В жизни дело идёт о жизни, а не о каком-то результате её».

И. Гете

 

Продовження вірша:

Дурницями свій «жорсткий диск»

не забивайте,

Простіше світ оцей складний

сприймайте.

За вас завжди боротимусь

невпинно.

До вас думками й серцем

завжди лину.

 

Любіть оце життя –

воно хороше!

Хай принесе на свято

«купу грошей».

І радості

й великого кохання,

Хай справдяться надії,

сподівання.

 

Любіть життя

і хай «любов безмежну»

Не сміє потоптать

необережно

Ніхто-ніхто

на білім нашім світі.

Мої хороші,

милі,

добрі діти.

 

Неначе все сьогодні

я сказала,

Признаюся,

що зовсім це не мало.

Ви пам’ятайте,

що за вас «горою»

Перед незгодами життя

постою.

 

Я подарую всім

частинку серця,

І моє серце в вашім

озоветься,

І в унісон* застука

позитивно.

Хоча життя бува

необ’єктивним*.

LichtGestalt: Блин… Аж жалко, что я пессимист…

В жизни должна быть любовь — одна великая любовь за всю жизнь, это оправдывает беспричинные приступы отчаяния, которым мы подвержены».

А. Камю

 

Ø «А»: Вспомнилось. Однажды на перемене мои девочки разглядывали женский журнал и сказали:

- - В.Н., вот вы нам постоянно задаете писать сочинения, а вам самим слабо?

- Почему слабо? Легко!

- А вам, случайно, не нужна электрическая хлебопечка?

- Конечно же нужна, я о ней давно мечтаю!

- Ну, вот и займитесь, здесь, в журнале, объявлен конкурс, а победитель получит хлебопечку.

Почему бы и нет, подумала я, и вот что из этого получилось.

 

Аромат праздника

Для меня праздник – это, конечно же, обильное застолье, дорогие гости и ожидание маленького чуда. И самые запоминающиеся воспоминания из детства. Когда мама была молодой, папа жив, деревья были большими, сахар слаще, а старший брат первый раз привез свою невесту знакомиться с семьей. Были зимние каникулы. Мама готовила много и вкусно: зимой мы обычно резали поросенка, и стол изобиловал изделиями из мяса, но больше всего мне запомнился аромат и вкус очень простого и не очень привлекательного блюда. Приготовление его мне казалось каким-то действом.

С вечера мама замачивала мак в макитре. Современной молодежи это слово, наверное, покажется незнакомым. Это такой глиняный горшок, напоминающий казан для плова. Утром все по очереди макогоном (это такая деревянная палка, похожая на бейсбольную биту) тёрли мак, пока он не пускал сок, добавляли сахар и опять терли. Самым заманчивым в этот момент было незаметно слизнуть с макогона мак, так, чтобы никто не видел. Бабушка обычно говорила: «Не облизывай макогон, а то муж будет лысым». (Ничего подобного – у моего мужа прекрасная шевелюра). Мама в это время на сковородке жарила коржи на кислом молоке (лепешки). После первых и вторых блюд, которые в детстве никто не любит, на стол ставили нашу старенькую разрисованную цветами макитру с тертым маком и сахаром, ломали (не резали!) кусками горячие коржи, заливали холодной кипяченой водой и размешивали. Для нас с братом это было самым лучшим десертом. Я даже хитрила во время обеда: пока брат смотрел на невесту, я со своей тарелки перекладывала порцию ему, чтобы в желудке больше осталось места для коржей с маком. Какая это была вкуснятина! А наша будущая невестка была городская, такого она никогда не ела, да и вид этого блюда её не вдохновлял. Мы же с братом, хоть и припрашивали ее хотя бы попробовать, не очень из-за этого расстраивались: нам больше будет. Невестка долго смотрела, как мы с братом улепётываем за обе щеки коржи, и когда в макитре осталось всего пару ложек, она решилась попробовать. Ей очень понравилось. Но есть-то уже нечего! А для себя я сделала вывод: прежде чем отказываться от незнакомого блюда, надо его попробовать, до того, как оно будет съедено другими. Специально для невестки, в этот же вечер, мы приготовили еще коржей с маком, и она уже не ждала, пока они исчезнут.

