Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально-етичних дій, що відбуваються в соціумі. її сприйняття економічних, політичних, соціальних відносин залежить від історичної епохи і типу суспільства. Відповідно, кожна людина по-своєму відображає їх, що визначає її соціальну якість, зміст і характер практичної діяльності. Саме в процесі такої діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з другого — виробляє своє особливе ставлення до оточення. Елементами соціально-психологічної основи особистості є: соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси, позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистісні механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психологи неможливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю.
Людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди — глибоко неповторним явищем. її соціально-психологічні індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей, інтелекту, потреб і здібностей.
Передумовою формування соціально-психологічної індивідуальності особистості є задатки. Розвиненість конкретної комунікативної характеристики, своєрідність її вияву зумовлюють соціально-психологічну відмінність однієї особистості від іншої, оригінальність її спілкування та взаємодії в соціумі. Це свідчить про індивідуальне соціально-психологічне відображення існуючих соціальних відносин між людьми і соціальних спільностей, що виникають на основі цих відносин. Йдеться про стійку індивідуально-специфічну систему соціально-психологічних засобів, прийомів, навичок, методів сприймання та відображення людиною соціальних відносин. Відомо, що люди з різними індивідуально-типологічними характеристиками нервової системи, різною структурою комунікативних здібностей, темпераменту, характеру домагаються однакової ефективності сприймання та відображення реальності різними способами. Водночас індивідуальне соціально-психологічне відображення може бути неоптимальним з точки зору ефективності регуляції соціального процесу.
Соціально-психологічна природа особистості реалізується і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реалії соціального буття. У цілісній системі якостей особистості найзначущішими є комунікативні властивості та вміння, адже особисте життя та особистісний розвиток людини є всеохоплюючою комунікацією (йдеться про спілкування у широкому розумінні).
Комунікація (лат. — спілкуюсь із кимось) — спектр зв'язків та взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу.
Соціально-психологічний підхід до розвитку особистості в соціумі ґрунтується на розумінні комунікативного життя індивіда як його спілкування з собою, іншими індивідами, зі світом, у процесі якого реалізується комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію (лат. reflexio — звернення назад, самопізнання), емпатію (грец. empatheia — співчуття, співпереживання), довіру, любов, атракцію (лат. attractio — притягування) тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного не можлива. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, умінь і навичок, про соціально-психологічну компетентність та комунікабельність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідними атрибутами діяльності.
Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі й самої себе, умов і засобів свого існування; цілеспрямований взаємовплив учасників взаємодії.
Діяльність завжди пов'язана з активністю учасників взаємодії, спрямованою на перетворення їх самих, їхніх здібностей, потреб, умінь, навичок, а також соціально-психологічної реальності. Інструментами такої діяльності є передусім соціально-психологічні механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, емпатія, соціальна перцепція (лат. регсерсіо — сприймання), каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attributio — приписування), соціально-психологічна рефлексія, взаєморозуміння, етнопсихологічні особливості індивідів, групові норми, санкції, групова згуртованість, соціально-психологічний клімат та ін. Ціннісне ставлення учасників взаємодії до соціальних відносин є регулятором соціального процесу.
Особистість є ієрархією різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, що динамічно утворюють нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування є складним багатокомпонентним процесом, який зумовлює одночасний розвиток психіки індивіда в кількох взаємопов'язаних напрямах. Головне в ньому — формування гуманістичного комунікативного ядра особистості, яке передбачає сприйняття людини як найбільшої цінності. Отже, забезпечення учасників взаємодії комунікативними знаннями, формування в них комунікативних умінь і навичок є необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її життя і функціонування в мікро- і макросистемах.
Універсальною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії є діалогічний тип відносин. Російський філософ, культуролог і літературознавець Михайло Бахтін (1895—1975) вважав діалогічні відносини універсальними, оскільки вони проходять крізь людське мислення і всі людські взаємини, тобто через життя людини у всіх його виявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії розкривається людина в людині як для інших, так і для себе. Діалог, за Бахтіним, набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Тому діалог є не лише засобом формування особистості, а самим буттям людини, її самобутністю.
