Чисельність міжнародних мігрантів, тис. осіб

Аналізуючи дані таблиці 3.3, можна відзначити, що загалом чисельність міжнародних мігрантів за 1990–2000 рр. збільшилася. Причому зростання відбувалося за рахунок Північної Америки та Австралії, де воно було на великому рівні. Разом із цим спостерігалося скорочення чисельності міжнародних мігрантів у Латинській Америці та Азії. Нині міжнародна міграція вийшла зі стану епізодичного хвилеподібного розвитку та набула постійних і багатоманітних форм.

Розширився діапазон країн, населення яких бере участь у міграційних переміщеннях. У 1965 р. 90 % мігрантів було зосереджено у 44 країнах світу, у 1990 р. така сама їх частка розподілялася між 55 країнами. За результатами дослідження Міжнародної організації праці (МОП), яким було охоплено 152 країни, протягом 1970–1990 рр. кількість держав-реципієнтів зросла з 39 до 67, країн-донорів – з 29 до 55, тих, із яких одночасно мігрує населення і вони його приймають – з 4 до 15. Тобто розширення географії супроводжувалося урізноманітненням напрямків міграційних рухів, а також їх складу та характеру: все менше домінує традиційне переселення на постійне проживання, натомість набули поширення тимчасові, зворотні переміщення.

Різноманітнішим став склад міграційних потоків, передусім за рахунок участі у них жінок, молоді, висококваліфікованих спеціалістів. Серед міжнародних трудових мігрантів переважають працівники низької та середньої кваліфікації, зайняті на низькооплачуваних і трудомістких роботах у видобувній, будівельній, металургійній та деяких інших галузях народного господарства. Переважно міграції робочої сили відбуваються у розвинені регіони. Водночас певну роль відіграє міграція високоосвічених кваліфікованих спеціалістів, яка отримала назву – “відплив інтелекту”. Якщо в середині–кінці ХХ ст. був сформований сталий напрям міжнародної інтелектуальної міграції у вигляді: розвинені країни – країни Європи – США, то зараз можна спостерігати умовний кругообіг у вигляді: розвинені країни Європи – США – транснаціональні корпорації – країни, що розвиваються.

а) середина ХХ – кінець ХХ ст.; б) кінець ХХ – початок ХХІ ст.

Рис. 3.29. Зміна потоків міжнародної інтелектуальної міграції

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства, але який залежить від державної політики країн, головних експортерів й імпортерів робочої сили.

Міжнародне переміщення робочої сили, з одного боку, є могутнім чинником економічного розвитку. Міграція забезпечує перерозподіл трудових ресурсів відповідно до потреб країн, що найбільш динамічно розвиваються, призводить до концентрації активного й заповзятливого населення в головних економічних центрах, дозволяє освоїти нові райони та їхні природні ресурси, сприяє підвищенню матеріального добробуту та росту професійного рівня десятків мільйонів людей. Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному й економічному розвитку окремих країн (США, Канада, Австралія, частина ПАР, Аргентина). Населення Ізраїлю також значною мірою збільшується завдяки припливу іммігрантів. З іншого боку, міграція працездатного населення призводить до надмірного розростання великих міст у країнах-реципієнтах, демографічного старіння та фемінізації населення в країнах-донорах. Адаптація іммігрантів до нових умов майже завжди супроводжується значними труднощами, а нерідко й конфліктами на етнічній і конфесійній основі. Результатом масової еміграції може стати депопуляція (скорочення чисельності населення), що відбувалося в Ірландії, Греції, Португалії в 1960-х роках, незважаючи на високий природний приріст.

4.3. Міжнародний обмін технологіями

Одну з найважливіших ролей у міжнародних економічних відносинах відіграє трансферт технологій – передача систематизованих науково-технічних знань про способи організації та функціонування конкретних виробничих процесів, а також передача технології, матеріалізованої в промисловому устаткуванні та наукомісткій продукції.

В економічній літературі часто зустрічається обмежене трактування технології як сукупності науково-технічних знань, які існують у формі інформації та які необхідні для досягнення певного технічного результату. Однак закономірності обігу науково-технічної інформації і технології різні, хоча в їх основі лежать знання. Так, нагромадження і поширення інформації відбувається за допомогою загальноприйнятих символів, отже, знання, які лежать у їх основі, є суспільним надбанням. Нематеріальний характер технології визначає важливу особливість її товарного обігу: вона може бути застосована безліч разів, тому що вона не піддається матеріальному зносу. Однак ціна знижується відповідно до розширення кола користувачів. При обігу технології знання, які використовують для створення нововведень, не стають суспільним надбанням. Монопольне володіння знаннями дозволяє знижувати індивідуальні витрати виробництва й отримувати додатковий прибуток. Монополія зберігається за допомогою системи охорони прав на інтелектуальну власність. Крім того, поширення технологій стримується об'єктивними перешкодами, пов'язаними з недостатньою можливістю опису цих знань загальноприйнятими символами. Значна частина раціоналізації виробництва ніде не фіксується і є, по суті, елементом технічної майстерності.