Несколько раз я пыталась сама приготовить мамины коржи, но у меня они получались не такими вкусными, без того тонкого и вкусного аромата. То ли, что мак растерт не в макитре, то ли что готовила не в отчем доме, то ли что самые вкусные блюда родом из детства. Мне иногда снится сон: я просыпаюсь от аромата свежих коржей и тертого мака, выхожу на кухню и вижу за столом молодую маму, веселого папу, брата с невестой и все хорошо.

 

P.S. «А»: На конкурс пришло очень много писем, и редакция выбирала победителя методом «тыка». Я им, конечно же, не оказалась. Но сочинение мне самой очень понравилось. А хлебопечку мне подарил муж к ближайшему празднику.

 

LichtGestalt: Но зато можно хвастаться тремя классными вещами: участием в конкурсе, хлебопечкой и мужем.

 

 

18.06.08

Ø «А»: Про мемуари та щоденник

і не тільки

Вчора посварилась з Учнем. Йшла зі школи, наздогнала його, він ішов із студії додому.

Поговорили про те, що я пишу. Він і каже:

- А що це вас на мемуари потягло?

- Чому мемуари? Невже я така стара?

- Ні, бо це спогади.

- Спогади будуть років через сорок, коли у мене будуть брати чергове інтерв’ю, щоб я пригадала, як Ви, А.В., починали свою літературну діяльність і отримали за це Нобелівську премію в області літератури. Те, що я пишу - щоденник, бо він пишеться сьогодні, про те, що теж відбувається з нами тепер. З датами і навіть з годинами написання.

Дала прочитати йому останні свої вірші. Сказав, що сподобались дуже. Раніше він у мене просив дозволу прочитати І.Н.У. мій вірш «Про повернення третього сина». Я запитала, як же відреагувала І.Н.У. Вона сказала, що красиво, але коряво. Потім запитала його, а чи не боюсь я, що цей вірш може прочитати його мама. Він сказав їй (І.Н.У.), що вона (тобто я) дозволила це зробити йому з самого початку, але тоді, коли він цього сам захоче. А потім, чомусь, почав говорити про те, що я хочу замінити йому батьків, яких він дуже любить, які б вони у нього не були. А я йому так, ніхто… Моїх пояснень він слухати не захотів. Почався сильний дощ, я сказала, що він має право робити і думати так, як він захоче. І ми пішли в різні сторони.

Вдома мене не покидало почуття, що оті несправедливі слова – то не його власні, а чиїсь. Поговорила з чоловіком. Він у мене мудра людина. Він розложив по поличкам усі події, які відбувалися останнім часом (Історія про Дівчинку, мого власного сина, наші, аж дуже відверті, розмови з І.Н.У. про те, щоб вона допомогла мені відновити стосунки з Мішою, які чомусь почали розладжуватися саме тоді, коли він став відвідувати студію. Вона дійсно допомогла, але лише там, де це було вигідно їй. Стосунки в сім’ї дійсно почали налагоджуватися, але з другом мирити Мішу вона чомусь не дуже спішила. А ось тепер історія з Другом), і доказав, хто був автором цих подій.

І.Н.У. знову влізла у мої стосунки з дітьми і знову від цього усім лише гірше (а може лише мені?)

LichtGestalt: Неправда!!! Мишка – олень! Я сам их с БМП стараюсь помирить, но ничего не выходит, потому что Мишка куксится на него и все. И дальше «привета» у них дела не идут!

 

18.06.08

02:50

 

Ø «А»: Гитлер или Сталин?

Наснился сон. Наш сельский Дом культуры. На сцене играют спектакль о 1939 годе. По сценарию есть два главных героя: Сталин и Гитлер. Обоих играет почему-то один человек – И.Н.У. Ведут глобальные разговоры о политике, о власти, о «болтиках», которые строят в одной стране коммунизм, а в другой – фашизм. На сцене появляются дети. Они еще не «болтики». «Вы кто?» - хором спрашивают Сталин и Гитлер. «Мы – дети!» - отвечают дети. «Дети?» И каждый из них начинает восхвалять свой строй. Сталин выводит из-за спины очень красивую маленькую девочку, и она читает стишок:

Я маленькая девочка, я в школу не хожу,

Я Сталина не видела, но я его люблю!

