Костел Успення Діви Марії у Білому Камені

Культурно-пізнавальний тур

 

Детальна програма:

Програма:

Дводенний маршрут: Львів– Підкамінь – Золочів – Білий Камінь – Буськ-Жовква –Воля-Висоцька-Львів

Вид: культурно-пізнавальний

Тривалість: 2 дні (1 ніч)

Кількість туристів: 10 осіб

Шлях: 289 км

Вартість туру на одну особу: грн

Детальна програма:

Перший день

09:30-Зустріч групи біля ц.св.Юри.

10:00- Виїзд зі Львова.

11:30-Екскурсія в с. Підкамінь(Вознесенський костел)

13:00-Золочів.Оглядова екскурсія.

14:00-Обід.

16:00-Білий Камінь(костел Діви Марії).

17:30-поселення в готелі.

18:30-вечеря в ресторані готелю, вільний час.

Другий день

09:00-Сніданок

10:30-с.Буськ. Оглядова екскурсія.

12:00- Оглядова екскурсія в м. Жовква (замок, Ринкова площа, костел св. Лаврентія, укріплення та ворота ХVІ – ХVІІ ст., ратуша,Домініканський монастир ХVІІ ст.)

Обід у м. Жовква.

16:00-Оглядова екскурсія в с. Воля-Висоцька(дерев'яна церква св. Миколая).

18:00- Приїзд до Львова

Підкамінь

Підка́мінь — селище міського типу Бродівского району Львівської області, Україна. Розташоване на мальовничому узгір’ї посеред височин Волино-Подільського пограниччя. Територія Підкамінського ключа знаходиться в межах Вороняцького і Кременецького кряжів, які, простягаючись із заходу на схід, нагадують гірський хребет з висотами, що перевищують 400 м над рівнем моря. На південь від Підкаменя височить горбогірне пасмо Подільських Товтр, прозваних в народі Медоборами. Саме ж селище знаходиться безпосередньо на стику цих височин.

З 1464 р. в Підкамені вперше згадується монастир, який з 1612 р. по 1695 р. розширюється, будується укріплений Вознесенський костел, обнесений фортечними, а згодом і бастіонними укріпленнями. В будівництвах цього монастиря брали участь відомі архітектори П. Гижицький та Христіан Дальке. З часом виник цілий комплекс унікальних споруд: монастиря, фортеці, бастіонів, печер та козацького кладовища. Протягом двох годин ми оглядаємо дивовижні споруди.

Монастир вибудований з цегли та каменю. Тринавний, потинькований, зального типу, центральна нава вища за бічні, трансепт — відсутній. До бічних сторін вівтарної частини монастиря прибудовані двоярусні каплиці, криті куполами.

У 1708 р. до головного фасаду монастиря прибудували чотирикутну вежу. У 1713 р. монастир сплатив гроші за створення та запровадження годинника (куранти) на вежі монастиря (майстер А. Загайський). Роком раніше майстер С. Дроздович на протилежному боці даху створив сигнатурку.

У 1760 р. впритул до абсиди побудували одноповерховий ораторіум (арх. Д. Терлецький.) Монастир роками прикрашали скульптурами та фресками.

У 1761 р. за проектом архітектора П. Гижицького створено бароковий дах вежі монастиря. Вежа чотирикутка за поземним планом, у п'ять ярусів, кути декоровані пілястрами, дах четвертого ярусу — скульптурами.

Сучасні оборонні мури почали зводити з 1702 р. Кам'яні, частково поруйновані, вежі заокруглені, двоярусні. Одна з веж зберігла дах-шатро. В середині західного муру — в'їздна брама, в замковому камені — дата — 1704 р.

Золочів

Час заснування Золочева і походження назви загубилися у віках. У часи давньоруського Пліснеська (15 км від Золочева) на місці Золочева існувало легендарне Радече, яке було зруйновано внаслідок ворожих набігів на початку XIII ст. Жителі, які залишилися живими, поховалися у навколишніх болотах. Там вони будували житло, пересувалися ж, прокладаючи шлях за допомогою вбитих у болото дубових палей. Так починався нинішній Золочів. На початку XX ст. у місті прокладали водопровід і знайшли оті давні «стежки», законсервовані у торфовищі.

