Зарубіжні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

У витоків науки про розміщення продуктивних сил і регіональної економіки стояли класики економічної теорії А. Сміт і Д. Рікардо.

Міжнародний поділ праці, вважав А. Сміт, доцільно здійснювати з урахуванням тих абсолютних переваг, які має та чи інша країна (маємо на увазі регіон). Кожна країна (регіон) повинна спеціалізуватися на виробництві й продажу того товару, щодо якого вона має абсолютну перевагу. Якщо країна сконцентрує свої ресурси на виробництві тільки таких товарів і відмовиться від виробництва тих товарів, щодо яких вона не має абсолютних переваг, то це призведе до збільшення обсягів виробництва й споживання товарів у країнах, що співпрацюють.

Абсолютні переваги, як довів Д. Рікардо, являють собою лише окремий випадок загального принципу поділу праці. Головне — не абсолютні, а відносні (порівняльні) переваги. Навіть країни (регіони), які мають більш високі виробничі витрати по всіх товарах, можуть виграти від спеціалізації і обміну завдяки «грі» на різниці витрат. З аналізу, виконаного Д. Рі-кардом, випливає два висновки: 1) виграш при обміні отримується не через абсолютну перевагу, а тому що співвідношення витрат у різних регіонах різні; 2) виробництво і споживання всіх товарів може бути збільшено, якщо регіони спеціалізуватимуться на виробництві і торгівлі тими товарами, щодо яких вони мають порівняльні переваги.

Відповідно до цих теорій кожний регіон або територія повинні спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, які вони мають можливість виробляти більш ефективно, ніж інші, і вивозити ці товари, одночасно ввозячи ті товари, які вони здатні виробляти, але менш ефективно, ніж інші.

Однією із перших теорій з розміщення продуктивних сил була теорія розміщення сільського господарства Й. Тюнена, викладена ним у книзі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства грунту і накладних витрат на землеробство», яка була опублікована у 1826 р. Поняггя «ізольована держава» для автора було не більш як апарат, як знаряддя пізнання.

Основну увагу в теорії Тюнена приділено трьом головним чинникам та їх взаємозв'язкам: відстані від господарства до міста (ринку збуту); цінам на різні види сільськогосподарської продукції; земельній ренті. У межах «ізольованої держави» просторова диференціація у використанні земель і сільськогосподарському виробництві стала результатом дії трьох чинників: номенклатури та обсягів аграрного виробництва, які вимагаються містом; технології аграрного виробництва і перевезень готової продукції; прагнення кожного виробника до максимі-зацп земельної ренти шляхом виробництва таких видів продукції, для яких місцезнаходження його земель відносно ринку збуту найбільш вигідно. На основі аналізу взаємодії цих чинників і великого обсягу інформації Тюнен виокремив зони спеціалізації виробництва, які широко відомі як класичні кільця Іюнена (рис. 1.1).

 

Рис. 1.1. Використання земель в «ізольованій державі»:

• — місто; / — городництво і садівництво; 2 — лісове господарство;

і — плодонасіннсве господарство; 4 — вигойне господарство;)

5 — трипільна система; 6 — екстенсивне скотарство

У найближчій до міста зоні найбільш вигідними є садівництво і городництво в поєднанні з молочним тваринництвом. Це — високоінтенсивне приміське господарство. Другою зоною є лісове господарство, яке постачає в місто дрова (головний на той час енергоносій) і ділову деревину. У третій зоні — плодонасіннєво-му господарстві — вирощують картоплю, жито, овес, конюшину, пшеницю, відгодовують худобу. Четверта зона відводиться зерновому і молочному господарству, землеробство — семипільне (пар, жито, ячмінь, овес і три поля — вигони і сінокоси). П'ятий пояс спеціалізується на виробництві зерна, є вигони і сінокоси. У шостому поясі переважає відгінно-пасовищне тваринництво, а землеробство розвивається тільки в споживчих цілях. На ринок іде тільки тваринницька продукція.

