Ангел з Тихого болота – А. В. М.

Александрова Валентина

Детективный философский

Роман-трилогия

Сага о...

Книга первая

ШКОЛЬНЫЙ АПОКРИФ

(ПРОСТО СКАЗКА)

Предисловие

Эта книга задумывалась, как дневник Учителя и Ученика. Ученик оказался перегружен учебным процессом и мной, поэтому он самоустранился от написания книги. И дневник - только Учителя.

Эта книга написана в Крыму учителем украинского языка и литературы, поэтому в нее вошли сочинения как на русском, так и на украинском языках.

Эта книга задумывалась, как некие философские раздумья в легкой, веселой, непринужденной форме, получилась тяжелая педагогика.

Эта книга задумывалась как сказка для детей до 16 и старше, получился жестокий, грустный, сентиментальный детективный роман для тех, кто считает себя взрослым.

Все действующие лица, сюжет - вымышлены. Любые совпадения считать случайными. У автора о-о-о-ч-ч-е-е-е-е-е-е-е-нь бурная фантазия, «без крыши», не удивляйтесь ничему. Искать имена я не стала, поэтому есть просто Учитель, Ученик, Ученица, Друг. Герои получились не очень позитивными, вы не обижайтесь, просто им поручили играть роль не очень хороших людей. А, как правило, плохие роли играют очень хорошие люди. Да и на солнце, то есть на мне, иногда бывают пятна. А вы, Ученик и Ученица, а особенно Друг, действительно очень у меня хорошие. Все плохое о вас я придумала, а то было бы неинтересно читать. Извините.

Всем, кому я очень обязана и кого я очень люблю: мужу Виктору Михайловичу, сыновьям Коле и Мише, детям 11 классов выпуска 2008 года. Особая благодарность моим Друзьям, соавторам, цензорам, корректорам, идейным вдохновителям, двигателям «моего прогресса» Акименко Наталье Александровне, Лучинкину Алексею Владимировичу, Решетникову Александру Викторовичу. Всё, что написано в этой книге мы ПРИДУМАЛИ ВМЕСТЕ.

А также Калашниковой Марии, Киселёвой Екатерине, Ярощук Валентине, Петренко Илье, и всем современным простым, добрым, хорошим умным детям, подросткам и взрослым посвящается эта книга.

Ангел с Тихого болота – Александрова Валентина Николаевна, с любовью.

LichtGestalt: Angel from Silent bog (В принципе – «бассейка», /небольшой искусственный водоем круглой формы, построенный для создания запаса поливной воды/ рядом с домом, где живет «А» - Ангел).

 

 

Часть первая

ШКОЛЬНЫЙ АПОКРИФ

(ПРОСТО СКАЗКА)

 

Ну що б, здавалося, слова,

Слова та голос, більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує.

Т.Г.Шевченко

Казка

діткам до 16 і старшим

(Від Ангела з Тихого болота – «А»)

(Чому від Ангела? Бо одного разу на уроці української мови прозвучало прислів’я: «В тихому болоті чорти водяться». А так, як воно стосувалося дуже хорошої вчительки А.В.М., то вона швиденько замінила погане слово на хороше. Так і з’явилося: «У тихому болоті Ангели літають». А болото там дійсно є. Тихе. Бо нікому нічого не треба, Ніхто нічого не хоче. Є загальна маса, але є і кілька справжніх Людей. Але їх чомусь мало. Сумно.).

СМС. Щоб якось підтримати свого Друга у важку хвилину, я почала придумувати веселі і не дуже, римовані СМСки. Їх ми будемо позначати попереднім значком.

«А»:

Что-то бреда накопилось, «Аськи»* требует душа.

И за что такая милость? Жизнь-собака – хороша!

 

Аська* - ICQ –разновидность чата. Точного определения не знаю, но это общение в реальном времени по Интернету.

В деякому царстві, в деякому государстві, в одному маленькому місті Києво-Московську Автономної республіки Сполучених штатів України стояла школа. Звичайна школа. Типова двоповерхова, для діток старшеньких і старенька одноповерхова для молодшеньких. Але в одному дворі. Зовсім непримітна школа. Нічим. Хіба що жили в тій школі люди. Майже третину часу жили. Різні. Великі і маленькі, погані і хороші, з душею і без.

(Трошки про Душу. Ці п’ять фізичних формул А.В.М. вивела трошки пізніше, але вони дуже будуть тут доречні).

«А»: Душа і тіло

Фізика вивчає матерію. А матерія – це тіло.

М = Т

Про неживі тіла нехай розповідають на фізиці, про живі без душі – на біології. Ми ж поговоримо про живі тіла з Душею і з «душком».

Тіло плюс Душа (з великої букви) дорівнює Людина (з великої букви)

Т+Д=Л

Тіло плюс «душок» дорівнює «нелюдь» (укр.), або «человечишко» (рос.)

Т+ «д»= «н»/ «ч»

Як відрізнити Душу від «душка»? Дуже просто! Беремо, наприклад, людину (абсолютно любу, не дивлячись на її статус, чи вік), ділимо її пополам на рівні пояса і думаємо, де знаходяться її думки? Якщо думки знаходяться вище рівня пояса, - то це Людина. Бо думає вона і живе серцем, і душею, і розумом, а думки її світлі і чисті, бо високі. А якщо думки частіше знаходяться нижче рівня пояса, то це яскравий представник тіла з «душком».

LichtGestalt: Не согласен! Существуют сволочи, у которых мысли плавно переходят из одного уровня пояса в другой, а одна из них взялась комментировать эту книгу.

(LichtGestalt – це другий читач і цензор моєї книги).

Школа - це місце, де відбувається взаємодія тіл і душ. Адміністрації і вчителів, вчителів і учнів, вчителів і батьків, батьків і дітей, учнів між собою. Тобто є дві сторони. Два тіла.

Якщо тілу з Душею потрібна інше, спочатку Душа, а потім чиєсь тіло, то мова може іти про Дружбу. Безкорисливу, велику, чесну і чисту.

Т (Д) + Д (т) = Дружба

Якщо тілу з Душею потрібні інші і Душа і тіло, то мова ітиме про Любов.

ТД + ДТ = Л

Якщо тілу з «душком» потрібне інше тіло, причому неважливо, з Душею чи «душком», то це є проституція. Негарне слово для школи, але що ж поробиш, коли сучасний світ такий різноманітний і широкий?

Т «д» + Т(?) = П

Проституція, без різниці, яка у неї причина. Чи за гроші, чи з цікавості, чи спосіб колекціонування, чи з альтруїстичних* поривань («Я ж з них грошей не брала, їм зі мною просто добре!..» Яка ж хороша,добра, наївна дівчинка! І головне - подобається усім. І ноги об неї витирають усі).

*Альтруїзм, - (лат. Alter – інший). Етичний принцип, що полягає в безкорисливому піклуванні про інших, ігноруванні особистих інтересів.

 

 

«А»: Продовження казки

І була там одна вчителька – А.В.М. Це я. Хороша вчителька. (Хоч нескромно, але правда!). З Душею, яку майже всю віддавала дітям. Чужим. Але трошечки залишала своїм двом – Колі і Міші, а ще менше своєму чоловікові - Віктору Михайловичу. Добре, що чоловік хороший попався. Розумів вчительку, допомагав їй, і навіть до школи не ревнував. («Бачили очі, що купували, а тепер їжте, хоч повилазьте!»)

 

Казка в казці.

(Українська народна, але чомусь маловідома).

Жив-був один маленький циганчук. Якось ішов він по дорозі і знайшов копієчку. А саме базарний день був. І вирішив цей циганчук будь що потратити цю копієчку. Весь базар пройшов, але нічого за копієчку не знайшов. Засумував, бідний! Аж ось бачить: під тином бабуся сидить, хрін продає. Якраз один корінець за копієчку. Зрадів циганчук. Купив собі хріну. Іде додому і радіє. Прийшов та почав хрін їсти. А він різкий, а він гіркий, а зуби зводить, а сльози течуть, аж очі вилазять. А він їсть та й каже: «бачили очі, що купували, а тепер їжте, хоч повилазьте!»

Так і мій чоловік, знав, на кому одружується, тому й терпить. А може терпить, бо любить? Хто зна.

