Простори глобалізації: економічний простір.

На думку багатьох вчених, світова економіка може розглядатися сьогодні як об'єднання взаємопов'язаних суверенних національних економік внаслідок їх інтеграції та інтернаціоналізації. Глобальну економіку вони розглядають як вищу форму економічної діяльності у планетарному обсязі, в межах якої роль «нації-держави» зводиться до мінімуму і вважається анахронізмом індустріального суспільства.

Розбіжності торкаються також етапів розвитку глобальних процесів, чинників, котрі є визначальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища. Існують два підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, оскільки товарно-грошові відносини безперервно розвиваються не тільки вглиб, але і вшир, то глобалізація триває протягом усієї історії цивілізації і розпочалась ще до великих географічних відкриттів. У цей час зв'язки між державами мали спорадичний характер. Так, російський учений Г. Г. Дилигенський стверджує, що «глобалізація — це явище абсолютно не нове. Воно у різних формах існувало, розвивалось на різних етапах людської історії. Добре відомі античні форми глобалізації».

Представник першого підходу польський економіст Гжегож В. Колодко вважає, що «глобалізація — це процес створення лібералізованого та інтегрованого світового ринку товарів і капіталу, а також формування нового міжнародного інституціонального ладу, який служить розвиткові виробництва, торгівлі і фінансових потоків у всесвітньому масштабі». При цьому він вирізняє три етапи прискорення розвитку процесу глобалізації. Перший етап відбувся в період відкриття Америки та інших географічних відкриттів XV і XVI ст., що надало значного стимулу світовому економічному розвиткові, породило велику кількість нових ринків.

Другий великий перелом у глобальній економіці мав місце у XIX ст. Цей період пов'язується зі значними масштабами виробництва й міжнародної торгівлі в умовах золотого стандарту та застосування досягнень науково-технічного прогресу (залізничний транспорт, радіо, телеграф).

Третій великий перелом відкрив нову епоху в історії глобалізації. Головна його ознака — електронно-інтернетівська революція. Інтернет створює новий економічний простір, в якому можна досліджувати Й упроваджувати, інвестувати та одержувати прибутки, виробляти й надавати послуги, продавати й купувати, нагромаджувати й споживати. Певна частина теоретиків цієї групи вважає, що глобалізація є продовженням капіталістичної інтеграції протягом шести останніх століть і тому не може розглядатися як принципово нове явище. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися й розширилися після: створення перших чартерних компаній. Останні стали організаторами виробництва й обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Вони були попередниками транснаціональних компаній (ТНК), які * виконують головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.

Поглибленню міжнародних економічних зв'язків сприяла політична інтеграція капіталістичних держав у ХІХ-ХХ ст., створення перших міжнародних організацій. На думку цієї групи учених, стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічних факторів. Серед них слід особливо відзначити засилля ТНК у світовому господарстві; формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; підвищення рівня інтеграції інформаційних, комунікаційних і комп'ютерних технологій.

На думку американського вченого І. Вульфа, процес глобалізації являє собою «подорож до досяжної мети — «глобального світу», в якому не буде ні відстаней, ні національних кордонів, що перешкоджають. економічним угодам, транспортні й комунікацій ні. витрати дорівнюють нулю, усунуті перепони, створені різноманітними національними законами.

Учений вважає, що процес економічної глобалізації триває п'ять століть. Протягом цього часу технічні зміни безперервно знижували і бар'єри на шляху міжнародної інтеграції: перехід від вітрильного до! парового флоту, створення телеграфу, телефону, аерофлоту і в решті-решт Інтернету. Однак економіст вирізняє сучасні форми глобалізації, які визначаються більш швидким здійсненням зв'язків, лібералізацією ринків і глобальною інтеграцією виробництва товарів та послуг, Упродовж останніх двох десятиліть лібералізація торгівлі поширилась практично на всі держави світу. Найбільша хвиля лібералізації руху капіталу пройшла наприкінці 70-х років і охопила усі країни з високим рівнем доходів, велику кількість країн, що розвиваються, а у 90-х роках — колишні соціалістичні країни.

Друга група учених вважає, що глобалізація — якісно новий етап розвитку світової економіки. Такий підхід базується на визнанні глобалізації явищем, притаманним останній третині XX ст., коли вона стає визначальним чинником економічного розвитку. Такої думки дотримується російський автор А. Б. Вебер «Іноді говорять; світ завжди був глобальним. Так, якщо Йдеться про фізичний світ. Але світ людський не був. Глобалізація означає, на мій погляд, втягування всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних та культурних зв'язків на основі новітніх комунікаційних і інформаційних технологій».

На думку російського економіста Ю. Шишкова, глобалізація являє собою нову, більш високу стадію розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних тощо. На цій новій стадії процеси інтернаціоналізації суспільного життя, котрі раніше мали регіональний характер, поступово охоплюють усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації: глобальні масштаби процесів і взаємозалежності різних країн надають цим взаємозв'язкам нові властивості, нову силу, як благотворну, так і руйнуючу.[ 1 ст. 9-11]

Головними чинниками, які визначають поняття економічної глобалізації, учений вважає торговельні та фінансові відносини. За своєю природою міжнародні торговельні та фінансові відносини були такими, що мали можливість охопити увесь світ. І в XX ст. вони дійсно стають глобальними, даючи світовому співтовариству відчути себе єдиним цілим.

