов'язано зі зменшенням м'язів сфінктера стравоходу.

Відбуваються також атрофічні зміни у всіх шарах стінки шлунка. Товщина слизового шару зменшується, сплощуються шлункові ямки, зменшуються секреторні клітини в залозах. Змінюється взаємовідношен­ня артеріальної та венозної сітки, відбувається розрив і запустіння анас-томозів між артеріальними судинами, багато з них стають звивистими, зменшується кількість капілярів на одиницю площі. Розвивається гіпоксія органа. Зміни в слизовій оболонці шлунка, порушення нейрогу­моральної функції призводять до зниження секреторної діяльності шлунка.

У віці 30—40 років знижується об'єм шлункового соку і дебіт вільної соляної кислоти за 1 год (мал. 46, 47).

Базальна секреція кислоти змінюється в процесі старіння організму (мал. 48). її показники в 20—30 років у два рази більші за базальну сек­рецію в 40—50 років.

Унаслідок старіння організму знижується вміст кислого компоненту (соляна кислота і пепсиноген) в об'ємі шлункового соку (мал. 49), лужний компонент практично не змінюється.

З віком збільшується довжина кишок, частіше окремих частин товстої кишки. У стінці відбуваються атрофічні зміни, що призводять до порушен­ня мембранного травлення, всмоктування вуглеводів, білків, жирів. Змінюється мікрофлора кишок: активізується гнилісна мікрофлора, зни­жується молочнокисла.

Зі зниженням секреції травного тракту збільшується кількість про­дуктів неповного гідролізу, а вони є середовищем для розмноження мікробів.

Секрети слини, шлунка, печінки, підшлункової запози мають бактери­цидні властивості.

З віком збільшується кількість мікробів (табл. 17) у тонкій кишці, що гальмує гідроліз і всмоктування. Збільшенню кількості мікробів сприяє послаблення моторики і перистальтики.

Зменшується маса печінки, знижується функція гепатоцитів, що при­зводить до порушення білкового, жирового, вуглеводного обміну, знижен­ня антитоксичної функції.

Збільшується в об'ємі жовчний міхур і знижується його тонус, збільшується передньо-задній розмір і довжина міхура. Рухова активність його послаблю­ється. В умовах збільшення виділення холестерину формуються камені.

Обмін речовин та енергії

У дорослих спостерігається рівновага надходження та використання енергії. Енергія міститься в продуктах, які споживають гетеротрофні ор­ганізми. Поживні речовини мають не тільки енергетичне, а й пластичне значення. Вони використовуються для росту і самооновлення організму. Внутрішньоутробному періоду і періоду дитинства притаманні процеси синтезу росту, тому в ці періоди онтогенезу енергетичний обмін позитив­ний. Для організму, що росте, характерний позитивний білковий баланс, який супроводжується накопиченням в організмі азоту. Під час росту по­живні речовини використовуються як будівельний матеріал, як джерело енергії для синтезу ферментів і. нуклеїнових кислот. Енергетичні витрати організму складаються з основного обміну та робочих прибавок (витрати енергії та виконання фізичної роботи, на терморегуляцію та специфічно-динамічну дію їжі).

Обмін речовин у плода

Поживні речовини плід отримує з крові матері. Головним джерелом енергії є глюкоза, більше значення має анаеробна фаза розщеплення глюкози. Пе­рехід глюкози через плаценту відбувається шляхом дифузії. Концентрація глюкози в крові плода становить 3,55 ммоль/л, а в крові матері — 4,5— 6 ммоль/л. Глюкоза використовується для утворення глікогену. У плода концентрація глікогену в печінці в три рази, у скелетних м'язах — у п'ять разів, у міокарді — у десять разів більша, ніж у дорослих.

Метаболізм амінокислот в організмі плода найбільш інтенсивний, НІ і в усі вікові періоди. Амінокислоти використовуються для синтезу білків ферментів, гормонів білкової природи, що забезпечують ріст плода, Кой центрація амінокислот у плазмі крові плода в 2 рази більша, ніж у матері.

Через плаценту з крові матері у невеликій кількості можуть транспор­туватися білки. Велике значення має перехід гаммаглобулінів, особливо наприкінці вагітності. Переходять через плаценту в невеликій кількості й альбуміни.

Перенесення через плаценту ліпідів виражене слабко. Концентрація їх у крові плода в 2—3 рази менша, ніж у крові матері. Повільно транспор­туються через плаценту жирні кислоти, які зв'язуються з альбумінами.

У печінці плода відбувається інтенсивний синтез жирних кислот, які використовуються тканинами плода для синтезу жирів. Синтез жирних кислот у плода відбувається і в легенях, і в мозку. Значна кількість жирів у плода синтезується з вуглеводів.

