Порушення справи з ініціативи інших осіб

Суть. В інтересах позивача справу порушує інша особа. Позивач має пасивне становище, він не нападає. Відповідач захищається від осіб, які ініціювали процес, а не від позову. Відбувається, так би мовити, підміна цілі.

Застосування. Відповідно до ст. 121 ЦПК України, у ви­падках, передбачених законом, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні осо­би можуть звертатися до суду із заявами на захист прав і сво­бод інших осіб.

Особи, що порушують справу в суді в інтересах інших осіб, користуються процесуальними правами і несуть проце­суальні обов'язки сторони, за винятком права на укладення мирової угоди. Відмова зазначених органів та інших осіб від поданої заяви або зміна заявлених ними вимог не позбавляє особу, на захист прав та свобод якої подано заяву, права ви­магати від суду розгляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі.

Якщо дієздатна особа, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без роз­гляду. Отже, провадження у справі залежить від позивача не­залежно від того, він чи інша особа в його інтересах звернула­ся до суду.

Найбільша складність у застосуванні цього прийому - пе­реконати прокурора та інших осіб, які мають право звертатися до суду в інтересах позивача, що є достатні підстави для того, Що б вони звернулися до суду.

Відповідно до ст. 36¹ Закону «Про прокуратуру», підста­вою представництва у суді інтересів громадянина є його не­спроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інiих поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноважен­ня- Прокурор самостійно вирішує питання про наявність цих підстав.

Відповідно до п. 1.3 наказу Генерального прокурора України № 8 від 28.10.98 р. «Про діяльність прокурорів по пред­ставництву інтересів громадян і держави у судах» проку­рорам усіх рівнів наказано забезпечити першочергово захо­дами цивільного судочинства захист соціальних прав гро­мадян.

Із врахуванням вищенаведеного, розраховувати на проку­рора можна у справах про захист соціальних прав або коли скаржник не може самостійно захистити свої права. Прокуро­ра потрібно переконати. Найкраще - доказами.

Інші органи можуть звернутися до суду в інтересах інших осіб лише у випадках, прямо передбачених законом. Для того, щоб вони порушили справу, заявник повинен довести наяв­ність підстав.

Застосування цього тактичного прийому дає позивачу такі переваги:

1) позивач не сплачує державного мита;

2) в очах судді справа набуває особливого значення;

3) збільшується число учасників «на стороні» позивача;

4) ініціатор процесу має важелі впливу на розгляд справи, які не доступні позивачеві.

Обрання підсудності

Суть. Суд, який розглядатиме справу, визначається за пра­вилами про підсудність. Право вибору суду позивач має у ви­падках:

1) коли щодо його справи встановлено альтернативну під­судність (ст. 126 ЦПК України);

2) коли позов пред'являється до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях (ст. 131 ЦПК України).

Якщо позовні вимоги сформулювати так, як це зазначено у ст. 126 ЦПК або залучити до справи декількох відповідачів, позивач може обрати суд. Згодом, під час розгляду справи по_; суті, підстава та предмет позову корегуються.

Застосування. Цей тактичний прийом дозволяє позивачу обрати суд навіть тоді, коли закон такої можливості йому не надає. Але і в цьому випадку вибір небезмежний. Підсудність визначається місцем проживання однієї із сторін або місцем заподіяння шкоди, або місцем виконання договору. Тому навіть коли передбачена альтернативна підсудність, право вибору об­межується декількома судами, у більшості - двома. Але і така_: альтернатива для позивача може мати істотне значення. Ще до, подання позову, він намагається збільшити свої шанси на успіх у процесі. Обираючи підсудність, позивач враховує, що:

1. Судитися краще на «своєму полі», тобто у місті, де позивач постійно проживає. Це особливо відчутно, коли сторони проживають у різних містах. По-перше, мінімізують­ся витрати на участь у процесі (не треба доїжджати, знімати житло та ін.). По-друге, створюються організаційні та матері­альні ускладнення для іншої сторони: вона повинна резерву­вати час для участі в засіданнях, витрачати кошти на доїзди та перебування у чужому місті.