 

Гитлер выводит мальчика, который декламирует:

Я – гитлерюгент, я – боец,

А добрый Фюрер – наш отец,

Мы за него все постоим:

Народы все искореним!

После таких слов кто-то идет на сторону Сталина, кто-то на сторону Гитлера. Кто-то стоит на месте. Несколько человечков бросается вон со сцены. Оба: и Сталин и Гитлер кричат: «Дезертиры! Расстрелять!» Я слышу звуки выстрелов и в ужасе просыпаюсь: нельзя расстреливать только за то, что ты не хочешь быть на чьей-то стороне.

 

 

«А»: ***

Я постріли почула уночі,

Вони були страшні і так реальні!

І хоч ховались за куліси театральні,

Закрити їх не можна на ключі.

 

Життя – це гра, а люди там актори.

Ніхто із нас неначе і не спорив,

Неначе в нас думки збігались часто,

Й серця неначе бились одночасно.

 

У нас мета одна на думці – діти,

Щоб виростали і цвіли як квіти,

Щоб краще в світі цім усім жилося,

І щоб зерном наповнилось колосся.

 

Оте, що сієш вічне, добре в школі,

Що інколи зроста саменьке в полі,

Що хочеться тобі оберігати,

Як, все-таки не перша, друга мати.

 

Хіба погано, коли поруч друг є,

Що трошки більше має, більше знає.

Коли цей друг є не один, а двоє,

І просто поруч йдуть вони з тобою?

 

Я розумію, поруч йти вдвох легше,

Поставити підніжку третьому не вперше.

Хіба ж дозволить режисер хороший

Влізати там, де йдеться не про гроші?

 

Де на вагах душа дитини чиста,

Щось є у голові,й воно «не висне».

Тобі дитина душу відкривала,

І дуже це не мало - ти це знала.

 

 

Так, є актори дуже популярні,

І грати свою роль можуть полярно,

При цьому грати можуть паралельно,

У різних режисерів приретельно.

 

В житті спектаклів класних не злічити,

Коли оці актори – іще діти,

Коли їм пропонують різні ролі,

І вибір є у них, і він – «по волі».

 

Ти знаєш, відчувала в словах фальш я,

Бо ті слова чужі, вони не ваші,

Бо той сценарій не життя писало,

Чужої правки відчувалося немало.

 

Я розумію: режисер дорвався,

Він згоди у актора не питався.

Він чітко ставить репліки і фрази.

Чому ж з’являється в мені відраза?

 

Колись я думала, що будем ми подруги,

Що світ дитячий перший, а не другий.

Що в нас мета одна – щоб тій дитині

Жилося легше і уже віднині.

 

Я думала, ревнує лише Мішка,

До школи, до дітей чужих, до книжки.

Тут з ревністю дорослого зіткнулась,

Дай Бог, щоб швидше все оце минулось.

 

Я звинувачена в тому, що не робила,

І душу і думки свої відкрила,

Неначе хочу зовсім матір замінити.

Прошу: думки, оці дурні, відкинь ти.

 

Ви звинувачення із мене познімайте:

Не винна в цих гріхах, ви так і знайте.

Як сумно, що мене отак підставив,

Той режисер, який тут балом правив.

 

Я лише в тому трішки винувата:

Своїм «бредом» гружу тебе багато,

Бо я подумала, що ти уже дорослий,

А ти, на мене, ту «маленьку» схожий.

 

Претензії мої лиш на роль Друга.

До декого таке доходить туго.

Хтось за акторський штат переживає,

А істини простенької не знає.

 

Тож повторюсь: життя театр, а ми актори,

Бо ти в життя майбутнє світле зориш,

Щоб з Долею своєю сперечався,

А з режисером тим поганим розквитався.

 

LichtGestalt: Молчу…Сдерживаюсь…

 

 

«А»: ***

 

Щось серця чути стук.

