Форма літературно-художнього твору, її складники

Форма літературно-художнього твору – це конкретна реалізація в тексті моделі дійсності через систему образів, структуровану в певний спосіб і втілену за допомогою слова, що виступає як спосіб кодування художньої інформації, спосіб зображення та знакова система.

Тут розрізняємо поняття “текст” і “художній текст”.

Текст – це знакова система, яка кодує художню інформацію для її подальшого декодування реципієнтами. Кодом виступає слово як матеріальний носій образності та засіб творення сюжетних образів.

Художній текст – спосіб подачі художньої інформації через розгортання її в системі образів, які складають дієву основу (сюжетні образи), та в системі образів, що оформлюють її (образи автора, читача).

Тепер розглянемо компоненти форми: сюжет, композиція, художня мова.

Сюжет – розвиток дії, хід подій і рух характерів у художньому часі й просторі, тобто просторово-часова динаміка зображуваного, що служить у творі формою розгортання та конкретизації фабули й реалізує авторську концепцію дійсності та людини.

Категорія сюжету включає такі поняття, як система образів героїв, конфлікт, дія, хронотоп, образи-деталі, що мають свою специфіку на рівні реалізації художньої інформації та на рівні художнього тексту.

У системі образів літературних героїв на рівні реалізації художньої інформації виділяємо поняття “художній характер”, “персонаж”, “ліричний герой”, “дійова особа”.

Літературний герой – одне з визначень цілісного існування людини в літературі. Термін “літературний герой” у першому розумінні вказує на те, що ця особа несе головне проблемно-тематичне навантаження. У другому розумінні літературний герой – будь-яка особа в літературно-художньому творі (співвідноситься з терміном “персонаж”). У третьому розумінні літературний герой – цілісний образ людини в сукупності її зовнішності, образу думок, поведінки й духовного світу (значення, близьке терміну “художній характер”). Ми будемо користуватися цим терміном у його другому значенні: літературний герой – будь-яка особа в літературно-художньому творі.

Термін “ персонаж ” використовується у двох значеннях: 1)будь-яка особа в літературно-художньому творі; 2)другорядна особа, яка суттєво не впливає на події у творі. Термін “персонаж” не співвідносний із лірикою. Для нас цей термін прийнятний у його другому значенні.

Художній характер – образ людини в літературно-художньому творі, за допомогою якого розкриваються історично обумовлений тип поведінки і властива автору морально-естетична концепція людського існування. Створюється шляхом зображення зовнішніх і внутрішніх проявів особистості героя, авторськими та іншими характеристиками, місцем і роллю в розвитку сюжету.

Ліричний герой – особистість у ліричному творі, яка виступає носієм авторської свідомості та суб’єктом висловлювання.

Дійова особа – образ людини в драматургічному творі, котра бере участь у зображуваних подіях.

На рівні художнього тексту в системі образів героїв розрізняємо поняття “образ автора” і “образ читача”.

Образ автора у творі може бути експліцитним та імпліцитним.

Імпліцитний автор – образ, неперсоніфікований у творі, художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе, відтворене у свідомості читача.

Експліцитний автор – образ особи в літературно-художньому творі, яка виконує у функції уявного автора. Експліцитний автор може бути представлений образами оповідача й розповідача.

Розповідач – герой, від особи якого ведеться розповідь і який дистанційований від зображуваних подій. Зображувані події оповідач спостерігає й оцінює немовби збоку, як чуже життя.

Оповідач – герой, від особи якого ведеться розповідь і який є учасником або має безпосереднє відношення до подій, про які розповідає.

Введення до твору експліцитного автора дає можливість подавати предмет зображення у формі зіставлення різних оцінок, вражень, поглядів, тобто уможливлює альтернативний погляд на зображуване.

Образ читача в літературно-художньому творі також може бути експліцитним та імпліцитним.

Імпліцитний читач – образ передбачуваного читача, якому адресовано твір. Для кожної епохи характерний свій тип імпліцитного читача.