Структури землекористування навколо багатьох європейських і американських міст формувались у своїх основних рисах за теорією Тюнена.

Головне відкриття німецького вченого В. Лаунхардта (W. Laun-hardt), основна пращ якого була опублікована в 1882 p., — метод, за яким знаходять пункт оптимального розміщення окремого промислового підприємства відносно джерел сировини і ринків збуту продукції.

Вирішальним чинником розміщення виробництва у В. Лаунхардта, так само як і у Й. Тюнена, є транспортні витрати. Виробничі витрати визначають як рівні для всіх точок території дослідження. Пункт оптимального розміщення підприємства знаходиться залежно від вагових співвідношень вантажів і відстаней, на які вони перевозяться. Для вирішення цього завдання В. Лаун-хардт розробив метод вагового (чи локаційного) трикутника.

Ваговий трикутник В. Лаунхардта — одна з перших в економічній науці фізичних моделей, використовуваних для розв'язання теоретичних і практичних завдань.

Своєрідним апогеєм німецької школи регіоналістів стала теорія розміщення промисловості, що була висунута в 1909 р. А. Вебером (А. Weber) у книзі «Про розміщення промисловості: чиста теорія штандорта». Він увів у науковий обіг нове поняття «штандорт» (від нім. Standort — місцезнаходження, розміщення), яке описувало не реальне, а передбачуване оптимальне розміщення виробництва в «господарсько-відокремленій територіальній області», тобто в абстрактних умовах.

За теорією А. Вебера, розміщення промисловості визначається трьома «орієнтаціями»:

транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де витрати на транспорт мінімальні);

робітничою, або трудоресурсною (будівництво підприємств здійснюється у пунктах з найбільш дешевою робочою силою);

агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скупчення інших промислових підприємств, що веде до скорочення витрат на створення транспортних сполучень енергетичного господарства, комунальних об'єктів, тобто всього того, що називається виробничою інфраструктурою).

І хоча теорія Вебера була побудована на ізольованій, абстрактній моделі регіону, все-таки вона дозволила йому сформулювати Два важливі принципи розміщення промисловості на території:

1) на основі мікроекономічного підходу можна побудувати методологічну схему вибору оптимального рішення щодо розміщення окремих підприємств;

2) мінімізація витрат окремого підприємства є головним критерієм його розміщення.

А. Веберу першому вдалося виробити багатофакторну теорію розміщення промислового підприємства, яка опирається на методи кількісного аналізу (математичне моделювання). Так само як і його попередник В. Лаунхардт, А. Вебер не вийшов за межі проблеми розміщення окремого підприємства. Проте його дослідження стали потужним стимулом для створення більш загальних теорій розміщення.

Першу теорію про функції і розміщення системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі розробив В. Крісталлер ("\У. Спгізіаііег) у книзі — докторській дисертації «Центральні місця в Південній Німеччині» (1933).

Центральні місця — це економічні центри, які забезпечують продукцією свою округу (зони збуту), яка може являти собою як сільську місцевість, так і розосереджені поселення міського типу. За В. Крісталлером, зони обслуговування і збуту впродовж часу мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники (бджолині стільники), а вся заселена територія покривається шестикутниками без просвіту (крісталлерівська решітка) (рис. 1.2). Завдяки цьому мінімізується середня відстань для збуту продукції або поїздок у центри для покупок і обслуговування.

Рис. 1.2. Розміщення зон обслуговування і населених пунктів за теорією В. Крісталлера:

— центральне місце обслуговування; — населений пункт, що обслуговується

Теорія В. Крісталлера пояснює, чому одні товари і послуги мають вироблятися (надаватися) в кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), другі — у середніх селищах (звичайний одяг, основні побутові послуги тощо), треті — тільки у великих містах (предмети розкоші, театри, музеї тощо).

