Чотири групи бретонських лицарського роману

- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань)
- Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна).
- Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем.
- Романи про Святий Грааль (Фр. письм. писав про черв. камінь, який творить чуда, пізніше Грааль – що може творити чуда)

3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

Роман з’являється у англо-нормандських кліриків в 1120—1130 рр. і вже потім (після 1140—1150 рр.) на континенті. Перші маніфестації роману виникають на стику двох традицій: традиції chanson de geste і традиції історіографії — стародавністю, шкільного походження.

 

 

Сказання це виникло в районі Ірландії і кельтизованій Шотландії і вперше було історично приурочено до імені піктського принца Дростана (VIII століття). Звідти воно перейшло в Уельс і Корнуолл, де забарвилося низкою нових рис. У XIIстолітті воно стало відомо англо-норманським жонглерам, один з яких близько 1140 року переклав його у французький роман («прототип»), що до нас не дійшов, але послужив джерелом для всіх (чи майже всіх) подальших літературних його обробок. (Така думка Ж. Бедьє, але цю точку зору сьогодні взято під сумнів. Багато вчених схиляються до думки, що зовсім не обов'язково повинен був існувати «прототип» Бедьє). Якщо існування роману загадкового Брера або Бледріка вельми сумнівне, то, мабуть, книга якогось Ла Шевро (або Ла Шьєвра) - це не вигадка і не спритна містифікація, і вже навряд чи можна заперечувати твердження Кретьєна де Труа, в пролозі «Кліжеса», що він написав роман «про короля Марка і біляву Ізольду».

Безпосередньо від «прототипу» походять:

§ Втрачена нами проміжна ланка, що породила:

§ Французький роман Беруля (бл. 1180, збереглися лише уривки)

§ Німецький роман Ейльгарта фон Оберге (бл. 1190)

§ Французький роман Томаса (бл. 1170), що породив:

§ Німецький роман Готфріда Страсбурзького (початку XIII століття)

§ Невелику англійську поему «Сер Трістрам» (кінця XIII століття)

§ Скандинавську сагу про Трістана (1126)

§ Епізодичну французьку поема «Безумство Трістана», відому у двох варіантах (близько 1170)

§ Французький прозовий роман про Трістана (бл. 1230) і т. д.

У свою чергу від перерахованих французьких і німецьких редакцій походять пізніші редакції - італійські, іспанські, чеські і т. д., аж до білоруської повісті «Про Трищане і Іжоте».

Хоча від книги Беруля збереглися фрагменти більших розмірів, ніж від роману Томаса (відповідно 4485 і 3144 вірша), увагу дослідників привертає насамперед творіння нормандця. По-перше, роман Томаса відзначений більшою літературною обробкою, ніж книга Беруля, часом чарівного у своїй наївності, але часто заплутаного в протиріччях вихідного сюжету. По-друге, завдяки своїм літературним достоїнствам, роман Томаса викликав цілий потік наслідувань і переказів, що дозволяють заповнити втрачені частини.

Томас Мелорі: «Смерть Артура» (фр. Le Morte d'Arthur) 1485 включає в себе Книгу про Трістама (The Fyrst and the Secunde Boke of Syr Trystrams de Lyones). Джерело - прозаїчний «Роман про Трістана». Мелорі остаточно знімає трагізм легенди, відкидає скорботний фінал - Трістрам і Ізольда залишаються живі і здорові.

Сюжет

Шляхом звіряння похідних версій низка дослідників (Бедьє, Гольтер та ін.) поновили в основних рисах зміст і конструкцію «прототипу».

Трістан, королевич Лоонуа, рано осиротів і, ховаючись від підступів мачухи, потрапив у Тінтагель — до двору свого дядька, Корнуельського короля Марка, дбайливо виховав його і мав намір, через свою бездітність, зробити його своїм наступником. Юний Трістан надає своїй новій батьківщині велику послугу, убивши в єдиноборстві ірландського велетня Морхульта, що стягує з Корнуельса живу данину. Сам тяжко поранений отруєною зброєю Морхульта, Трістан сідає в човен і пливе навмання в пошуках зцілення, яке він отримує в Ірландії від білявої принцеси Ізольди, майстерної в лікуванні.

Пізніше, коли васали примушують Марка одружитися для отримання законного спадкоємця, Трістан добровільно шукає йому наречену і привозить Ізольду. Але в дорозі він помилково випиває з нею любовний напій, який їй дала мати для забезпечення міцної любові між нею та чоловіком. На кораблі між Трістаном і Ізольдою виникає гріховна близькість.

Перед весіллям Трістан переживає і звертається за порадою до свого вихователя Гуверналу. Той каже, що в першу ніч слід погасити всі свічки і підкласти до короля Бранжьєну, служницю Ізольди. Так вони і роблять. Король так і не здогадався про підміну. Трістан та Ізольда пов'язані любов'ю настільки ж сильною, як життя і смерть. Між ними відбувається низка таємних побачень, але нарешті вони викриті і засуджені. Вони біжать і довго поневіряються в лісі. Потім Марк прощає їх і повертає Ізольду до двору, але велить Трістану піти. Багато разів від покарання і смерті їх рятують вірні Гувернал і Бранжьена.

Трістан їде до Британії і здійснює там низку подвигів. У короля Британії є сини Каердін і Рівален, і дочка Ізольда Білорука. Одного разу уві сні Трістан вимовляє вголос визнання своєї любові до Ізольди. Каердін ж упевнений, що Трістан говорить про його сестру, Ізольду Білоруку. Він розповідає про це своєму батькові, і той з радістю віддає Трістану свою дочку, Трістан же не сміє відмовитися. Був влаштований весільний бенкет — проте, вірний своєму почуттю до першої Ізольди, Трістан не зближується з дружиною.

В один день Трістан поранений отруєною зброєю і просить Каердіна, сина престолу Британського, відправитися до білявої Ізольди з благанням приїхати і поговорити останній раз у житті з коханою. Вони домовилися, що якщо Каердіну вдасться привезти Ізольду, на його кораблі буде виставлене біле вітрило, в іншому випадку - чорне.