Експліцитний читач – персоніфікований у творі образ читача, як правило, він відповідає інтелектуальному рівню образу експліцитного автора, що провокує активність реального читача, який не погоджується із запропонованою йому роллю та поглядом на зображуване й у такий спосіб виходить на вищий рівень розуміння художньої інформації.

Сюжетний конфлікт – це реалізація фабульного конфлікту в сюжеті твору. Сюжетний конфлікт на рівні реалізації художньої інформації може бути явним і прихованим.

Явний конфлікт – персоніфікований, виявляється через безпосереднє зіткнення характерів.

Прихований конфлікт – реалізується через систему багатоголосся в літературно-художньому творі.

Сюжетний конфлікт на рівні художнього тексту створюється введенням експліцитного автора (читача), що поглиблює фабульний конфлікт або переводить його в іншу площину, наприклад з інтриги він перетворюється на колізію та ін.

У сюжеті твору на рівні реалізації художньої інформації визначаємо концентричну чи хронологічну послідовність дії. Відповідно виділяють концентричний та хронікальний типи сюжету.

Концентричні сюжети – ті, де домінують причинно-наслідкові зв’язки між зображеними діями.

У хронікальних сюжетах переважають часові зв’язки між зображеними діями.

У концентричних сюжетах докладно досліджується одна конфліктна ситуація. Твори з концентричним типом сюжету стимулюють цілісність та завершеність сюжету, бо виконують чітко виявлену конструктивну функцію.

Наявність хронологічної послідовності дій дозволяє зобразити змодельовану дійсність різнопланово й широко. Такі сюжети багатоконфліктні, мають змогу оглянути зовнішньо не пов’язані між собою події і факти, які мають для головного героя глибокий внутрішній смисл.

На рівні художнього тексту варіативність та послідовність дій визначають наявність і різноманітність сюжетних ліній (кохання, пригоди).

Хронотоп – взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у літературно-художньому творі явищ. У хронотопі зав’язуються й розв’язуються сюжетні вузли. Художній простір і художній час ілюзорні. Оскільки вони визначають художню модель дійсності, то з ними можливі будь-які трансформації (ущільнення, розтягнення, стискання, пропуск, ретроспекція тощо).

На рівні реалізації художньої інформації в категорії художнього часу розрізняють поняття реального, минулого, майбутнього часу; в категорії художнього простору – уявний та реальний простір з такими різновидами, як інтер’єр, екстер’єр, пейзаж. Існує особливий вид хронотопу, де час і простір максимально ілюзорні – це хронотоп свідомості героя, коли дія протікає в його думках і переживаннях. Він характерний переважно для ліричних творів та романів “потоку свідомості”.

На рівні художнього тексту виділяємо хронотоп автора та хронотоп читача, якщо вони наявні в літературно-художньому творі – у випадку присутності експліцитного образу автора та експліцитного образу читача.

Художня деталь – виразна, промовиста подробиця. Сюди входять предметні подробиці в широкому розумінні: подробиці побуту, пейзажу, портрету, інтер’єру, а також жесту, суб’єктивної реакції, дії та мови (так звана мовна характеристика). Деталь – образ реалії предметного або духовного світу, що співвідноситься в літературно-художньому творі з іншим образом або системою образів як частина з цілим.

Художня деталь – єдиний компонент сюжету, що не має самодостатнього значення та виконує допоміжну функцію доповнення, конкретизації інших сюжетних образів твору.

Композиція складає структурний аспект художньої форми. Це сукупність співвідношень між її компонентами. Композиція – побудова форми твору, поєднання всіх її компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачу світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата. Композиція організовує компонентний склад і створює формальний каркас твору в єдності більших і менших конструкцій. Композиція кожного твору індивідуальна. Вона не може безпосередньо змалювати людину чи явище. Вона робить це опосередковано – тим, що взаємозв’язує, взаємоспіввідносить немовби окремо діючі компоненти словесного та предметного зображення, всі ті окремі деталі, сукупність яких, розміщена в певній послідовності, і є формою зображення.