2. Судитися краще там, де вплив відповідача на суд найменший. Цю обставину потрібно брати до уваги, коли відповідач є впливовою фігурою у певному місті, наприклад, у зв'язку із займаною посадою, популярністю та ін. Суддя, який розглядатиме справу за участю такого відповідача, підсвідоме допускає, що результат справи може вплинути і на його осо­бисті стосунки із відповідачем. Не бажаючи їх псувати, він може прийняти рішення на користь відповідача без достатніх на те підстав.

Чим далі «виманити» відповідача від місця його найбільшої впливовості, тим менше означені вище фактори вплива­тимуть на суд.

3. Судитися краще там, де відповідачеві незручно. Не­зручність може виявлятися у тому, що суд, який розглядає справу, знаходиться далеко від постійного місця проживання відповідача. Тому відповідач не буде з'являтися в судові засі­дання, не зможе вчасно знайомитися з матеріалами справи, готуватися до процесу. До речі, віддаленість проживання суди не вважають поважними причинами неявки в засідання.

4. Судитися краще там, де можна забезпечити собі додат­кові можливості. З метою психологічного впливу на суд та інших учасників процесу, позивач може привести до залу суду глядачів, запросити телебачення, створити зі своєї справи резонансну подію, сформувати позитивну громадську думку та ін. Реалізація цих можливостей багато в чому залежить від місця, де відбуваються основні події. У місцевості, де позивач прожив усе своє життя, у нього одні можливості, в Києві -інші.

Місце проживання сторін має важливе значення для визна­чення підсудності, але закон не зобов'язує суд перевіряти справжність цих відомостей/Судді вірять сторонам. Початко­ва, суд дізнається про адресу сторін із позовної заяви. Щодо справжності адреси позивача сумніву не буває, адже він сам її повідомляє. Одночасно припускається, що він знає, де саме мешкає відповідач. Але не завжди це так.

Позивач може надати суду неправдиві відомості як про своє, так і про місце проживання відповідача. Наприклад, для обрання бажаної підсудності або для того, щоб відповідач не міг взяти участі в судових засіданнях.

Уявімо ситуацію, коли позивач навмисно зазначить у позовній заяві таку адресу, за якою відповідач не проживає. Суд про обман не знає і надсилає всю судову кореспонденцію (повістки, ухвали та ін.) на несправжню адресу. Відповідач, звісно, не реагує і до суду не з'являється. Відповідно до ст. 172 ЦПК України, суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які бе­руть участь у справі, щодо яких немає відомостей про вручен­ня їм повісток.

У разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін. У разі, якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка не з'явилась, дала особисті пояснення, він відкладає розгляд справи.

У разі неявки в судове засідання відповідача і на цей раз, суд розглядає справу на підставі наявних у справі матеріалів.

Отже, суд може двічі, максимум тричі викликати відпові­дача, і якщо він не з'явиться, зобов'язаний розглянути справу на підставі наявних матеріалів, тобто тих, які надав позивач. Можна сказати більш ніж впевнено: рішення буде на користь позивача.

Читач може заперечити, що обман рано чи пізно розкриє­ться, наприклад, під час виконання рішення, відповідач його оскаржить і суд скасує рішення. Можна було б погодитися, як­би не строки. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про вико­навче провадження», строк пред'явлення виконавчого листа до виконання складає З роки. Максимальний строк для каса­ційного оскарження рішення - 1 рік з дня його проголошення (ст. 321 ЦПК України). Після спливу цього строку, він не по­новлюється незалежно від причин пропуску. Різниця - 2 роки. Отже, позивач може зачекати, доки спливе максимальний строк оскарження рішення (1 рік), і матиме ще 2 роки для то­го, щоб звернутися до виконавця. Навіщо йому поспішати?