Ревнива дружина Трістана, довідавшись про це, в останній момент говорить Тристану, який умирає, що показався корабель із чорним вітрилом. Трістан повертається до стінки і вимовляє: «Я більше не можу стримувати своє життя», — тричі вигукує: «Ізольда, дорога!» — і вмирає. Ізольда сходить на берег, лягає поруч із тілом Трістана і вмирає від туги за коханим. Їх ховають у двох сусідніх могилах по обидві сторони абсиди храму в Тінтагель, і терен, зелений і міцний, із запашними квітами, за ніч перекидається через каплицю і йде в могилу Ізольди. Тричі рубають терен городяни, і тричі він виростає. Згодом король Марк дізнається про це чудо і забороняє будь-коли зрізати терну. Король Марк хотів залишити при собі Гувернала з Бранжьєною, але вони не побажали залишитися. Гувернал став королем Лоонуа, спадкоємцем якого був Трістан, а Бранжьєна — його дружиною й королевою.

 

 

Кретьєн залишив не тільки п'ять романів, але також зразки лірики, поему «Філомена» і пам'ятник житійної літератури — агіографічну поему (її іноді неточно називають «романом») «Вільгельм Англійський».

Очевидно юнацьке захоплення Кретьєна Овідієм. Сліди цього захоплення виявляються не тільки в збереженій «Філомені» і в назвах інших, що не дійшли до нас, обробок ряду Овідієвих сюжетів, не тільки в прямому вказуванні на захоплення давньоримським поетом (з цього починається, як відомо, «Кліжес»), а й у виявлених дослідниками ремінісценціях з Овідія в ряді романів.

До нашого часу дійшло кілька куртуазних романів Кретьєна де Труа: «Ерек», що оповідає про перемогу кохання над лицарською доблестю, «Кліжес», оброблена відповідно до вимог куртуазного стилю історія Трістана та Ізольди, «Лицар воза» про кохання Ланселота до королеви Джиневри, «Івейн, або лицар з левом» про конфлікт любові і лицарської доблесті, «Сказання про Грааль, або Персефаль», що об'єднало історію простака Персефаля з містичними мотивами християнських апокрифів. Герой Кретьєнівських романів однотиповий. Він — лицар, але не це головне; він завжди молодий. Молодий Ерек («Ерек і Еныда»), що вперше приїжджає до двору короля Артура; Івейн («Івейн, чи Лицар Лева»), хоча й одержав уже визнання як член артурівського лицарського братерства, теж молодий, і основні авантюри йому ще мають бути; не представляє виключення і Ланселот («Ланселот, чи Лицар Воза»), його характер теж у і Ланселот («Ланселот, чи Лицар Воза»), його характер теж у внутрішнім становленні, у русі, хоча і не перетерплює таких сильних змін, як характери Івейна і Ерека. Магістральний сюжет романів Кретьєна де Труа можна сформулювати так: «…молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії». Такі основні особливості артурівського роману Кретьєна де Труа

В даний час встановлюється таке датування творів Кретьєна: «Ерек і Енід» датується приблизно 1170 роком, «Кліжес», також вельми приблизно, — 1176, «Івейн» і «Ланселот»- 1176-1181 роками, «Персеваль»- 1181-1191 роками^[1].

Міністеріал незнатного походження, основоположник куртуазного стилю в північно-французькій літературі, Кретьєн де Труа у виборі сюжетів і в описі любовних відносин знаходиться ще на стику двох епох.

Кретьєн де Труа слідом за Васом вводить в куртуазну літературу бретонські мотиви: романи «Ерек», «Івейн», «Ланселот», «Персіваль» розігруються при дворі короля Артура. У той же час у «Ерека» простежується античний і візантійський вплив, проте «гріховний і ганебний» любовний сюжет про Трістана та Ізольду, який прославляє силу любові, викликає в Кретьєна де Труа протест.

Неоднозначність поглядів Кретьєна де Труа простежується і в його ставленні до жінки. У ранніх романах де Труа піддає своїх героїнь суворим випробуванням, наприклад, в романі «Ерек» дружину Ерека Енід за відсутність смирення дружини. А в інших піснях Кретьєн де Труа розвиває одне з основних положень нового розуміння любові як куртуазного служіння заміжній дамі, вважаючи його найбільш досконалою і гідною формою пристрасті.

Кретьєн де Труа коливається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазним світоглядом. У його творчості чітко виявляються риси, що дозволяють зблизити куртуазність з ренесансовим раціоналізмом і уважним ставленням до переживань людини. У своїй творчості Кретьєн де Труа намагається відповідати ідеалу ясної і розумної гармонії, властивого куртуазній поезії. Якщо у своїй сюжетиці і, зокрема, у своїй концепції любові Кретьєн де Труа коливається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазним світоглядом, то в інших відносинах у його творчості ясно виступають ті риси, які дозволяють зближувати куртуазний світогляд зі світоглядом Ренесансу — раціоналізм і заглиблена увага до переживань особистості. Творчість Кретьєна де Труа прагне задовольнити той ідеал ясності і розумної гармонії, яка висувається поетикою куртуазного стилю: Кретьєн де Труа дорівнює чіткості і в композиції своїх романів, і в гнучкому двовірші з восьмискладників, і в майстерній побудові періоду, і в настільки типових для розумового стилю прикрасах — алегоріях і грі слів. Разом з тим довгі міркування про переживання діючих осіб, їхнмонологи і міркування, що перебивають авантюрну фабулу лірико-дидактичним матеріалом, свідчать про перенесення уваги на психологічні проблеми; і Г. Паріс справедливо називає романи Кретьєна де Труа «проблемними романами» (romans a these). Питання про те, чи є легендарний король Артур і лицарі Круглого столу реальними історичними персонажами, чи чарівні воїни лише плід фантазії їхніх народів, що створили, хвилював різних учених, що, спираючи на звід легенд про чудесного монарха, пропонували свої версії міфу. Вперше король Артур згадується у валлійській епічній поемі «Гододдін», що з'явилася приблизно на початку нашої ери. Тут говориться про деякого «могутнього воїна». Потім він переходить в інші ранні літературні пам'ятники, де Артур діє в образі кельтського полководця, що хоробро боровся проти саксонських завойовників Британії. В історичних хроніках про Артура згадують як про завойовника Західної Європи, після чого образ іде цілком у владу мистецтва. Про короля-лицаря пишуть Кретьєн де Труа, Томас Мелори, Теннісон, створює свою музику Ріхард Вагнер. Завдяки цим і багатьом іншим анонімним авторам образ Артура поступово обростає романтичними рисами, що ховають риси реального монарха. Чарівник Мерлін, чудесний острів Авалон, меч «Ескалібур», Грааль немов свідомо ховають дійсного лицаря, не даючи можливість довідатися древню таємницю.

