Поезія як вияв світоглядних та естетичних позицій Миколи Вороного

Микола Вороний — поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист один з першорядних українських митців, який розширив творчі обрії рідної культури.

Поетичне слово Вороного органічно вписується в художні здобутки загальноєвропейського значення кінця XIX — початку XX століття. Щоб визначити найближчі до Вороного течії в світовій поезії, слід згадати три: французьких поетів, насамперед "парнасців", творчість яких він так активно пропагував (С. Прюдом, П. Верлен, Л. де Ліль, Ж. Ередіа), російських символістів і акмеїстів (К. Бальмонт, М. Гумільов, А. Ахматова, Й. Мандельштам), польських поетів з "Молодої Польщі". Пов'язує Вороного з ними інтерес до тайників людського буття, висока вимогливість до слова, сприймання сучасності з погляду вічного плину життя, відчуття єдності світу в культурі, інтелекті й красі. Насамперед у красі, недарма ж Вороного називають співцем краси, що була і джерелом його творчості, і стрижневим образом.

Поет бачив красу всюди: у чарах природи рідного краю, у високому земному призначенні людини, в її благородних почуттях. "Високих дум святі скрижалі, всі наші радощі і жалі, всі ті боління, і надії, і чарівливі гарні мрії" — саме ці мотиви визначають суть лірики Вороного. Туга за красою, за ідеалом домінує над усім, хоч дуже часто реалізується виключно в слові, в нових ритмах, строфіці, винахідливих метафорах і перифразах.

Співець краси кохання, мистецтва, рідної природи, заслуханий у земні й небесні вияви "музики сфер", співець міста, Вороний залюбки культивував негромадські (особистісні, пейзажні тощо) мотиви. Серце ліричного "Я" М. Вороного сповнене розмаїтими почуттями. Воно то стискається від голоду, болю й жаху, вкарбованого в очах людей нещасної землі ("Краю мій рідний!.."), то стліває на попіл, утративши мрії-крила, саму життєву снагу (рефлексія "Vae victis!", лат. "Горе переможеним!", один із сильніших виразів драматичної самотності), то зливається з блакитним простором могутнього і звабливого моря, вільного і бунтівливого, як ліричний герой поезії "До моря":

Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,

Проте не чужий, але близький та рідний,

Тобі – бо віддавна я свій, —

Ось я з тобою душею зливаюсь,

В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,

Втопаю в безодні твоїй!..

Йому, неосяжному, могутньому, широкому й бездонному, він б'єч олом, "думками скоряється", "душею молиться", "співає вічний псалом":

Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари

Не страшно тобі, не боїшся ти кари –

Само собі вищий закон.

Поет віднаходить для висловлення своєї прихильності й шани промовисті звертання ("незглибна безодне", "безмежний просторе", "могутняя сило"), яскраві епітети ("неосяжне", "хитке", "таємниче", "чарівливе", "бунтівниче"), адже, вдивляючись у безкрайній вільний простір, він переконується, що "така ж і душа у співця":

Тому і до тебе вона так прихильна.

Що пут і кайданів не зносить — і, вільна,

Бурхає, як ти, без кінця.

Поет звертається до природи, ототожнюючи її зі своїм другим "я": то посилає жалі в зоряний простір, то знаходить розраду в щирій приязні у "любий час Зелених Свят, коли квітчається Вкраїна", а то прикипає до дзбана любовних утіх" Трістана й Ізольди. Вороний досить часто звертається до образів античного та середньовічного походження, завдяки чому його твори набувають неокласицистичного відтінку та "європейськості".

У його негромадській ліриці ми знаходимо весь стандартний арсенал "поетичних значимостей", до якого належать зорі, квіти,мрії, солов'ї, феї, німфи. Проте талант Вороного й у цю відому образність удихнув нове життя.

Тема кохання у Вороного висвітлена оригінально. Вона позначена чулим ліризмом вишукано-куртуазного страждання ("Чорне доміно", цикл "Фата моргана" чи "Інфанта" — український аналог відповідних мотивів Верлена, блоківських віршів про Прекрасну Даму) чи драматичного виразу втрати дружини (цикли "За брамою раю" і " Разок намиста").

"Інфанта" є різьбленим сном ліричного героя про неначе вчорашню зустріч у згасаючий день, коли на землю "тканками прозорими лягли осінні дерева". Незнайомка, "як сон, як міф укоханий, що виринає з тьми століть ", пройшла величною інфантою (іспанською принцесою) повз зачарованого героя.

Пройшла і збурила його спокій так само, як туманно – синя замріяність обрію при заході сонця зайнялася "килимами вогнелунними". Ліричний герой реагує на цю фатальну зустріч, як середньовічний лицар: його дух "сполоханий", у серці — "чуття побожної хвали".

Враження таємничості, піднесеності, чистоти почуттів посилюють астральна символіка й артистична метафора на позначення зустрічі поглядів:

Ви усміхнулись ясно зоряно

Холодним полиском очей, —

Я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей.

