ÂÛ. Просторове значення міг мати орудний відмінок.Наприклад: ÂÕÎÄÿÒÚ Â ÃÎÐÎÄÚ ÎÄÍÈÌÈ ÂÎÐÎÒÛ. Своєрідним було функціонуваннязнахідного й давального відмінків на позначення напрямку певної дії:
ÏÎÄÑÒÓÏÈËÈ ÊÎÍÑÒÅÍÒÈÍÚ ÃÐÀÄÚ; ÏÎÈÄÅ ÏÅÐÅÿÑËÀÂËÞ. Для давнього
синтаксису типове вживання безприйменникових форм місцевого відмінка для вираження обставинного значення: ±ÐÎÑËÀÂÓ ÆÅ ÑÓÙÞ
ÍÎÂHÃÎÐÎÄH. ÂHÑÒÜ ÏÐÈÄÅ ~ÌÎÓ.
Співвідношення іменних (коротких) прикметників і займеннико-вих (повних) було не таким у давньоруській мові, як у сучасній укра-їнській. Іменні прикметники виступали не тільки в ролі іменної частини складеного іменного присудка, але й у функції означення. Розвиток займенникових форм прикметника привів до того, що ці форми з часом витіснили іменні прикметники в ролі означень. Іменні прикметники збереглися найчастіше у функції частини складеного присудка, хоча в цій самій ролі могли вживатися й повні прикмет-ники.
Ступені порівняння прикметників в українській мові втратили словозмінні форми та почали виступати у функції обставинних слів при дієсловах, де не могло бути узгодження.
У системі дієслова дуже рано відбулася втрата зв’ язки є у формах 3-ї особи перфекта. Це теж пояснюється синтаксичними причинами – наявністю підмета, іменного слова, які вказували на суб’єкт мовлення.
Утворення на ґрунті дієприкметників такої дієслівної форми, як дієприслівник, перетворення змінюваного слова в незмінюване пов’ язане із синтаксичним процесом – відривом дієприкметника від іменника, при якому дієприкметник виступав у ролі означення, і розвитком залежності від присудка, коли відпадала потреба у відмі-нюванні слова.
Просте речення
Найдавніші пам’ ятки активно представляють прості односкладні й двоскладні речення різних типів.
Так, можна виділити кілька типів односкладних речень. Існували, зокрема, означено-особові речення, у яких головний член речення, виражений дієсловом, указував на суб’ єкта дії – 1 або 2 особу.
У неозначено-особових реченнях головний член речення найчас-тіше виражений дієсловом 3-ї особи множини теперішнього чи про-стого майбутнього часів.
Рідше в ролі головного члена речення вживаються дієслова мину-лого часу.
Серед існуючих різновидів односкладних речень найбільш поши-реними в давньоруських пам’ ятках були безособові речення, хоча їхні функції, порівняно із сучасною українською мовою, послаблені.
Безособові речення, а точніше безособові дієслова в односклад-них реченнях названого типу, позначали явища природи: È ÏÎÂÅËH
ÎËÜÃÀ, ÿÊÎ ÑÌÅÐ÷ÅÑÿ, ÏÓÑÒÈÒÈ ÃÎËÓÁÈ È ÂÎÐÎÁÜÈ,психічні процеси,
фізичні стани людини: ÌÍH Ñ# ÍÅ ÌÎÆÅÒÑ#. Досить уживаними були односкладні речення, які вказували на можливість/неможливість чи необхідність виконання певної дії. У таких реченнях використову-
валися предикативні слова ËÜÇH, ÍÅËÜÇH, ÍÅËÜÃÀ, ÍÅÌÎ÷ÜÍÎ, ÍÀÄÎÁH, ÍÅ ÍÀÄÎÁH і под: ÍÅ ÁÿØÅ ËÜÇH ÊÎÍÿ ÍÀÏÎÈÒÈ ÍÀ ËÛÁÅÄÈ ÏÅ÷ÅÍHÇÈ.