У Кретьєна були свої учні, і одному з них, Годфруа де Ланьї, він доручив закінчити вже набридлу розповідь про любовні божевілля Ланселота Озерного. Це перший крок до створення «школи», контури якої, втім, ще ледь намічаються.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.

 

Зародження епохи Відродження

Своїм корінням культура Відродження пов’язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця “світська культура” не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в “небесні висі”, так і в “земний світ”. При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов’я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, рицарського роману. Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина, спостерігається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З’явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Справа в тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.

Ідентифікувати Відродження як самостійну історико-культурну добу дозволяють: 1) Власне світоглядне обличчя доби. Культура Відродження суттєво змінила акценти в середньовічній “картині світу”, розгорнула у своїй драматичній еволюції (від самоствердження до заперечення) відмінну від власне середньовічної шкалу цінностей, свою естетику, свою жанрову структуру. 2) Принципово інший соціокультурний ритм. За доби Відродження відбулася різка інтенсифікація культурного і соціально-політичного життя суспільства у всіх його основних напрямах. Соціокультурна сфера розшаровується, насичується суперечливими, різноспрямованими тенденціями, стає різноплановою і загалом виявляється результатом складної взаємодії середньовічних, гуманістичних і позагуманістичних явищ. Новий вектор розвитку, пов’язаний з переорієнтацією свідомості з сакрального на земне, з небесного на людське, з потойбічної вертикалі на поцейбічну горизонталь, ніби роздвоює основні соціокультурні та суспільно-історичні явища доби Ренесансу. 3) Зрушення в сфері художньо-естетичної с відомості. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів (класичний ренесансний стиль, маньєризм) і за часів пізнього Відродження започатковують певні начала Бароко і Класицизму, які виникнуть і розгортатимуться в наступну культурну епоху. 4) Наявна відмінність Відродження від попередньої культурної доби Середньовіччя і наступної культурної епохи 17-18 століть. На відміну від традиційної середньовічної культури, ренесансна культура функціонувала у незрівнянно локальні часові відрізки, не мала таких інституцій, щоб виступати механізмом регулювання основ сучасного собі суспільного життя. Тобто, культура Ренесансу не призвела до ренесансного типу державності. Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.

[ред.]Ідейні основи літератури Відродження

[ред.] Гуманізм

Центрами ренесансної культури були молоді міста, де зароджувалися і розвивались якісно нові економічні відносини — буржуазні. Їх стимулювали хрестові походи, які тривали протягом двохсот років і потребували економічного забезпечення у надзвичайних масштабах. У містах утворився новий соціальний стан — бюргерство. Стала утверджуватися нова психологія життя, в основі якої лежала цінність земного буття, земного успіху і слави. Ця нова життєва психологія у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась відсередньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям.

У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італії зародиласьінтелігенція.

[ред.] Повернення до античності

Відродження позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо. Вивчення античності й гуманістичний рух у цілому досягли свого піку у 15 столітті, коли в Італію стали переселятись із захопленої турками Візантії (1453) вчені. Вони принесли з собою знання грецької філософії (Платон), і літератури (Гомер). Серед гуманістів поруч з латинською мовоюнабула поширення грецька.

Характерно, що в часи Ренесансу народжується жанр апофегма — коротке оповідання про репліку чи витівку мудреця, найпопулярнішими персонажами яких були саме античні мудреці.

[ред.] Християнство

Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвіду середніх віків. Треба говорити про історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства з євангельською етикоюдуховно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віків і початком Відродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулював нідерландський вчений Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі.

Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Особливо це помітно у пізній період, у Шекспіра і Сервантеса, де обстоювання героєм своєї внутрішньої автономії усупереч офіційному статусу призводить до гострих колізій.

[ред.] Протестантизм

Стихійний сенсуалізм, сексуальна емансипація у розпусних формах, політична сваволя і правова анархія, персональний ризик як моральний принцип мали рано чи пізно призвести до реакції. Вона з’явилась у вигляді протестантського руху, щоправда не в Італії, а в інших країнах. В Німеччині розпуста римського духівництва, непомірні витрати грошей німецьких віруючих на монументальне будівництво, наприклад, собору св. Петра, викликали бурхливий протест і призвели до утворення лютеранства на початку 16 століття. У Франції і Швейцаріїтоді ж поширився кальвінізм. Протестанти відмовились від духівництва у релігійному житті і заперечували його виняткове право тлумачити Біблію та її цінності. Прагнучи повернути народ до колишньої чистоти віри і святості, вони переклали Біблію національними мовами. Проте для мистецтва окремих країн протестантських рух виявився майже безплідним. Переслідувались театр і народне мистецтво.

[ред.]Естетика і поетика літератури Відродження

[ред.] Жанр утопії

Поява жанру утопії пов’язана з вищезгаданою орієнтацію на античність, зокрема у політичному житті. Суттєвою ознакою Відродження було апробування в політичному і соціальному житті античних державоутворюючих моделей.

Утопія виникла за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). В Італії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Не в усіх регіонах Європи, а тим більше світу, поширювались античні політологічні моделі. У більшості слов’янських країн інтерес до античності обмежувався лише естетичною сферою.

Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі. Утопія орієнтує на виключно земні прагнення, земну активність.