Ніч вибирає мить,

Коли воно,

те серце,

плаче,

плаче і болить.

Коли, здається, зовсім

до мети

Не можна вдруге

річку перейти.

Коли,

набивши на дорозі ноги,

Не віриш, що дійдеш

до перемоги.

У кожного свій «цар» є

в голові.

У декого «царя» свого

не має.

Йому на цій посаді заміняє

В.О. - /Виконуючий обов’язки/

Хороший режисер,

Що, іноді, царя

роль обирає.

Тоді, коли актор

маленький

Забув усі слова,

свої,

рідненькі.

Чи ж режисер оцей

такий вже класний?

Я розумію:

є сценарій власний.

Тоді там і твори,

берись за віжки.

Ні, вибачте,

теляточкам за ріжки.

Бо втретє у чужий спектакль

влізати,

Це ж, виявляється,

«Царя»

зовсім не мати.

 

LichtGestalt: Не сдержался!!! В.Н., дико извиняюсь, но хочу поговорить о режиссерском кресле, и о претендентах на него. До меня дошли слухи (из двух неофициальных источников), что история с Е.К. (9 Мая) была полностью поставлена под вашим чутким руководством. Все отлично, но есть одна проблема: К. человек ранимый, а я к ней равнодушен!

Понимаете!! После этого разговора Друг ее вытаскивал из депрессняка очень и очень долго, а я чувствовал себя последней сволочью! И после этого вы обвиняете кого-то в подтасовке фактов?!

P.S. Наверно это мой последний коммент… А жаль, идея была классной…

P.P.S. О том, что я читаю эту книгу, не знает никто. А про вышесказанное я узнал еще в мае.

P.P.P.S. Обрадуйте меня, скажите, что это не так…

P.P.P.P.S. Если это неправда – то за обвинения и резкость приношу свои извинения.

P.S. «А»: О случившемся я узнала из сочинения самой К., она его принесла мне после моей «Истории любви», где-то через неделю. Написала, что послушалась моего совета, что «лучше жалеть о том, что сделал, чем о том, чего не сделал», и сказала мальчику, который ей нравится, о своих чувствах. После этого мальчик просто замолчал, перестал с ней разговаривать, а это невыносимо. Имен не было, и я могла только догадываться, кто это был. Как всегда, я ошиблась, подумала про совсем другую пару. В классе, где учится LichtGestalt я не веду, поэтому даже не могла предположить, что мальчик из другого класса. Я, насколько смогла, постаралась объяснить ей поведение мальчика, посоветовала, как нужно вести себя дальше: «А ты его прости, прости, и отпусти… Всякую рану, самую глубокую лечит время… Оглянись вокруг, вдруг кто-то смотрит на тебя…». Кажется, помогло.

 

P.S. от 25.06.08

Ø «А»: Решила последние два стихотворения дать почитать тому, о ком они написаны. Она победила: я в ссоре с двумя человечками, которых я очень люблю, и которые стали мне по-настоящему дороги. Наши последние беседы были полны фальши, чувствовалось вмешательство этого режиссера, даже интонация сказанного вызывала у меня сомнения. Я не хотела верить обидным и незаслуженным словам, но, тем не менее, они были сказаны этими детьми. Я отпечатала стихотворения и на них написала письмо следующего содержания:

 

И.Н.У.!

Это письмо вообще-то не вам. Оно человечку, с которым мы поссорились. Из-за вас. Можете порадоваться. Он читал это письмо и сказал, что я несправедлива к вам, что вы обидитесь, если это прочитаете. А он этого не хочет. Сначала я действительно не собиралась давать вам его читать, но с вашей стороны в мою сторону было намного больше обидного и несправедливого. И, в конце концов, вы имеете право знать, что о вас думают другие.

Мне снятся мои стихи, они не дают мне покоя. Каждую ночь я просыпаюсь и пишу. И каждую ночь меня гложет мысль: «Почему И.Н.У. еще не знает о себе правду? Ей никто никогда такого не говорил и не скажет!» Я долго боролась с собой, но больше поделать с собой ничего не могу. Это выше меня.