 

«А»: Продовження казки

Любила ця вчителька і школу, і учнів. Колись один Секрет сама узнала, то й іншим його відкрити захотіла. Цей секрет дуже простий і майже всім відомий. Але чомусь не знає про нього більшість. «Два чоботи – пара». Тобто ішов один: новий, чистий, гарний, зустрів іншого, такого самого. Валявся інший: старий, рваний, поганий. І йому така ж пара знайшлася. Так і у людей. Який ти сам, такого тобі й доля посилає. Напевне, вчителька дуже хороша була, бо доля посилала їй найкращі класи, з найкращими учнями.

 

«А»: Рассказ в сказке

Когда я была маленькая, мне очень нравился один мультик, к сожалению, я его уже давненько видела и даже не помню, как он назывался. Но это не главное, главное в самом мультике.

Там по дороге шел один ослик с маленькой тележкой и пел песенку о секрете:

Не секрет, что друзья не растут в огороде,

Не продашь и не купишь друзей.

И поэтому я все иду по дороге,

С патефоном волшебным в тележке своей.

Под грустное мычание, под грозное рычание,

Под дружеское ржание рождается на свет

Большой секрет для маленькой,

Для маленькой такой компании.

Для скромной такой компании –

Огромный такой Секрет:

АХ, БЫЛО Б ТОЛЬКО С КЕМ ПОГОВОРИТЬ!!!

Поговорить я всегда любила, разговоры были легкими и непринужденными, и это доставляло удовольствие не только мне, но и моим собеседникам. Поэтому мотив этой детской песенки красной нитью проходит через всю мою книгу. Большое спасибо авторам мультика и песенки. По-моему это была супружеская пара физиков, которые на досуге сочиняли и пели очень хорошие песни. Кстати, здесь тоже присутствует и физика и лирика.

«А»: Продовження казки

Найкращими, це не означає, що усі відмінники, чи дуже слухняні. Вони були різні, але в основному хороші. Погані, якщо і були, то до її уроків рідко доходили, а якщо і доходили, то, чомусь, вели себе майже завжди тихо, мирно і спокійно. А якщо і виводив хтось вчительку, вона покричить трошечки, заспокоїться, вибачиться перед учнями, і зла на них ніколи не держить. Не мстить. Хоч вона завжди і каже: «Я не злопам’ятна, але зло пам’ятаю: поганого іншим робити ніколи не буду, але чи захочу я робити добро тому, хто наплював мені у душу?» Може, тому й не часто «плювали» в її душу учні. Але таки плювали!

Хороші у неї уроки були. Кращі з мови, гірші з літератури. Але все одно хороші. Душевні.

«А»: «Поганяло» і «рибна тематика»

Одного разу стала вона класним керівником 5 класу. Все добре було до одного моменту. Вивчали учні на уроці української літератури твір І. Нечуя-Левицького «Запорожці». А там у книжечці малюнок: стоїть такий гарний запорожець, у вишитій сорочці, у широких синіх шароварах, у червоних чоботах, з оселедцем на голові. П’ятикласники, особливо хлопчики, щось дуже цим запорожцем зацікавилися. А особливо його оселедцем. Сміються. Що це таке, запитують. Ну, вчителька й пояснює. Що ж це таке. А хлопчики ще більше сміються. Вчителька спостережлива була. І розумна. З кожним окремо поговорила. І видали п’ятикласники велику таємницю: що є у цієї хорошої вчительки «поганяло*» - «селедка» (школа-то російськомовна).

Поганяло* – злодійський сленг, - кличка, чиєсь прізвисько.

Спочатку довго сміялась вчителька: ну і почуття гумору у діток. Вчителька дійсно дуже худенька була. Але на рибу, яка мовчить, ну зовсім не схожа, бо за словом у карман не лізла і завжди в очі учням дивилася. Бо очі – то дзеркало душі. Виявляється, криве було то дзеркало. А потім чомусь задумалася. Бо любила аналізувати ситуацію, прокручувати деякі кадри з життя назад. І згадалося їй, що, коли був молодший син у 5 класі, спочатку було все добре. І вчився непогано хлопчик, і на гурток з кікбоксингу ходив, навіть на обласні змагання їздив, де завоював третє місце. А потім одного разу прийшов зі школи з синяком під оком, сказав, що побився з іншим хлопчиком за діло, і просив не піднімати шуму, бо вони з тим хлопчиком наче уже помирилися. Прийшла вчителька другого дня до школи і побачила, що в того хлопчика ще більший синець. Та й заспокоїлась: просив же син, значить, все уже в порядку.

Але перестав син ходити на кікбоксінг. Та й інші гуртки не поспішав відвідувати. Ну, перестав, то й перестав. Але потім виявилося, що він захищав честь мами. А на гурток ходили не найкращі учні, а кожного разу доводити свою правоту з допомогою кулаків не можна, тому що тренер вчив їх кодексу честі справжнього спортсмена. І за цим кодексом не можна першому починати битися. А як же не битися, коли вони таке говорять? Та й синові хлопчики придумали прізвисько: якщо мама «селедка», то син Коля – «кілька». Образливо. Але мамі він нічого не сказав, не хотів її засмучувати. Час трошки пройшов, минуло два роки. Вчителька все-таки хороша, та й синок у неї гарний, добрий і розумний, тому й діти не дуже набридали Колі з прізвиськами. Майже сім місяців провчилися п’ятикласники, не знаючи, чи є якесь прізвисько у вчительки. Аж тут якась «добра душа» напоумила діточок, сказала. Знову помітила вчителька, що син її засмучений ходить. Але на цей раз вона вже знала причину. Тому заспокоїла хлопчика, як могла. Багато прикладів навела: «На чужий роток не накинеш платок», «Та ви мене хоч горшком називайте, але в піч не саджайте», «Чужий язик, що помело, куди повело, туди й вивело»…

І придумала вона на уроках розвитку зв’язного мовлення в кожному класі (А таких уроків за планом треба проводити багато, але програма пропонує теми якісь не такі. Неактуальні. І проблеми видумані, нецікаві.) провести виховний урок на морально-етичну тему: «Учителі та учні – друзі чи…» Дуже розізлилася вчителька, бо, коли б річ ішла лише про неї, то її якось це мало хвилювало. А коли через це постраждав її син, та ще й не один раз, то тут треба щось робити.

Дітям було завжди цікаво на уроках. А особливо одинадцятикласникам. І коли вони приходили на перерві у клас, то завжди запитували: «А що сьогодні буде на уроці?». «Урок», - відповідала вчителька. Цього ж разу вона сказала, що буде не просто урок. А драма-феєрія з продовженням. Хтось із учнів сказав: «Щось мені уже страшно…». «А як мені страшно…» - сказала вчителька.

Урок розпочався з того, що вчителька сказала, щоб діти записали на листочках її прізвище, ім’я та по батькові, прізвище, ім’я та по батькові двох дуже «хороших» учнів (у яких, вона це знала точно, були прізвиська), та своє прізвище, ім’я та по батькові. Нагадала, що між учнями та вчителями в школі, хочуть вони того, чи не хочуть, завжди існують якісь взаємовідносини. Інша людина для них може бути другом, ворогом, ніким, інколи виникає аналогія із світом тваринним чи рослинним… А потім запропонувала навпроти прізвища написати, хто ж ця людина для них є. Навпроти свого прізвища вона сказала написати слово «селедка». Навпроти інших прізвищ теж написати їх статус. І навпроти свого теж. В класі зависла напружена, передгрозова тиша. Далі урок я пам’ятаю погано, бо дуже він важким був, пересварилися діти. А один школярик навіть сказав: «А не боїтесь ви, що після такого вашому синові не буде ще гірше, ніж до цього?». Дійсно, про такі наслідки вчителька чомусь не подумала. Дуже переживала вона, її аж тіпало, серце вискакувало, руки тремтіли… Пам’ятаю лише фразу: «Та як ви могли, а я думала, що я для вас Друг. Ну якщо я вже «селедка», то ми в одному акваріумі плаваємо, і хто ви? І хто знає, чи не перетворюсь я одного разу на акулу, і не з’їм когось, не розбираючись». Дуже мені соромно, майже «з’їла дитину», яка перша потім під руку попалася: придерлася до високої тестової оцінки учня, який поганенько знав мій предмет. А він образився: «Чому я повинен захищати свою оцінку, яку я вгадав?» Ну тести – вони і в Африці тести. Можна нічого не знати і певну кількість балів вгадати. Кілька разів потім просила вона в нього пробачення, але не знає, чи дійсно він її пробачив.