[ред.] Стихійний сенсуалізм

У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Відомо, що цим потягом до суттєвої емансипації у період Відродження були захоплені навіть папи римські і духівництво в Італії. Джованні Боккаччо засудив розпусту духівництва у своєму "Декамероні" з позицій святості раннього християнства. Аморалізм і чуттєву емансипованість піддав критиці також і Франсуа Рабле у книзі "Гаргантюа і Пантагрюель", проте, зрештою, і сам не спромігся уникнути стихійного сенсуалізму, вдаючись до надмірно відвертих, фізіологічно-еротичних образів.

[ред.] Розквіт мистецтва

На відміну від протестантства, католицизм усіляко заохочував мистецтво. У добу Відродження почав складатися не знаний у середні віки культ мистецтва, взагалі інтелектуального життя, вільного заняття мистецтвами і науками про земне. Автор виступав уже не як представник певного поетичного цеху чи мистецької корпорації. Він намагався втілити у творі власну духовну неповторність, мистецьку індивідуальність. У мистецтві цінувалось авторське начало і новаторство.

Винайдення у 1455 році книгодрукування, що приписують німцю Йоганну Гутенбергу, сприяло поширенню літератури і науки світського змісту. У Європі зароджується книжна культура і традиції індивідуального читання.

[ред.] Трагізм

Доба Відродження — одна з найтрагічніших епох у житті європейської цивілізації. Вона була часом не тільки моральної розпусти, а й правової сваволі і анархії. Суспільне і приватне життя було сповнене трагізму, що впливало і на художню творчість. У середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов’язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий. У добу Відродження персонаж обстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірилом внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті в драмах Шекспіра.

[ред.] Універсальність

Вказані риси світовідчуття і художнього стилю мали у добу Відродження не вузько-філософський, соціально-кастовий чи поетично-цеховий, а універсальний характер, що робило літературу доби Відродження доступною для сприйняття практично усіма соціальними станами. Творчість Шекспіра показує, як в межах однієї п’єси поет мав можливість задовольнити смаки найрізноманітнішої публіки.

[ред.]Періоди літератури Відродження

Починаючи з доби Відродження можна говорити про формування у Європі національних літератур, тому літературознавство, як правило, розглядає літературу цього періоду відповідно. Цьому сприяє й нерівномірний розвиток національних літератур, різні часові рамки доби Відродження у них. Загалом розрізняють три періоди:

§ Раннє Відродження (14 століття);

§ Високе Відродження (15—16 століття);

§ Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої своєрідні часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:

§ «Треченто» (14 століття), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо (хоч сучасними літературознавцями їхня належність до літератури Відродження ставиться під сумнів) і Петрарка, а також новеліст Франко Саккеті (1335-1396).

§ «Кватроченто» (15 століття), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), Маттео Баярдо (1441-1494), Анджело Поліціано (1454-1494).

§ «Чінквеченто» (16 століття), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Ще на підступах до Ренесансу був написаний один з найвеличніших творів світової культури – "Божественна комедія". Її автор – Данте Алігьєрі. Він – останній поет середньовіччя і перший поет нового часу. За власним визнанням Данте, поштовхом до пробудження у ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга – юної і прекрасної Беатріче, яку він прославляє в своїй творчості. "Божественна комедія" написана в останній період його життя. Поет назвав свій твір "Комедію", згідно з нормами середньовічної поетики: до цього жанру зараховувались твори із сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Бокаччо, назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. В цьому творі Данте змалював суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами, показав своє уявне блукання в потойбічному світі. Данте був видатним мислителем, який заклав у своїх творах засади нового гуманістичного вчення про людину, проголосивши ідею про безмежні можливості особи. Поряд з Данте називають ім’я іншого великого італійського поета - Франческо Петрарки. Данте передбачив деякі ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії був Ф.Петрарка. Він вважається засновником класичної філології в Європі, фундатором європейської лірики. Петрарка займався, поетичною творчістю, написав багато поезій італійською мовою та ряд творів на латині. "Канценьєра" (Книга пісень) – збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Головна тема "Канценьєра" – кохання поета до Лаури (це почуття поет проніс через усе життя). Їй і присвячена більшість віршів. При їх написанні Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників. Джованні Боккаччо – італійський письменник гуманіст, вчений-філолог. Він розвивався під подвійним впливом; Данте (в галузі поезії) і Петрарки (в галузі науки). Найвизначніший твір Боккаччо "Декамерон". Цим твором автор заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру. Особливість "Декамерона" – його енциклопедичність. У творі, де вміщено 100 новел, об’єднаних вступом, широко змальовуються повсякденне життя з усією різноманітністю подій і людських вчинків, багатством людських типів.

 

[ред.] Французьке Відродження

Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у всьому наслідували їх.

Великий внесок в розвиток європейської літератури епохи Відродження зробили французькі поети: П'єр Ронсар, Луїза Лабе (та Ліонська школа), Клеман Маро, Марціал Овернський.

У першій половині 16 століття провідними стають творчість прозаїка Франсуа Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів "Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа.

У другій половині 16 століття як прозаїк уславився Мішель Монтень (1533-1594), автор "Проб" ("Les Essais") — трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє(1550-1630). Розвиток французької гуманістичної літератури пов’язаний із гуртком Маргарити Наваррської, яка була сестрою короля Франциска І. Вона відзначалася всебічною освіченістю. При її дворі перебували вчені-гуманісти, художники, письменники. Тут вони знаходили матеріальну підтримку, а найважливіше – необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Маргарита Наваррська була талановитою письменницею. Вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором є прозова збірка новел "Гептамерон". Цей твір створений під значним впливом "Декамерона" Бокаччо. Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Світову літературну славу він здобув своїм романом "Гаргантюа і Пантагрюель". Форма твору – казка-сатира, запозичена письменником із народної літератури. У творі не має трагічного сприйняття світу. Всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються у план комічного, потішного. Рабле великий майстер мистецтва комічного. Він відіграв велику роль у розвитку французької та світової сатиричної літератури.