У широкому розумінні соціально-психологічна природа особистості може бути охарактеризована як певний ступінь єдності комунікації та особистісних властивостей індивіда. Ступінь цієї єдності свідчить про певний рівень сформованості комунікативних можливостей особистості. Це положення конкретизується у вмінні особистості розв'язувати проблеми життя і діяльності засобами спілкування, у передаванні своїх знань і досвіду учасникам взаємодії, у способах організації стосунків на різних рівнях, у системі соціально-психологічного забезпечення саморозвитку тощо. Таке тлумачення комунікативної (соціально-психологічної) природи особистості виводить на психологічну та соціальну основи її розвитку, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і соціального в ньому. Отже, комунікацію розглядають як соціальну та психологічну властивість, як атрибутивну якість особистості.
Ефективність розвитку комунікативних властивостей людини залежить від її взаємодії з групою та в групі, від індивідуальних психологічних особливостей учасників комунікативного процесу, вибірковості відносин, якості вибору, рівня групової сумісності тощо. Спілкування при цьому є умовою доцільної взаємодії людини із соціальним оточенням і внутрішньою характеристикою психічної активності особистості. У структурі особистості комунікативні властивості є інтегральними її характеристиками, за допомогою яких здійснюється взаємозв'язок особистості із соціумом, соціально-психологічне сприйняття та відображення нею соціальних відносин і реалій життя, забезпечуються контакти між людьми. За допомогою спілкування індивід "входить" у сферу ідей, думок співрозмовника, у коло його активності. Учасники комунікативного процесу постійно перебувають в соціокультурному та етнопсихологічному просторі спілкування, який утворюють культура особистості, стійкі характеристики стилю взаємодії, традиції, норми, правила, позиції, ролі тощо.
Культура особистості — сукупність соціальних норм І цінностей, якими Індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби й інтереси у взаємодії із соціальним оточенням.
Соціокультурний, етнопсихологічний контекст розвитку соціально-психологічних властивостей особистості виявляється у певній позиції індивіда, його ціннісно-емоційному ставленні до політичних, економічних, соціально-психологічних явищ і процесів; у специфіці національних установок, культури ділової взаємодії, норм, традицій, що відображають вольову активність людини, яка належить до певної етнічної спільноти, її переконання, ціннісні орієнтації, погляди, принципи й інтереси.
Водночас спілкування є не тільки контактом з конкретною людиною або групою людей, їх комунікативною культурою, а й комплексом прихованих проблем, конфліктів, бар'єрів комунікативного процесу, який утворює смислову тканину і перспективу згоди — незгоди, довіри — недовіри, поваги — неповаги тощо.
Соціально-психологічна природа особистості передбачає усвідомлення її становлення як комунікативної життєдіяльності, у процесі якої відбуваються зовнішні й внутрішні зміни, формується комунікабельність, реалізуються складові комунікативного потенціалу.
Комунікативний потенціал особистості — притаманні особистості об'єктивні й суб'єктивні комунікативні можливості, які реалізуються як свідомо, так і стихійно і є внутрішнім резервом індивіда.
Комунікативний потенціал особистості утворюють: комунікативні можливості, комунікативні сили індивіда, які можуть бути використані особистістю в конкретній формі спілкування; психологічні властивості й можливості, набуті в реальних умовах спілкування й взаємодії з іншими людьми; комунікативні можливості подальшого розвитку. Він є не статичною, а динамічною, тобто такою, що розвивається (або навпаки), системою властивостей і здібностей, яка формується у спільній діяльності з іншими людьми, реальному спілкуванні з ними. Це — система форм, засобів, шляхів інтеграції власної діяльності з діяльністю інших, власної особистості з особистостями інших, специфічний комплекс особистісних якостей і особливостей, своєрідна індивідуальна "історія участі особистості" у спільній діяльності.
Комунікативні властивості особистості є її потенційними можливостями, які зумовлюють ефективність спілкування, вимірюють ступінь сили участі в соціально-психологічному відображенні соціальної реальності, глибину і повноту входження у процес взаємодії, повноцінність контакту. Вони характеризують особистість крізь призму її можливостей як конкретного і реального учасника спільної з іншими людьми діяльності, визначають ефективність цієї діяльності. В особливих видах діяльності та в специфічних ситуаціях спілкування, що пред'являють особистості високі вимоги, ці властивості виступають як внутрішні резерви особистості. Йдеться про особливо відповідальну публічну, багатопланову роботу, емоційно напружені, конфліктні обставини.
За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу відбувається зниження потенційних можливостей індивіда, руйнування його статусно-рольової актуалізації в соціальній групі, втрата відчуття соціальної реальності, деперсоналізація та ізоляція. Потенційні комунікативні можливості особистості формуються як бажання індивіда самовиразитися, самоутвердитися, оптимізувати процес соціально-психологічного відображення з огляду на свої індивідуальні психофізіологічні, соціально-психологічні властивості.