Як протидіяти такому брудному прийому? У цій ситуації відповідач може звернутися до місцевого суду з заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Він пови­нен буде довести суду, що неправильна адреса, зазначена у позовній заяві,- це істотна для справи обставина, що не була і не могла бути йому відома. Відповідач повинен надати докази про справжнє місце проживання під час розгляду справи і до­кази про те, що він не проживав за адресою, зазначеною пози­вачем. Одним словом, відповідач повинен доказати, що він не знав і не міг знати (його не могли повідомити друзі, родина та ін.) про розгляд справи. І все це потрібно зробити протягом З місяців з дня відкриття нововиявлених обставин.

Про деякі рішення, наприклад, за позовами про визнання, відповідач може не знати упродовж тривалого часу. Вони не виконуються примусово, а тому коло осіб, які знають про рі-щення, ще менше. Фактично, позивач може отримати копію рішення, покласти його в шухляду і використати лише тоді, коли відповідач вже не зможе заперечити. Наприклад, після його смерті.

Свої процесуальні «дрібнички» потрібно враховувати у по­зовах до юридичних осіб. Відповідно до ст. 125 ЦПК України, вони подаються за місцем знаходження їх органу управління. Аналогічно, місцезнаходження юридичних осіб визначається й у ст. ЗО Цивільного кодексу України. Такий підхід не відпо­відає вимогам часу. Органи управління юридичних осіб - фі­зичні особи (наприклад, директори) не мають місця знахо­дження, а мають місце проживання. Зміна місця проживання директора чи зміна директора повинні були б призводити до зміни місця знаходження юридичної особи. Контролювати це складно. А якщо взяти до уваги, що директор може мати де­кілька місць проживання або взагалі не мати в Україні постій­ного місця проживання, то абсурдність такого підходу стає очевидною.

Саме тому практичні органи орієнтуються на зареєстроване місцезнаходження, зазначене в установчих документах та сві­доцтві про державну реєстрацію. Але й воно не завжди відповідає фактичному. Ця проблема позначається і на процесуальних відносинах.

Приклад. Приватне підприємство «X» зареєстроване за місцем знаходження приміщення, яке воно орендує у гр. Яворського. У зв'язку з несплатою орендної плати Яворський розі­рвав договір. Підприємство приміщення звільнило, але забор­гованість сплатити відмовилося, мотивуючи це тим, що за ко­шти підприємства було зроблено ремонт, вартість якого відповідає сумі заборгованості.

Яворський звернувся до суду з позовом про стягнення про­строченої орендної плати. У позовній заяві зазначив місцезна­ходження відповідача, яким є адреса орендованого приміщення. Така ж адреса зазначена у свідоцтві про державну реєстрацію підприємства, яке надав суду позивач. Судова кореспонденція надсилалася відповідачу за вказаною адресою. Але відповідач ч не отримував.

Після декількох відкладень розгляду справи, суд задоволь­нив позов повністю.

Відповідач оскаржив рішення в касаційному порядку, по­силаючи на те, що не знав і не міг знати про судовий процес, Що позивач навмисно повідомив суду неправильну адресу аби підприємство не мало можливості захиститися.

Позивач заперечував. На його думку, місцем знаходження підприємства є місце, за яким воно зареєстроване. Оскільки у день звернення до суду підприємство було зареєстроване за місцем знаходження орендованого приміщення, то він зобов'язаний був зазначити саме цю адресу. Іншої він і не знав.

Приклад умовний, тому невідомо, як би Верховний Суд України вирішив скаргу. Вважаю, що мав би відмовити. Пози­вач повідомив правильну адресу, адже діє презумпція справж­ності зареєстрованого місця знаходження. Зміна місця перебу­вання повинна супроводжуватися державною реєстрацією, як того вимагає ст. 8 Закону України «Про підприємництво». Усі негативні наслідки за невиконання цього обов'язку настають для підприємства. Тому той факт, що в момент подання позо­ву він знав, що відповідач за цією адресою відсутній, не є по­важною причиною неявки в судове засідання.

Позивач може повідомити суду неправдиві відомості й про своє місце проживання. Це використовується для обрання ба­жаної підсудності, у випадках, коли законом передбачено мож­ливість звернення до суду за місцем проживання позивача.