[ред.] Німецьке та Нідерландське Відродження

Відродження у Німеччині та Нідерландах припадає на кінець 15 — початок 16 століття. Найвищі досягнення Відродження у цих країнах належать образотворчому мистецтву (Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн-Молодший, Лукас Кранах та інші). Література не подарувала творів, які можна було б поставити врівень з творами італійців, Шекспіра чи Сервантеса. Окрім вже згадуваного ідеолога християнського гуманізму Еразма Роттердамського, ці літератури представлені іменами Себастьяна Бранта, анонімними "Листами темних людей" (1515), Ульріхом фон Гуттеном (1488-1523) та "народними книжками" ("Райнеке Фос Лис", 1498; "Фортунат", 1509; "Тіль Ейленшпігель", 1515; "Доктор Фаустус", 1587).

[ред.] Англійське Відродження

Час англійського Відродження — 16 та початок 17 століття. Виділяють такі періоди:

§ Передвідродження (з кінця 14 століття) — Джефрі Чосер (1340-1400), головний твір якого — збірка з 24 віршованих "Кентерберійських оповідань", написаних у дусі "Декамерона" Боккаччо.

§ Раннє Відродження (перша половина 16 століття) — Томас Мор (1478-1535), знаменитий своєю "Утопією" (1516).

§ Середнє Відродження (друга половина 16 століття) — Філіп Сідней, Едмунд Спенсер ("Королева фей"), Джон Лілі, Крістофер Марло.

§ Пізнє Відродження (на межі 16-17 століття) представлене іменем Вільяма Шекспіра (1564-1616), одного з найвидатніших письменників доби Відродження, автора сонетів, трагедій "Ромео і Джульєта", «Макбет», "Отелло", «Гамлет», "Король Лір", комедій "Приборкання норовливої", "Сон літньої ночі", «Багато галасу з нічого», історичних хронік, драм.

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість У.Шекспіра. Його літературна спадщина становить тридцять сім п’єс, дві поеми і сто п’ятдесят чотири сонети. З його іменем пов’язаний розвиток англійського театру, який у другій половині XVI ст. здобув велику популярність. Твори В.Шекспіра, зокрема "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно" пройняті утвердженням краси земного життя, благородства почуттів, кохання і дружби, осудження зла і корисливості. Знаходячись під впливом часу, він створив вражаючу картину загибелі могутнього титана Відродження. Глибоко відчуваючи ці процеси, Шекспір підбирає такі літературні образи, які демонструють цю трагедію Відродження ("Гамлет", "Отелло", "Макбет", "Король Лір").

Питання про авторство Шекспіра залишається до сьогодні дискусійним, існує думка, що його ім’ям просто користувались для підпису своїх творів інші письменники (або інший письменник). Називають імена Крістофера Марло та Френсіса Бекона.

[ред.] Іспанське і Португальське Відродження

Відродження у цих країнах припадає на 16 — початок 17 століття. Основні напрями і жанри іспанської літератури були такі:

§ ренесансна лірика, яка розвивалась під сильним впливом арабських традицій (андалузька поезія);

§ лицарський роман у прозі — дуже популярним був "Амадіс Гальський" (1508) Гарсіа Родрігеса де Монтальво;

§ шахрайський роман;

§ в окремий напрям виділяють творчість драматурга Лопе де Вега (1562-1635), автора п’єс "Собака на сіні", "Учитель танців", "Зірка Севільї", "Фуенте Овехуна" та багатьох інших;

§ творчість Сервантеса (1547-1616), автора роману «Дон Кіхот» (1605, 1615), теж складає окремий напрям.

У тісному зв’язку з іспанською розвивалась література Португалії, класиком якої вважають Луїса де Камоенса (1525-1580), автора "Луїзіади" (1572). Видатний іспанський письменник Мігель Сервантес є основоположником реалістичних традицій в національній літературі. Його твір "Дон-Кіхот" належить до числа шедеврів літератури епохи Відродження. За свідченням Сервантеса книга була задумана ним для вирішення досить скромного і, водночас, надзвичайно актуального для тодішньої Іспанії завдання – пародіювання лицарських романів, поголовне захоплення якими набуло тоді всезагального характеру. Суть образу головного героя роману – в трагічному протиріччі самосвідомості Дон-Кіхота і його життєвих можливостей. Дон-Кіхот – символ загибелі епохи Відродження, загибелі великої, титанічної особистості.

[ред.]Значення епохи Відродження

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей чаc були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності – "те, що не вмирає". Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

 

Літературна творчість

Окрім роботи над Біблією, Еразм надрукував чимало книг світського характеру, ставлячись до них радше, як до приємної розваги.

[ред.]Прислів'я

Еразм любив збирати прислів'я усіх часів і народів. Йому самому приписується фраза: «В країні сліпців людина з одним оком — зряча».

В 1500 році побачило світ перше видання «Collecteana Adagiorum» — збірки латинських і грецьких приказок. Надалі збірка багато разів перевидавалася з доповненнями й Еразмовими коментарями, що самі зосереджувалися на актуальних питаннях тодішнього життя.

Серед висловів, які запровадив у живу мову Еразм, знаходимо

§ Квапитися повільно

§ Водити за ніс

§ Це ясно навіть дитині

§ Вилупитися з одного яйця

§ Зробленого не переробиш

§ Живий труп

§ Час покаже

§ Крокодилові сльози

та багато інших

Еразму належить також вираз «скринька Пандори», що з'явився в результаті помилки -перекладаючи «Пандору» Гесіода, він переплутав «pithos» (дзбан) з «pyxis» (скринька).

[ред.]Похвала Глупоті

В 1511 році Еразм видав написану ним двома роками раніше книгу «Похвала Глупоті» (грец. Μωρίας Εγκώμιον, лат. Stultitiae Laus), яка стала найвідомішим твором автора. Книга починається з посвяти Томасу Мору, другу автора, прізвище якого асоціюється з грецьким словом «моріяс», що значить «глупота».

Мова ведеться від імені богині Глупоти, яка на всі лади вихваляється тим впливом і шаною, які вона здобула в суспільстві.

Еразмова сатира висміює усі сфери та явища тодішнього життя, включно із самим Еразмом Ротердамським, але найбільше мислитель глумиться над неправедністю та забобонністю ченців, запліснявілими доктринами.

Закінчується книга полум'яним закликом до праведності й християнських чеснот.