Базову структуру комунікативного потенціалу утворює потреба у спілкуванні, яка трактується і як самостійна специфічна установка особистості на спілкування із собі подібними, і як міжособистісне тяжіння, і як вроджений інстинкт спілкування, вроджене прагнення до афіліації (англ. to affiliate — приєднати; намагання людини бути у товаристві інших людей) тощо. Безпосередньо з цією потребою пов'язана комунікабельність особистості — вираження потреби у спілкуванні, в налагодженні соціальних відносин, вибіркове ставлення до людей та використання форм і засобів комунікації.
Участь людини у спільній взаємодії та спілкуванні реалізується також через вияв її комунікативних здібностей. Для психологічного розвитку, соціалізації індивіда, набуття ним необхідних форм суспільної поведінки вони мають не менше значення, ніж предметно-пізнавальні здібності.
Адже без уміння адаптуватися до міжособистісних контактів, до людей, що в них задіяні, правильно сприймати й оцінювати їхні вчинки, взаємодіяти з ними та налагоджувати продуктивні взаємини в різних соціальних ситуаціях неможливе нормальне життя і психічний розвиток особистості.
Комунікативні здібності пов'язані з умінням людини використовувати у спілкуванні свої особистісні комунікативні властивості і з володінням технікою спілкування і контакту. Обидві ці групи здібностей об'єднують комплекс якостей (своєрідних умінь) особистості, що забезпечують успішний комунікативний процес. Наприклад, здібності керувати своєю поведінкою у спілкуванні, комплекс перцептивних (лат. регсеріїо — сприймання) здібностей, пов'язаних з розумінням, урахуванням у спілкуванні особливостей іншої людини, умінням моделювати особистість іншого; здібності встановлювати, підтримувати контакт, змінюючи його глибину, входити і виходити з нього, передавати і перехоплювати ініціативу у спілкуванні; здібності оптимально у психологічному сенсі організовувати свою мову. Особливо важливими є здібності, що характеризують "технологічну" підготовленість людини до спілкування: психологічно правильно вступати у процес взаємодії; підтримувати спілкування, постійно стимулювати як власну активність, так і активність співрозмовника; прогнозувати можливий розвиток ситуації, в межах якої розгортається комунікація; вміти долати психологічні бар'єри; обирати адекватні жести, міміку, манеру поведінки тощо.
Важливими є перцептивно-рефлексивні здібності особистості, пов'язані з пізнанням людини людиною в комунікативних процесах і спільній діяльності. Йдеться про соціально-психологічну спостережливість; оцінювання індивідом власної групи, міжособистісних відносин; суб'єктивне уявлення про власну роль та роль інших у неформальній структурі групи; індивідуальне уявлення про цілі, цінності, установки, настрої, інтереси, що переважають у групі, тощо.
До внутрішньо-особистісних характеристик особистості, що свідчать про її комунікативний потенціал, належать також комунікативні знання, вміння і навички. Своєрідність прояву їх залежить від конкретного індивіда, його типологічних властивостей. Суттєвий аспект комунікативного потенціалу особистості відображають соціально-психологічні якості, в яких виражена комунікабельність індивіда, його комунікативна програма поведінки, готовність до взаємодії, емоційно-емпатійні можливості, соціальне місце (статус, позиція, роль) у групі.
Особистість можна розглядати як потенціал загалом, маючи на увазі її природні задатки, здібності, талант, геніальність, психофізіологічні особливості, соціальний статус, і як її культурний, моральний, комунікативний потенціал.
Динамічний характер комунікативного потенціалу сприяє розвиткові або гальмуванню комунікативних властивостей і здібностей особистості, пред'являє їй високі вимоги за реалізацію внутрішніх комунікативних резервів, за переведення їх із потенційних в актуальні. Цей процес є становленням стійких комунікативних зв'язків людини, які сприяють налагодженню інформаційного обміну, взаємовпливу, сприйманню та відображенню соціальних відносин. Успішність реалізації комунікативного потенціалу особистості визначають: усвідомлення значущості комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь у комунікативному житті людини; знання власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей інших учасників спілкування; систематичне поповнення знань з теорії та практики спілкування.