Поет віднайшов свіжі образи та художні засоби для вислову нових внутрішніх станів, емоцій і міркувань, прислужився творенню новітньої філософії і практики українського модернізму.

Дослідження психологічного портрету М.Вороного – модерніста передбачає переосмислення питання відродження української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття, яка розвивалась під впливом різноманітних західноєвропейських напрямів та течій. Бурхлива хвиля національного відродження мала помітні наслідки і в літературі. Розпочинається новий її період – модерністський, який збагатив українську літературу, надав їй нової змістовності, помітно оновив. Розвиток української літератури початку ХХ століття є суголосним західноєвропейському, а поява модернізму є оригінальним і самобутнім явищем в усій світовій літературі.

Часто і досить ґрунтовно, з різних точок зору розглядалась творчість М.Вороного і на початку ХХ століття (журнали “Літературно – науковий вісник”; “Книгар”, “Червоний шлях”), і наприкінці ХХ-го. З різних позицій інтерпретувалась творчість письменника: науковці намагались проаналізувати автобіографічні мотиви лірики, компаративні, урбаністичні, патріотичні; простежували західноєвропейський вплив; роль і традиції світового модернізму.

Поетичне свiтобачення, тонке розумiння прекрасного, заглиблення в загальнолюдськi проблеми i звеличення вiчних життєвих цiнностей – ось тi чинники, що зробили митця славетним, принесли йому любов розумного iнтелiгентного читача.

Поет шукає новi теми i шляхи ïх реалiзацiï, пiдiймає в поетичних творах важливi морально – етичнi та соцiальнi проблеми. Своïм художнiм словом закликає кожного пiдносити духовнiсть, не бути байдужими, "млявими та недужими" у вирiшеннi актуальних проблем. Митець переконаний у тому, що мотиви лiрики, пов'язанi з духовнiстю, "тягар життя скидають i душу раєм надихають", бо така творчiсть вiдчувається серцем.

Для митця у всi часи головною була проблема свободи творчостi. Тiльки тi поетичнi рядки, якi викликанi власними багатими емоцiями, хвилюють читача. Вiршi, написанi на замовлення – це поетова ганьба(зауважував поет виявляючи свої світоглядні позиції).Поет був твердо переконаний, що нiхто "поезiю–царицю" не посмiє "кинуть у в'язницю", бо не можна "свобiдний творчий дух скувати".

У розв'язаннi естетичних проблем засобами поезiï, М. Вороний стоïть на позицiях народних уявлень про честь, совiсть, поряднiсть, справедливiсть, милосердя. У вiршi "Легенда" про материнську любов, Микола Вороний подає нам схвильовану й повчальну розповiдь про серце матерi, в якому любов до своєï дитини i почуття всепрощення живуть вiчно. Це вiрш–застереження, вiрш–вирок тим дiтям, якi цю i iстину забули або не розумiють.

Висока культура вiрша, прагнення поєднати в своïй творчостi кращi традицiï європейськоï лiрики з новаторськими пошуками, досягти художньоï досконалостi, збагатити украïнську лiрику iдейно й тематично ставлять Вороного на високий п'єдестал авторитету нацiональноï культури. Таким чином автор займає позицію,в якій розкриває свої світоглядні та естетичні погляди,що відображаються в його поезіях.

Можна твердити, що і постать самого поета, і його творчість привертають увагу багатьох науковців, бо дуже вона неоднозначна та суперечлива. Всі літературно – естетичні сузір’я поетового світобрію тісно переплетені і доводять високу духовність і культуру письменника, митця з універсальними поглядами на мистецтво.

Естетиці М.Вороного був близький політичний, морально – етичний досвід ученого щодо оцінки попередніх епох, для аналізу попередніх цивілізацій. Зовнішня змістовність та внутрішнє вагання М.Вороного кінець кінцем змусили його прийти до витоків модернізму, зорієнтували філософсько-релігійний всесвіт художника на створення поезій – асиметрії душі ліричного героя, яка бумерангом вплинула і на розвиток української літератури, і на національну свідомість українського народу, і на найкращі (водночас найскладніші) спостереження самого М.Вороного.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився у М.Вороного народження нового культурно-психологічного типу світобачення. М.Вороний уточнює цей тип поведінки для себе песимістичним аспектом: появою меланхолії, містичного світовідчуття, переживаннями про кінець світу, ілюзіонізмом, схильністю до галюцинацій, спробою самогубства, безрезультатними пошуками Бога. Вчому выдображаються його естетичны погляди.

Отже, М.Вороний був роздвоєною особистістю, конфліктність його всесвіту виражалася у соціальній непримиримості; незгодах з оточенням, у неладах з сім'єю; та найбільші складності у поета були у стосунках iз самим собою. М.Вороний опанував себе i зрозумів свій внутрішній складний світ, свою причетність до національної культури, естетики, психології.