При безособовому дієслові міг стояти додаток в орудному відмін-ку, який означав знаряддя дії. Широко вживалися безособові речення із запереченням при дієслові: ÒÓ ÊÐÎÂÀÂÎÃÎ ÂÈÍÀ ÍÅ ÄÎÑÒÀ. Активно використовувалися в найдавніших писемних пам’ ятках безособові речення, у яких присудок був виражений короткою формою пасив-ного дієприкметника з дієсловом-зв’ язкою бути або без неї: À ÑÈÖÅÈ ÐÀÒÈ ÍÅ ÑËÛØÀÍÎ. Рідшевживаними були продуктивні в сучаснійукраїнській мові безособові речення, у яких присудок виражений короткою формою пасивного дієприкметника з додатком у формі орудного відмінка.
У давніх пам’ ятках, особливо ділового змісту, використовувалися інфінітивні речення. При інфінітивах у такого типу реченнях нерідко вживався давальний відмінок назви особи, яка повинна була виконати певну дію, хоча міг і не використовуватися давальний відмінок
суб’ єкта дії: Â ÌÓÒÍÎÉ ÂÎÄH ÍÅ ÂÈÄHÒÈ ÄÍÀ, ÒÀÊÎ È Â ÍÅÂHÑÒÈ ÍÅ
ÓÇÐÈÒÈ ÏÐÀÂÄÛ È ÄÎÁÐÀ.
Порівняно з іншими типами односкладних речень рідше вико-ристовувалися називні речення. Вони могли на початку текстів діло-вого змісту вживатися як привітання чи побажання. Цей тип синтак-сичних одиниць складають заголовки: ÏÐÀÂÜÄÀ ÐÎÓÑÜÑÊÀÿ.
Із розвитком мови всі різновиди односкладних речень активізу-ють своє вживання, урізноманітнюються їхні структурно-семантичні типи.
Загалом у мові наших давніх предків використовувалися ті ж типи вираження підмета, що й у сучасній мові, за незначними винятками.
Найчастіше в ролі підмета вживався іменник у називному відмін-
ку: ÒÚÃÄÀ ÂÚÑÒÓÏÈ ÈÃÎÐÜ ÊÍÿÇÜ ÂÚ ÇËÀÒÚ ÑÒÐÅÌÅÍÜ È ÏÎHÕÀ ÏÎ ÷ÈÑÒÎÌÓ ÏÎËÞ; Î ÑÅÌÚ ÁÎ ÓÂHÄÀÕÎÌÚ, ÿÊÎ ÏÐÈ ÑÅÌÚ ÖÀÐÈ ÏÐÈÕÎÄÈØÀ
ÐÓÑÜ ÍÀ ÖÀÐÜÃÎÐÎÄH. Поширеним було використання кличного від-мінка в ролі підмета, що зовсім не властиве сучасній українській мові. Правда, у фольклорі знаходимо такі способи вираження голов-
ного члена речення: Кучерявий дубе на яр похилився.
Підметом могли виступати також субстантивовані частини мови
– прикметники й дієприкметники, числівники тощо: ÒÓÐÀ 2 Ìÿ
ÌÅÒÀËÀ ÍÀ ÐÎÇHÕ È Ñ ÊÎÍÅÌÚ, ÎËÅÍÜ Ìÿ ÎÄÈÍÚ ÁÎËÚ, À 2 ËÎÑÈ, ÎÄÈÍÚ
ÍÎÃÀÌÈ ÒÎÏÒÀËÚ, À ÄÐÓÃÛÉ ÐÎÃÎÌÀ ÁÎËÚ.
Рідше вживалися у функції підмета особові займенники 1-ї та 2-ї особи: ÒÀÊÎ È ÀÇÚ ÂÑHÌÚ ÎÁÈÄÈÌÚ ÅÑÌÜ. Відносно обмежене вжи-вання такого типу підмета пояснюється тим, що показником особи – виконавця дії були дієслівні закінчення, хоча в тих випадках, коли одна особа протиставлялась іншій, коли логічно в реченні підкреслю-валась 1 чи 2 особа як виконавець дії, ці займенники вживались
активніше: ÈÆÅ ËÈ ÍÅ ÏÎÈÄÅØÈ Ñ ÍÀÌÈ, ÒÎ ÌÛ ÑÎÁH ÁÎÓÄÅÌÚ, À ÒÛ
ÑÎÁH. Пам’ятки засвідчують використання особових займенників1 особи як своєрідних мовних кліше ділового стилю: ÌÛ ÂÅËÈÊÈÉ
ÊÍÿÇÜ ÑÂÎÅÞ ÂÎËÅÞ Ó÷ÈÍÈËÈ.