Способи реалізації цього процесу різноманітні: він може бути прогресивним і регресивним, інтенсивним чи екстенсивним, індивідуалізованим чи деіндивідуалізованим, розгортатися гармонійно або дисгармонійно. Будучи психологічно і соціально детермінованим, він полягає в накопиченні нових потенційних комунікативних можливостей, розширенні та поглибленні зв'язків особистості із соціумом. Наявність у ньому ознак системи дає змогу його моделювати.
Структура особистості
Оскільки особистість людини — це складне утворення, процес розвитку, становлення, формування якого залежить від багатьох компонентів та чинників як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Тому природно виникає питання про об'єднання їх у певні взаємопов'язані між собою групи, які і називають структурою особистості.
Згідно з В.М. М'ясищевим, „питання структури - це... відношення змістовних тенденцій, котрі, реалізуючись у різних видах діяльності, пов'язані з умовами життя відповідного історичного моменту, випливають з основних відношень, тобто прагнень, вимог, принципів та потреб... структура більш чітко виявляється у відносно визначальній ролі окремих потреб. Ще більш характерним є інтегральне співвідношення основних тенденцій особистості, яке дозволяє говорити про гармонійність, цілісність, єдність або роздвоєність, розщепленість, відсутність єдності особистості".
При аналізі структури особистості існують два основні способи її побудови: емпіричний і теоретичний. Емпіричний спосіб ґрунтується на виокремленні елементів структури за допомогою застосування методів математичної статистики (найчастіше факторного аналізу) до великого масиву емпіричних даних. Виокремлені кластери, або фактори, слугують елементами структури особистості (наприклад, 16 факторів у структурі особистості Р.Кетелла). Теоретичний спосіб побудови структури особистості грунтується на висуванні теоретичного принципу, який зв'язує між собою окремі рівні та елементи.
У вітчизняній психології представлені обидва способи побудови структури особистості. Емпіричний підхід реалізовано в працях В. С.Мерліна, який на основі емпіричних досліджень прийшов до трирівневої структури особистості. Нижній рівень представлений властивостями особистості, які є її елементами. Другий рівень утворюють симптомокомплекси — групи властивостей особистості, пов'язаних між собою ймовірнісними зв'язками. Третій рівень складають три вторинні фактори, які включають у себе всі симптомокомплекси.
Теоретичний підхід до побудови структури особистості реалізовано К.К.Платоновим, який використовує принцип співвідношення соціального та біологічного. Нижній рівень представлений тими компонентами особистості, які мають тільки біологічну детермінацію: темперамент, статеві та вікові властивості. Другий рівень включає в себе особистісні особливості перебігу психічних процесів. Він детермінований і біологічними, і соціальними чинниками. Третій рівень зумовлений переважно соціальними чинниками, складається із звичок, умінь, навичок і знань особистості. Нарешті, четвертий рівень має виключно соціальну детермінацію і представлений такими характеристиками особистості, як переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання.
Б.Г.Ананьєв показує наявність складних кореляційних плеяд, що включають соціальні, соціально-психологічні й психофізіологічні характеристики (статус, роль, характерологічні риси, інтелект, моторні функції тощо), хоч і не всі психофізіологічні функції, психічні процеси і стани охоплюються структурою особистості, а з багатьох соціальних характеристик лише деякі входять до структури конкретної особистості. Він вибудовує структуру особистості одночасно за двома принципами: субординаційним, або ієрархічним, згідно з яким складніші й загальніші соціальні властивості особистості включають у себе елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості; координаційним, коли взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускає шерег щаблів свободи для властивостей, які корелюють між собою, тобто відносну автономію кожної з них.
О.Г.Ковальов включає до структури особистості: темперамент (структура природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів та ідеалів), здібності (система інтелектуальних, вольових та емоційних властивостей).
При аналізі структури особистості С.Костюк спирається на аналіз її діяльності. Якості особистості, які формуються в ході діяльності, включаються до структури її подальшої діяльності, змінюються і стають компонентами структури особистості, яка є стійкою і динамічною системою психічних властивостей. До структури особистості належать різні психічні властивості, насамперед свідомість та самосвідомість. Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями, установками, моральними почуттями тощо. До структури особистості належать потяги, уміння, здібності та вольові якості, а також психофізіологічні властивості індивіда. Таким чином, структура особистості — ієрархічне утворення, яке містить підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури включаються в загальну організацію особистості як суб'єкта спілкування, пізнання і праці.
Отже, у сучасній психології не існує єдиної, загальноприйнятої структури особистості, оскільки існують різноманітні підходи до вирішення даної проблеми: соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний, генетичний, що виступають базовими параметрами для психологічної структури особистості.