Кожне центральне місце має тим більшу зону збуту, чим вище рівень ієрархії, до якого воно належить. Крім продукції, необхідної для зони свого рангу (свого шестикутника), центр виробляє товари і надає послуги, типові для всіх центрів нижчих рангів.

Тип ієрархії визначається кількістю центральних місць наступного, нижчого рівня ієрархії, підпорядкованих одному центральному місцю даного рівня. Кількість підпорядкованих центральних місць, збільшене на одиницю, позначається буквою К. Будь-який центр завжди має залежну від нього однакову кількість поселень, які займають більш низьку ступінь. Розглянемо, наприклад, випадок, коли є триступінчаста ієрархія поселень: місто — селище — село. Тоді за умови К = 7 навколо кожного міста буде розміщено 6 селищ, а навколо кожного селища — 6 сіл, тобто навколо міста будемо мати 6 селищ і 36 сіл.

Теорія центральних місць В. Крісталлера дозволяє сформулювати загальні уявлення про доцільне розселення на тій чи іншій території. На її основі можуть бути створені найбільш економічні структури ринкових зон, забезпечені найкоротші маршрути пересувань, розроблені оптимальні адміністративно-територіальні органи управління.

Головна праця німецького вченого А. Льоша (А. Losch) «Просторова організація господарства»1 вийшла за часів Другої світової війни (1940), тому світове визнання вона отримала трохи пізніше.

А. Льош значно розширює склад чинників та умов, які розглядаються в процесі розміщення підприємств та їх поєднань (податки, збори, ефекти монополій і олігополій тощо), наслідуючи теорію розміщення всією різноманітністю інструментів мікроеконо-міки. Він аналізує ситуацію розміщення фірм в умовах конкуренції, коли вибір місцезнаходження визначається не тільки прагненням кожної фірми до максимуму прибутку, а й збільшенням кількості фірм, що заповнюють увесь ринковий простір. ВІДПОВІДНО у просторовому ціноутворенні окремі фірми повинні коригувати ціни з метою захисту свого ринку від проникнення інших фірм. А. Льош доводив оптимальність гексагонального розміщення фірм (у вершинах правильних шестикутників).

А. Льош розглядає економічний регіон як ринок із межами, зумовленими міжрегіональною конкуренцією. Ідеальна форма регіону — правильний шестикутник. Він аналізує кілька типів (рівнів) регіонів, включаючи ринкові зони, що визначаються радіусами конкурентоспроможного збуту відповідних типів продукції, та економічний ландшафт — вищий тип регіону, що об'єднує ринкові зони.

Найбільшим науковим досягненням А. Льоша, що підносить його над усіма теоретиками просторової економіки XX ст., є розробка принципових засад теорії просторової економічної рівноваги. Він дав детальний математичний опис ринкового функціонування системи виробників і споживачів, де кожна змінна прив'язана до певної точки простору. Основними елементами рівнянь моделі рівноваги є функції попиту і витрат. Стан рівноваги, за А. Льошем, характеризується такими умовами: 1) місцезнаходження кожної фірми має максимально можливі переваги для виробників і споживачів; 2) фірми розміщуються так, що територія повністю використовується; 3) існує рівність цін і витрат (немає надлишкового доходу); 4) усі ринкові зони мають мінімальний розмір (у формі шестикутника); 5) межі ринкових арен проходять по лініях байдужості (ізолініях), що, на думку А. Льоша, забезпечує стійкість знайденої рівноваги.

Досягнення А. Льоша полягає в тому, що він яскраво продемонстрував логіку і операціоналізм абстрактного мислення, відкривши тим самим своїм послідовникам прямий шлях для створення загальної теорії просторової економіки.