Композиційні прийоми та засоби доповнюють, поглиблюють та інколи видозмінюють смисл зображеного письменником. У сукупності вони додають твору завершеності й цілісності. Функція композиції – створення бездоганної й довершеної гармонії між цілим та його частинами з метою послідовного, якомога повнішого й глибшого розкриття його змісту, створення в читача емоційного враження, відповідного авторському задуму.

Композиція форми літературно-художнього твору на рівні реалізації художньої інформації, лінія сюжету, включає в себе дієву композицію (передмова, передісторія, пролог, експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка, епілог, подальша історія, післямова), композицію образів героїв, хронотопічну композицію, композицію конфліктів, композицію деталей.

Передмова – вступна стаття до книги, написана автором, упорядником чи літературознавцем з метою зорієнтувати читача в змісті видання.

Передісторія – початковий епізод твору, де повідомляється про наміри та завдання автора або стисло викладаються зображені далі події.

Пролог – розповідь про життя героїв чи певні події, відокремлені у часі від основної дії і не включені безпосередньо до неї.

Епілог – розповідь про те, як склалися долі героїв по завершенні зображених подій.

Подальша історія – завершальна частина твору, де автор звертається до публіки безпосередньо: висловлює загальні судження, дякує за увагу, просить прихильно поставитися до його твору тощо.

Післямова – додаткова стаття в кінці книги, написана автором, упорядником, де узагальнені думки з приводу опублікованого твору, що супроводжуються відповідним коментарем.

Композиція форми літературно-художнього твору на рівні художнього тексту, лінія сюжету, складається:

1) з розповідної композиції, куди входить:

· зміна образів автора;

· співвідношення і послідовність основного тексту та вставних оповідей;

· внутрішня діалогічність і співвіднесеність висловлювань експліцитного автора і героїв твору, що дає можливість варіативного прочитання смислу твору, його трансформації;

· співвідношення й послідовність тексту оповіді та авторських відступів (коментарів);

2) архітектонічної побудови форми літературно-художнього твору – тобто співвіднесення структурних частин твору (розділи, акти, дії, строфи тощо);

3) інтертекстуальності як зовнішньої діалогічності твору, міжтекстового співвідношення літературних творів. Полягає а) у відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, пародіювання, ремінісценції та ін.; б)явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) – тут мають місце всі різновиди стилізації. Головне – це вихід за межі тексту, відношення “текст – тексти – система” (система поєднання, композиційна, мовна система).

Оскільки засоби і прийоми художньої мови твору не створюють сюжетних образів, а лише їх утілюють, залишаючись на рівні мікрообразів, то художню мову твору розглядаємо на рівнях художнього тексту та тексту.

Композиція форми літературно-художнього твору на рівні художнього тексту, лінія художньої мови, є розташуванням і співвіднесенням у тексті твору авторського мовлення та різних видів мовлення героїв, що впливає на спосіб трактування художньої інформації.

Композиція форми літературно-художнього твору на рівні тексту, лінія художньої мови, – співвіднесення в літературно-художньому творі прозової та віршованої мови.

Прозова мова структурується за допомогою понять “текст”, “період”, “речення”, “мовленнєвий такт”.

Текст – відзначається змістовою й структурною завершеністю, у ньому відбивається певне авторське ставлення до моделі дійсності. Текст поділяється на періоди – відносно самостійні змістовно й структурно частини тексту, які, проте, не мають завершеності.

Період – мовленнєвий зворот, складне синтаксичне ціле (речення чи група речень), яке розпадається на дві інтонаційно-смислові частини – попередню й заключну. Наростання, підвищення голосу в попередній частині має назву протазис. Помітне зниження голосу після паузи в заключній частині – аподозис. Ці дві частини називаються членами періоду.

Мовленнєвий такт – співвідносний обсяг інтервалів речення, що становлять декілька пов’язаних за змістом, синтаксично та інтонаційно слів.