Задумала вона цикл виховних уроків, бо побачила, яка прогалина існує у серцях її шкільних дітей. На наступному уроці вона провела урок на морально-етичну тему: «Чи треба серце вчителя?»

 

«А»: «Чи треба

серце вчителя?»

Почався цей урок з завдання: доповніть прогалини у фразах:

Перекладіть з давньогрецької мови на сучасну фразу:

Раб, який веде за руку – педагог;

Заповніть пропуски:

Езоп – «Виховувати через казку»; (Розповідь про кожного педагога (коротко).

Антон Макаренко – «Педагогічна поема»;

Януш Корчак – «Як любити дітей»;

Ш. Амонашвілі – «Школа радості»;

Василь Сухомлинський – «Серце віддаю дітям».

 

Отже, тема нашого твору: «А чи потрібне оте «серце вчителя» сучасним учням взагалі і мені особисто?»

Ø Таким значком ми будемо позначати роздуми Вчителя.

Ø «А»: Уривки із творів учнів 11 класів 2007-2008 навчального року. Твори були написані тільки для цієї вчительки, тому і подаються без авторів, а хто згадає свій твір, нехай вибачить мені, що я його друкую. Та й чого переживати? Школу уже закінчили, оцінки отримали, Та й книжка художня, тут все одно все видумане.

- Вчитель для нас – це рідна людина, вона для нас є авторитетом, людиною, яку ми поважаємо. Мені взагалі пощастило з моїми вчителями, більшість із них я буду згадувати добрим словом і, мабуть, буду скучати за ними. Наше життя і так важке і складне, і тому любові і турботи батьків дуже бракує, і добре, що в тебе є ще одна людина, якій ти можеш довіритись, і це твій вчитель… Нашу вчительку її випускники і через багато років розлуки люблять і поважають…

- В наш час вчителі мало кому потрібні, а особливо їхнє серце і душа. Вчитель вважає, що він цар у школі, а це не так!..

- Зараз, в наш час, вчителів не вважають за людей…

- На жаль, оте «серце вчителя» не потрібне сучасній дитині, зараз у нашому світі не цінується добро, милосердя, взаємоповага. Сучасна дитина не вміє цінувати хороше ставлення до неї, не вміє любити і поважати ближніх. Тому і «серце вчителя» дитина сприймає як належне… Але у кожного правила є виключення. У нашому світі все ж таки залишилися діти, які вміють цінувати добро. І це заслуга батьків, які зуміли вберегти дитину від поганого впливу суспільства… Існують не просто вчителі, а Вчителі з великим серцем… Особисто для мене «серце вчителя» важливе… У нашій школі, мені здається, не всі вчителі мають добре серце. Ви, В.М., я знаю, маєте добре серце, І не думайте, що я «підмазуюся», просто таких розуміючих учителів, як ви, у нас в школі мало. На жаль.

- На мою думку, професія педагог – це дуже хороша професія… До злих або байдужих учителів не хочеться іти на урок, і як же ви думаєте, ми будемо знати предмети, які викладають такі вчителі?

- Вчитель має бути від Бога, у якого є талант, який може відчувати учня, бо сучасним дітям так треба «серця» і почуття довіри… Як добре, коли вчитель стає тобі другом, і ти можеш довіряти йому. Вчитель має бути авторитетом, на якого мрієш бути схожим. Серце вчителя повинне бути чистим, добрим, люблячим. Він повинен любити і поважати дітей.

- Особисто я не хочу бути вчителем, тому що це така робота, яка руйнує психіку…

- Особисто я вчителів поважаю, хоча для них так це, може, не здається…

- Сьогодні діти не поважають вчителів, не помічають їх турботи…

- Більшість моїх ровесників впевнені, що школа не є важливою частиною їхнього життя. Звісно, вони помиляються… Для мене «оте серце вчителя» є надзвичайно важливим…

- Як може вчитель навчати учня своєму предмету, якщо він не вкладає у це свою душу?!.. У своїх невдачах учні звинувачують вчителів, є погані вчителі, але їх один процент із ста… Я вважаю, що професія вчителя невдячна, але я їм вдячний…

- Мені здається, що воно потрібне, але не так часто. Дуже «добрий вчитель» теж до добра не доведе… Треба турбуватися про учня: іноді посварити, а іноді пожаліти, а іноді просто зрозуміти і вислухати…

- Мені шкода тих учителів, які, працюють як раби, і не мають за це вдячності ні від дітей, ні від батьків, ні від держави…

- Минулого року ми з В.С. після уроків розмовляли більше трьох годин. У той день я зрозуміла, що вона тільки зовні вже немолода й сувора людина, а в душі їй - не більше 20 років. Вона зрозуміла й підтримала мене. Її серце завжди відкрите не лише для мене… наш класний керівник ставиться до нас усіх, як до своїх дітей, і що б ми не зробили, вона ніколи не осудить нас, не спробувавши спочатку зрозуміти… Якби вчителі навчали нас без душі, то й ми б були набагато гіршими, ніж ми є. Деякі учні зараз не розуміють, що дали їм вчителі, крім знань… Саме через вчителів, які віддавали своїм учням частинку свого серця, шкільні спогади стають найкращими у житті.

- Я вважаю, що «оте серце» сучасним дітям та особисто мені не потрібне, бо вчитель не дає розвинутися індивідуальній особистості, він, частіше за все, нав’язує свою думку учням, хоча вона нерідко буває помилковою, або не потрібною у сучасному світі… Діти, які навчаються через Інтернет за допомогою навчальних програм, знають краще, бо вони мають свої думки та своє розуміння матеріалу, а не думки, нав’язані вчителем.

Якийсь філософ сказав: «Школа – це заклад, який збирає тих, кому суджено літати та тих, кому суджено повзати, і примушує всіх ходити по землі». Я підтримую цю ідею, бо вважаю, що одним учням не цікаво, бо вони не розуміють, що від них хочуть, а іншим не цікаво, бо вони уже все знають а вчителі «тупцяються на одному місці», пояснюють для когось «середнього», тому, згодом, вчителів не розуміє ніхто. А вчителі примушують дітей казати, що всьому їх навчив вчитель…

- Вчитель повинен бути добрим і суворим…

- Коли б ми не підійшли до вчителя, він, чи вона, завжди вислухає і допоможе нам…

- Сучасним дітям потрібне «серце вчителя». Час іде, люди змінюються, але душа залишається душею, і діти, які б вони не були, завжди потребували і потребують душевного тепла. Можливо, зараз тому так багато «поганих» дітей, що їм не вистачило любові і від вчителів теж? Є такі учні, які вважають себе особистістю, але ці «особистості» повинні пам’ятати, що вони сформувалися не самі по собі, їм в цьому допомогли вчителі… Якщо кожна дитина буде отримувати любов учителя, то, напевне, світ зміниться на краще.

- Ні для кого не є таємницею те, що сучасні діти не дуже полюбляють ходити до школи, вчитися… Я розумію і співчуваю нашим учителям… Дуже хочеться приходити на той урок, де буде цікаво, до того вчителя, який тебе любить і жде. Звичайно, не всім потрібне «оте серце вчителя», і воно не для всіх відкрите, але той, хто захоче знайти до нього шлях – знайде його, треба лише мати бажання і самим відкритися перед вчителем, щоб відчути їх любов, щирість і розуміння… Приємно бачити щирого і доброзичливого вчителя… Більшість учнів, якщо не зараз, то колись зрозуміє, скільки добра їм зробив вчитель і скаже: «Дякую».

- Мене вразила ця тема, я вважаю, що це питання дуже складне. На мою думку, в кожній професії повинно бути «серце», людина повинна любити діло, яким займається, а не відпрацьовувати, як машина, робочі години… Звичайно, у вчителів повинно бути серце… Ми виходимо зі школи з частинкою вашої душі і серця, ми відчуваємо, хто нас любить, а хто – ненавидить. На жаль, є в школі й такі… Нас, Дітей, багато. І багатьом взагалі байдуже, чи є у вчителів взагалі серце. Але так думають лише безсердечні діти… я вважаю, що наші вчителі залишаться в нашому серці назавжди, … і бажаю всім терпіння і розуміння.