Приклад. Відповідно до ст. 126 ЦПК України, позови, що випливають з авторського права, можуть подаватися за місцем проживання позивача. Позивач проживає у м. Стрию, відпові­дач –у м. Вінниці. Жоден із цих судів позивача не влаштовує. Він бажає, щоб справу розглянув Печерський місцевий суд м. Києва.

Позивач знаходить контактну особу, що мешкає у Печерському районі, і домовляється з нею про передачу пошти по­зивача, що буде надходити на її адресу. У позовній заяві пози­вач зазначає цю адресу як місце свого постійного проживання. На вимогу суду, можна й докази надати: договір безоплатного користування майном, договір найму (оренди) житла.

У процесі розгляду справи судова кореспонденція надхо­дить на зазначену адресу і передається чи повідомляється по­зивачеві.

Як протидіяти використанню брудної тактики з несправж­німи адресами? Треба гадати, що без змін у законодавство тут не обійтися. Потрібна норма про те, що суд зобов'язаний пе­ревірити достовірність місця знаходження відповідача, пові­домленого позивачем, якщо відповідач не з'являється в судове засідання і не повідомляє про причини неявки. Відомості про місцезнаходження сторін повинні входити до предмета дока­зування по кожній справі.

Знаємо три методи впливу на формування підсудності:

1) залучення співвідповідачів;

2) корегування позовних вимог;

3) пред'явлення позову до відповідача, місце проживання якого невідоме.

2.1. Залучення співвідповідачів. Після того, як позивач визначився із бажаним для нього судом, визначається коло відповідачів по справі. Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, позов може бути пред'явлений за місцем прожи­вання одного із них. Таку підсудність часто теж називають альтернативною. Але думається, що це не так. Загальне пра­вило про підсудність цивільних справ за місцем перебування відповідача тут не міняється. Альтернатива виникає лише вна­слідок співучасті на стороні відповідача.

Місце проживання відповідачів позивач змінити не може. Тому альтернатива тут є випадковою.

2.2. Корегування позовних вимог. Якщо місце проживан­ня відповідачів не забезпечує можливості обрати бажаний суд, настає черга корегувати позовні вимоги. Починати потрібно із ст. 126 ЦПК, яка визначає вичерпний перелік справ альтерна­тивної підсудності, зокрема:

- позови про стягнення коштів на утримання (аліменти);

- позови про встановлення батьківства;

- позови працівників, що випливають з трудових правовід­носин;

- позови, що випливають з авторського права;

- позови, що випливають з права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок та раціоналізаторську пропозицію;

- позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годуваль­ника;

- позови про поновлення трудових, пенсійних і житлових прав, повернення майна або його вартості, зв'язані з відшко­дуванням шкоди, заподіяної громадянинові незаконним за­судженням, незаконним притягненням до кримінальної від­повідальності, незаконним застосуванням взяття під варту як запобіжного заходу, незаконним накладанням адміністратив­ного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

- позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб;

- позови громадян, що пов'язані із захистом їх прав як споживачів товарів (робіт, послуг);

- позови, що випливають з діяльності філіалу юридичної особи;

- позови про стягнення збитків, завданих зіткненням су-Ден, а також про стягнення винагороди за допомогу рятування ^на морі;

- позови про розірвання шлюбу з особами, визнаними в Установленому порядку безвісно відсутніми, недієздатними Наслідок душевної хвороби або недоумства, а також з особа-^ми, засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки;

- позови про розірвання шлюбу у випадку, коли при по­зивачеві є неповнолітні діти або коли йому за станом здоров'я чи з Інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача важко.

Корегування відбувається у двох напрямках:

2.2.1. До основної вимоги додається додаткова, яка пе­редбачена у ст. 126 ЦПК. Наприклад, основна вимога - ви­требування майна з чужого незаконного володіння. Вона розглядається судом за правилами загальної підсудності, тобто за місцем знаходження відповідача. Позивача цей суд не влаштовує. Для зміни підсудності, він до позовної заяви Йдодає ще одну вимогу - про відшкодування шкоди, заподія-іної цьому майну. Такі позови, за ч. 4 ст. 126 ЦПК України, рможуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Са­ме в цей суд позивач і звертається.