Композиція віршованої мови аналізується через визначення строфічної будови твору, наявності/відсутності римування та приналежності твору до певної системи віршування.

Види строф: двовірш (дистих), тривірш (терцет), катрен та ін.

Сталі строфічні форми: сонет, тріолет, рондо, станси та ін.

Системи віршування: тонічна, силабічна, силабо-тонічна.

Римування (розташування рим у віршах) буває внутрішнє (в середині вірша) і прикінцеве. Останнє має такі види: бінарне (аавв; авав; авва), тернарне (аавссв), кватернарне (пряме – ааавсссв; обернене - авввассс), холостий вірш (незаримований).

Види рими: 1) за послідовністю рим: кільцева, суміжна, перехресна;

2) за місцем наголосу: чоловіча, жіноча, дактилічна;

3) за якістю співзвуч: багата, бідна;

4) за повнотою суголось: точна, приблизна.

Художня мова. Розглядаючи тему “Система образів у літературно-художньому творі”, ми вже визначили різновиди мовних образів.

Першу групу сладають літературно-художні образи, де слово постає як знак, як матеріальний носій сюжетної образності, тобто ті образи, що виконують функцію називання та надають експресивності тексту. Серед них виділяємо фонетичні, лексичні та інтонаційно-синтаксичні засоби.

Фонетичні засоби: асонанс, дисонанс, алітерація.

Асонанс – концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, що створює ефект милозвуччя.

Дисонанс – неблагозвучність у віршованому тексті, зумовлена вимогами віршового розміру, збігом приголосних. Виступає найчастіше як зіткнення (немилозвучний збіг приголосних) та зяяння (немилозвучний збіг голосних).

Алітерація – повторення однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, емоційного поглиблення його смислового зв’язку.

Лексичні засоби поділяються на:

1. Номінативно-зображальні. Це слова експресивно нейтральні, тобто ті слова художньої мови твору, що підібрані письменником для позначення емоційно виразних деталей зображеної дійсності та самі по собі позбавлені мовленнєвої семантичної емоційної виразності.

2. Семантично виразні. Це слова, у семантиці яких чи їх поєднанні закладено експресивність. Сюди входять:

2.1.Лексико-морфологічна виразність слів – виразність слів, що створюється складом слова, тобто семантична виразність закладена в кореневих значеннях або афіксах (просторіччя, термінологізми, канцеляризми, професіоналізми, діалектизми, арготизми, димінутиви, неологізми, історизми, архаїзми, зарозуміла мова, варваризми, екзотизми, старослов’янізми).

2.2.Інакомовна зображальність і виразність – використання слів у переносному, інакомовному значенні (тропи):

2.2.1.Метафора (матеріалізуюча, уособлення).

2.2.2.Метонімія (якісна: місця, часу, засобів, приналежності, означення предмета через речовину, ознаки).

2.2.3.Синекдоха – кількісна метонімія (ціле через частину, множина через одне, власні імена в загальному значенні).

2.2.4.Іронія.

2.2.5.Просте порівняння.

2.3.Словесно-предметна зображальність і виразність – властива предметним образам, що складаються як з окремих слів, так і словосполучень і мають інакомовність:

2.3.1. Олюднення. На відміну від словесної інакомовності (метафори) олюднення як образ словесно-предметної зображальності й виразності складається з окремих словесних метафор та має у творі самостійне предметне значення.

2.3.2. Образний паралелізм – уподібнення явищ природи людським рисам або навпаки. На першому місці в образному паралелізмі, як правило, – зображення природи (перший член паралелізму), на другому – зображення дій і стосунків між людьми (другий член паралелізму). Відношення у природі ніби прояснюють людські стосунки. Зображення обох явищ набуває узагальнюючого значення.

2.3.3. Розгорнуте порівняння. Як і в образному паралелізмі, у розгорнутому порівнянні розрізнюють два члени, два образи, що зіставляються. Один – головний за значенням, що створюється розвитком оповіді чи ліричної медитації, інший – допоміжний, що використовується для порівняння з головним.