- Навіщо в школі потрібен учитель, який не вкладає душу і серце в учня? Є учителі, які займаються лише з тими учнями, хто найкраще вчиться, а погані учні для таких вчителів наче не існують. Чому б ще раз не пояснити тій дитині, яка чогось не зрозуміла?...

- У нас у школі є різні вчителі. Які ненавидять учнів і які люблять їх, допоможуть і підтримають. А в школі повинні бути тільки ті, хто нас, якщо не любить, то хоча б хоче зрозуміти, підтримати і навчити. У школі є такі вчителі, яким до нас, дітей, зовсім байдуже. Школа для них є місцем заробітку. Вони прийшли на урок, видали матеріал і їм наплювати, слухали їх, чи ні…

- Учень починає ображати вчителя тоді, коли не розуміє, що від нього хочуть… Вчителі повинні свій поганий настрій залишати вдома… Ідеш на якийсь предмет, який тобі подобається, і подобається вчитель, то і вчиш його (предмет) краще, і дається він тобі легше.

- Лише у дуже хорошого вчителя залишиться серце після деяких витівок наших учнів…

- Учень не вчить предмет тоді, коли не розуміє його і не поважає вчителя. Це такий собі вид протесту проти бездушності вчителя… Я згодна, що вчитель інколи може на нас і накричати, ми цього заслуговуємо. Але хай це буде лише інколи… Якщо вчитель у свій предмет буде вкладати усю свою душу і серце, тоді учень буде поважати і вчителя і його предмет…

- Працювати вчителем і бути байдужим? … Будьте добрі!!!

- В школі вчитель зустрічається з красою і підлістю, радістю і горем, в його житті бувають години торжества і години страждання… На жаль, ми зрозуміємо, яких хороших вчителів ми мали, дуже пізно, коли нас життя провчить на повну…

- Учні повинні брати приклад з учителів, а з деяких учителів його брати навіть шкідливо…

- Треба уже сьогодні бути вдячним своїм вчителям за їх терпіння, розуміння. Потрібно цінувати кожне слово і кожен урок…

- Мені потрібне серце всіх учителів, а «сердечності» деяких я не відчуваю взагалі… Я хочу, щоб усі учні поважали своїх учителів і не ображались на них за погані оцінки… Більшість учителів, які нас вчать, мають серце і розуміють нас…

- …Що до «серця вчителя», то тут маю сказати, що мені потрібні не всі серця: деякі серця такі ж страшні і темні, як фільми жахів у кращих традиціях Голівуду… Я знаю, хто серед вчителів ладен віддати мені своє серце і душу, я це ціную і намагаюся їм відповідати добром на добро…

- Мені дуже пощастило з учителями, всі вони вкладають серце і душу, навчаючи нас. Я завжди буду пам’ятати вчителів, які вивели мене в люди.. я вважаю, що вчителю, який не вкладає душу у свою роботу, взагалі не місце в школі… Коли я була ще малою, у нас була вчителька К.В.М., так вона поділяла учнів на хороших-багатих і поганих-бідних. Це було дуже образливо. Я вважаю, що їй не місце в школі. Бо для вчителя усі учні повинні бути однаковими… Я навіть уявити не можу, як я буду вчитись в іншому місці без Вас, любі вчителі! Ми багато зробили Вам болю, і за весь наш клас я прошу пробачення.

LichtGestalt: Интересно, Кто эта К.В.М.. Найти б ее, пнуть и выгнать из школы.

 

 

«А»: Подяка

 

Тему наступного уроку мені навіяла весільна українська народна пісня «Де б я не їздила, де б я не йшла…». Гарна пісня, заставляє задуматися. А то якось років два тому у шостому «зірковому» класі теж давала таку тему. Так мені одинадцятирічні діти написали: «Нет в жизни счастья», «І згадати нічого, і писати ні про що, і людей, кому б хотілось подякувати, нема зовсім». І це при тому, що всі вони добре забезпечені матеріально, майже у всіх є люблячі мама і тато, ні в чому вони не знають відмови, здорові, красиві, і – нещасні. Бо їх ніхто не навчив цінувати те, що вони мають, бачити навколишню красу, радіти хорошому дневі. Дуже сумно мені тоді стало. Захотілося перевірити, чи вміють сьогоднішні мої діти щось цінувати. Чи навчила я їх хоч чомусь? Ось що із цього вийшло. Фрагмент уроку з української мови в 11 класі

 

Домашнє завдання:

В Україні під час весілля є такий обряд: наречена повинна подякувати всім, хто прийшов привітати її, бо вона виходить заміж і все, що було до цього, більше не повториться. Це пісня:

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б своїй матусі дякувала:

Дякую, тобі мамо, що будила мене рано,

Більше не будеш, не будеш!

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б своєму татові дякувала:

Дякую тобі тату, що збудував мені хату,

Більше не будеш, не будеш!

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б своєму братові дякувала:

Дякую, тобі брате, що водив друзів багато, (великий вибір женихів)

Більше не будеш, не будеш.

Дякувати можна не лише на весіллі, під час свята, але й в повсякденному житті. Головне, щоб було кому. Ви теж підійшли до дуже важливого рубежу, ви закінчуєте школу і стаєте зовсім дорослими. Наприклад, і мені є кому подякувати у вашому класі.

«А»: Де б я не ходила, де б я не була,

Я б Маші Калашниковій дякувала:

Дякую, тобі Машо, що ти є душею класу,

(а також театрального, танцювального, шкільних вечорів …)

Більше не будеш, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б Ярощук Валі дякувала:

Дякую, тобі Валю, сперечались ми немало,

Більше не будеш, не будеш.

Де б я не ходила, де б я не була,

Я б Альоші Малому дякувала:

Дякую, тобі Малий, що ти здав віршів чимало (аж 2 із десяти).

Більше не будеш, не будеш.

(Ще один Учень хай мені вибачить, дуже важко до його прізвища підібрати риму).

Отже, завдання додому: напишіть твір на тему: «Кому я хочу подякувати і чому». Виберіть п’ятьох людей, кому б ви хотіли подякувати, і напишіть про них. Критеріїв, про кого писати, нема. Хоч Тіні Кароль за її творчість, хоч Дімі Білану за його очі, хоч Бреду за його Піта, хоч своєму коту за його хвіст…

Кому я хочу подякувати і чому

Учень запитав:

- А якщо получиться трошки більше, чим півтори сторінки?

- Пишіть, хороший мій. Лише, щоб менше не було. А якщо вийде трошки більше, то це ж здорово. Я з задоволенням прочитаю ваше творіння.

 

Коли наступного разу він приніс свій твір, я ахнула: там було тринадцять рукописних сторінок.

Він сказав:

- Вас я, ну зовсім, не «люблю і не жалію», бо твір трошки завеликий.

Ø «А»: Я в класі завжди говорила, що при написанні твору найбільше мене «люблять» ті учні, хто береже мій час і мої очі. Тобто двієчники, які писали мало, рівно стільки, щоб їм поставили хоча б одиницю.

P.S. «А»: Учень цей дуже хороший був, а, головне, розумний, з неабиякими задатками до літератури, а також до фізики. Йому я кілька разів говорила: «А може, ну, оту фізику з інформатикою?.. Іди вчитися в літературний». Але, як виявилося, він трошки зазнався, заборонив використовувати його твори (А його твір мені дійсно дуже сподобався, я йому за цей твір поставила 12 балів. Жаль, читач не зможе оцінити його творіння. Мені дійсно дуже шкода.), згадувати його ім’я. Ну що ж, у кожного автора є право на авторське право, на особисту недоторканість і власне життя, тому не будемо йому в цьому мішати.

 

Ø «А»: З інших творів я вибирала лише найцікавіші місця. Майже всі і майже однаково дякували батькам, братам, сестрам, дідусям, бабусям, друзям… В рамках творчого завдання на півтори сторінки. Для щоденника я вибрала лише те, що стосується моєї професії. Дуже вже мій Друг переживав, щоб ніхто не взнав, де знаходиться ця школа, і де живуть ці діти, тому виписки з інших творів я буду подавати без прізвищ. Вважайте, що це все я придумала.

Таня:

Я хочу подякувати вчителям, що досі мене «тягнуть» в навчанні і терпляче чекають, коли я їм здам свої «хвости».