Перша письмова згадка про місто, знайдена у архівних документах останнім часом — 1423 рік. Тоді Золочів перейшов від Кердеїв (відомий у Галичині рід) до Яна Менжика. У 1427 році, у часи боярського правління, за Золочів велась судова суперечка у родині Щечонів. З тих часів залишився у місті так званий Золочівський двір — будинок власника міста, вимуруваний з каменю, котрий більше відомий як будинок убогих XVII ст. Саме тоді двір був переданий парафіяльному костелові для опіки над убогими.

У XV—XVI століттях Золочів живе традиційним міським життям. Впродовж цього історичного періоду місто успішно розвивається, і незважаючи на численні татарські набіги. Золочів був оточений валом і ровом, додатково захищений фортецею на пагорбі. У 1523 році місто отримує Маґдебурзьке право. Зручне розташування сприяє розвитку торгівлі і ремесел. Справжнім золотим часом для Золочева було XVII — початок XVIII століття — за родини Собеських у місті будується новий замок, закладаються монастирі, церкви. В той час у Золочеві були дві українські церкви, парафіяльний костел, вірменська церква, три монастирі — два латинського обряду і монастир отців Василіан.

Час вніс свої корективи в історичне обличчя Золочева. Від давнини ще залишилася церква Святого Миколая на лінії колишніх оборонних валів, з кінця XVI ст., зі слідами оборонної архітектури, старим хрестом біля храму, встановленим на місці вівтаря попередньої церкви. Церква Святого Миколая заслуговує особливої уваги. Перебудова XVIII ст. залишила основу XVI ст., але в інтер'єрі з'явився іконостас традиційної тогочасної роботи львівських майстрів, з поєднанням різьблення, скульптури і живопису, а також оригінальним розп'яттям, що стоїть на земній кулі з прикутими до нього Адамом і Євою. Іконостас, фундований канівським старостою Миколою Потоцьким, був майже повністю знищений у радянські часи, а у 2002—2003 роках відтворений з поєднанням старих фрагментів. Цікавим є також відреставрований у 2000 році настінний розпис церкви початку XX ст., автором якого є львівський художник Модест Сосенко, представник неовізантійської течії в українському мистецтві, стипендіат митрополита Андрея Шептицького. За радянської доби у церкві Святого Миколая був атеїстичний музей.

З 1772 року Золочів — у складі Австрійської імперії. Австрійський уряд закриває два монастирі латинського обряду. Один з них, піярський, віддають під церкву українській громаді. Саме тоді відбувається обмін між українською і польською громадами (дійсний і понині). Колишній парафіяльний костел стає українською церквою, а монастирський — парафіяльним костелом. Ці дві сакральні споруди, зведені майже поруч, з різницею у часі майже в століття, з яскравими ознаками ренесансу — церква і бароко-костел, додають особливого шарму обличчю міста, що посилюється боєм годинника на вежі костелу.

Василіанський монастир у Золочеві був закладений ще у 1569 році. Нинішній монастирський комплекс — один з найцікавіших серед монастирів XIX- кінця XX ст. Уваги заслуговує копія чудотворної ікони Підгорецької Божої Матері (XVIII ст.), передана у монастир вже після реставрації.

За австрійських часів на місці колишніх оборонних валів закладаються так звані «спацери» — прогулянкові сквери. У Кракові такі називають планти, подібні сквери є й у Відні та Львові.

Зручне розташування Золочева — на трасі між Львовом і Тернополем, залізниця з 1871 року, мальовнича околиця, містечко Сасів за 10 км від Золочева з відомими на всю Австро-Угорщину водолікарнями, де зупинявся навіть імператор Франц-Йосиф, сприяли розвитку новочасного міста. Золочів набуває рис міста емеритів. Сюди на постійне проживання ідуть заможні люди з великих міст. Будинки, збудовані у давнину, і досі вражають своєю красою і неповторністю. Та й місто і понині зберігає той неповторний образ кінця XIX — початку XX ст., особливо його стара частина, що вціліла у воєнні лихоліття XX ст. поки що не дуже осучаснена.

Має Золочів і свій некрополь — старий міський цвинтар, де, зокрема, можна знайти поховання кінця XVIII — початку XIX ст. Тут по-особливому відчувається правда буття. Поруч знаходяться могили непримиренних за життя: комплекс поховань січових стрільців (22 могили), мавзолей польських повстанців — учасників бойових дій 1918—1920 років, поховання радянських воїнів і 78 могил німецьких військовополонених. Є поховання вояків УПА і пам'ятник на могилі понад 600 чоловік, замучених НКВС у червні 1941 року у замку-в'язниці. Тут у лабіринтах старих поховань можна зустріти замріяного і сумного ангела, статую скорботної Божої Матері, роботи італійських майстрів ХІХст., так званий «народний примітив» — роботи місцеви майстрів. Тут за іменами і датами життя можна читати історію Золочева й околиць кінця XIX—XX століття.