Извините. Вы взрослая, благоразумная девочка. Надеюсь, через мое письмо больше никто из детей не пострадает. И из взрослых тоже. Кроме тех, конечно, кто уже пострадал.

Еще раз извините.

P.P.S. «А»: Письмо не отдала, далее по тексту будут объяснения.

P.P.Р.S. «А»: Дала прочитать всю Книгу, жизнь заставила. Не жалею.

P.P.Р.Р.S. «А»:К этим двум детям добавилось ещё, по крайней мере, трое, а также все дети из студии. А я думала, что хуже быть не может.

 

«А»: Другу

 

Есть планка у меня «на человечность».

Жизнь показала, что она «из вечных».

Преодолеть ее безумно сложно:

Мой муж пример того, что это можно.

 

Мужу и сыну я стихи читаю.

Они меня, конечно, понимают,

Они меня поддержат и помогут,

Но твое мнение

мне важно

очень

тоже.

«А»: Повторення фразеології

Колись взимку на уроці української мови ми готувалися до ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання). Повторювали тему «фразеологія». Згадували багато фразеологізмів, пояснювали їх значення. Коли я запитала, що означає вираз «стріляти очима», чомусь ніхто в класі не відповів. Версій було багатенько, але потрібна не знаходилась. Тоді я почала підбирати синоніми до цього фразеологізму і з російської і з української мови. «Стрелять глазками», «Строить глазки», «Метати очима стріли». По очах зрозуміла, що дітям все одно не зрозуміло. Прийшлось пояснювати «на пальцях»:

Порядна дівчина, коли хоче звернути увагу хлопця на себе, не обов’язково повинна щось говорити. Це актуально і тепер, у наш сучасний час. А в той час, років двісті-триста тому, це була єдина змога звернути на себе увагу того хлопця, який тобі сподобався, і не викликати праведного гніву батьків, або лихого поговору односельчан. Бо почати першій бесіду з хлопцем на вулиці?! Жах! Сором! Неподобство! Та як вона посміла? Та що вона собі думає? Та чи виховували її батьки? Та за це треба у неї ворота дьогтем вимазати! Та треба її коси пообривати!

Як же можна було пустити стрілу в ціль (хлопця, який тобі сподобався), щоб про це ніхто не здогадався? Питання до хлопчиків: Що ви будете відчувати, коли на вас відкрито і відверто буде дивитися, як кажуть, «в упор», якась гарна, чи не дуже, дівчина? Чи захочете ви з нею розмовляти чи знайомитись? А ну, швиденько підіймайте руки, чи є хто такий відважний? Звертаюся до дівчаток: подивіться дівчатка, чи багато у нашому класі таких сміливців? Коли хтось дивиться прямо у очі, це означає, що в нього є якісь переваги. Наприклад, кобра теж не змигуючи дивиться на свою жертву, поки не вжалить її, і не з’їсть. Чоловіки теж відчувають себе такою жертвою, коли на них прямо в очі дивиться якась жінка. А чи захоче чоловік бути жертвою? Звичайно ні! От в таких випадках і використовували вміння стріляти очима. Дівчатка, вчіться. Хлопчики можуть на цей час закрити вуха. Обираємо об’єкт полювання. Бачимо, що він вас помітив. Беремо уявну «стрілу» в руки, дивимось на неї, потім піднімаємо «лук із стрілою». Фіксуємо погляд на жертві, вистрілюємо «стрілу», посміхаємось, бо влучили, жертва уже нікуди не дінеться, і знову займаємось своєю уявною зброєю. Жертва завжди відчуває, коли на неї відкрито полювання. Особливо чоловіки, адже вони – воїни, мисливці. І від того, наскільки вони швидко побачать, що за ними відкрито полювання, залежить їх життя. Тому вони завжди напоготові, завжди чекають несподіваного удару. Навіть у наш час, коли справжню зброю держали далеко не всі чоловіки, вони інстинктивно залишилися мисливцями і воїнами. І завжди звертають увагу на всіх жінок, які знаходяться в радіусі дії (ну, крім, звичайно, маленьких дівчаток, чи зовсім стареньких бабусь), щоб відбити їх «постріл». Як правило, така «стрілянина» завершувалася весіллям.