Я безмежно вдячна В. С. просто за те, що вона з 5 класу взялась за нас і виховувала, хоча ми і не дуже піддаємось, за те, що терпіла нас та виховала з нас людей. Не знаю точно, як інші вважають, але скажу про себе впевнено – я змінилась на краще.

Ще я хочу подякувати всім вчителям в нашій школі за те, що залишаються, перш за все людьми, не дивлячись на те, що діти з них знущаються, і хочу вам побажати, особливо Вам В.М., завжди бути такими ж бадьорими та молодими.

Заріна:

Слова подяки я хочу висловити своїм учителям, вони виховували в мені добрі якості, давали мені знання.

Віка:

Дякуючи вчителям, ми маємо змогу правильно обрати свою майбутню професію. Вчителі, кожний по-своєму, любить дітей, якби вчитель не любив дітей, то він не обрав би цю професію.

Женя:

Не дуже багато років минуло з Дня мого народження, всього 16. Але за цей час я дуже багато чому навчилась. І я хочу подякувати усім, хто допоміг мені у цьому. Я би дуже хотіла подякувати усім учителям. Але найбільше нашій першій вчительці – К.У.Ю. та класному керівнику – Ф. В. С. Кожен вчитель віддає нам частку свого серця, своєї душі. І тому я кажу: «Велике спасибі, дорогі вчителі!»

Слід подякувати природі за те, що тільки завдяки їй людина з’явилась на світ…

Ельвіна:

Ми обов’язково повинні бути вдячними батькам, вчителям, друзям, бабусі, сестрі.

Катя:

Найбільше для мене, як і, мабуть, для більшості, зробили мої батьки. Немає у світі людей, які любили б мене більше за них. Вони завжди підтримують і хвилюються за мене. Вони найкращі люди у моєму житті. Я робила багато помилок, іноді не цінувала їх, вимагала щось потрібне мені, не зважаючи на те, що іноді не було грошей, чи можливостей. Вони робили для мене набагато більше, ніж мені здавалося, змушували вчити уроки, займатися музикою, хоча я цього не хотіла. Але зараз розумію, що це було для мого ж добра. Як добре, що вони в мене такі є. За це я хочу їм подякувати.

Я хочу подякувати всім вчителям. Улюбленим за те, що давали мені знання, були справедливими, завжди розуміли, допомагали, коли щось не виходило, раділи зі мною, коли в мене все гарно складалося. Вони були відкриті для мене. За це їм велике спасибі. Хочу я подякувати і поганим вчителям. За те, що «вчили життю», у якому не все так, як хочеш, і не так, як треба по-справедливості. За всі їх заниження оцінок, приниження, зриви на дітях і мені, – спасибі.

Хочу подякувати своїм подругам – Тані та Маші, за те, що вони підтримують мене. За те, що вони довіряють свої секрети і завжди готові вислухати і розділити мої. Їм я можу розповісти те, що ніколи не розповім родичам чи вчителям. За це їм спасибі.

Ще я хочу подякувати І.Н.У. Вона допомогла мені лише один раз, але це для мене дуже багато значило. Вона, може вже й забула про це, але я буду пам’ятати завжди. Спасибі їй.

Серед вчителів ще окремо хочу виділити В.С. Вона була і залишається для нас не просто вчителем, а класною мамою. Для неї ми - як рідні діти. Я вважаю, що кращого класного керівника не могло й бути. Спасибі їй за це.

Ø «А»: Дякую, Катюшо. Ти знайшла дуже відверті, прості і гарні слова для подяки. Твій твір я перепишу без скорочень.

Валя:

Я хочу сказати, що я дуже щаслива людина. В мене є люблячі батьки, сестри, бабуся та багато друзів.

По-перше, я хочу подякувати своїм батькам. Бо саме завдяки їм я з’явилася на світ. Вони завжди піклувалися та й зараз піклуються про мене. Завдяки своїй мамі у свої шістнадцять я вже надто самостійна. А завдяки татові я знаю, чого у своєму житті я не допущу. Хоч в мене і було тяжке дитинство, та я все одно, дякую їм за турботу і любов.

Ще я хочу подякувати моїм сестрам. Саме завдяки їм я не знала, що таке «нудне» дитинство. Велике спасибі моїй бабусі. Вона єдина, хто завжди вірив у мене, вона завжди підтримувала і підтримує мене досі у тяжкі хвилини. І, напевне, тільки з бабусею (я маю на увазі дорослих), я відчуваю себе дитиною.

А як же все-таки добре, коли у тебе є друзі. В народі кажуть: «Не май сто карбованців, а май сто друзів». Бо, якщо ти матимеш справжніх сто друзів, то вони тобі дадуть стільки грошей, скільки тобі треба (ну, звичайно, скільки зможуть). Коли мені тяжко, то, у першу чергу, мені допомагають друзі. Вони вислухають і не будуть «відчитувати» і «коментувати», наприклад, мої помилки. Про всіх я писати не буду, бо дуже багато писати прийдеться.

Ø «А»: Ти хоча б їх перечислила. Їм би було приємно.

Ще про кого я хочу написати, це про двох вчителів: Вас, В.М., та про Ф.В.С.

В.С. – моя перша справжня вчителька. З п’ятого класу вона нам як друга мати. Для мене кожне її слово було як закон. Вона – втілення доброти і водночас суворості. Можливо, саме завдяки їй я захотіла бути вчителем.

Вас, В. М., я почала по-справжньому цінувати лише у 10 класі. Ви спитаєте: «Чому так пізно?» Я відповім, що я звичайно цінувала всіх вчителів, як вчителів. А як Людей майже нікого. Можливо, (а може і не «можливо») до 11 класу ми не вміємо цінувати те, що у нас є вчителі - Друзі. У вас я побачила Людину. Дякую вам за розуміння і повагу до всіх нас. Дякую, що Ви нас всіх розумієте і вчите.

Ø «А»: Спасибі Валюшо, ти мене дуже розчулила. Твій твір я теж перепишу без скорочень. Я розумію тебе і дуже хочу допомогти. Я здогадуюсь, як тобі важко. Але я знаю, що ти дуже сильна для свого віку. До речі, це видно із того, що ти ніколи не згоджувалась із моєю думкою, і завжди відстоювала свою точку зору. Дуже добре, що вона у тебе є, і дуже добре, що у тебе вистачає часу і сили ще й на школу і на навчання.

(В сім’ї Валі, крім неї ще дві менші сестрички. Тато десь на заробітках. У мами дуже велике фермерське господарство. /За мірками маленького села/ Качки, корови, поросята. На заробітках захворів тато, мама поїхала йому на допомогу, підтримати після операції, а дівчатка самостійно тягнули все велике господарство).

 

28.05.08, середа

«А»: Мій останній урок

з української мови в 11 – А класі.

Незвичайні тести

Спочатку я хотіла провести «Сольний концерт». Я досить непогано співаю, за роки молодості співала в Народному академічному хорі Корсунь-Шевченківського педучилища. І сценарій мій власний: він складався з українських народних пісень, які супроводжують людину від народження до весілля. (Все-таки 11 клас, тому до смерті ми не планували доходити. Та й часу б просто не вистачило). Але напередодні захотілося мені магазинної ковбаски, підкопченої трохи. Купили, з’їли. Трьом із нашої сім'ї нічого, а ми з Колею підтравилися капітально. Так що, в той день, я себе ще дуже погано почувала. Але, так як пообіцяла дітям щось незвичайне, то прийшлось викручуватися: на той момент у нас на городі уже була спіла черешня. Коли я вранці дивилася на неї, то там ягід було ще багато. А коли я ввечері взяла спочатку маленький пакетик, а потім довго шукала трохи більший, і вийшла до черешні,то побачила, що її зовсім не залишилося: шпаки за півдня з’їли все. То прийшлось збирати полуницю, вона якраз масово почала з’являтися.