Інноваційна економіка підвищила значущість нововеденнь у всіх видах діяльності і галузях господарства. Місце в системі міжнародного поділу праці і рівень доходів безпосередньо пов'язані із витратами на НДДКР — фундаментальну і прикладну науку, технологію, дослідні зразки. Найшвидша адаптація нововведень значною мірою визначає і суто комерційний успіх, і загальний соціально-екологічний та культурний розвиток країн і регіонів. Усе це надає теоретичному вивченню просторових закономірностей поширення нововведень в будь-якому виді діяльності великий смисл.

Емпіричний аналіз процесів поширення різних явищ у просторі показав, що вони мають чіткий характер дифузії (лат. (іі//и8Іо — поширення, розтікання). У регіональній економіці дифузія може бути трьох типів. Дифузія поширення описує процес, у ході якого інновація (матеріального або інформаційного характеру) поширюється в усі напрямки від точки виникнення. При цьому дане явище зберігається і в межах первинного ареалу, часто стаючи яскравіше вираженим або численнішим. Наприклад, дифузія нових сортів культурних рослин тощо. У процесі дифузії переміщення явище, що вивчається, покидає свій первинний ареал і переміщується на нові території. Наприклад, переміщення сільських жителів у міста, що веде в ряді розвинутих країн до обезлюднення сіл; перебіг низки масових епідемічних захворювань. Змішаний тип поширення інновації може здійснюватися обома типами.

Теорія дифузії нововведень виходить із того, що весь процес економічного розвитку є наслідком виникнення і поширення нововведень, тобто технологічних удосконалень, нових джерел сировини і енергії, нових матеріалів, нових товарів, нових послуг. Дифузія нововведень є одним із напрямів більш широкої сфери — інноватики (англ. innovation — нововведення), тобто створення, освоєння і поширення різного роду новин.

Основи просторової теорії дифузії нововведень були закладені в праці шведського географа Т. Хагерстранда (Т. Hagerstrand) «Дифузія інновацій як просторовий процес», уперше видану в 1953 р. в старому університетському центрі — Лунді. Основні праці Т. Хагерстранда набули поширення в науковому світі і дали поштовх численним теоретичним та емпіричним дослідженням у цій галузі.

Почавши з конкретного вивчення процесів дифузії на прикладі нововведень в сільському господарстві Швеції, Хагерстранд зміг побудувати першу теоретичну модель дифузії за допомогою імітаційного підходу. Структура імітаційної моделі визначається низкою формалізованих допущень і правил, що описують вихідну просту версію теоретичної моделі Хагерстранда.

Основні поняття операційної моделі дифузії нововведень — відстань, поле, контакт, інформація. їх поєднання приводить до ключових понять контактного поля (відображає рівень залежності інформаційних контактів від відстані між передатчиком і адаптером [отримувачем]) і середнього поля інформації, тобто деякої території, у межах якої можуть здійснюватися контакти між джерелами нововведень і адаптерами.

Структура імітаційної моделі Хагерстранда ґрунтується на 12-ти формальних принципах, які виражають основні закономірності поширення і отримання інформації про інновації. Одна генерація (покоління) інновацій має чотири стадії: виникнення, дифузія, накопичення, насичення. Теорія Хагерстранда відбиває хвилеподібний характер дифузії генерацій нововведень.

З теорією дифузії інновацій тісно пов'язана теорія регіонального життєвого циклу. Вона розглядає процес виробництва товарів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На

стадії інновацій вимагаються великі персональні контакти; тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщене в периферійних регіонах. Але це створює ризик для невеликих міст, оскільки далі за стадією насичення починається скорочення або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. Згідно з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвинутих регіонах, наприклад, у вигляді створення освітніх та наукових центрів (технополіси, науког-ради тощо).

Модель «центр — периферія» в класичному вигляді була розроблена Джоном Фрідманом наприкінці 60-х рр. XX ст. і викладена в книзі «Політика регіонального розвитку».