У перші місяці кількість жиру в плода незначна. У віці 5 міс жир ста­новить 1 % від маси тіла плода. У цей період уже розрізняють білі й бурі жирові клітини. Кількість жиру в плода збільшується до 7—8 міс і стано­вить у цьому віці 2,5—5 % від маси тіла. Перед народженням кількість жи­ру становить 16 % від маси тіла (як у дорослих). Починаючи з другого півріччя життя жир відкладається під шкірою (близько 80 %).

Обмін речовий у різні вікові періоди

Потрапляння поживних речовин в організм протягом першої доби не задо­вольняє потреб новонародженого в енергії, витрати якої різко збільшують­ся після народження. Організм починає використовувати запаси поживних речовин. Для підтримання певного рівня глюкози в крові використо­вується глікоген, і його вміст у печінці різко знижується за першу добу життя дитини. Знижується вміст глікогену і в скелетних м'язах, і в міокарді. Концентрація глікогену поступово відновлюється і досягає рівня дорослих на 2—3-му тижні.

Концентрація глюкози в крові відразу після народження становить 4,1 ммоль/л. У наступні години концентрація глюкози знижується до 2,9 ммоль/л, що називається фізіологічною гіпоглікемією. На початку 2-го тижня рівень глюкози знову досягає 4,1 ммоль/л.

Зі зниженням запасів глікогену головним джерелом енергії стають жи­ри. За добу концентрація жирних кислот у плазмі крові плода досягає мак­симального рівня. Повне окислення жиру не може відбуватися в умовах не­стачі вуглеводів, тому частина жирів розщеплюється до кетонових тіл і в дитини в перші дні після народження спостерігається кетонемія. Через тиж­день концентрація кетонових тіл знижується і досягає нормального рівня.

Розпад білків має невелике значення в енергетичному забезпеченні новонародженого (всього 5 % енергії, у дорослих — 17 %).

Енергетичні потреби плода забезпечуються материнським ор­ганізмом, тому основний обмін у вагітних жінок підвищений. У плода ви­трати енергії на ріст досягають максимальної величини у 8,5 місяця, а потім зменшуються. У 8,5 місяця ці витрати становлять 100 ккал (419 кДж) на добу, а перед народженням дитини — 76 ккал (318 кДж) на добу. Зміна обміну енергії після народження дитини пов'язана з особливо­стями обміну речовин, становленням гормональної регуляції, ростом ор­ганізму, типом харчування, збільшенням

скелетних м'язів та їх діяльністю.

Енергетичний обмін у дітей та дорослих

Енергія потрібна для основного обміну (підтримання життя в стані повно­го спокою при температурі 20 °С

протягом 14 год після їди).

Основний обмін

У стані неспокою дитини витрати енергії збільшуються на 20—60 %, а під час плачу — у 3 рази. У разі підвищення температури на 1 °С обмін підвищується на 14—16 %. У дітей до 1,5 року обмін підвищується, а потім знижується. Го­ловний компонент — витрати енергії та самооновлення. У дітей ендогенній азот сечі вищий, ніж у дорослих. 1 мг ендогенного азоту = 1 ккал = 4,184 кДж. Виділення азоту з сечею (протягом доби):

• до 2,5 року — 60 мг/кг;

• з 3 до 25 років — 50 мг/кг (у хлопчиків більше);

• до 29 років — 40—30 мг/кг;

• до 69 років — 30—25 мг/кг.

У дітей до 1,5 року відзначається спочатку підвищення основного обміну, а потім поступове зниження його.

На підтримання температури тіла витрачається 48—100 ккал/кг (201—419 кДж/кг на добу). Витрати енергії на підтримку тепла тим нижчі, чим менша дитина.

Витрати енергії на ріст (пластичний обмін) у дітей найбільші. Приріст маси на 1 г потребує 7 ккал (29 кДж).

До 3 міс витрати енергії на ріст становлять 46 %; до 6 міс — 28 %; до 9 міс — 13 %; до 12 міс — 6 %.

З 4 років і в період статевого дозрівання витрати енергії збільшують­ся. У дорослих вони становлять 1/3 від добової витрати енергії.

На інші витрати (піт, волосся, нігті, фекалії) організм витрачає 1—2 % енергії.