В той день багатенько дітей не прийшло: частина із них поїхали здавати екзамен із НЗО (незалежне зовнішнє оцінювання) з біології, кілька відпросилися перездавати інші предмети, на урок прийшло щось трохи більше десятка. Я їм і кажу: «Ну що ж, хто прийшов, той попався! Я приготувала десь приблизно триста тестових питань з мови та літератури. Готуйте ручки, ось роздайте листочки, і будемо писати». Діти загули: «Останній урок, може не треба?» «Треба, діти, треба! На ось, Соню, питання і роздай кожному приблизно по десять питань. А тим, хто справиться з питаннями раніше, ми роздамо додаткові». І виймаю із пакету велику тарілку із полуницею. Всі одразу розслабилися, розвеселилися. Питання всім дуже сподобалися, але дехто «поскромнічав», і справився лише з тими, що роздали, а декому вчителька давала «додаткові питання», навіть ризикнула сама трошки «тестів відгадати».

А так, як я дійсно почувала себе «дуже добре», то я сказала, що ми проведемо урок розвитку мовлення, нехай вони мені щось цікавеньке розкажуть. І двоє моїх розумників, Учень і Учениця, сміючись і перебиваючи один одного, почали розповідати, як вони вчора петрушку продавали на базарі, скільки кілометрів намотали, якими «розумностями» «вбивали» перехожих. Розповідь в рамки уроку не помістилася, зайняла навіть частину перерви. Потім з цих дітей я взяла обіцянку, що цю розповідь вони мені запишуть. ЩОСЬ ДОВГО ПИШУТЬ!

30.05.08

День народження в Учня, його поздоровило багато людей, але не поздоровили найближчі друзі. У нього страшенна депресія. Щоб трохи його підтримати, я почала придумувати смішні, римовані СМСки. В моєму подарункові йому сподобався не стільки подарунок, як підпис: «Несущему бред от Ангела с Тихого болота: делай добро и бросай его в воду».

04.06.08

«А»: Что-то бреда накопилось,

«Аськи»* требует душа.

И за что такая милость?

Жизнь-собака – хороша!

4.06.08

«А»: Петрушечный должок???

Ты помнишь?

Его я ни за что вам не прощу!!! (Це про оту петрушку, яку вони на базарі продавали).

P.S. «А»: Ні Учень, ні Учениця так і не принесли цього твору.

 

4.06.08

«А»: Бреду в бреду по броду я, и врят ли вижу воду я:

Бредовыми идеями весь «жесткий диск» забит.

Девчонками, мальчишками, признаньями и стрижками.

Немного даже страшно мне: а вдруг как он завис?

Ø «А»: Напередодні розмовляли з Учнем. Він мені сказав, що було у нього чотири друга, а вони навіть не привітали його з Днем народження. Наче було чотири крила, а тепер його крила відпали: «У мене страшенна депресія*…»

 

5.06.08

«А»: Раз в год олени сбрасывают рога –

На их месте вырастают новые.

Иногда ангелы теряют крылья.

На их месте должны вырасти новые!

Оглянись назад: вдруг уже растут?

Депресія* - (лат. Depression – подавлений) - подавлений психологічний стан, душевне пригнічення, при якому все навколишнє уявляється людині в найтемнішому стані.

5.06.08

«А»: Ступает вечер тихою усталостью,

Он дарит нам признанья и мечты:

Пусть мир поделится секретом-малостью,

Тем, о котором знаешь только ты.

06.06.08

«А»: Ты говорил когда-то: нет фантазии.

С тобой согласна я сегодня: правда, нет.

Стучится вылезти порою раннею

Не просто глупость,

Лезет-прется супер-бред.

(І ось тут вчительку «прорвало»: полізли вірші, оповідання, роздуми. Дякую, тобі Друже, що ти пробудив у мені бажання щось творити!)

06.06.08

«А»: Сказка в сказке

Жили-были два друга. Школьные. Мальчик и девочка. Весело им было. Было о чём поговорить, поспорить. Близился выпускной. Девочка очень ответственная, хорошая, красивая. Любили девочку все: и одноклассники, и учителя. Вся в делах, вся в заботах: без нее выпускной никто не сделает. Всё на себе: газеты, плакаты, сценарии, школьный вальс. За всё девочка переживала. Расстраивалась по любому поводу. Ведь последний звонок бывает один раз в жизни. А у мальчика, как на зло, за день до последнего звонка – День рожденья. Забегалась девочка, забыла друга поздравить. Ни звонка, ни СМСки, ни слова. Расстроился мальчик, настоящие мужчины ведь не обижаются. Хотя виду не подал. Почти всё, о чём просили, делал. Даже выглядел бодрым и веселым. Правда, праздновать «Последний звонок» вместе со всеми не пошёл, а уехал со своими друзьями в Киево-Московск. И как он мог поступить так со своими одноклассниками? Бессовестный! А был у мальчика еще один друг – Учитель. Заметил он, что плохо на душе у мальчика. Разговорил его. И мальчик рассказал такую историю.

Было у меня четыре (даже пять), как я думал, лучших друга. На мой День рождения меня поздравило много людей. Даже те, от кого я этого совсем не ожидал. Но ни один из моих «лучших» друзей о каком-то моем семнадцатилетии не вспомнил. Точно как эта девочка. У меня было четыре крыла – мои друзья. И в один прекрасный День рождения все эти крылья отвалились.

Учителю жалко и мальчика и девочку. Хорошая, но забегалась, за Друга забыла. Поступила нехорошо: жестоко. Так нельзя. Надо исправлять как-то ситуацию. Разговаривал Учитель и с мальчиком и с девочкой. Истории разные рассказывал, совестливые. Даже придумал сценарий, как исправить ситуацию, и с Днём рождения поздравить, и детей помирить. Мальчик должен был прийти к Учителю в гости. Вечером в восемь. Учитель попросил девочку в тот день прийти пораньше в школу, перед экзаменом, поговорить. Пришла девочка, правда с опозданием. Поведал учитель девочке свой сценарий, как одним выстрелом пять зайцев убить. И с Днем рождения поздравить, и Друзей помирить, и на свидание сходить, и вечер провести в весёлой и приятной компании, и мальчишкам показать, что надеяться им не на что (очень уж всем мальчикам эта девочка нравилась и повода для плохого обращения никогда не подавала).

- Сегодня Друг ко мне должен прийти в гости. Давай ты попросишь И.Н.У. /И.Н.У. – художественный руководитель детской студии, где оба эти ребенка участвуют. Хороший руководитель, любят её дети, с удовольствием ходят на её занятия, слушаются всегда и во всём/. позвонить ему, когда он будет уже у нас, что нужно срочно сделать какую-то работу на компьютере, спросит, где он находится, скажет, что она пришлет тебя с диском к нам. Ей Ученик не откажет. Ты придешь не с диском, а с тортиком. Скажешь, что это и есть тот диск. Скажешь, что лучше поздно, чем никогда. И все-таки поздравишь его. Кстати, можешь прийти в гости со своим мальчиком. Зайдешь и скажешь: «Знакомьтесь: это мой …» И тогда и у мальчиков (а в мою любимицу было влюблено много мальчиков) сразу станут все точки над «і». И может они, наконец, помирятся. Ведь поссорились они изначально из-за тебя». «Что вы, - сказала Девочка, - у нас с мальчиком отношения только-только налаживаются, я боюсь все испортить. Его я люблю, и уже давно, и только сейчас у нас стало что-то получаться». «Без проблем, - сказал Учитель, - приходи не с одним мальчиком, а с целой компанией. Веселее будет. И никто ни о чем не догадается. И, кстати, можешь попросить своего мальчика и остальных друзей помочь тебе. Они хорошие, я думаю, они не откажутся». Девочка согласилась, что идея всё-таки хорошая. Но нужен подарок. Учитель сказал, что подарок не самое главное, главное внимание. Но девочка сказала: «Знаете, он называет себя белым, мягким и пушистым. Вот бы купить ему белую, мягкую и пушистую игрушку!» «Здорово, я подключу Михалыча, он как раз в городе. Пусть купит». Михалычу идея тоже очень понравилась.

После экзамена девочка позвонила учителю, что всё в порядке, что друзья согласились помочь, и что она спешит в студию на репетицию, и спросит еще совета у И.Н.У. А Учитель сказал, что уже купили они белого мышонка, он даже песенку поет. Прослушала Ученица песенку, понравилась она ей.

Через час она позвонила, и сказала, что она прийти не сможет, у нее из командировки приезжает папа и ей нужно домой. Учитель сказал, что папе можно всё объяснить, он поймет. И ничего страшного, если она немного опоздает. Ну не на полчаса же приезжает папа. Она сказала, что подумает.