 

Ø «А»: Пройшло багатенько часу, потихеньку підійшов кінець навчального року, в одинадцятих класах було кілька хлопчиків, які здали не всі види обов’язкових усних робіт. Я їм сказала, що якщо вони не візьмуться за розум, і не поздають всі «хвости», просто їх не атестую, і, через це, замість атестатів їм видадуть справку про закінчення школи: «Сидів у класі, протирав штани. Нічого не робив». Один хлопчик запитав: «А як можна з вами домовитись, щоб ви мене атестували?» Я образилась: «А що, я дуже схожа на таку, що можна за гроші купити? Вчіть і здавайте, і все буде добре!»

І ось після цього я почала помічати, що цей хлопчик почав мені «строить глазки»: він почав мені інакше посміхатися, виявляти різноманітні знаки уваги, виконувати оті мої рекомендації, про які я колись розповідала дівчаткам.

Ображати дітей не в моїх правилах. Тому інколи я розповідаю повчальні анекдоти не для всіх, але щоб усі чули: «Діти, у вашому класі є один хлопчик, який останнім часом почав «стріляти в мене очима» для того, щоб я його атестувала. Так от, кажу для всіх, хто не поздає всіх видів робіт – не атестую. Щоб дохідливіше було, розповім анекдот на цю тему.

 

Анекдот в казці

Одному чоловікові треба було повезти козу на базар: продати. Машиною в місто в той день ніхто не їхав, а поїхати можна було іще поїздом, він вирішив, що його з козою до поїзда пустять. Аж тут провідничка заартачилась:

- Не пущу до вагону з козою, і все!

- Що ж мені робити? – запитує чоловік.

- Та хоч прив’яжи козу до вагона, а сам сідай у вагон.

Чоловік був недалекого розуму, так і зробив. Приїхав до міста, підходить до кози, а там від кози залишилось те, що залишилось. Чоловік зі злістю й каже: «Ты мне глазки не строй, а говори, где туловище дела?»

 

Ø «А»: «Так і я вам кажу: ви мені оченята не вибудовуйте, а вчіть та здавайте.

Наступного дня іду я з колегою по коридору, іде назустріч отой хлопчик і каже: «Добрий день, В.М.» Як же добре, що про оці залицяння я розповіла отій колезі! Ми разом засміялися. Добре ще, що це була моя подруга. А якби був хтось інший? Не зрозуміли б.

Приходжу на урок в їхній клас і кажу: «Я, звичайно, найкрасивіша, найелегантніша, найдобріша, найкласніша, і ще багато разів «най», але я вас дуже прошу, коли я іду з колегами, не виділяйте мене будь ласка. (Діти закрутили головами: «Хто це?»). Вітайтеся з усіма, а не лише зі мною. Мені, звичайно, приємно, що на мене звернув увагу молодий красивий хлопець. Але я трошки маю розуму в голові, тому прошу звернути увагу, що у нас є різниця у віці. Мені, вірте в це, всього 27 років, але я 1966 року народження». Хтось швиденько порахував мої роки. На що я «дуже образилася: «І хто ото просив вас рахувати? Я ж сказала: вірте! А Ви… і взагалі, жінкам про їх вік нагадувати зовсім нечемно». Вони принишкли, може зрозуміли?

Час ішов, а «обстріл» продовжувався. Прийшов момент розставити всі крапки над і:

Ø «А»: Дорогі діти, я вас, звичайно дуже люблю (як морозиво, жіночі журнали, гарні речі, розумні книжки, тракторну справу…), але кохаю я одного чоловіка. І це мій законний чоловік. Прийшов час розповісти вам мою історію кохання

 

«А»: Моя історія кохання

Кожна дівчинка любить все класти на свої місця. Ось у цій коробочці у мене будуть прикраси. А в цій скляночці – сіль. А на цій поличці – літні речі. А в цьому альбомі фото друзів. А з цим хлопчиком цікаво поговорити, він дуже розумний і веселий. А з цим - піти на танці, він класно танцює. А за цього неодмінно хочеться вийти заміж. На нього всі дівчата задивляються: красунчик, душа компанії, завжди в центрі уваги. А буде моїм!