Білковий обмін

1 г білка = 4 ккал = 16,7 кДж. У дорослих кількість виділеного азоту дорівнює кількості отриманого азоту. У дітей позитивний баланс, вони от­римують з їжею більше азоту, ніж його виділяється. Потреба дітей у білках і в амінокислотах вища, ніж у дорослих. Дитині потрібно амінокислот у 6 разів більше, ніж дорослим. Діти більш чутливіші до голоду. Інтелекту­альний індекс школяра залежить від білкової недостатності в ранньому ди­тинстві. Дорослі, які голодували в дитинстві, погано переносять стреси. Білкове голодування називають квашіоркором.

Вуглеводний обмін

1 г = 4 ккал — 16,7 кДж. У дітей 1-го року вміст вуглеводів забезпечує потре­бу в енергії і становить 40 %. На 2-му році життя вуглеводний обмін підви­щується на 60 %. У перші місяці життя потреби покриваються за рахунок молочного цукру — лактози грудного молока. Після введення прикорму ди­тина починає отримувати крохмаль, глікоген. У цей період слина вже має до­статню кількість амілази. У старечому віці знижується активність лактази. Багато людей не переносять незбираного молока. Рідше проявляється при­роджена мальабсорбція сахарози, частіше у дітей, які перебувають на штуч­ному вигодовуванні. Рівень глікемії залежить від співвідношення глікогену та глікогенолізу. Керує цим процесом цукровий центр — сукупність різних центрів у ЦНС: кора півкуль, ядра півкуль, гіпоталамус, довгастий мозок та ендокринні залози.

Існують природжені дефекти ензимних систем, при яких синтез або розпад глікогену порушується. Для новонароджених характерна гіпоглікемія, до 5—6-го дня рівень глюкози підвищується. Підвищення рівня глюкози відбувається до 6 років, а потім — до 12 років, що збігається з періодами посилення росту і підвищенням концентрації соматотропного гормону. Для визначення кривої вміс­ту глюкози у дорослих застосовують навантаження — 1г цукру на 1 кг ма­си тіла. У дітей цукрове навантажен­ня збільшується з віком. Тип цукрової кривої будують відповідно до даних табл. 18.

Однак рівень підвищення глюко­зи після навантаження у дітей мен­ший, ніж у дорослих, проте діти важ­че переносять цукровий діабет.

Жировий обмін

Жири в організмі швидко поновлюються. Так, 50 % жирового депо дорос­лої людини поновлюється кожні 5—9 днів, а 50 % жиру печінки — кожні З дні. Жири мають значення в синтезі гормонів, захисті організму від теп­ловтрати, транспорті вітамінів. У доношеної новонародженої дитини жир становить 11—16 % від маси тіла, а у дитини до 6 міс — 26 %. У цей період дитина перебуває на грудному вигодовуванні. У віці понад 6 міс вміст жирів зменшується. Рівень їх знову підвищується до 6—9 років і в період статевого дозрівання. У жінок накопичення жиру збільшується до 30—35 років і становить у цьому віці 35 % від маси тіла. У юнаків до 15— 16 років він зменшується, а потім зростає і до 35 років досягає 26 %. Зі збільшенням кількості жиру зростає рівень глікогену. Існує різниця в хімічному складі тригліцеридів. У новонароджених жир має високу точку плавлення — 43 °С, у дорослих — 17,5 °С. Це потрібно враховувати під час організації догляду за дітьми і виконання ін'єкцій.

У дітей перших днів життя спостерігається стеаторея. З калом виділяється 3 г ліпідів на добу. У калі дитини зменшується кількість жир­них кислот, що свідчить про краще всмоктування в кишках.

У дітей знижена активність ліпази, жовчі виділяється менше, ніж у до­рослих (на 1 -му році життя — 70 % від норми в дорослих). Унаслідок тка­нинного обміну жирів утворюються проміжні продукти — кетонові тіла. Схильність до кетозу особливо проявляється у віці 2—10 років, коли пору­шується співвідношення жирів, білків і вуглеводів (у нормі воно стано­вить, відповідно, 1:1:4). У дитячому віці в крові невеликий

вміст ліпідів, з віком він збільшується.

Водно-сольовий обмін

Тканини й органи дитини містять більше води, ніж тканини й органи до­рослих. З віком вміст води зменшується. У новонародженої дитини вода становить 75,5 % від маси тіла, у дорослих людей — 60—65 %. Втрата во­ди у новонароджених становить 8 % від маси тіла.

На вміст води в тканинах організму впливає їжа і наявність у ній жи­ру. Жирова тканина утримує 22 % води.