Когда пришел Друг, учитель ещё раз позвонил девочке. Так, на всякий случай. Она сказала, что уже его поздравила, только что, в студии. Семья Учителя виду не подала. Мальчик почти не догадался, что у всех было препаршивое настроение. Мышонка подарили Другу от семьи Учителя в честь окончания школы. Он, кажется, был удивлён и доволен.

Сказка кончилась.

Плохо, когда один сценарий пишут двое. Спектакль не удался.

 

«А»: Письмо Ученице

Обижаюсь ли я на тебя? Наверное, ты плохо слушала меня на уроках. Готовилась в это время к английскому, физике, истории… Повторюсь: я никогда ни на кого не обижаюсь. Ты хорошая девочка, умная, красивая, скромная. Тебя любят и уважают многие. Я думала, что тоже. Но! Гадости ты мне не делала, не оскорбляла, всегда была послушна и вежлива, сделала мне много хорошего, спасибо. Если будет нужна моя помощь, я всегда готова тебе помочь. Просто я иногда злюсь. И то, только на себя. За то, что в ноябре мне будет уже 42 года, а я до сих пор не научилась разбираться в людях. Ты поверила не мне, а другому человеку. Этот человек просто ревнует меня к вам, боится, что я займу ее нишу в вашем сердце. Пусть она не боится, я занимаю свою «нишу». А у любви, особенно детской, большое сердце. В нём хватает места для всех: мамы, папы, бабушек, дедушек, теть, дядь, друзей, учителей, художественных руководителей... Я не такая, как она, я – другая. Хотя мы очень похожи, во многом. Мы никогда не будем с ней подругами, а жаль. Наверное, у меня планка на «человечность» стоит слишком высоко. Ты немного не дотянула. И она. Извини, я просто тебе больше не верю. И в этом нет твоей вины, это чья-то правка, это мои «заморочки». От всей души желаю тебе счастья, здоровья, века, удачи. Будь счастливой со своим мальчиком. Прощай, прости и отпусти. Что и я делаю с тобой.

7 июня 2008г. Ангел с Тихого болота. Нет. Скорее «А Баба-Яга против».

PS: «А»: Оказывается, я ошибалась. И.Н.У. ничего не знала. Девочка просто не смогла справиться с волнением и сама изменила сценарий. Хорошо, что я не успела наделать глупостей и наговорить гадостей. Всё-таки я немножко в людях разбираюсь! Ура!!!

 

8.06.08

«А»: Люди делятся на пять категорий: на дураков, которые не подозревают, что они дураки; на дураков, которые об этом знают; на обычных, ничем не примечательных людей; на талантливых и на гениальных. Дураки первые не завидуют никому, живут себе и живут: им и так хорошо. Дураки вторые завидуют простым людям. Простые завидуют талантливым. Те же очень завидуют гениальным, но мы-то, гениальные, знаем, что самые счастливые из всех – первые. Но завидовать им совершенно не стоит…

8.06.08

«А»: На лезвии ножа, на грани фола,

У рока на краю, в конце черты,

Я говорю, кричу, взываю, беспокою:

Не торопите жизнь, мои вы пацаны!

Не будьте так жестоки и категоричны,

Так алчны, так бездумны, так стары.

Любите свет, и будет все отлично,

Ловите жизни кайф,

Откроются пред вами все миры!

LichtGestalt: Классный стих! Но, к сожалению, в этом мире первыми погибают те самые, что просто радовались жизни. Жизнь как паучиха – ты ее любишь, а она тебя съедает!

 

08.06.08

«А»: Спасибо, друг, ты подарил мне луч надежды!

Ха! Сериал не получился – это класс!

(Это, когда выяснилось, что Девочка сама изменила сценарий небольшого домашнего праздника).

 

Ø «А»: І ось тут в голову вчительки прийшла геніально проста ідея: а чому б нам, разом з моїм Учнем і Другом в одному обличчі, не написати книгу про шкільне життя, тим більше, що воно дуже цікаве. Та й матеріалу уже набралося досить.

 

09.06.08.

«А» Дневник Учителя и Ученика.

Того, кто бред несет, и Ангела с болота.

Причем часть дневника в стихах,

А часть, хоть в прозе, но «очень серьёзной».

 

Сия ячейка до сих пор пуста.

Сократ, Платон и Диоген,

Я – как Учитель, ты будь за Ребёнка.

Но мысль проста и все же мысль крута:

Преподнести всем философию «с перчинкой».

***

«А»: Досталось почти всем, изъяны – устранить!

Четверке из пяти влетело понемножку,

Оставшимся сестрам раздать надо «сережки».

Чтобы себя потом я не могла винить.

***

«А»: СМСок вісім штук: всі прислать не можу, вибач, друг!

***

Ø «А»: Дала прочитати Другові казку про Учня і Ученицю. А також лист до Дівчинки. Він сказав, що цей лист їй давати не треба, бо вона образиться, на що я йому сказала, що, тоді, нехай запитає Дівчинку, чи вона випадково не знає, чому це сім’я Вчителя привітала його з закінченням школи тоді, коли Дівчинка поздоровила його з Днем народження. І чого це вони неодмінно хотіли, щоб він назвав оте мишеня її іменем? (Цього, звичайно не було, але мені все-таки хотілося, щоб Дівчинка відчула себе трошки винуватою не лише перед нашим Другом, а й перед нами. По суті вона підвела всю нашу сім’ю. І я, і чоловік, і Коля готувалися до цього розіграшу, щоб розвеселити нашого друга).

 

«А»: Назови Мыша БМП: Белый, Мягкий и Пушистый,

***

«А»: Я рада, что есть

Верный друг у меня.

Я рада, что я иногда ошибаюсь,

Я рада, что веру в людей не теряю…

P.S. «А»: А «Секрет», который есть во Вселенной, почему-то слышит все без частицы «не», и вторит мне: теряю, теряю, теряю…

 

«А»: Давай поговорим с тобой сегодня,

О дружбе больше, о любви чуть-чуть…

 

 

v Из прошлого:

***

- Мне не нравится твоя фраза: «Сейчас меня будут бить и сильно». Давай заменим ее на фразу: «Сейчас на меня посыплются «приятности из рога изобилия».

- Мне не нравится «рог изобилия». Это что-то закрученное, из чего цветочки сыплются. Не люблю сыплющиеся цветочки.

- Ну, давай «рог» заменим на «пылесос изобилия», или «калорифер», из которого сыплются компы, диски, программы…

***

Ø «А»: Оті телефонні дзвінки і СМСки втягнули: ми розмовляли довго і ні про що, він уже не Учень, і ми могли говорити про проблеми школи і шкільного життя чесно і відверто. Мені вже не треба було захищати «честь мундира». Бо в деяких випадках отой «мундир» дійсно був дуже «підмочений». Я була впевнена в тому, що ці розмови ніде не випливуть. Я йому вірила.

БМП:«Ну, В.Н., мне же историю учить надо. И если вам все равно, то я должен хотя бы маму порадовать хорошей оценкой».

 

***

«А»: Ох, вже оця історія: «кохана» нам Петрова.

Стара вона чи нова є, нести її бредово.

Вчора казали щось одне, сьогодні – зовсім інше.

А ти, мій бідний школяре, учи її, хоч трісни.

***

«А»: Сегодня донимать тебя не стану,

Удар Михалыч принимает на себя.

(Цілий вечір читала вірші чоловікові і молодшому синові Колі. Вони слухали їх дуже уважно. Їм дуже сподобалося. Всі нюанси я теж їм пояснила: не люблю серіалів, інтригу довго тримати не вмію: завжди розповідаю своїм домашнім правду, вони завжди в курсі моїх справ, вони мене люблять, жаліють і розуміють.)

09.06.08

«А»: ***

Мій юний друг, літератури не уникнуть Вам,

Зарити в фізику талант свій не дозволю.

Бо із душі, напевне знаєш сам,

Вже рветься чисте, добре, класне слово.

Нехай це слово на папері оживе,

Хай вчить добру, порядності і честі.

Хай буде добрим,бо воно живе,

І хай живим є, бо воно є чисте.

Слова хороші у хороших є людей,

Словам чужим ми не дамо дороги.

Писати будем разом: сотні є ідей.