Кожна економіка являє собою пов'язані воєдино і взаємодіючі між собою зони. У просторі якість економіки, рівень економічного розвитку, техніка, культура змінюються залежно від руху від центральних районів до периферійних. Ці райони — антиподи: центр, що об'єднує найпрогресивніше (місце зародження технологічних і соціальних нововведень), і велика периферія — середовище поширення нововведень (з рідким населенням, архаїчна, відстала, піддається експлуатації з боку центру). Протилежність центру і периферії проявляється на всіх рівнях: глобальному, регіональному, державному. Периферія неоднорідна — вона має внутрішню (ближню) периферію, яка тісно пов'язана з центром і отримує безпосередньо від нього імпульси до розвитку, і зовнішню (дальню), на яку центр не здійснює практично ніякого впливу.

Постійне домінування центру над периферією забезпечується постійною інноваційною діяльністю: у центрі найбільш інтенсивні контакти, доступ до інформації. Крім агломераційного ефекту, економічне домінування центру забезпечується за рахунок викачування ресурсів із периферійних районів, що посилює і закріплює відмінності між ними. Галузі, які не відповідають більше статусу центру (наприклад, старі галузі промисловості — металургія, рутинні трудомісткі виробництва в нових галузях; деякі невиробничі, наприклад вузькоспеціалізовані науково-дослідні функції), витісняються на ближню, а потім і віддалену периферію. Цей процес, що отримав назву «дифузія застарілих нововведень», хоч і сприяє певному розвитку периферії, але й закріплює її підпорядковане становище відносно центру.

Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні пов'язані між собою потоками інформації, товарів, робочої сили. Поширення нововведень та інформації відбувається на трьох рівнях: 1) від провідних економічних районів національного хартленду (серцевинна, тобто центральна територія) до районів периферії — хін-терланду (окраїнні території); 2) від центрів вищого рівня до центрів другого порядку; 3) з великих міст у прилеглі райони.

У результаті цих взаємодій, незважаючи на постійне підтягування периферії, розрив між нею і центром зберігається. Контрасти «центр — периферія» дають імпульс виникненню і відтворенню територіальної нерівності, яка посилюється нерівномірністю економічного зростання.

Теорія полюсів зростання, що отримала широке визнання, посилює теорію центральних місць В. Крісталлера, використовуючи більш сучасні досягнення економічної науки.

Родоначальником теорії полюсів зростання і центрів розвитку вважається французький учений Ф. Перру. Він обґрунтував класифікацію галузей виробництва за тенденціями їх розвитку, виокремивши галузі, які розвиваються повільно (текстильна, вугільна, суднобудівна та ін.), галузі, які розвиваються, але не здійснюють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), а також галузі, які швидко розвиваються і втягують у процес розвитку інші галузі (верстатобудування та ін.). Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвиваються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. Він розробив модель взаємодії полюса і оточення. Ключове значення в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. Обґрунтовуючи взаємозв'язки профілюючих галузей, Перру ввів поняття «комплекс галузей», яке є фактично аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс».

В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритетних галузей, що створюють нові товари та послуги. Ті центри і ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння чинників виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це веде до концентрації підприємств і формування полюсів економічного зростання.

Ж. Будвіль показав, що як полюси зростання можна розглядати не тільки сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За визначенням Будвіля, регіональний полюс зростання являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності чи як сукупність міст, що мають комплекс швидко зростаючих виробництв.

X. Р. Лаусен деталізував уявлення про полюси економічного зростання. По-перше, полюсом зростання може бути регіональний комплекс підприємств, пов'язаний з експортом регіону (а не просто з провідною галуззю); по-друге, система полюсів і кожен з них окремо зростають за рахунок імпульсів, породжених національним попитом, що передається через експортний сектор регіону; по-третє, імпульс зростання передається другорядним галузям через посередництво ринкових зв'язків між підприємствами, а також географічної периферії.