У ході судового розгляду суд дійде висновку про безпід­ставність другої вимоги, і в її задоволенні відмовить. Позивач заперечувати не буде, оскільки він з самого початку знав про безпідставність цієї вимоги. Основна ж мета - обрання бажа­ного суду (зміна небажаного), досягнута.

2.2.2. Основна вимога корегується відповідно до ст. 126 ЦПК України. На попередньому прикладі, замість вимоги про витребування майна, позивач заявляє вимогу про відшко­дування шкоди. Згодом, під час розгляду справи по суті під­ставу та предмет позову змінює.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншо­го суду справи, розпочаті розглядом по суті. Потрібно врахо­вувати, що відповідно до ст. 178 ЦПК України, розгляд справи по суті починається доповіддю одного з суддів. Якщо предмет та підставу позову змінити раніше, то суддя може передати справу до іншого суду.

Корегування позовних вимог, як метод впливу на підсуд­ність, дієвий лише до порушення справи.

У більшості судів існує внутрішній розподіл компетенції між різними суддями. В його основі лежить спеціалізація або територіальна ознака. Знаючи цей розподіл, а він часто дово­диться до відома відвідувачів, позивач може ще до подання позовної заяви з високою ймовірністю знати, хто саме із суд­дів буде розглядати його справу.

2.3. Пред'явлення позову до відповідача, місце прожи­вання якого невідоме. Альтернативна підсудність передба­чена за позовами до відповідачів, місце проживання яких не­відоме (ч. 7 ст. 126 ЦПК України). У цьому випадку позови можуть бути пред'явлені:

1. За місцем знаходження майна відповідача;

Законодавець не розкриває змісту вжитого у нормі поняття «майна». Тому виходити потрібно з його загально-правового значення. Майно - це речі та майнові права. Місцезнаходжен­ня можуть мати лише речі.

Майно відповідача може знаходитися у різних місцях.

Тому позивач має право вибору підсудності. При цьому треба паховувати предмет позову. Якщо позивач вимагає витребу­вання речі, позов доцільно пред'являти за місцем знаходження спірного майна. Якщо предметом позову є відшкодування шкоди, позов доцільно пред'являти за місцем знаходження найдорожчого майна, як правило, нерухомого.

Місцезнаходження майна відповідача повинне бути досто­вірно встановлене. Тому до позовної заяви необхідно додати покази на підтвердження місцезнаходження майна. В іншому випадку суддя залишить позовну заяву без розгляду.

Місцезнаходження майна відповідача повинне стверджува­тися письмовими доказами, адже лише вони можуть бути до­дані до позовної заяви. Такими можуть бути довідки про те, яке майно належить відповідачеві та де воно знаходиться (до­відки органів технічної інвентаризації, землевпорядних відді­лів, державної автомобільної інспекції, місцевих рад та ін.). Оскільки відповідач може змінити місцезнаходження спірного рухомого майна, а це впливатиме і на підсудність, разом з по­зовною заявою доцільно заявляти клопотання про накладення арешту на це майно, його вилучення і передачу на зберігання третій особі.

2. За місцем його тимчасового перебування;

Тимчасове перебування відповідача - це місце, де він фак­тично знаходиться. Це може бути готель, квартира друзів, квартира, яку він наймає, та ін. Для того, щоб заявити позов за місцем тимчасового перебування відповідача, суду потрібно довести, що відповідач перебуває саме там. Готель може дати довідку, друзі та наймодавці жодної довідки, швидше за все, не дадуть.

3. За останнім відомим місцем постійного проживання;

Останнє відоме місце проживання відповідача може бути доведено довідкою паспортного столу, довідкою ЖЕКу, міс­цевої ради. Воно, напевно, збігатиметься з пропискою відпо­відача.