Костел Успення Діви Марії у Білому Камені

Неможливо залишити без уваги ще одну історичну та культурну пам’ятку на Золочівщині – це костел у Білому камені. Костел споруджено у 1613 році князем Юрієм Вишневецьким та його дружиною Теодорою. П’ять років після цього князь помер, не залишивши потомства чоловічої статі. Його брат Михаїл появлявся у Білому Камені рідко. Лише син Михаїла – Єремія бував тут частіше. Разом з дружиною Гризельдою Замойською у 1640 році він збільшив парафію, що була у костелі і дав гроші на упорядкування і удосконалення споруди. Парафія була великою, адже до неї належало ще 6 сіл: Белзець, Черемошня, Почапи, Скварява, Ушня, Жуличі, а пізніше ще й Бужок. Внаслідок ураїнсько-польської війни 1648-1657 рр., а також нападів турків, татарів у 1667, 1672, 1675 роках, костел, як і все інше в містечку, дуже постраждав. Реконструкція відбулася у 1737 році, і ця дата стоїть на порталі західного фасаду. Костел декоровано в стилі Бароко і він уподібнюється до сучасного вигляду. У 1766 році знову відновлений і розширений: до апсиди зпівночі було прибудовано захристію. В 1910-х рр. будівлю знову було оновлено, інтер’єр прикрашено настінними розписами.

В роки ІІ світової війни костел був дуже пошкоджений. Після війни костел було закрито, а поляки виїхали захопивши з собою найцінніші речі. Скульптури та інші мистецькі твори опинилися у Львівських музеях: картинні галереї, історичному музеї. Величезний орган, який неможливо було вивезти і він залишився в костелі, було знищено більшовиками.

У 1941-44 рр. німці на території костьолу заховали великі склади зброї і боєприпасів, на котрі потім випадково натикалися місцеві жителі і навіть школярі. Було знайдено 3 сховки зброї, останній у 1969 році.

У післявоєнні роки культову будівлю використовували як зернову комору. На костьольній території стояли склади міндобрив, гаражі.

У 1963 році костел Успення Діви Марії в Білому Камені став пам’яткою архітектури, отримавши охоронний № 430.

9 квітня1975 року обласна комісія констатувала технічний стан костьолу не вельми приємними фактами. Тому було здійснено реставрацію Львівською обласною науково-реставраційною виробничою майстернею. В процесі реставрації у 1977-1982 рр. (Архітектор І. Піхурко) розібрано прибудову, відновлено декор, прибито арочні отвори в огорожі, в них вставлено металеві решітки. Та найбільше ремонтно-реставраційних робіт проведено на даху. В інтер’єрі сильно знищені розписи було замальовано білим вапном, встановлено парове опалення. Проведено благоустрій території.

Так пам’ятку архітектури було пристосовано до філіалу Львівської картинної галереї. Виставочний зал тут булор відкрито у кінці грудня 1882 року.

Згодом Білий Камінь було внесено до туристичного маршруту по історичних, архітектурних та культурних пам’ятках Львівщини. За 14 років існування тут виставочного залу його відвідали багато зарубіжних делегацій.

Проте у червні 1996 року виставочний зал було закрито. Будівля ніяк не використовується і поволі нищиться. Проте старовинний костел разом з ажурною арочною огорожею і далі залишається яскравим твором, в якому переплелися риси архітектури ренесансу і бароко.

 

 

Готель «Білий камінь»

Красивий двоповерховий сімейний котедж садиби «Білий камінь» розміщений неподалік від центру, в 50-ти метрах від головної дороги. Недалеко протікає річка. А у самому котеджі на Вас чекають затишні кімнати та привітні господарі. На подвір’ї є місце для 5-ти автомобілів.

На першому поверсі котеджу знаходиться кухня, санвузол, один з чотирьох двомісних номерів та хол-їдальня. На другому – три затишні двомісні номери. У кожному номері є супутникове ТБ.

Поруч із будинком знаходиться альтанка. На території є можливість розпалити багаття або скористатися мангалом – адже який відпочинок без шашлику!

Привітні господарі з радістю нададуть вам інформаційні послуги щодо відпочинку, організують екскурсії, походи в гори, в сезон – збирання грибів та ягід. А за додаткову оплату можете замовити харчування (домашня гуцульська кухня), кінні прогулянки або транспортні послуги.