2.3.4. Гіпербола – надмірне перебільшення характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища, дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

2.3.5. Літота – художнє применшення величини, сили, значення зображуваного предмета, явища, дії.

Інтонаційно-синтаксичні засоби – створюють смисловий, емоційно-логічний розподіл та послідовність тексту. Сюди входять:

· інтонація (пауза, мелодика, акценти, темп мовлення);

· епітет – емоційно-виразне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість предмета чи явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачує його новим емоційним чи смисловим нюансом та виступає прикметником, іменником, прислівником, дієприслівником;

· еліпсис – пропуск головного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Вживається задля досягнення динамічності та стислості вираження думки й напруженої дії, відрізняючись цим від обірваної фрази (апосіопези), власне вмовчування.

· словесний повтор – повторення слів в одному реченні (періоді) з метою викликати емоційно-виразне їх виголошення. Види:

- власне словесні,

- кореневі,

- синонімічні,

- анафора,

- епіфора,

- симплока,

- рефрен,

- словесна градація (клімакс, антиклімакс);

· словесна антитеза – протиставлення емоційно та логічно значущих слів. Різновидом словесної антитези є оксиморон – сполучення слів, що протирічать один одному за значенням;

· інверсія – незвичне розташування слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення вислову;

· перифраз – мовний зворот, що вживається замість звичайної назви певного об’єкта і в різних формах описує його істотні й характерні ознаки;

· асиндетон – усунення сполучників задля увиразнення та стислості вислову;

· полісиндетон – повторення однакових сполучників задля посилення виразності;

· анаколуф – синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в неузгодженості членів речення. Вживається для характеристики мови персонажів або в ліриці задля посилення експресії поетичного мовлення;

· зевгма (сілепс) – об’єднання однорідних членів одним присудком, який відноситься тільки до одного з цих членів;

· апосіопеза – незавершене, раптово обірване речення, у якому думка висловлена неповністю. Апосіопеза підкреслює неможливість розкриття героєм всієї глибини думки, почуття або небажання сказати все;

· парцеляція – фігура мелодики мовлення, де частини одного речення інтонаційно розмежовуються як самостійні речення;

· синтаксичний паралелізм – аналогічна синтаксична побудова декількох суміжних речень.

У другій групі слово – спосіб кодування й узагальнення художньої інформації, мовлення виступає як матеріальний тип створення сюжетних образів, є текстом як кодом, що його розшифровує реципієнт. Тут виділяємо автологічний і металогічний образи.

Автологічний образ – самодостатній, у ньому чуттєвий образ і його смислове навантаження якісно, принципово не розрізняються. Різновид – гротеск.

Металогічний образ – несамодостатній, у ньому чуттєвий образ виходить за межі відповідного смислового навантаження і вказує на інший, якісно відмінний предмет чи явище. Як види виділяють символ, алегорію, підтекст.

Символ – вказівка на явище, що безпосередньо в зображення не входить.

Алегорія – чуттєвий образ повністю не збігається зі смисловим навантаженням. Окреме має значення лише ілюстрації, зразка загального. Є втіленням абстрагованої думки, характеризується, на відміну від символу, однозначністю.

Підтекст – настанова на приховування певного змісту, створення ілюзії самодостатності безпосередньо зображеного.

Гротеск – художній образ, у якому автор свідомо порушує норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та ірреальне, окремі сторони змальовуються у фантастично перебільшеному, загостреному вигляді, тобто це образ, не обмежений вимогами ймовірної відповідності законам дійсності. Гротеск не створює нової реальності, залишаючись ірраціональним вкрапленням у раціональному в цілому змісті. Гротеск – це не фантастика, що стала реальністю, а реальність, що маскується під фантастику. Гротеск найчастіше виконує роль “каталізатора”, за допомогою якого існуючі життєві закономірності виявляються з особливою інтенсивністю та наочністю.