Особові займенники 3-ї особи, що вказували на іменник поперед-нього речення в підметовій функції, почали вживатися дещо пізніше:
ÎÍÚ ÆÅ ÐÅ÷Å ÈÌÚ.
У ролі підмета могли використовуватися займенники інших се-
мантичних розрядів: È ÀÙÅ ÊÒÎ ÓÌÐÿØÅ, ÒÂÎÐÿÕÓ ÒÐÈÇÍÓ ÍÀÄÚ ÍÈÌÚ.
Траплялося й використання словосполучень різного типу в ролі
складеного підмета: ÑÅ ÁÎ ÄÂÀ ÑÎÊÎËÀ ÑËHÒHÑÒÀ ÑÚ ÎÒÍÿ ÇËÀÒÀ ÑÒÎËÀ.
Простий присудок, як і в сучасній українській мові, у писемних джерелах давньоруського періоду виражався особовою формою діє-слова дійсного, умовного чи наказового способів: ÒHËÎ ÊÐÅÏÈÒÑÿ
ÆÈËÀÌÈ À ÌÛ ÊÍÿÆÅ ÒÂÎÅÞ ÄÅÐÆÀÂÎÞ.
У формах перфекта, плюсквамперфекта й майбутнього складе-ного часу показником особи-виконавця дії було допоміжне дієслово:
 ÒÎ ÆÅ ÂÐÅÌÿ ÁÿØÅ ÏÐÈØÅËÚ ÑËÀÂÿÒÀ ÈÑ ÊÛÅÂÀ Ê ÂÎËÎÄÈÌÅÐÓ.
Специфічне для давньоукраїнської мови вживання дієприкметни-ка в ролі простого присудка. Дієприкметник-присудок виконував
другорядну роль при головному присудкові – дієслові: À ÒÀ ÂÑÿ
ÑÒÂÎÐÈÂÚ ÐÅ÷Å ÈÃÎÐÜ ÍÅÄÎÑÒÎÈÍÎ ÌÈ ÁÿØÅÒÜ ÆÈÒÈ. Синтаксична
роль такого дієприкметника підкреслювалась уживанням сполучників À, ³, ÄÀ, ÍÎ, які пов’язували головний присудок із другорядним:
È ÊÍÿÇÿ ÐÿÇÀÍÜÑÊÎÃÎ ÊÎÑÒÿÍÒÈÍÀ ÍHÊÀÊÎÞ ÕÈÒÐÎÑÒÜÞ ÿËÚ È
ÏÐÈÂÅÄÚ ÍÀ ÌÎÑÊÂÓ.
Дуже рано такі дієприкметникові присудки все тісніше пов’ я-зуються із головним присудком, утрачають форми узгодження з під-метом і перетворюються в нову граматичну категорію – дієпри-слівник.
Складені присудки були досить поширеними в давньоруській мові. До їхнього складу входили різні іменні слова: іменники, при-кметники, дієприкметники, займенники, числівники. Найчастіше імен-ною частиною складеного присудка виступали іменники: ËHÍÎÑÒÜ ÁÎ ÂÑÅÌÓ ÌÀÒÈ; ÒÛ ÍÀØÜ ÊÍÿÇÜ. Дієслівна зв’язка в таких присудкахмогла бути відсутня (див. попередні приклади), хоча спостерігалися й
випадки її вживання: ÊÐÅÑÒÚ ÅÑÒÜ ÃËÀÂÀ ÖÅÐÊÂÈ; ÒÛ ÌÈ ÅÑÈ ÑÛÍÚ.
Іменник як частина складеного іменного присудка вживався в минулому в називному відмінку не тільки при дієслові-зв’ язці в теперішньому часі, але й при зв’ язці, що стояла в минулому або в майбутньому часі: ÊÈÉ ÅÑÒÜ ÏÅÐÅÂÎÇÍÈÊÚ ÁÛËÚ. Орудний відмінок у таких формах з’ являється трохи пізніше: Ó ßÐÎÏÎËÊÀ ÆÅ ÆÅÍÀ
ÃÐÅÊÈÍÈ ÁH, È ÁÿØÅ ÁÛËÀ ÷ÅÐÍÈÖÅÞ.