Розмір знижки залежить від кількості днів проживання та осіб.

 

Буськ

Перша згадка про місто (Бужськ) в літописі "Повість временних літ " датується 1097 р. Місто згадується як таке, що вже існувало. Ґрунтовніші відомості про вік Буська дають археологічні знахідки на його теренах. На території сучасного Буська виявлено три городища. Під час археологічних розкопок на території міста знайдено в кількох місцях залишки жител, знаряддя праці та інші побутові речі, що датуються VIII-IX ст.ст. Виявлені археологами сліди городища відносяться до часу правління слов'янського вождя Божа. Коренем своїм це ім'я збігається з племінною назвою бужан. На думку деяких дослідників, Буськ ще з IV ст. міг існувати як центр першого державного об'єднання — міжплемінного союзу бужан.

Від початку XI ст. і до кінця ХІІ ст. місто перебувало в руках різних господарів. У ХІІІ ст. добре укріплене місто-фортеця Буськ відіграло роль форпосту на кордоні Волинського, а згодом і Галицько-Волинського князівств. На початку XV ст. воно стало важливим торговим і ремісничим центром. В 1411р. Буськ, як власність мазовецького князя Земовита, одним із перших в Галичині отримав Магдебурзьке право. Невід'ємним атрибутом міського самоуправління став герб міста, на якому зображено бузька (лелеку). Цей птах був найпопулярніший і тому почав символізувати цей край.

Будучи розміщеним неподалік Чорного шляху, яким татари здійснювали грабіжницькі напади на Україну, Буськ почав зростати як оборонний центр уже з 1-ої половини XV ст. Вигідне розташування в значній мірі сприяло швидкому його відродженню. У 1539-1641рр. з`явилась перша папірня, на папері якої надруковано "Острозьку Біблію" (1581р.) Івана Федоровича (Федорова). У 1746р. вже діяв цех різників, засновано було цех ткачів. У наступному столітті - цехи кушнірський, кравецький, пивоварний. Культурно-національному відродженню сприяло Буське Миколаївське братство, яке виступало проти обмежень польських феодалів.

У 1722р. після першого поділу Польщі, Буськ опинився під владою Австрії, під якою перебував аж до розпаду Австро-Угорської Імперії в 1918р.Місто згадують у Кресовій книзі справедливих на стор. 136. 18 липня 1944р. радянські війська знову увійшли в Буськ. Почалась відбудова зруйнованого міста. Водночас репресії і арешти тих, хто підтримував визвольну боротьбу УПА. У повоєнні роки адміністративний статус Буська сприяв (хоч і незначному) його розвитку. Так, в 1963р. район був ліквідований. У кінці 1966р. Буський район почав заново функціонувати.

Жовква

Жовква є адміністративним центром району у Львівській області, розташована за 25 кілометрів на північ від Львова і за 35 кілометрів від українсько-польського кордону, на розвилці міжнародних автошляхів на Польщу (Львів — Рава-Руська — Варшава) та Прибалтику (Львів — Ковель — Брест). Поряд з автотрасою проходить залізниця Львів — Рава Руська — Варшава.

Жовква розташована на межі природних областей: горбогірного пасма Розточчя та сильно заболоченої в давнину рівнини Малого Полісся. Межа природних областей збігається тут з багатою геологічною, кліматичною, рослинною і тваринною межею в Європі, поруч з якою проходить Головний європейський вододіл.

Це також древня межа земель та князівств Червоної Русі — Галичини і Волині, Звенигородського і Белзького князівств. Біля підніжжя гори Гарай (365 м) — крутого уступу Розточчя, яка здіймається на 150 метрів над прилеглою рівниною, перетиналися важливі шляхи Червоної Русі. Зі сходу на захід проходив шлях на відтинку між містами Димошин (нині м. Кам'янка-Бузька) та Щекотин (околиці села Глинсько за 5 кілометрів від Жовкви) і далі на Янів (тепер Івано-Франкове), Краковець, Краків; з півдня на північ пролягав шлях зі столичного міста Галича (пізніше зі Львова) на Белз і Холм.