У третій групі мовлення є спосіб зображення як сукупність висловлювань автора і героїв. Виділяються: авторське мовлення, мовлення героїв (діалоги, монологи, внутрішні монологи, полілоги).

Літературно-художній твір – це естетична єдність усіх сторін його форми, що слугує втіленню художнього змісту. Форма літературно-художнього твору має дві функції – конструктивну й інформативну. Конструктивна функція компонента форми – це його місце й роль у системі художніх засобів, використаних у творі. Інформативна функція прийомів і засобів – це їх художньо-смислова значимість, прояв і втілення в них ідеї твору. Отже, науковий розгляд літературно-художньої форми передбачає як описання та з’ясування її конструктивної функції, так і усвідомлення її інформативної функції.

Віршознавство

В основі побудови поетичного твору знаходиться поняття ритму, що виникає як повторюваність певних складових частин. Ритм у літературі – закономірність чергування в часі подібних явищ, упорядкований рух, що набуває естетичного значення. Віршований ритм постає співвіднесенням віршів як співмірних відтинків, відчутних завдяки динамічному їх сполученню. Ритм притаманний і прозі, як і взагалі людському мовленню, повязаному з ритмічною основою – вдиханням і видиханням, а відтак – із паузами, які почленовують мовний потік на окремі одиниці (такти). Такт включає в себе один ударний момент (акцент: словесний, логічний) та один або кілька неударних. У поетичному тексті ритм створює враження “плинності” або “стрімкості” чи інших ознак експресивності.

Виділяємо такі структурні поняття поетичного твору, за допомогою яких характеризується його ритмічність: віршовий рядок (один рядок у поетичному творі); вірш (елемент ритмічного мовлення у ліричному творі, основна одиниця віршованого ритму. Подеколи збігається з віршовим рядком. Римуються вірші, а не віршові рядки. Тому катрен, наприклад, може бути записаний у трьох, чотирьох, п’ятьох і так далі віршових рядках задля смислового й інтонаційного увиразнення поетичного мовлення); пауза (коротка перерва у мовленні, що виконує роль словоподілу, відмежовує одну фразу від іншої. Пауза буває смислова, логічно-інтонаційна, ритмічна (цезурна). Подеколи пауза, що закінчує віршовий рядок, не збігається із смисловою паузою. Тоді виникає явище перенесення, або енжамбеман); цезура (ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, що розділяє його на декілька частин); клаузула (заключна частина вірша, починаючи з останнього наголошеного складу. У випадку суголосся клаузул говорять про риму. Клаузула буває окситонною, коли після ритмічного акценту відсутні ненаголошені склади, парокситонною – за наявності одного ненаголошеного складу, дактилічною – двох складів, гіпердактилічною – трьох складів); рима (суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перед цезурою, або розмежовані цезурою чи віршовою паузою. Рима як звукове явище охоплює ритмічний акцент і наступні за ним звуки, навіть групи слів. За місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах рими поділяються на окситонні (чоловічі), парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; за якістю співзвуч рими бувають багаті (наявність співзвуччя наголошених складів, опорних приголосних та звуків, ліворуч від наголошеного складу (клаузул)) та бідні (виникає за умови майже відсутнього суголосся (синє – гілля), вживання слів однієї граматичної категорії (дієслова), римування флексій без уваги до коренів (глибокий – червоний), римування за допомогою афіксів (дощику – борщику), використання банальних рим (ночі – очі)), за повнотою суголось – точні (співзвуччя всіх звуків клаузул віршів) і приблизні (слово римується з кількома словами (НЛО – намело)), за грою значень – каламбурні. Подеколи трапляється різнонаголошена рима. Рима поширена в астрофічному вірші (відсутнє симетричне членування на строфи), може не вживатися у строфі (білий вірш – неримований вірш із чіткою внутрішньою метричною структурою)); римування (розташування рим у вірші. Буває прикінцеве та внутрішнє. У прикінцевому виділяють такі види: бінарне (суміжне – аавв, кільцеве (охоплююче) – авва, перехресне – авав), тернарне (аавссв), кватернарне (пряме – ааавсссв, обернене – авввассс, кільцеве – авввссса), холостий віршовий рядок (незаримований)), ікт – наголос у вірші, що не збігається з граматичним.