Ми будем плакати й сміятися без змоги.

Байдужість ми не пустимо до серця,

І хай словечки наші будуть «з перцем».

Хороше в серці людям сам неси.

Сторицею хороше повернеться!

І хто ти є, Людина чи «людець»,

Яким ти є, франтовим а чи справжнім.

Я думаю, що все ж ти – молодець.

Ти молодий, хороший і відважний.

Я трошки заздрю вам, чекає світ на вас,

Ви трохи заздрите мені: є в мене досвід,

Ми стільки зможемо здолати всі разом,

Давайте ж ми друг другу допоможем.

Наступну сторінку саме в такому вигляді я подарувала чотирьом своїм учням, які допомагали мені, і яких я вважала за своїх Друзів.

 

«А»: В 11 класі є четверо Людей, яких я, незважаючи ні на що, вважаю за своїх вірних, чесних, добрих, справжніх Друзів. Вони завжди допомагали мені, виручали, втішали, «витягували уроки». З любов’ю від мене наступні рядочки:

***

Сіяла довго розумні я істини,

В тобі нарешті зерно проросло.

Цінності ті, що на світі є вічними:

Дружба, любов і добро, а не зло.

Як же це класно і друга й соратника

Виховать в учневі, щастя то є:

Валя, Альоша, Іллюша і Машенька,

Дякую вам, бо ви – щастя моє.

Вас я люблю і про вас пам’ятатиму,

Вірю я в вас і бажаю всіх благ.

Вірю: найкраще про вас лише знатиму,

З щастям хай стрінеться кожен із вас.

Ангел з Тихого болота – А. В. М.

LichtGestalt: Ничего не разобрал… А потом говорят, что у меня плохой почерк!

 

 

Уже 10.06.08

00:00

«А»: Розповідь про епітафію

Десь в кінці травня о шостій вечора до мене завітали несподівані гості: троє учнів із випускного класу. Спочатку вони запитали, чи я не сильно зараз зайнята. «Ну, а що таке?». «Ви не змогли б допомогти нам доробити газету, а то захворіла Настя, яка все робила, а газета потрібна дуже терміново». Я сказала, що якщо зможу, то допоможу. Коли ми сіли за комп’ютер, то я побачила, що я тут не зможу сама допомогти, мені потрібний помічник. Або мій Мишко, або Друг. «Так кого нам привезти», - запитала Учениця. «Краще Друга, бо з Мішею ми останнім часом щось частенько сваримось. І він робитиме все з точністю навпаки», - сказала я. Так і зробили. Поїхали в студію і привезли Учня. Він був в дуже поганому настрої, але взявся допомогти. Ідея була гарна. Карта України, на фоні кожної області зображення одного учня 11 класу. Маленького і дорослого. Настя не встигла зробити лише кілька фотографій. І ще треба було набрати текст: присвячення особисто кожному. Фотографії треба було зробити на певному фоні, а на фоні цього – набраний текст. Коли закінчили роботу з фотографіями, я відпустила одного Учня від комп’ютера, а з другим ми стали набирати текст. Для тексту треба було створити нову папку. Я і запитую хлопців: «Як назвемо папку? Бо в мене вже фантазії нема». Обоє мовчали. Тоді я і кажу: «Так що, називати «епітафія?» І тут і я, і мій Друг почали дико сміятися, причому довго. Другий учень дивився на нас, як на «дуже розумних людей», бо нічого не зрозумів. Коли ми пересміялися, в мене з’явилася розумна думка і я благополучно назвала папку «Посвячення».

10.06.08

«А»: Яка хороша я: згадай про «епітафію»*,

В потрібний час і у потрібну мить,

Коли б, здавалося, невчасну фотографію

Підсунули нам для роботи, але сміх звучить…

Епітафія *– (грец. Epitafos – надгробне (слово). 1. Надгобний напис, короткий вірш, присвячений померлому. 2. Сатирична поезія, що має форму епітафії.

 

 

10.06.08

«А»: Давай в тандемі* працювати будемо,

Ти за дорослий філософський «бред»,

Я ж за просте дитяче світобачення,

Бо народивсь недавно в нас поет.

*Тандем – (англ. Tandem). Значень багато. Але найбільше підходить те, де ідеться про двох осіб, що об’єднані спільною справою, ідеєю, і разом працюють, щоб досягти цієї мети.

 

Далі дати ідуть із часом написання, тому що більшість віршів народилися вночі, під час сну, або одразу після сну. Одного разу думаю: не буду вставати і писати, буду спати. Що ви собі думаєте? Розболілася голова, прийшлось включати світло і записувати. Тільки записала вірш, головний біль пройшов.

 

10.06.08

03:30

«А»: ***

Болить мені душа за все:

За бруд, неправду, недомовки.

За те, що молодь нам «несе»,

Й дорослих за страшні відмовки.

Оті слова: «А він, вона…»

А ти на себе подивися,

І доля нам дає сповна,

І каже: «На, та подавися!»

Болить за школу, вчителів.

При вчителях таких і учні

(Бо вчитель учнів не любив)

Тупі, жорстокі та бездушні.

 

10.06.08

03: 53

«А»: ***

Боже, Люди, «несет крышу»*,

А без крыши небо выше!

А без крыши веселее,

Люди кажутся добрее!

Цвет ромашечки – искристей,

Голос соловья – звучистей,

Крик лягушки – заводней,

Голос петуха – сильней.

Глупость сказанная – шуткой,

Недомолвка – прибауткой,

Скверна явная – недоразуменьем.

А какой-то «бред» - стихотвореньем.

LichtGestalt: В-о-о-о-о-т… А я так каждый день живу…

 

«Несет крышу» - ну, это, когда ветер в голове, то есть, делаешь какие-то легкомысленные поступки, а ветер в голове может быть только у очень молодых людей, значит я еще очень молода. Не путать с выражением «впал в детство» (это уже медицинский термин!!!)

 

10.06.08

03:58

«А»: ***

Я проснулась раньше соловья,

Я уже стихи во всю писала,

И вчерашний день я вспоминала,

Я проснулась раньше соловья.

Вторил мне лягушечий народ,

Что «бреду в бреду по броду я»,

Виновата в бедах только я,

Вторила лягушечья семья.

 

В-третьих, мне пропели петухи,

Что рассвет совсем уж недалеко,

Наша жизнь прекрасна и жестока,

Вот что мне пропели петухи.

Просыпается «дневной дозор»*,

Начинает петь огромным хором,

То, о чём молчал ночь под «приором»*,

С честью отдает «ночной дозор»*.

Может, кто вселил в людей «чужих»*?

Что они так скверны и жестоки,

Так поверхностны и недалёки?

Может, сам вселился в них «чужой»?

Заглянул в окно моё рассвет,

И надежду он принес с собою,

Что я всё-таки чего-то стою,

Подмигнул в окно моё рассвет.

Как прекрасен мир в рассветный час,

Тих, спокоен, и чуть-чуть печален.

Кажется, что мир весь изначально,

Так прекрасен мир в рассветный час.

Может это в нас «чужой» сидит

Не такие, на других не схожи,

Гениален ты, да и я тоже.

Кто же там внутри у нас сидит?

 

«Дневной дозор» * - создан Силами Тьмы. Резиденция в городе Москва, в сумеречных этажах жилого дома на улице Тверской, рядом со стенами Кремля, чтобы следить за Силами Света. Принцип: «Разделять и властвовать».

«Ночной дозор» * - предназначен для сохранения равновесия между Добром и Злом, создан Силами Света, чтобы следить за Силами Тьмы. Принцип: разделять и защищать.

«Чужой» *? – Ну, как я понимаю, это злобный дух инопланетянина-червя, который влезает в тело добропорядочного землянина и заставляет делать его всякие глупости и гадости.

___________________________________________________________________

10.06.08

05: 49

«А»: ***

Чому вірші мені спати знов не дають?

Бо вилазять вони, і «деруться», і «пруть».

Ну чому вам всередині не сидиться?

Ворушиться і крутиться, й знову не спиться?

 

10.06.08

18:30

«А»: ***

В чем смысл жизни?

Смысл жизни в том,

чтоб правильно распределить приоритеты:

Физические формулы? Сонеты?

Я думаю, что смысл жизни в том.

 

Ø «А»: Можно не или, можно и. Подумай, ты сможешь.