Свою тезу автор аргументує фактами міжнародного економічного життя, котрі суттєво вплинули на процеси глобалізації, перетворивши інтернаціоналізацію у XX ст. на якісно нове явище. На думку ученого, першою подією, яка дозволила світу відчути себе єдиним цілим, була велика депресія на початку 30-х рр., яка охопила більшість країн світу, викликала хвилю протекціонізму і скорочення світової торгівлі.

Другою подією всесвітнього масштабу була руйнація Бреттон-Вудської системи, падіння золотодолорового стандарту, коли валюти світу перейшли на режим вільного плавання. Це потрясіння засвідчило: валюти усіх країн світу є невід'ємною часткою єдиної світової валютної системи.

Третій глобальний економічний шок настав у 1973-1974 рр., коли держави ОПЕК як політичний захід тиску на Захід значно збільшили світову ціну нафти. Це спричинило енергетичний голод в країнах-імпортерах і надлишкове надходження фінансових ресурсів в країни-нафтоекспортери. Ці обставини започаткували зростання інфляції у більшості країн світу і призвели до значного спаду виробництва і міжнародної торгівлі.

Восени 1982 р. відбулося чергове потрясіння глобального масштабу, коли під впливом складних взаємовідносин країн — експортерів нафти в кредитно-фінансовій сфері почалась криза, яка поширилась на майже півсотні країн світу. Економіку останніх охопила затяжна криза. Вона бумерангом вдарила по всіх країнах світу, у тому числі і по промислово розвинених. Величезна сума зовнішнього боргу і зараз не погашена 40 країнами третього світу, пере­шкоджаючи нормальному розвиткові економічних відносин як між Північчю і Півднем, так і між країнами самого Півдня.

З початку 60-х рр. почав розвиватися новий тип міжнародних фінансових операцій — у так званих євровалютах, тобто Іноземних валютах по відношенню до країни розташування банку, що здійснює ці операції. Численні переваги останніх, у тому числі і непідконтрольність національним валютним органам, забезпечили їх безпрецедентне зростання. Масштаби міжнародного ринку євровалют зросли з 20 млрд. дол. за останні 30 років, тобто у 300 разів.

Наприкінці 90-х рр. світове співтовариство мало фінансовий ринок, операції котрого йдуть безперервно 24 години на добу. Завдяки цьому із руку руки щоденно переходять величезні ліквідні ресурси — від 1,3 до 1,5 трлн. дол. Спекулятивна гра на підвищенні та зниженні курсу тієї чи іншої валюти вражають національні економіки багатьох країн, про що свідчить фінансова, криза 1997-1998 рр.

Автор концепції вважає, що саме економічна глобалізація демонструє найвищі темпи свого розвитку у порівнянні з іншими сферами міжнародних відносин.[ 8 ст. 17-19]

Таким чином, згідно із зазначеною концепцією, глобалізація — це болісний процес трансформації національно-державної форми організації життя суспільства в дещо нову ЇЇ форму. Нічого подібного не було ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст., коли бурхливо розвивались процеси інтернаціоналізації.

Економісти Л. Безчасний і С. Онишко вважають, що головною складовою поняття глобалізації є універсалізація інвестиційних процесів, розробка й прийняття єдиних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікації інвестиційних механізмів та інструментів, схильність до інтегральної технології.

До подібної точки зору щодо сутності глобалізації приєднується і Джордж Сорос, який заявляє: «Я ототожнюю її з вільним рухом капіталу та дедалі зростаючим домінуванням глобальних фінансових ринків і багатонаціональних корпорацій над національними економіками».

Згідно з точкою зору українського економіста А. Філіпенка, «глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації».

На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такі основні елементи:

— міжнародну науково-технічну сферу;

— систему міжнародного виробництва;

— світові ринки і міжнародну торгівлю;

— міжнародну валютно-фінансову систему.

Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну глобалізацію слід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних, юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можуть викликатися не тільки й не стільки політичними факторами,.скільки економічними; соціальними, етнічними. У свою чергу, події в економічному житті можуть бути обумовлені впливом неекономічних факторів. Так, погіршення політичних відносин між певними державами може негативно позначитись на стані економіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі, міграції капіталів і робочої сили.

Виходячи з цього, економічна глобалізація трактується як принципово новий процес, який розпочався наприкінці XIX ст., був перерваний двома світовими війнами та «великою депресією» і набув прискорення та поширення в останній чверті XX ст. внаслідок реалізації досягнень науково-технічного прогресу. Однак більшість дослідників глобалізації не поділяє висновок про новизну глобальних економічних процесів і вважає, що глобалізація є продовженням інтеграції ти інтернаціоналізаціїсвітового господарства упродовж1 кількох останніх століть.

