Співвідношення позитивних і негативних мотиваційних факторів

Деякі автори виділяють дві групи людей, залежно від їх реакції на мотивацію заохоченням та покаранням. Прийнято вважати, що люди першої групи більш чутливі до „позитивного мотиваційного управління”: вони швидше та повніше реагують на похвалу, дають більш високий приріст результатів у відповідь на неї. Покарання часто викликають у них стан фрустрації, ступору.

Друга ж група, „розуміючи лише мову погроз та покарань”, може менш чутливо реагувати на негативні стимули.

Але залишається незрозумілим, чому у більш пасіонарних людей першого типу теоретики виявляють менше страху покарання, ніж у другої групи? Адже саме вони й хочуть добре виконати завдання, щоб не залишитись серед тих аутсайдерів та не втратити свого статусу!

У зв’язку з цим пропонуємо наступний розподіл:

- люди першої групи дуже мотивовані як загрозою покарання, невдачі, так і волею до досягнення, перемоги, лідерства;

- люди другої групи з різних причин (частіше – лінощів) налаштовані на уникнення неприємностей та більше реагують на погрози „батога”, ніж на обіцянки „пряника”.

Мотивація керівників різного рівня характеризується тим, що це особистості, які головним чином налаштовані на досягнення успіху, а основна маса виконавців нижчого рівня швидше налаштована на уникнення неприємностей.

Найбільш негативним варіантом є відсутність як позитивного, так і негативного мотивування (феномен „повної неуваги”). В останньому випадку у виконавців формується відчуття повної непотрібності та незначущості.

Принципи стимулювання заохоченнями:

- винагорода повинна носити конкретний характер, тобто за виконання доручення, завдання, за дії чи вчинки, а не за досягнення усім концерном позитивних показників;

- винагорода повинна бути безвідкладною. Відкладені на півроку (а тим паче на рік) премії „з’їдає” інфляція;

- винагороджувати необхідно навіть незначні, найменші успіхи, а не лише „видатні здобутки у праці”.

Принципи стимулювання стягненнями:

- реакція на вчинок підлеглого повинна бути миттєвою;

- покарання за небажану поведінку повинне бути для усіх винних, а не лише для „призвідників”;

- караючи, не слід забувати докладно пояснювати підлеглому бажаний зразок поведінки;

- деякі джерела стверджують, що 86 % усіх відхилень від нормальної роботи відбувається внаслідок певних обставин і лише 14 % з вини людей.

Метод примусу може бути використаний тільки за наступних обставин:

Ø підлеглий знаходиться у стані підпорядкування:

- формального (документально зафіксовані трудові відносини, партійні, суспільно-групові типи асоціацій і товариств, аматорських спортивних товариств та команд тощо);

- неформального (релігійні спілки, гуртки та групи за інтересами; дружні компанії; кримінальні угрупування тощо);

Ø підлеглий демонструє відмову виконувати накази керівника.
При цьому можливі наступні причини:

- не згоден з метою завдання;

- згоден з метою, але не має особистої зацікавленості;

- згоден з метою завдання, має особисту зацікавленість у досягненні певних результатів, але:

1) не бажає боротися із власними лінощами;

2) вважає, що ціна досягнення мети не буде варта витрачених сил та часу;

3) обґрунтовано вважає, що не впорається із завданням;

4) боїться поразки (песиміст-меланхолік), стану стресу, що породжується внаслідок фрустрації.

Метод примусу може застосовуватися лише у тому випадку, якщо керівник володіє санкціями покарання, а підлеглий знає, що ці санкції неминучі. Неминучість покарання за невиконання розпоряджень покликана задіяти Його Величність Страх. Як відомо, страх – це душевний, психічний дискомфорт.

Психологами давно доведено, що слова та думки породжують фізіологічні реакції, а думки, спогади про минулі неприємності викликають більш менш яскраві прояви стресу: прискорення пульсу, виникнення спазматичних болів шлунку, підвищення тиску, виступає піт, серце „відступає до п’ят” тощо.

Власне кажучи, на усіх цих соматичних проявах засновуються погрози покарання. Для людей, які мають підвищену нервову чутливість, у яких, як правило, сприйняття дещо яскравіше, буває цілком достатньою не сама санкція, а лише нагадування про неї. Інші типи людей, більш „товстошкірі”, сміливі у своїй непокорі не скільки через свою „сміливість”, стільки за рахунок гіршої пам’яті про минулі покарання. Здійснені покарання немов би відсвіжують у їх пам’яті негативні почуття, і вони на деякий час входять у стан покори. Грубо кажучи, більш вразливій собаці, яка навчається, достатньо вимовити слово „батіг”, іншій же необхідно його продемонструвати, а третя почне підкорятись лише у випадку приведення батога в дію…

Історично склалося так, що метод управління за допомогою примусу вважається апріорі гріховним, символом диктатури та авторитаризму. Але кожний серйозний формальний договір між людьми, організаціями та країнами має у своєму складі санкції, тобто погрози покарання за порушення підписаних домовленостей.

Слід додати, що у випадках, наприклад, рабовласництва, коли поняття людської гідності у рабах витравлювалося, більше використовували принцип стимулювання праці „батогом”. З розвитком демократії люди звикли до самовідчуття свого більш високого соціального статусу. Тому погрози в основному зводяться до погроз, як у формальному, так і у неформальному статусі.