Рідини організму поділяються на внутрішньоклітинну і позаклітинну. Кожні 20 хв між кров'ю та інтерстиціальною рідиною відбувається обмін води, рівний масі тіла. Об'єм циркулюючої плазми змінюється щохвили­ни, з віком він зменшується. Якщо з віком вміст позаклітинної рідини зменшується, то внутрішньоклітинної — збільшується. Водний обмін у дітей інтенсивніший, ніж у дорослих. Так, молекули води в дорослому ор­ганізмі перебувають 15 днів, у дітей — 3—5 днів. У дітей велика про­никність мембран, а фіксація рідини в клітині і міжклітинних структурах слабка. Діти дуже чутливі до дегідратації, коли втрачається і позаклітинна, і внутрішньоклітинна рідина. Потреба дітей у воді значно вища, ніж у до­рослих. Склад рідини визначає гомеостаз. Склад солей, їх концентрацію визначає осмотичний тиск рідини. Важливу роль у цих процесах відігра­ють катіони — Ка, К, Са, М§ та аніони — хлор, карбонат, ортофосфат, сульфат. Рівновага між ними зумовлює рН 7,4. Характерним є значний вміст натрію в позаклітинній рідині. Рівень його зберігається протягом життя. Внутрішньоклітинний вміст натрію у дітей вищий, ніж у дорослих. Натрій регулює судинний тонус, потенціює активність адреналіну, зумов­лює роботу натрієво-калієвого насоса. Затримка натрію характерна для гіпертонічної хвороби, інфаркту. Вміст калію більший всередині клітини.. Усі електрофізіологічні та енергетичні процеси відбуваються за участю калію. Він стимулює утворення ацетилхоліну — медіатора синапсів, який є каталізатором АТФ і входить до складу креатинфосфату. Нестача калію спричинює слабкість серцевого м'яза. Збільшення вмісту калію призво­дить до внутрішньошлуночкової блокади, тремтіння шлуночків. Відносна потреба дітей у калії вища, ніж у дорослих. Нестача калію гальмує ана-болічні процеси.

Порушення, які виявляють

під час обстеження органів

Травлення

Оцінку органів травлення потрібно проводити з урахуванням віку пацієнта на основі комплексного дослідження органів травного тракту. При цьому враховують дані анамнезу, огляду, пальпації, перкусії, оцінюють результа­ти лабораторних та інструментальних досліджень.

Збираючи анамнез потрібно з'ясувати: ® чи є скарги на біль у животі;

• локалізація, іррадіація, характер, інтенсивність, періодичність, се­зонність болю в животі;

• чи пов'язаний біль у животі зі споживанням їжі, її кількістю та якістю;

• кількість випорожнень, їх характер, домішки слизу, крові, біль під час акту дефекації;

• чи є нудота або блювання;

• характер блювотних мас, частота блювання, час виникнення;

• наявність печії, її зв'язок зі споживанням їжі;

• чи є зміни в апетиті, відчуття переповнення шлунка;

• наявність скарг, які вказують на порушення загального стану (слабкість, зниження працездатності, порушення сну, підвищена драт­ливість, плаксивість тощо).

Під час огляду за системами та органами важливо дати оцінку стану органів травної системи за такими критеріями:

• колір шкіри: блідість, жовтяниця, субіктеричність;

• наявність елементів висипки — геморагії, підвищення сухості шкіри з лущенням, рубці, розширення венозної сітки на передній стінці живота;

• стан губ, зубів, язика слизової оболонки ротової порожнини, зіва, глотки (звернути увагу да підвищену сухість слизових оболонок, гіпер­трофію сосочків язика або їх атрофію), каріозні зуби, наявність афт, ерозій, ділянок лейкоплакії, запзльні процеси ясен, язика, мигдаликів;

• форма живота, його симетричність і розміри;

• участь м'язів живота в акті дихання.

Пальпація. Перкусія. Аускультація

За допомогою поверхневої пальпації можна виявити:

• болісність живота і резистентність м'язів черевної стінки;

• локалізацію зон слабкості передньої черевної стінки;

• грижі пупкового кільця, білої лінії живота, пахвинні та стегнові грижі, збільшення паренхіматозних органів (печінки, селезінки), наявність пухли­ноподібного утворення.

За допомогою глибокої пальпації виявляють:

• розміри відрізків кишок, паренхіматозних органів;

• рівень проекції на черевну стінку країв печінки та селезінки;

• консистенцію збільшених паренхіматозних органів, їх болючість;

• рухомість, болісність, щільність, характер поверхні відрізків тонкої й товстої кишки, наявність газів у них;

• симптоми Кера, Мерфі, Ортнера та інші патологічні зміни. Перкусія живота дозволяє виявити наявність рідини в черевній по­рожнині.

За допомогою аускультації можна визначити перистальтику кишок та ін. Стан пацієнта допомагають оцінити такі додаткові методи дослідження:

• рентгенологічні;

• ультразвукові (УЗД);