В економічній науці переважає думка, що світогосподарські зв'язки дістали перший імпульс після створення перших чартерних компаній, які стали організаторами виробництва і обміну у всесвітньому масштабі ще на початку ХУІІ ст. Вони були попередниками мультинаціональних (МНК) та транснаціональних компаній (ТНК). Сьогодні ТНК виконують головну роль в глобалізації економічного життя і стали його активною складовою на всіх континенппіх.

Історія політичної глобалізації тісно пов'язана зі створенням перших міжнародних установ понад два століття тому. Політична інтеграція капіталістичних держав у XIX—XX ст. сприяла поглибленню довгострокових світогосподарських відносин. Усе це поклало, на думку представників школи світ-системного аналізу, початок створенню капіталістичної «світ-економіки», яка складається сьогодні з «ядра», або «центру», напів-периферії та периферії.

Оскільки глобалізація є наслідком історичного розвитку капіталістичної економіки упродовж кількох століть, її можна вважати відносно новим суспільним феноменом, джерела якого беруть свій початок у далекому минулому. Новітнім моментом в глобалізації сучасної економічної діяльності с перехід від монокапіталізму до мультинаціоналізму з виходом на міжнародну арену ТНК.

На підтвердження цієї тези доцільно послатися на визначення «глобалізації» на сторінках вельми авторитетної «Енциклопедії соціальних наук», виданої недавно в США. У ній зазначається, що розвиток світової економіки має тривалу історію, датовану щонайменше XVI ст. і асоційовану з економічним та імперським експансіонізмом великих держав. Глобалізація належить до більш просунутої стадії цього процесу розвитку. Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності та автономії національних економік.

Кількість визначень глобалізації в сучасних економічних, політичних та соціальних науках, за підрахунками вчених, наближається до чотиризначної цифри і продовжує зростати. Багато з них взаємно доповнюють або виключають одне, багато — видають бажане за дійсне або не мають нічого спільного з дійсністю.

Одне з поширених сучасних визначень цього явища, яке вважається досить вдалим і майже класичним, належить Європейській комісії: глобалізація може визначатися як процес, за допомогою якого ринки і виробництво в різних країнах світу стають все більше взаємозалежними завдяки рушійним силам торгівлі товарами та послугами і потоків капіталу та технологій. Це не новий феномен, а продовження обставин, які дістали розвиток протягом чималого часу.

Приблизно так само характеризують зміст економічної глобалізації і в академічному середовищі. Наприклад, в інтерпретації австралійської дослідниці Дж. Гібсон-Грехем глобалізація означає низку процесів, що ведуть до швидкого інтегрування світу в єдиний економічний простір в результаті розширення міжнародної торгівлі, інтернаціоналізації виробництва та фінансових ринків, а також інтернаціоналізації товарної культури, поширенню якої сприяє все більше й більше об'єднана у єдину мережу глобальна телекомунікаційна система.

Головні розбіжності між прихильниками і противниками глобалізації починаються з дискусій про те, наскільки реально виправданим і науково обґрунтованим є висновок про утвердження глобальної економіки в сучасному світі та чи здатна вона за допомогою технологічних інновацій і глобального правління поєднати соціальний розвиток з економічним зростанням у такий спосіб, щоб сприяти вирішенню глобальних проблем людства і подоланню глобальної нерівності.

Британський дослідник Г. Томпсон вважає, що інтернаціоналізована світова економіка — це така економіка, в якій головними економічними організаціями залишаються національні економіки або агенти, які продовжують пов'язуватися з визначеними державними територіями та кордонами. Незважаючи на зростаючу інтеграцію згаданих організацій, «внутрішня» і «міжнародна» арени їхньої діяльності залишаються відносно відокремленими. Внаслідок цього інтернаціональні процеси, події, обставини і впливи суттєво переломлюються в суверенних державах через національні структури, процеси і політику.

Це означає; що інтернаціоналізована світова економіка може будуватися «знизу догори», просуватися від національних складових до інтернаціонального рівня чи сфери. Головними приватними складовими в інтернаціоналізованій світовій економіці є МНК, що характеризуються чітко визначеною національною основою, сформованим на національній основі стилем управління та персоналом. Адміністративні органи країн базування МНК можуть більш-менш ефективно регулювати їхню діяльність, а МНК — діяти в межах поваги до них. Інтернаціоналізована світова економіка ототожнюється з продовженням функціонування національного капіталу.

У глобалізовапій світовій економіці головною економічною організацією є сама оновлена глобальна світова економіка, яка характеризується новою структурою економічних відносин. Це економіка, що існує «над» національними економіками і агентами і автономно від них, прямує до них і надає їм специфічних характеру та форми, «огортає» власними рушійними силами. Вона йде «згори донизу» і визначає, що можуть і що не можуть робити на національному рівні як державні, так і приватні агентства. З часом вона може стати економікою, що позбавиться «правління» і функціонуватиме під впливом неорганізованих і неконтрольованих ринкових сил.

Головними приватними складовими в такому разі стануть ТНК — економічні організації, не вбудовані в національну основу і спроможні самостійно добувати сировину, виробляти продукцію, купувати чи продавати її на глобальному ринку.