Прикметник також уживався у складі присудка в називному від-мінку, як правило, в іменній формі. При ньому іноді могло вживатися
дієслово-зв’ язка: ÀÙÅ ÅÑÌÈ ÍÀ ÐÀÒÈ ÍÅ ÂÅËÌÛ ÕÐÀÁÐÚ; ÑËÀÄÊÀ ÑÓÒÜ
ÑËÎÂÅÑÀ ÒÂÎÿ. Займенникова форма прикметника–частини складе-ного присудка – використовується рідше.
Пасивні дієприкметники часто входили (за матеріалами давньо-руських пам’ яток) до складу присудка: ÐÓÖH ÒÂÎÈ ÈÑÏÎËÍÅÍÈ ÿÊÎ ÎÒ
ÇËÀÒÀ ÀÐÀÂÈÈÑÊÀ; ×ÐÚÍÀ ÇÅÌËÿ ÏÎÄÚ ÊÎÏÛÒÛ ÊÎÑÒÜÌÈ ÁÛËÀ ÏÎÑHÿÍÀ,
À ÊÐÎÂÈÞ ÏÎËÜÿÍÀ. У цій самій функції використовувалися й активні
дієприкметники: È ÅÑÒÜ ÖÅÐÊÈ ÒÀ ÑÒÎÿÙÈ Â ÊÎÐÑÓÍÈ ÃÐÀÄH. Доля
активних дієприкметників, особливо таких, що мали іменну форму, була своєрідною. Активні нечленні дієприкметники-присудки зміни-лися у власне дієслова, тим самим набувши статусу простих дієслів-них присудків.
До складу присудків входили й займенники: ÑÅ ÌÎÅ, À ÒÎ ÌÎÅ ÆÅ.
ËÞÁÎÂÜ ÂÅËÈÊÓ |
Числівники рідко використовувалися як частини складених при-судків, хоча спорадично спостерігається таке їх уживання в преди-
кативній функції: À ÍÛÍH ÄÂÀ ÖÀÐÈ ÅÑÌÎ Ç ÁÐÀÒÎÌ ÌÎÈÌÚ.
Досить часто використовувалися як компоненти складених при-судків предикативні прислівники: ÍÅ ÁÿØÅ ËÜÇH ÊÎÍÿ ÍÀÏÎÈÒÈ.
Давнє узгодження підмета й присудка відрізнялося від граматич-ної координації головних членів речення в сучасній українській мові. Особливо виразно давня синтаксична специфіка виявлялася, коли присудок уживався при підметові – збірному іменникові.
У сучасній українській мові при підметові – іменникові зі збірним значенням присудок підпорядковується загальним нормам узгоджен-ня, тобто ставиться в однині, відповідно до граматичних параметрів підмета.
У давньоруській мові при словах зі збірним значенням присудок набував форми множини, тобто відбувалося не граматичне узгоджен-
ня, як у сучасній мові, а логіко-семантичне: ÐÅÊÎØÀ ÄÐÓÆÈÍÀ ÈÃÎÐÅÂÈ. Означення при збірних іменниках стояли в однині.
У сучасній українській мові при підметах − збірних іменниках − присудок завжди стоїть у формі однини.
Як і в сучасній українській мові, у мові найдавніших східносло-в’ янських пам’ яток уживаються речення, поширені другорядними членами.
Додатки виражались іменниками чи іменними частинами мови, що стояли в непрямих відмінках – родовому: ÍÅ ÑÚÑÒÀÂÈÒÜ ÁÎ Ñÿ
ÊÎÐÀÁËÜ ÁÅÇ ÃÂÎÇÄÈÈ;давальному: ...ÄÀ ÏÈØÞÒ Ê ÂÅËÈÊÎÌÓ ÊÍÿÇÞ ÍÀØÅÌÓ;знахідному: ÈÌÿÕÓ ÁÎ ÎÁÛ÷ÀÈ ÑÂÎÈ È ÇÀÊÎÍÚ ÎÒÅÖÜ ÑÂÎÈÕÜ;орудному: ÇËÀÒÎÌ ÁÎ ÌÓÆÅÈ ÄÎÁÐÈÕÜ ÍÅ ÄÎÁÓÄÅØÜ; місцевому: Î
ÍÅÌ ÆÅ ÏÐÅÆÅ ÑÊÀÇÀÕÎÌ.