Мені 19. Я захворіла дуже сильно – онкологія. Поруч був хороший, чесний, надійний, цікавий, розумний, домашній, але не той красавчик, за якого всі…

Одного разу він сказав: «Я тебе люблю. Виходь за мене заміж». Образити хорошу людину простою відмовою я не могла, тому почала придумувати причини, щоб відмовити.

- Я погана господиня!

- А я тебе люблю.

- Я не вмію готувати. Зовсім.

- А я тебе люблю.

- А я хвора. У мене …

- А я тебе люблю.

- Мені сказали, що мені залишилось жити від 3 до 5 років.

- А я тебе люблю.

- Мені сказали, що у мене ніколи не буде дітей.

- А я тебе люблю.

- Навіщо я тобі така? (А було в мені 47 кілограмів, і на голові три волосини в три ряди).

- Бо я тебе люблю…

Перша його фраза була сказана швидко. Кожна наступна говорилася повільніше і повільніше, але дуже чітко. Остання вимовлялася майже по складам, щоб я його нарешті зрозуміла…

…Цього року ми будемо святкувати двадцятиріччя нашого весілля. Мій чоловік до цих пір носить мене на руках, говорить слова любові, жаліє. У нас двоє синів, на яких уже заглядаються дівчата. А я стала невиправним оптимістом, бо колись чоловік сказав: «Якби сльози допомогли виздоровіти, я б дозволив тобі плакати. А так – живи і радій кожному дню, що тобі подарований. Не бери важкого в руки, а дурного в голову». Я його послухала і старалась кожен свій день жити так, наче це мій останній день – начисто. Це ввійшло у звичку. Жити ж бо здорово! А хто хоче бути щасливим – є ним.

 

«Самое дорогое у человека — это жизнь. Она дается ему один раз, и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жёг позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире – борьбе за освобождение…»

Н. Островский

Ø «А»: Додому вам буде завдання написати твір на тему: «My love story». Чому англійською? Тому,що тема так звучить набагато ширше: «Моя історія кохання», «Історія про чуже кохання», «Що я думаю про кохання?», «У мене є питання про кохання». Обіцяю, ваш твір прочитаю я і лише я. Можливо, дам якісь рекомендації, поради, бо у багатьох дітей виникають питання схожі, і ваш твір поверну вам особисто в руки. По-моєму, до цього часу, я завжди виконувала свої обіцянки. Не треба переписувати чужі твори, напишіть свої думки. Вони будуть мені цікавими.

Ø «А»: Твори були різними, але я дійсно виконую обіцянки, я перечитала їх, прямо на листочках написала свої зауваження, і віддала кожному в руки. Набирати їх на комп’ютері я не стала - вони були дуже особистими. Але хочу лише сказати, що вони були цікавими, і що шекспірівські пристрасті існують і в наш час. В деяких творах було кілька питань, на які я відповіла в класі, не називаючи автора.

«А»: Як перевірити почуття дівчинки

«без інтиму»?

На одне питання, яке було в творі про кохання, я відповіла всьому класові, тому що питання було, дійсно, дуже актуальним.

Один хлопчик, за місцевими мірками, - досить багата людина. Може дівчинку і на машині прокатати, і в кафе запросити, і подарунок хороший, дорогий подарувати. Та і дівчинка каже, що дуже його кохає. А от в нього виникають сумніви: вона кохає його, чи його заможне життя. Він ще не закоханий до безтями, але дівчинка і йому дуже подобається. Як же можна перевірити її почуття, але так, щоб до «інтиму» не доводити? Бо, як кожен чесний чоловік, після дуже близьких стосунків, він повинен одружитися на дівчинці. А він цього не хоче. Так от, він запитував, що б я йому порадила?