«Похвала Глупоті» вважається однією із найвпливовіших книг західної цивілізації й каталізатором Реформації. Вона одразу ж стала популярною, сподобалася Папі, ще за життя автора була перекладена німецькою й французькою. В новітню еру ще довго вивчалася, як зразок риторики.

В 1495 році за згодою єпископа Еразм поїхав на навчання до Паризького університету. Університети були на той час центром схоластичної науки, хоча вже почали попадати під вплив гуманізму. Еразм навчався в Парижі, Льовені, Англії й Базелі, хоча не належав твердо до жодного із цих місць. В Англії він заприятелював із провідними мислителями епохи короля Генрі VIII: Джоном Колетом, Томасом Мором, Джоном Фішером, Томасом Лінакром і Вільямом Ґросином. Певний час він викладав в Кембриджі.

Повернувшись із Англії, Еразм вирішив вдосконалити свої знання грецької мови, що дозволило б йому на глибшому рівні вивчати теологію й підготувати нове видання Біблії в перекладі Жерома. Незважаючи на хронічну нестачу грошей, Еразм зумів, наполегливо працюючи день і ніч й благаючи друзів допомогти йому книгами й грошима на вчителів, вивчити мову за три роки.

Еразм віддавав перевагу життю незалежного вченого, й свідомо намагався уникати зв'язків, які могли б обмежити його свободу думки й літературного самовираження. При житті йому нерідко пропонували почесні й вигідні посади в академічному світі, але він відмолявся, віддаючи перевагу непевним, але цілком достатнім гонорарам незалежного діяча літератури. Період з 1506 по 1509 рік він провів в Італії, частково у видавництві Альдуса Манутиса у Венеції, але його зв'язки з італійським ученим світом були все ж не такими широкими, як можна було б сподіватися.

Перебування Еразма в Льовені зробило його мішенню для критики з боку кіл, ворожих до принципів літературних реформ, яким він присвятив своє життя. Відчуваючи утиски, він знайшов притулок в Базелі, де завдяки швейцарській гостинності отримав змогу вільно висловлюватися, й де його оточували вірні друзі. Протягом довгих років він плідно співпрацював із визначним видавцем Фробеном. У Базель, до Еразма, стікалися прихильники із усіх кутків Європи.

Писати Еразм почав пізно, спочатку досконало опанувавши латину, але потім багато друкувався, висловлюючи свої міркування з приводу найактуальніших питань тогочасної філософської й релігійної проблематики. Його критика церковних установ була зумовлена не сумнівом у релігійній доктрині, чи неприязню до церковних інституцій, як таких, а радше боротьбою проти середньовікового формалізму й за лібералізацію мислення. Ця боротьба стала стрижнем Еразмового життя й надала йому цілісності. Шукаючи свободи й незаангажованості мислитель опинився в центрі європейської думки. Серед тих, із ким Еразм листувався, понад 500 найвидатніших політичних і наукових діячів епохи.

Еразм помер в 1536 році в Базелі. Традиційно вважається, що його останніми словами були «Боже милостивий» (нід. Lieve God).

 

Биография и творчество более тесно связаны у Вийона, чем у какого бы то ни было иного поэта Франции. Большинство его произведений сочинены «на случай». Таково и крупнейшее его произведение «Testament» (к которому примыкают и его мелкие вещи), представляющее синтез всех основных моментов творчества Вийона. Таковыми являются прежде всего контрастность и ирония, лирический субъективизм и крайний сенсуализм (тяготение к чувственной стороне жизни); вся поэтика Вийона построена на этих моментах, и соответственно им можно различить несколько оттенков в лирических излияниях Вийона.

Он — реалист в том смысле, что в его поэзии — большое количество бытовых образов, контрастирующих друг с другом. Ирония и пародийность лежат в основе замысла «Testament»; здесь традиционная форма «поэтического завещания» даётся в бурлескном преломлении: предметом завещания являются безделицы (в связи с его похождениями), вроде вывески кабака, кружки пива, пустого кошелька, а также баллады, вставленные в текст; эта канва прерывается более или менее обособленными лирическими отрывками (здесь сказалось влияние поэта XIII века Рютбёфа с его пародийным «Завещанием осла» (Testament de l’asne)).

Традиционная, характерная для формалистической и аллегорической поэзии XIV—XV веков баллада у Вийона также часто пародийно снижена; в виде пародии даёт он и ультранатуралистические картинки попоек, притонов Парижа, говоря от лица кутилы (баллада «Père Noé» из «Testament»), вышибалы («Ballade, de Villon et de la grosse Margot», там же) и т. п.; в эпизоде с «Прекрасной оружейницей» поэт детально описывает «увядшие прелести» и сравнивает их с былыми; наконец в «Epitaphe» реальность переходит в гротескную утрировку: говорят повешенные, тела которых гниют, глаза которых выклевали птицы, и т. п.; к этому присоединено обращение к «людям-братьям», просьба молиться за их души; стираются границы гротеска, пародии и философского размышления (последнее — особенно характерно для Вийона; оно носит чисто субъективный характер).

Свои лучшие лирические стихотворения Вийон создал в этой манере. Можно назвать знаменитую «Ballade de menus propos» («Testament»; все строки начинаются словами «je connais» — «я знаю», рефрен же — «je connais tout, fors que moi-même» — «я знаю всё, но только не себя»), балладу «Contraintes», написанную на конкурс, на заданную тему (где Вийон пустил крылатое изречение «je riz en pleurs» — «смеюсь сквозь слёзы»), «Débat du cuer et du corps de Villon» (Диалог сердца и тела), проникнутый глубоким пессимизмом, как и знаменитая «Ballade de dames du temps jadis» (Баллада о дамах былых времён, в «Testament», с рефреном «Mais où sont les neiges d’antan?» — «но где же прошлогодний снег?»). Наконец любопытна помещённая в «Testament» молитва в форме баллады от имени матери Вийона, простой, набожной женщины, создающая один из сильнейших контрастов в «Testament».

Вийон почти не выражает в своей поэзии социального протеста (за исключением эпизода с Александром Македонским в «Testament»), и социальная значимость его творчества, ультрасубъективного по своему характеру, — в картинах нищеты, порока, которых так много в его произведениях («Legs», «Testament», а также в воровских балладах).