Місто Жовква було закладене в 1597 р. на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 р. А перша згадка в літописах про село Винники відноситься до 1368 р. Винники лежало на межі Звенигородського та Белзького князівства, через територію яких пролягли торгові шляхи з Галича та Львова на Белз та Холм. Розташування поселення на торговій дорозі сприяло його швидкому розвитку. Після розпаду Галицько-Волинського князівства і захоплення його земель Польщою в кінці 16 століття (1588 р.) Винники стало власністю гетьмана Станіслава Жолкевського, який згодом одержав королівський привілей Зигмунта III на будівництво нового міста на право назвати нове місто Жовквою (1603 р.). З наданням Жовкві 22 лютого 1603 р. грамотою Сигізмунда ІІІ Магдебурзького права пожвавилося економічне життя міста та околиць, швидше стали розвиватися ремесла й торгівля. Урядування в місті здійснював магістрат, який обирався за згодою власника міста.

Для розташування міста Жовкви була вибрана вигідна в оборонному відношенні, вільна від житлової забудови підвищена платформа, де перетиналися важливі шляхи Червоної Русі. Припускається, що гетьман Жолкевський із дружиною хотіли бачити розпланування Жовкви за взірцем «Ідеальних міст» італійського архітектора Петра Катанео. Планування здійснив Павло Щасливий, який тоді зводив замок та після нього костел св. Лаврентія. В першій половині XVII ст. Жовква перетворилася на укріплене місто-фортецю, оточене валами та ровами. Ринкову площу, розплановану перед замком, з північного та східного боків оточили житлові кам'яниці з відкритими галереями-підсінням. Припускається, що Жовква своєю красою має завдячувати дружині гетьмана, Реґіні, котра дбала про місто, у той час коли чоловік перебував на королівській службі. Після Жолкєвських місто належало родині Даниловичів, а далі по матері Теофілі — Яну ІІІ Собєському.

З 1678 року Жовківський замок став королівською резиденцією Яна III Собеського. У 2-й пол. XVII — на початку XVIII ст., місто досконало розбудувалося, отримало низку нових кам'яних будівель, прекрасні садово-паркові ансамблі і досягло свого найвищого розвитку і багатства. У Жовкві діяли п'ять церков, чотири костели, синагога. Славилась високою художністю жовківська збірка живопису, графіки, різьблення, гобеленів, порцеляни, зброї. Прославили місто іконописці та різблярі Жовківського мистецького осередку кінця XVII- поч. XVIII ст.

Дослідник історії Жовкви вірменин Садок Баронч висунув версію про народження тут українського державного діяча і полководця, гетьмана Богдана Хмельницького. Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького у Жовкві двічі побувало козацько-селянське військо. Під час Північної війни 1700—1721 рр. Жовківський замок з грудня 1706 р. до квітня 1707 р. став резиденцією російського імператора Петра I. Згідно з легендою, місцева річка Свиня здобула свою назву після того, як туди впав російський імператор, що перед тим випив надто багато алкоголю.

В Жовкву у квітні 1707 року приїздив український гетьман Іван Мазепа. З Жовкви гетьман відправляв посланця до Саксонії, щоб заручитись підтримкою шведського короля Карла XII. У 1880 році, коли Галичина була провінцією австрійської монархії, утворено адміністративний повіт Жовква, що охоплював 74 громади. Проте у складі Австро-Угорської імперії Жовква почала занепадати. Особливо сильного удару місту завдала Перша світова війна, під час якої місто переходило з рук в руки, а в часі відступу росіян було спалене.

За радянських часів Жовква була перейменована (1951 р.) в Нестеров, на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова (перший у світі виконавець «мертвої петлі»), який загинув неподалік від міста в результаті першого в світі повітряного бою з застосуванням тарану. У 1992 році місту повернули стару назву. У 1994 р. місту надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам'яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 2003 р. до 400-ліття від надання місту Магдебурзького права центральна частина Жовкви, зокрема центральна площа — Вічева, пережили масштабну реконструкцію, котра частково триває й досі.

Воля-Висоцька

Во́ля-Висо́цька — село у Жовківському районі Львівської області. Перша згадка належить до 1578 року.

В селі можна оглянути дерев'яну церкву св. Миколая 1598 року і дзвіницю XVIII ст. Тут зберігається прекрасний іконостас 1655 року і малярство 1688—1689 років художника Івана Рутковича. Церква відреставрована у 1979 році.

Під час Першої світової війни тут проходили бої. 8 вересня 1914 року російський військовий льотчик Петро Нестеров здійснив у повітряному бою перший у світі повітряний таран, збивши австрійський літак барона Розенталя. У цьому бою загинув і сам П. Нестеров. На території села знаходяться руїни пам'ятника-музея П. Нестерова.