 

Порада хлопчикам:

Поради у мене завжди несподівані і нестандартні. Я дітям і кажу, що для цього треба буде «опуститися нижче пояса», (діти здивовано почали переглядатися), але десь приблизно на метр нижче від того місця, про яке вони подумали. (Дівчатам я сказала, щоб вони на хвилинку затулили вуха). Так от, хлопчики, три дні носите одні шкарпетки (носки), приходите до дівчинки в гості, і під якимось приводом знімаєте оті шкарпетки десь посеред кімнати. І чекаєте на її реакцію. Якщо вона зробить зауваження тихо, мирно і спокійно (дуже спокійно), то вона вас дійсно любить, а якщо почне кричати, або ще якось неадекватно поводити себе, то вона вас ніколи і не кохала. (моя улюблениця сказала: «Ну В.М., що ви таке говорите, як це можливо?») На що я сказала: «Дивіться, хлопчики, як обурило це Соню, а я про це лише сказала. Уявіть, що було б, коли її почуття перевіряли саме таким способом? А якщо жінка кохає чоловіка, то оті брудні шкарпетки не будуть її злити ні через рік після весілля, ні через двадцять. І це буде єдиним кумедним недоліком її чоловіка, який можна пробачити, і всі ці роки збиратиме така жінка шкарпетки по всьому дому, і це не буде її дратувати.

Дівчатка запитали, а як же їм можна перевірити почуття хлопчиків?

 

Порада дівчаткам:

Так от, дорогенькі дівчатка, до вас у гості повинен прийти ваш обранець. Треба приготувати щось «смачненьке». Хлопчики загули: «Ага, з ціаністим калієм!» «Ні, - кажу я, - для чого ж так радикально? Просто страва повинна бути сірою, страшною на вигляд, пересоленою, переперченою, перекисленою. Трошечки, нам же його травити не потрібно. Хай живе, адже він дійсно може вас кохати. Якщо хлопчик проковтне ложку, а потім якось ввічливо відмовиться, переведе розмову на іншу тему, або ще якимось чином уникне конфлікту, то він вас дійсно дуже кохає. Ну, а якщо, в кращому разі, накричить, а, в гіршому, ця страва опиниться у вас на голові, то ні про яке кохання не може бути й мови.

Дітям мої поради сподобалися. Мені також. А Вам?

 

Ø «А»: Хлопчик перестав стріляти очима, благополучно поздавав мені всі роботи на четвірки і трійки, і йому таки видали отой атестат. (Хтось казав, що вкладиш йому-таки не видали. Але то вже зовсім інша історія).

 

18.06.08

16:45

«А»: ***

Іде мій дощ, мій тихий

добрий дощ.

І ти ідеш, десь посеред дороги.

Всі сподівання, бачення, тривоги

він бачить,

бо то мій є дощ.

22:15

Він розмовляє тихо, він шумить,

Він заставляє думать, не мішає.

Ні вітру ж бо, ні грому вже немає,

Дощик тихенько в серце стука,

не мовчить.

 

Люблю сама гуляти

під таким дощем.

Лиш парасолька і ніде нікого…

Попереду одна лише дорога…

Брудний бо день

стає чистішим днем.

 

З дерев, з листочків, з квітів, із трави,

Із душ людських

поганих і нечистих,

Змиває літній тихий дощ намисто

Із бруду, із неправди, з суєти.

 

Ступаю тихо, в такт отих краплин,

Що з неба падають печально

і невпинно.

Мені ж бо хочеться відверто,

щиро,

сильно,

До мрії до моєї шлях знайти.

Природа в небо очі підійма,

І синь небесну знову чітко бачить,

Хоч випав просто дощ,

та це не значить,

Що у людей Надії вже нема.

 

Пройдуть тихенько хмари і увись

Веселка разом з Вірою зіпнеться,

Вона тихенько пташкою сміється,

Що встиг дощик прибратися

тут

скрізь.

 

З Любов’ю вимиті усі поля,

Дерева, трави, душі і дороги,

І десь поділися усі пусті

тривоги.

Любов - правителька планеточки

Земля.

 

Той дощ приносить мир і благодать,

І Віру й сподівання, і Надію,

Що справдяться усі хороші мрії,

Любов хотіла нам про це сказать…