Теорія полюсів зростання отримала розвиток у працях П. Потьє про осі розвитку. Основна ідея полягає в тому, що території, розміщені між полюсами зростання, забезпечуючи транспортний зв'язок, отримують додаткові імпульси зростання завдяки збільшенню вантажопотоків, розповсюдженню інновацій, розвитку інфраструктури. Тому вони перетворюються в осі (коридори) розвитку, що визначають разом із полюсами зростання просторовий каркас економічного зростання великого регіону чи країни.

У сучасній практиці просторового економічного розвитку ідеї полюсів зростання реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків.

У регіональній економіці первинним елементом системи є місце — гранично малий регіон, подальше дроблення якого веде до втрати якостей регіону. Теоретично це — географічна точка. До первинних регіонів належать села (групи сіл), селища міського типу, міста. До них можна також умовно віднести адміністративні сільські райони, адміністративні райони у містах та інші первинні елементи регіональної системи.

Останніми десятиліттями змінюється парадигма місцевого економічного розвитку у глобальному вимірі. У багатьох країнах національна економічна політика вже не вважається єдиним інструментом розвитку економіки та територій. Усе більше громад не покладається тільки на неї, оскільки часто національні економічні інтереси і стимулювання національних фірм не збігаються з потребами та інтересами місцевих громад, їх працівників, особливо малозабезпечених членів громади. У ринкових економіках (і не тільки!) громади є ринками збуту. Тому громади повинні усвідомити себе відповідним чином, щоб знаходити ринки збуту своїм ресурсам, а також здобувати конкурентні переваги для створення нових фірм та підтримки своєї існуючої економічної бази. Громади повинні будувати на своїй території незалежну економічну систему, використовуючи свої трудові, соціальні, фізичні та організаційні ресурси.

Налічується близько 50 теорій місцевого економічного розвитку. Серед них можна виокремити класичні теорії (неокласична теорія, теорія економічної бази, теорія розміщення, теорія центрального місця, моделі привабливості, синтетична теорія розвитку та ін.) і нові концепції, які передбачають організацію фірм зі створення робочих місць, що підходять місцевим жителям; побудова нових економічних закладів; використання конкурентних переваг якості оточення; розвиток економіки знань як економічного генератора. Ідейний арсенал регіональної політики країн Заходу досить багатий, і багато його розробок знайшло практичне застосування у реформуванні економіки конкретних держав.

Класична теорія регіональної політики використовує принципи, запропоновані найвидатнішим економістом XX ст. Дж. М. Кейнсом, який ще у 30-ті рр. XX ст. висловив сумнів щодо здатності конкурентного ринкового механізму автоматично, без втручання держави, відновлювати економічну рівновагу. Для ефективності функціонування ринку життєво важливою є її роль у стимулюванні підвищення рівня споживання серед населення. Концепції регіонального розвитку використовують положення кейнсіанства для обгрунтування завдання держави забезпечити нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів. Такий тип регіональної політики називають «захисним», оскільки її головним напрямом є нейтралізація негативних наслідків регіональних дисбалансів (зростання рівня структурного безробіття, зниження рівня добробуту). Держава може вирішувати це завдання за допомогою прямих інвестицій, фінансових трансфертів, запровадження інструментів, які опосередковано впливають на розвиток економіки в депресивних регіонах.

Посткейнсіанська теорія передбачає державне регулювання міжрегіональних відмінностей. В її основі — стимулювання інвестицій і припливу капіталу в слабко розвинуті регіони. Із ринкових інструментів регіональної політики використовуються субсидії, кредитні і податкові важелі.

Із середини 70-х рр. XX ст. більшої популярності набула неокласична теорія економічного розвитку, представлена у працях американського економіста М. Фрідмана, який був прихильником принципу невтручання уряду в функціонування майже всіх елементів економічної системи. Неокласичний регіональний підхід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок природним чином приводить до поширення нерівності між регіонами і, отже, не потрібно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Щодо принципів здійснення регіональної політики, її основним завданням стає не зниження регіональних дисбалансів, а досягнення економічної ефективності в розвитку регіонів.