Забезпечення передачі неформалізованих знань вимагає великих витрат. У середньому вони становлять до 50 % від загальних витрат ТНК при створенні філій за кордоном (відрядження фахівців, надання технічної допомоги, пусконалагоджувальні роботи і т. д.).

Таким чином, передача технології – це діяльність, спрямована на створення умов для безпосередніх і відносно тривалих контактів фахівців фірм продавця і покупця в ході практичного освоєння і використання технології.

Міжнародний рух технологій – це обмін науково-технічними знаннями і виробничим досвідом, який може відбуватися на некомерційних (публікації у науково-технічних виданнях) і комерційних засадах.

Некомерційною передачею технології є також вітчизняне та зарубіжне патентування об'єктів так званої промислової власності. До них належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем тощо. Публікація про такі об'єкти промислової власності у вітчизняних та/чи зарубіжних офіційних виданнях поширюється у всьому світі і є однією з форм розповсюдження технологій у глобальному масштабі.

Вирізняють такі основні форми міжнародної торгівлі об’єктами інтелектуальної власності: ліцензійну, франчизу (франчайзинг), інжиніринг, лізинг. Ринок технології має свої особливості: відсутність у покупця всіх необхідних даних про товар, проблема визначення ціни, конкуренція на ринку технологій.

Упродовж 20 років, починаючи з 1960 p., обіг світової ліцензійної торгівлі збільшився майже у 12 разів. За станом на початок XXI ст. світова торгівля ліцензіями на винаходи та секрети виробництва (ноу-хау) збільшилася ще майже у 10 разів. Основними продавцями ліцензій (80 %), творцями підприємств із новою технологією виробництва є економічно розвинені країни Північної Америки, Західної Європи і Японія. Вони ж є і головними покупцями. Лідером в експорті технологій є США. На їх частку припадає третина всіх проданих у світі ліцензій. Загальний обсяг промислового виробництва за американськими ліцензіями за кордоном у 2,5 раза перевищує товарний експорт США. Обсяг виробництва на основі іноземних ліцензій перевищує у Японії 30 %, а в Німеччині – 10 %. Згідно з оцінками експертів ООН, покупці сплачують за придбані ліцензії від 1 до 10 % вартості реалізованої продукції, виготовленої на ліцензійній основі. Що ж стосується унікальних і перспективних науково-технічних досягнень, то відповідна частка сягає від третини до половини вартості продукції. На початку другої половини XIX ст. основна частка ліцензій припадала на машинобудування, енергетику та електротехніку. Упродовж 1980-х років перше місце (понад 20 %) посіли ліцензії у сфері приладобудування, радіоелектроніки, зв'язку, будівництва, виробництва будівельних матеріалів, медицини. Частка таких ліцензій досягла третини від їх загальної вартості. Обсяг міжнародної торгівлі ліцензіями перевищує 20 млрд. дол. на рік. У товарообігу це незначна величина, однак на основі іноземних ліцензій виробляється продукція, вартість якої складає від 500 до 900 млрд. дол.

Як основні кількісні показники трансферту технологій також використовуються: кількість патентів, виданих в одній країні на ім'я резидентів іншої; кількісні і вартісні показники міжнародної торгівлі патентами і ліцензіями. Загальний аналіз статистичних даних Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності (ВОІВ) свідчить сьогодні про те, що велика частина світового трансферту технологій (96 % вивезених і 97 % розміщених технологій) відбувається між промислово розвиненими країнами. За показниками закордонного патентування, провідна сімка виглядає так: США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Швейцарія, Італія. Динаміка розміщення патентів у країнах-реципієнтах така, що коли Франція, Великобританія, Німеччина стрімко здобувають технології, видаючи патенти іноземним компаніям, то в США цей процес має більш плавний характер. Протилежна картина спостерігається в Японії. Ця країна практично не видає патентів іноземцям на своїй території, прагнучи купувати їх за кордоном і активно використовувати у власній економіці досягнення інноваційної сфери.

На базі статистики ВОІВ для ряду найбільш розвинених країн розраховується такий показник, як їх участь у міжнародному технологічному поділі праці: відношенні сумарного обігу патентів до загальної кількості закордонних патентів у світі. Показник відображає як приймальну, так і передавальну активність країн. Ієрархія така: США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди. Подібна картина підтверджує провідну роль США. Європейські країни лідирують завдяки розміщенню інновацій, а не їх поширенню. Третім центром є Японія, активна саме в поширенні технологій.

Закінчення холодної війни також поклало кінець поділу ідеологій. Практично всі нації проголосили про свою прихильність до глобального ринку. Однак на зміну ідеологічним розбіжностям прийшов глибший поділ, цього разу заснований на технології. Менша частина світу, на якій проживає приблизно 15 % її населення, забезпечує практично весь інший світ технологічними інноваціями. Друга частина, яка включає приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і споживання. І частина, що залишилася, яка становить приблизно третину жителів планети, є технологічно відірваною – вона сама не проводить інновації і не впроваджує іноземні технології.