В своей версификации Вийон строго соблюдает канон твёрдой формы стиха, закреплённый в «Поэтике» Эсташа Дешана: фиксированную строфику, метрику и рифмовку в балладах, рондо, двойных балладах, изобилующих акростихами, анафорами и другими ухищрениями.

Гаргантюа і Пантагрюель

Cатирично-філософський роман «Гаргантюа і Пантагрюель» складається з п'яти частин. Це головний твір Рабле, над яким він працював понад 20 років.

Фольклорний персонаж Гаргантюа та його пригоди були відомі з французьких народних переказів починаючи з XV ст. У 1532 році в Ліоні було видано збірку народних оповідок про пригоди Гаргантюа. Того ж року виходить друком і перша частина роману Рабле. Це видання, як і наступні, було одразу заборонене Сорбонною.

У першій книзі «Пантагрюель» (1532 р.) Рабле описує історію велетня Пантагрюеля, сина Гаргантюа: його народження, виховання та героїчні подвиги. Використовуючи фантастичну, казкову основу сюжету та стилістику лицарських романів, Рабле створив всеохопну сатиру тогочасного французького суспільства. Гумор і дотеп поєднуються в цьому творі з гуманістичними ідеями раннього Ренесансу.

Друга книга «Гаргантюа» (1534) присвячена батькові Пантагрюеля, Гаргантюа, його гуманстичному вихованню велетнем Ґранґозьє. Тут висміюються монастирські принципи виховання й сама Сорбонна зі своїм заскорузлим, ортодоксальним духом. Описується заснування утопічного монастиря Телема (Thélème), де спільно живуть чоловіки й жінки під девізом: «Роби що хочеш» («Fais ce que voudras»). Образ монастриря Телем — пародія на середньовічні монастирі, що були осідками гуманістичної еліти.

Третя (1546 р.) й четверта книги (1552 р.) присвячені мандрам Пантагрюеля та його супутника Панурга в пошуках дивовижного оракула «Dive bouteille». Калейдоскопічна зміна строкатих епізодів надає оповіді динамізму й легкості. У творі змальовують тогочасні уявлення в таких сферах знання, як астрологія, медицина та філософія. В гостросатиричній формі Рабле висміює суперечності цих уявлень та вчень.

П'ята частина (1564), за останніми дослідженнями, також належить перу Рабле. Один спритний видавець, знаючи про популярність попередніх книжок Рабле, вирішив опублікувати чернетки другої та третьої книги, які випадково потрапили йому до рук, представивши їх як заключну частину роману.

Багато епізодів роману залишаються темними й уможливлюють різноманітні тлумачення. Проте цілком промовистим є загальне гуманістичне спрямування роману, негативне ставлення Рабле до середньовічної схоластики, догматизму, заклик до духовної свободи, радості життя, віри в людське добро та гідність. Безліч анекдотів, дотепів, жартів надзвичайно пожвавлюють оповідь. Рабле демонструє невичерпну фантазію не лише сюжетів, а й словотвору, винаходячи нові, часто кумедні поняття, комбінуючи просторіччя з високим стилем, вдаючись до арготизмів та латинізмів. Своєрідність стилю Рабле зміг відтворити хіба Бальзак в своїх «Грайливих історіях» (фр. “Les Cent Contes drolatiques "), написаних під впливом «Гаргантюа й Пантагрюеля».

 

5.5. «Плеяда». Ронсар

Маніфест «Плеяди». Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Ще в 40-ві роки нові тенденції в поетичній творчості проявилися у поетів ліонської школи (Моріса Сева, Луїзи Лабе та ін.), які наслідували досвід Петрарки та італійських поетів неоплатонізму XV ст., оспівували ідеальну любов, зображували жінку як втілення найвищих доброчесностей. Ліонським поетам не властивий демократизм раннього французького гуманізму. Вони наповнювали свої твори інтелектуалізмом, надавали великого значення естетичності форми, відстоювали високий ідеальний зміст поезії.

Ліонська школа дала певний поштовх до інтенсивного розвитку гуманістичної поезії в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, пристрасно. Передовсім дю Белле виступає проти [260] латинськомовної поезії і відстоює права французької мови. З осудом він говорить про французів, які віддають перевагу латинській мові, зневажають рідну і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, гордою упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян і породить за їх прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліїв і Ціцеронів» (кн. І, гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися з їхньої волі. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають, адже «мови не виростають самі по собі, як трава, коріння і дерева, одні немічні й кволі за своєю природою, інші - здорові, могутні, здатні нести вантаж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних» (кн. І, гл. 3). Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і І пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з древніх мов. Він радить поету спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла: «корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їх винаходами, з назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві» (кн. II, гл. 11).

Багато уваги приділяється з «Захисті» обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,- це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. «Знай, читачу, тільки той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися - коротше кажучи, хто буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах» (кн. І, гл. 11).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід [261] зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів - рондо, балади, віреле, канцони - і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів - епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги, епопею, а також італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами,. надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри - фарс і мораліте - і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти придвірного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

Сформульовані в «Захисті» принципи знайшли практичне втілення в поезіях самого дю Белле та інших членів «Плеяди». Але з роками, в процесі розвитку творчості, намітився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам «Захисту», поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

П'єр де Ронсар (1524 - 1585) походить з дворянської родини. В 12 років він став пажем принців, згодом ввійшов до почту членів королівської фамілії і почту дипломатичної місії; побував у Шотландії, Англії, Фландрії, Голандії, Німеччині, Італії. У цей час Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Він сподівався висунутися на королівській службі, але через тяжку хворобу, яка спіткала його в сімнадцять років і призвела до втрати слуху, йому довелося [262] змінити свої наміри. Ронсар твердо вирішив серйозно зайнятися поетичною творчістю. В 40-ві роки він навчався у Парижі, де оволодівав грецькою мовою, вивчав античну літературу. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за [263] взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета - Баїфа, Дора й ін. Для них характерні «вченість», урочистість, ідеалізація зображуваного. Поет широко вводить у твори міфологічні образи, вдається до прийомів ораторського мистецтва, прикрашає свій стиль різноманітними тропами. Наслідування форми і образної системи древнього автора зумовило штучність піндаричних од Ронсара. І все ж слід визнати їхню цінність як першої спроби створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

В окремих віршах цієї збірки Ронсар славить інтелектуальні насолоди.