Теорія незбалансованого розвитку прямо протилежна попередній. Згідно з цією теорією ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні відмінності в силу циклічності і самоорганізації ринкового механізму, який закріплює високу роз-винутість одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму в центр уваги ставлять зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональних та економічних інтересів. У рамках цих теорій окремо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами й центром, соціальні відмінності і конфлікти.

На початку XXI ст. формується нова парадигма — регіональний саморозвиток на основі врахування інтересів регіонів і покладення відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу. В основі її — суспільні теорії регіонального зростання. Саме на цій парадигмі значною мірою повинна ґрунтуватися сучасна регіональна політика України.

Парадигма саморозвитку регіонів передбачає врахування державою їх інтересів і, одночасно, віднесення відповідальності за розвиток регіонів на відповідний, тобто субнаціональний рівень управління. Сучасний підхід до просторового розвитку наголошує не на природних і сировинних багатствах та географічному розташуванні регіонів, а на потенціалі їхньої економічної конкурентоспроможності.

У 1970-ті рр. починається розроблення нової концепції регіональної політики, яка головним чином була сфокусована на потребі адаптувати розвиток до «природного потенціалу» відповідного регіону. Значення природного потенціалу в «розвитку підтримки» є важливою можливістю для структурно слабких регіонів ЄС, які мають значні природні багатства. Недоліки периферійності або географічної ізоляції сьогодні виявилися реальною природозахисною козирною картою таких регіонів. Економічно слабкі, але багаті на природні ресурси регіони фактично вже стали стражами природних багатств, адже вони реально можуть полегшити напругу у процвітаючих урбанізованих агломераціях, приміром, через розвиток туризму і здійснення рекреаційних заходів.

Зосередження уваги на розвитку ендогенного потенціалу регіону визначало необхідність здійснення перерозподілу між регіонами. Так, згідно з цією стратегією структурно слабким регіонам, які залежать від додаткових ресурсів і фондів, була надана можливість самостійно розв'язувати питання перерозподілу. Позитивним моментом стратегії ендогенного розвитку можна вважати і наявність більшої кількості зацікавлених учасників — суб'єктів регіонів.

Теорія адаптованості до умов постіндустріального суспільства виявляє залежність між можливостями економічного розвитку території і акцентами її розвитку на таких пріоритетах:

• розвитку загальної і професійної освіти;

акценті на науково-дослідній роботі, передачі технологій, створенні умов для інновацій і підвищенні якості продукції;

• сприянні розвитку підприємництва на місцевому рівні;

• залученні на ключові пости висококваліфікованих спеціалістів;

• покращанні стану оточуючого середовища, розвитку рекреаційних галузей, культурного оточення і відповідної інфраструктури;

• розвитку загальнодоступних транспортних і телекомунікаційних систем;

• створенні наукових і технологічних парків та підприємницьких зон;

• розвитку сфери послуг для зовнішнього споживача (залучати у регіон висококваліфікованих спеціалістів і підвищувати конкурентоспроможність місцевих фірм);

• підвищенні ролі регіональної влади (вона краще знає місцеві специфічні особливості, конкретні умови і обставини).

В Україні поряд з парадигмою регіонального саморозвитку певну роль відіграють теорії посткейнсіанська і незбалансованого регіонального розвитку, спрямовані на активну підтримку проблемних регіонів і становлення місцевого самоуправління. Практичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополісів і полюсів зростання. Таке переплетення кількох методологічних підходів до вироблення регіональної економічної політики України зумовлено велінням часу: якщо на Заході методологічні підходи послідовно змінювались на різних етапах розвитку, то нам необхідно пройти багаторічний період еволюції регіональної політики розвинутих країн світу за короткий період. Формуючи стратегію регіонального розвитку, необхідно діяти так, щоб ця стратегія ґрунтувалася на наявних можливостях і за її допомогою можна було б посилити конкурентоспроможність регіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість.