До кінця XVIII століття Болгарія знемагала вже 400 років під гнітом турецьких феодалів. Іноземне ярмо ставало з кожним роком все сильніше і ненависніше. Надії на своє позбавлення болгари покладали на Росію, яка в другій половині XVIII століття вела успішні війни проти Туреччини. Болгари, починаючи з середини XVIII століття, стали покидати рідні краї і переселятися на землі, що належать Росії. Одне з таких переселень відбувалося під час російсько-турецьких воєн 1769-1791г.г. Протягом цих років в Буджак прибули до двох тисяч чоловік. Але оскільки Бессарабія ще залишалася у владі Туреччини, (багато хто з переселенців переправлявся через Дністер на російські землі).
Переселення болгар до Бессарабії і південного Причорномор’я розпочалося з кінця XVIII ст. і активно проводилося до середини XIX ст. Як і гагаузи, болгари, рятуючись від сваволі турецьких гнобителів, шукали на українських землях порятунку і кращих умов життя. Серед переселенців переважали селяни, були також ремісники, купці, лихварі. Більшість з них потрапляли на південь Бессарабії із володінь Османської імперії морем. Вони йшли на рибні промисли, матросами на торгові кораблі, ставали пастухами, виноградарями, городниками, ремісниками, військовими поселенцями.
Перші групи болгар — військових поселенців з'явилися в Україні 1752 р. у Новосербії і в складі Бугського козацького війська. Болгари заселяли долини рік Вись і Синьоха на півдні України, землі сучасної Одещини, Запорізької, Кіровоградської та Миколаївської областей. У 70-х роках XVIII ст. виникло с. Ольшанка й інші болгарські поселення, що входили до територій Бугського козацтва, а потім — військових поселень так званої Новоросії. Коло Одеси в 1801—1806 pp. болгари заснували села Великий Буялик, Малий Буялик, Кубанка, Катаржино. У XIX ст. вони оселялися в Приазов'ї, де отримували засоби на будівництво житла і господарських будівель. Російський уряд роздавав переселенцям землю (50 десятин на сім'ю) і звільняв від податків та військових повинностей.
Царизм, намагаючись забезпечити імперії престиж на Балканах і серед слов'янських народів, демонстрував зацікавленість у влаштуванні болгар на півдні України, в Бессарабії, на Кримському півострові. Було видано урядові постанови про влаштування колоній задунайськими переселенцями. Ця політика призвела до створення чотирьох округів — Прутського, Кагульського, Ізмаїльського і Буджацького, на які не поширювалася влада місцевих поміщиків. Для управління цими територіями Міністерство внутрішніх справ призначало окремого попечителя. Водночас адміністративні справи вирішували окружні старшини з болгарських поселенців. На відміну від Приазов'я у названих округах на сім'ю переселенця виділялось 60 десятин землі, а також, як і на інших територіях, переселенці звільнялися від міських і земських повинностей, сплати податків, отримували право вільного поселення в так званій Новоросії.
Ці заходи та гарантії царизму сприяли притоку нових колоністів з Болгарії на південь України і Бессарабії.
На початку XIX ст. болгарські переселенці заснували поселення в Південній Бессарабії з центром у Болграді. Колоністський статус отримало болгарське поселення Тернівка біля м. Миколаєва. В Приазов'ї болгари заснували поселення Преслав, Інзовка, Гюнівка, Петрівка, Корсак, Андроновка. Не всі землі, що віддавалися під заселення болгарам, були однаково родючі. Це призвело до соціального розмежування серед колоністів. На приазовські землі, починаючи з 60-х років XIX ст., переселялися переважно болгари із захопленої турками частини Бессарабії та Румунії, де вони заснували 38 сіл.
Значна болгарська колонізація Криму розпочалася з 1830 p., переважно втікачами від турецького іга. Вони заснували поселення Балточокрах, Кишлав, Старий Крим. До середини XIX ст. налічувалося 92 болгарські колонії, організовані вихідцями з Андріанопольського вілаєта. Це були шопці, рупці, тирновці, лясковці, вайсальці, влашківці та ін. Болгарські переселенці принесли з собою десять говорів: чаншійський, чушмелійський, ольшансько-фракійський, східнородопський тощо.
Масове переселення і формування болгарської діаспори на території сучасної України відноситься до II половини XVIII століття. Активізація переселенського руху в цей період пов'язано з якнайглибшою системною кризою, яка охопила імперію Османа, російсько-турецькими війнами, а також зацікавленістю Росії в освоєнні новоприєднаних земель в Північному причорномор'я. З цією метою в 1751, 1763 і 1801 рр. були видані царські укази, по яких іноземних переселенцях, які погоджувалися оселитися в Росії, гарантувалися особливі права і привілеї.
І вже в 1763 р. перша організована група болгар переселяється на територію сучасної України і осідає в районі Києва.
Перше значне організоване переселення болгар в межі Росії відноситься до російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Тоді близько 400 сімей з с. Алфатар Силистренского округи переселилися в Херсонську губернію і заснували с. Вільшанка - перше болгарське село в Україні, яке існує досі.
Переселення болгар тривало і в наступні роки. У кінці XVIII ст. окремі болгарські сім'ї переселяються в місця, де з часом будуть засновані болгарські села. Так, наприклад, за народними переказами, перші 30 сімей оселилися на місці майбутнього села Чийшия (совр. Городнє) в ході російсько-турецької війни 1789 - 1791 рр.
На початку XIX століття виникають болгарські колонії в Херсонській губернії і Криму - Великий і Малий Буялик (1802), Тернівка (1804), Старий Крим, Балта Чокрак, Кишлав (1801-1803), Паркани, Кубанка, Катаржино (1804). На ці болгарські колонії так само поширювалися привілеї, встановлені царським урядом для іноземних колоністів.
У Буджаке основний потік болгарських емігрантів у кінці XVIII - нач. XIX вв. осідав в містах - Ізмаілі, Кілії, Рені, Аккермані. На початку XIX ст. в Буджаке до початку російсько-турецької війни 1806-1812 рр. проживали вже більше 8000 болгар і гагаузів.
Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. стала одним з ключових моментів в історії переселення болгар на територію Російської імперії. З цією війною пов'язано перше масове переселення болгар в Бессарабію, яка після війни увійшла до її складу.
Масовість переселення на початку XIX століття була пов'язана з безперервними міжусобицями в імперії Османа, ширшою і активнішою участю болгарського населення у війні на стороні російської армії, а також безпосередньо зацікавленістю Росії в освоєнні ново приєднаних земель. Але спершу болгари прагнуть оселитися ближче до батьківщини - в Дунайських Князівствах - Валахії і Молдавії. У 1806-1812 з 20 тис. сімей що покинули рідні місця лише 2,5 тис. оселилися в Бессарабії. І лише після указу М. И. Кутузова в квітні 1811 р., в якому він обіцяв виділити вільні землі для болгар-переселенців з наданням прав особливого суспільства переселенців колоністів, болгари стали активно селитися в Бессарабії. Процес цей продовжився після закінчення війни.
До 1819 р. число нових болгарських сімей в Бессарабії досягло 4248, а загальна кількість досягла 6532 або близько 24 тис. людина. Тут переселенці засновували нові села або селилися у вже існуючих болгарських або молдавських селах.
Багато хто з переселенців деякий час жив в спеціальних карантинних таборах під Кишиневом, Аккерманом, Ізмаїлом, Бендерами, Кіліей, Рені, а вже потім переселялися або у вже існуючі села, або засновували нові.
Перша спроба улаштувати переселенців була зроблена в 1807 -1808 рр. коли царський уряд вирішив розселити їх у внутрішніх районах Новоросійського краю. Проте ця спроба зустріла опір з боку болгарського населення, яке побоювалося поширення на нього кріпосного права.
У 1818 р. був створений Піклувальний комітет про іноземних переселенців південного краю Росії. Його головою був призначений генерал від інфантерії, герой Вітчизняної війни 1812 р. Іван Никитич Інзов. Він добре знав проблеми облаштування переселенців в Буджаке ще з часів російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Саме по його наполяганню Олександр I в березні 1819 р. приймає рішення надати задунайським переселенцям права іноземних колоністів.
Особливим Актом Міністерства Внутрішніх справ від 20 травня і Указом Сенату від 29 грудня 1819 р. визначалося соціально-економічне, юридичне і адміністративне положення задунайських переселенців.
Згідно з цими урядовими документами, кожній сім'ї задунайських переселенців виділялася земля у розмірі 60 десятини у вічне володіння без права купівлі-продажу. Колоністи звільнялися на декілька років від сплати податків і повинностей, рекрутського набору в армію, а в мирний час від розміщення військ в їх поселеннях. Їм також дозволялося переходити в інші стани, зберігаючи при цьому статус колоністів, займатися внутрішньою і зовнішньою торгівлею. Документи передбачали особливий адміністративний пристрій. 57 колоній об'єднувалися в 4 округи: Кагульский, Прутский, Ізмаїл і Буджакский. Ці округи входили склад Бессарабской контори іноземних переселенців при Піклувальному комітеті. Загальне управління здійснювалося так званим Опікуном, який призначався з Петербургу, а окружна і сільська адміністрація обиралася населенням. Центром Бессарабського болгарського впровадження було визначено с. Тютюн, а з 1821г. - Болград.
У 1818 р. болгарські колонії в Херсонській губернії і Криму перейшли в підпорядкування відповідно до Херсонської і Таврійської контор іноземних поселенців.
