Розвиток драматургії й театру

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР

ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ. ТАЛАНОВИТИЙ ДРАМАТУРГ-НОВАТОР. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. «ХАЗЯЇН»

Словникова робота

Корифей — найвидатніший діяч у певній галузі мистецтва, науки.

Аматорський — самодіяльний.

 

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький.

На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, куди ввійшли:

Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру». Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого як драматургів та театральних діячів нерозривно пов’язане з глибинними процесами в житті українського народу, з розвитком його культури. У середовищі селян, свідомих своєї національної гідності, представників інших верств української суспільності вони вчилися розуміти людей і життя, під їх впливом задумувалися над своїми обов’язками, визначали свої життєві принципи та ідеали, своє місце у світі.

ПЛАН

1. Початок українського театру («Наталка Полтавка», 1819). Історія цього періоду.

2. Виникнення в різних листах України аматорських театральних гуртків.

3. Створення М.Кропивницьким української професійної трупи, 1882

4. Великі труднощі для театру.

5. Боротьба за реалістичний театр українських та російських діячів.

6. Театр на західноукраїнських землях.

7. Роль І.Я.Франка у розвитку реалістичного театру

8. Розвиток музичної культури.

9. Огляд творчості Карпенка-Карого

РОЗВИТОК ДРАМАТУРГІЇ Й ТЕАТРУ

Початок українській класичній драмі поклали І.Котляревський і І. Квітка-Основ'яненко. Завершив процес становлення основоположник нової української літератури Тарас Шевченко. Його демократичні традиції продовжили і розвинули драматурги другої половини ХІХ ст. – М.Кропивницький, М.Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко.

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його поглядам імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р. наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землю і волю». Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції.

У Києві 1873 р. створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому працюють: Драгоманов, Лисенко, Старицький та ін. Письменники у своїх творах порушують проблеми інтелігенції, її участь в українському русі.

Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще в 1863 р. Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 р. та інструкцією 1881 р. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли.

З 1893 р. при Товаристві ім. Т.Шевченка (заснованого у 1877 р. з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові) стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична (Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський та ін.).

Царат забороняв українські вистави, концерти, гальмував розвиток духовної культури народу. Різночинна інтелігенція відіграла вирішальну роль у створенні національного театру. Спочатку, особливо в 60-70х роках, розвинули діяльність аматорські (любительські) гуртки. Відомі своєю діяльністю чернігівський, ніжинський, єлисаветградський, бобринецький, полтавський та інші аматорські гуртки.

Разом з аматорськими трупами в 70-х роках з'являються і професійні, початки яким поклали ще Іван Котляревський та Г.Квітка-Основ'яненко. Вони організували театри у Полтаві та Харкові на нових засадах. 5 років тривала заборона 1876 року. Але ніякі заборони не вбили культурного життя на Україні.

Особливо велику роль в розвитку театру тих часів відіграли Марко Кропивницький, М.Старицький та І.Тобілевич. Передбачалося видавати систематично альманах “Рада”; він мав замінити літературно-науковий журнал, який не дозволяв видавати царський уряд. М.Старицький виступає тут як організатор літературних сил на Україні в добу жорстокого гноблення національної культури.

У жовтні 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українські вистави. І незабаром російська трупа Г.Ашкаренка почала ставити українські п’єси, а невдовзі утворилася перша українська професійна трупа під керівництвом М.Л.Кропивницького. Ця трупа успішно виступала у Києві, Харкові та інших містах, але її матеріальне становище було дуже важке. З літа 1883 року на чолі цієї трупи став М.Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші. “Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до того, ні потім”,— відзначав І.Франко в своїй статті про українську літературу, надрукованій в одному з чеських журналів.

1881 р. М.Кропивницький домігся в Кременчуці, Харкові, Полтаві та Києві дозволу на українські вистави. А через рік – 1882 р. у Єлисаветграді (Кіровограді) він організував першу українську професійну трупу.

Драма «Старе гніздо й молоді птахи», 1883 Василя Мови (Лиманського) присвячена життю й побуту нащадків колишніх переселенців з України на Кубань. У цьому плані названий твір нагадує п'єсу Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», 1836, проте його проблематика визначається новими суспільно-історичними умовами. Розбещені діти полковника Пилипа Загреби - вихованка інституту шляхетних дівиць Уля, «недовчений учень військової гімназії» Гарась і такий же гульвіса, його брат Юрась – руйнують господарство поміщика. Власне, подані в драмі картини символізують зруйнування всього патріархального побуту осілого кубанського козацтва.

Комедія «Дячиха», 1888, Тетяни Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Олександр Кониський у комедії «Порвалась нитка!» реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в комедії «І на пронозу єсть заноза», 1884, на матеріал з життя провінційних урядовців осуджує розмінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси О.Островського «Бідна наречена» написала п'єсу «Світова річ», 1884, в якій зображується діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, - дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилася культурно-освітніми віяннями епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

Ідея запровадження в життя корисних «малих справ», культурно-освітніх починань серед селянства лежить і в основі комедії Грінченка «Нахмарило», 1895. Її герой – молодий учитель Тарас Вільхівський, який організовує в селі касу громадської взаємодопомоги, влаштовує для дорослих недільні читання.

П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього жанру Франка («Учитель»), Старицького («Не судилось»), Карпенка-Карого («Понад Дніпром») порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством. З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, в них правдиво зображуються й їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами – селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу. Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, К-Карого, Франка, помітними були твори П.Куліша – «Байда, князь Вишневецький», 1885, «Гетьман Петро Сагайдачний» і «Наказний гетьман Северин Наливайко». Різні етапи української історії відображені у п'єсах західноукраїнських письменників К.Устияновича «Олег Святославич Овруцький», О.Огоновського «Федько Островський», О.Барвинського «Павло Полуботок».

Висновок. Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов'янського народу, який, за висловом І.Франка, угору йшов, «хоч був запертий в льох».

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ(1845 — 1907)

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.

1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В Єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.

Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф.Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.

П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).

Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.

І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.

Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

Перші твори письменника

1881 – написав оповідання «Новобранець» й опубліковане М.Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки у 1883р. Тут – глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини. (Більше автор до прози не повертається!)

1883 р. – перша п'єса – «Чабан» (пізніша назва «Бурлака»).

В основі п'єси події 70-80-х рр. ХІХ ст.., тобто період, коли на селі, незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму, ще давали себе взнаки залишки кріпосництва. Конфлікт твору ґрунтується на боротьбі бунтаря-одинака Опанаса Зінченка, якого підтримують друг і однодумець Петро, племінник Олекса Жупа ненко та Олексина наречена Галя Королівна, більшість сільської громади, з одного боку, і сільського старшини Михайла Михайловича з поплічниками – писарем Омеляном Григоровичем, крамарем Гершком, збирачем податків Сидором. Миротворчий фінал не допоміг у тому, щоб п'єсу надрукували (Опанасу з'явився Бог і він не зміг вбити старшину, за що й дякує потім Богові).

У комедії «Мартин Боруля» йдеться про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Засуджується хабарництво й бюрократизм.

Тематика творів

- життя селян;
- історичні драми;
- викриття вад людей;
- показ чиновників – глитаїв;
- аморальність людей;
- чисті почуття.