Я хочу сам три дні читати «Іліаду»,

Тож двері замикай, Корідоне тямкий,

А як порушить хто й мій тихий супокій,

Помщусь я на тобі, як за найгіршу зраду.

Служниці накажи, хай не наводить ладу,

Ви не потрібні теж - ні ти, ні хлопчик твій,

Я хочу сам три дні пожить в полоні мрій,

А там на тиждень знов порину в безум чаду.

(Переклад Ф. Скляра)

З любов'ю змальовував поет картини природи. Це звичайно конкретні місця його рідної землі -ліс, [264] річка. В зображенні природи уже в цій збірці звучить мотив, який пройде через усю поезію Ронсара - природа, даючи відчуття краси життя та її скороминучості, закликає людину насолоджуватися миттю щастя і молодістю. Характерним є вірш, надрукований у другому, поширеному виданні збірки (1553).

Ходім поглянемо, кохана,

Ми на троянду, пишну зрана,

Убрану в пурпур осяйний,

Яка у сутінь вечорову

Втрачає одіж пурпурову

й рум'янець гожий, як і твій.

О, як же мало їй простору

Судьбою дано для убору!

Краса так скоро відцвіла!

Безжальна мачуха природа:

Це дар її - непевна врода,

Що лиш до вечора жила.

Поки ще почуття тендітне,

Поки ще юність буйно квітне,

Віддай належну їй ясу: І

Рви квіти молодості, люба, '

Бо старість, як троянду, грубо

Твою понівечить красу.

(Переклад Ф. Скляра)

Збіркою «Любовних віршів» Ронсар, разом з іншими поетами, утверджував у французькій поезії любовний сонет.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і Поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші» (поширене видання), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін. Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок - сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні - сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації, обожнення образу коханої. Марія - земна, реальна жінка, проста й весела, усім своїм образом невіддільна від природи, серед якої зросла. Любовні почуття поета теплі, радісні. [265] Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках. Нерідко Ронсар малює еротичні сцени, трапляються любовні поезії жартівливого характеру, численні анакреонтичні вірші, в яких поет звичайно закликає насолоджуватись молодістю, адже час швидкоплинний і краса скороминуща.

Вірші Ронсара другої половини 50-х років відзначаються критичними тенденціями. В них висловлюється неприязне ставлення до королівського двору, засуджуються пороки двірського середовища - жадібне прагнення до розкоші, честолюбність, лицемірство, брудна жага накопичення багатства. Суєтному двору протиставляється простота сільського життя на лоні природи. Наприклад, у «Елегії кардиналу де Шатійону» поет пише:

Щасливий той, хто йде у полі по дорозі

Де ні сенатора в червоній пишній тозі,

Ні принців, ні вельмож, ні владних королів,

Ні двору, де обман усіх і все повив.

Нещасний служнику, іди і падай в ноги,

За волю продану вимолюй чин убогий!

А вільному мені - миліший у сто крат

Мій вирощений хліб і виплеканий сад,

Приємніш до струмка припасти днем пекучим

І милуватись рим вибагливим співзвуччям

Пустотливих камен вислухувати спів,

Любіше зустрічать увечері биків,

Дивитись, як спішать, вистрибують ягнята,

І з ранку до смерку миліш мені орати,

Ніж серце суєті безплідній віддавать,

Служивши королю, свободу продавать.

(Переклад Ф. Скляра)

В умовах поглиблення протиріч французької дійсності напередодні релігійних воєн такі вірші набували політичного звучання.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став двірським поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем. Поет вболіває за країну, він страждає від того, що «діти» Франції розривають її, що «брат іде на брата», «син проти батька», ремісник змушений покинути свою справу, пастух - своїх овець, купець - свою торгівлю. Будучи прибічником партії католиків, Ронсар неприязно ставиться до гугенотів, вбачає причину лиха в їхній діяльності, звинувачує їх у тому, що вони перші почали смуту і привели в країну інтервентів. У своїх поезіях він [266] закликає до покарання гугенотів, зображує їх у сатиричному плані. Разом з тим Ронсар позбавлений католицького фанатизму. В його віршах критикується розбещеність католицьких церковнослужителів, звучить заклик до примирення партій, єдності й порядку в країні. Поет звертається до коронованих осіб і застерігає їх від жорстокості, зокрема у вірші «Повчальне слово до короля Кар-ла IX» він умовляє короля бути доброчесним, справедливим і терплячим.

Однак ідеали Ронсара та його критика позбавлені радикалізму й дієвого, войовничого характеру, в чому і проявляється обмеженість гуманізму поета. Можливо, він і сам розумів неспроможність своїх ідеалів, бо після 4563 р. відійшов від політичної боротьби, все менше бував при дворі. Усамітнившись, Ронсар розпочав працю над епічною поемою «Франсіада» за зразком творів Гомера і Вергілія.' Вона була задумана як велика національна епопея, в 24 піснях. За її основу взята відома легенда | про сина Ректора Франка, який нібито урятувався після загибелі Трої, оселився у Франції і поклав початок історії французьких королів.

Поема виходила штучною і сухою, не набувала ні за сюжетом, ні за формою народного характеру, усім своїм духом була чужорідна атмосфері французької дійсності доби релігійних воєн. Ронсар написав усього чотири пісні. Вони вийшли в світ через три тижні після Варфоломіївської ночі, не викликавши інтересу. Сам Ронсар, безмірно вражений страшними подіями, залишився байдужим по публікації і більше не повернувся до праці над поемою.

Крім «Франсіади», у другій половині 60-х років Ронсар писав ліричні вірші, в яких досить широко розробляв свою улюблену тему - тему природи і поезії.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу - цикл любовних сонетів «До Єлени». Створені вони на основі любовного захоплення, пережитого уже немолодим поетом, Єленою де Сюржер. Для цих поезій характерний елегійний тон. Особливо виразно звучить у них давній мот