Означення найчастіше були виражені прикметниками (як іменни-ми, так і займенниковими), а також іншими частинами мови, що
змінювалися за родами, числами й відмінками: È
ÑÒÂÎÐÈÕÎÌÚ; ÑÿÄÅÒ ÀÊÛ ÃÎÐËÈÖÀ ÍÀ ÑÓÑH ÄÐÅÂH; ÏÐÈØÅÄØÅ ÎÒÚ ÂÎÑÒÎÊÀ È ÓÑÒÐÅÌÈØÀÑÿ ÷ÅÐÅÇ ÃÎÐÛ ÂÅËÈÊÈÿ; ×ÅÌÓ, ÃÎÑÏÎÄÈÍÅ, ÏÐÎÑÒÐÅ ÃÎÐÿ÷ÓÞ ÑÂÎÞ ËÓ÷Ó ÍÀ ËÀÄH ÂÎÈ?; È ÐÅ÷Å ÈÃÎÐÜ ÊÚ ÄÐÓÆÈÍH ÑÂÎÅÈ; ÏÎÌÍÿØÅÒÜ ÁÎ, ÐÅ÷Å, ÏÜÐÂÛÕÚ ÂÐÅÌÅÍÚ ÓÑÎÁÈÖH.
У ролі обставин виступали в давнину прислівники, а також поєд-нання повнозначних слів, які перебували на межі переходу до при-слівникових словосполучень чи прислівників складної словотвірної
будови: ÒÎÃÄÀ ÂÐÀÍÈ ÍÅ ÃÐÀÀÕÓÒÜ; ÇÅÌËÿ ÒÓÒÍÅÒÜ, ÐÅÊÛ ÌÓÒÍÎ
ÒÅÊÓÒÜ; ÅÃÎ ÄÎËÎÂÜ ÇÜÂÜÐÃËÈ; ÑHÄËÀÈ ÁÐÀÒÅ ÑÂÎÈ ÁÐÚÇÛÅ ÊÎÌÎÍÈ
À ÌÎÈ ÒÈ ÃÎÒÎÂÈ ÎÑHÄËÀÍÈ Ó ÊÓÐÜÑÊÀ ÍÀÏÅÐÅÄÈ; ÏÅÒÐÀ. ÏÐÈÁÈÒÎÃÎ
ÍÀ ÊÐÑÒH ÃÎÐHÍÎÆÜ. ÇÀÂHÑÈËÈ.
Цю синтаксичну функцію виконували іменники в різних відмін-кових формах із використанням прийменників або без них: ÕÎÙÞ ÁÎ
ÐÅ÷Å ÊÎÏÈÅ ÏÐÈËÎÌÈÒÈ ÊÎÍÅÖÜ ÏÎËÿ ÏÎËÎÂÅÖÊÀÃÎ ÑÚ ÂÀÌÈ ÐÓÑÈÖÈ; ÈÄÅ ÎËÅÃÚ ÍÀ ÃÐÅÊÛ, ÈÃÎÐÿ ÎÑÒÀÂÈ ÊÈÅÂH.
Специфічною ознакою праслов’ янського синтаксису (і ці особли-вості відбиті пам’ ятками) була наявність у структурі речень подвій-них відмінків. Дуже поширеним, наприклад, був подвійний (за іншою термінологією – другий) знахідний відмінок. Перший знахідний від-мінок безпосередньо залежав від дієслова й позначав прямий об’ єкт, а другий знахідний відмінок, що залежав і від дієслова, і від першого знахідного, виражав ознаку чи функцію предмета, названого першим
знахідним відмінком: ...È ÍÀÐÅÊ Ìÿ ÑÒÀÐÅÈØÈÍÓ ÑÎÁÅ.
У функції другого знахідного відмінка вживались іменні при-кметники й дієприкметники: ÂÈÄHØÀ ÈÃÎÐÿ ËÅÆÀÙÀ. При окремих дієсловах (так званих дієсловах призначення типу поставити,поса-дити, положити та под.)міг уживатись орудний предикативний:
...ÏÎÑÒÀÂÈØÀ ÔÅÎÊÒÈÑÒÀ ÅÏÈÑÊÎÏÎÌÜ. Така функція цього відмінка
активізувалася в наступні періоди розвитку мови.
Заміна другого знахідного орудним предикативним пов’ язана з поступовим розширенням уживання займенникових форм прикмет-ників.
Подвійний знахідний при дієсловах із запереченням змінюється в