Поєднання константного наголосу та фіксованої паузи в кінці вірша виступає як опора слухової відчутності первинного ритму. Первинний ритм – структурна основа ритмічної організації вірша, основний і достатній показник віршового тексту. Мовлення, у якому наявний первинний ритм, навіть за відсутності внутрішньої сумірності рядків, – уже віршоване, як, наприклад, вільний вірш (довільна кількість стоп при збереженні римування та розподілу наголосів) чи верлібр (неримований нерівнонаголошений вірш).

Якщо первинний ритм надає впорядкованого характеру чергуванню віршів, чітко визначаючи кінець кожного з них, то вторинний ритм вносить упорядкованість у повторювані в межах кожного вірша поєднання його внутрішніх елементів (синтаксичних, лексичних і насамперед звукових). Одиницями вторинного ритму є склади як такі, а також різні їх поєднання. Той чи інший тип їх упорядкованості, що з’являється в межах одного вірша, повторюється і в усіх наступних, виступаючи як основа їх внутрішньої однотипності. Упорядковуватись, тобто вирівнюватись, повторюватись із рядка в рядок може:

1) загальна кількість складів (силабічна система віршування);

2) кількість складів, виділених серед інших за допомогою певного фонетичного акценту (тонічна система віршування);

3) кількість акцентно виділених складів плюс кількість розміщених між ними акцентно не виділених складів (силабо-тонічна система віршування).

Вірш, вторинний ритм якого утворюється повторенням загальної кількості складів у вірші при впорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених, називається силабічним. Одиницею його виміру є склад. Силабічний вірш характеризується також парним римуванням, переважно парокситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, що ділить вірш на дві рівновеликі частини. Переважний розвиток силабічний вірш отримав у поезії тих народів, у мові яких наявне фіксоване місце наголосу в слові (французька, італійська, польська).

Тонічна система віршування ґрунтується на сумірності наголосів у віршах, а також на їх варіативній різномірності – впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір вірша: він може бути дво-, тринаголошеним і т.д. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси. В тонічній системі віршування відсутнє регламентоване закріплення наголосів на певних місцях. Натомість характерна підпорядкованість мовній, фразовій, словесній ритмомелодиці при одночасному вокальному протягуванні або ущільненні слів за рахунок їх наголошеності / ненаголошеності; напівнаголошування та двонаголошування; принципи ізотонізму та ізохронізму (вони не дотримуються в речитативному та говірному уснопоетичному віршуванні). Виразно відчувається розмовна інтонація, що не дозволяє читцеві ставити “зайвих” наголосів, хоча вони в принципі й можливі. При читанні ненаголошені слова “пробігаються” прискорено, а наголошені розтягуються. Тонічний вірш властивий переважно мовам із вільним місцем наголосу в слові (німецька, англійська, російська, українська, білоруська).

Якщо тонічні вірші мають рівнонаголошеність, а силабічні – рівноскладовість, то в силабо-тоніці поєднуються обидва принципи на основі третього. Метрика в силабо-тоніці (як розгляд будови вірша) базується на виділенні такого поняття, як стопа. Стопа – визначена кількість складів з певним місцем у ній ритмічного акценту. За типом стопи у вірші розрізнюють двоскладові (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос, кретик, амфімакр), чотирискладові (пеони, хоріямб, антиспаст, іоніки, епітрити) розміри.

У силабо-тоніці не збігаються поняття “ритм” і “метр”. Стоповий метр – спільна, заздалегідь загадана ритмічна “схема” віршів поетичного твору. Ритм – конкретне застосування й розвиток такої “схеми” в кожному окремому вірші, в усьому творі. Таке розмежування понять у силабо-тоніці вагоме, оскільки частим є відхилення від загальної “схеми” в кількості складів у появі додаткового наголосу чи, навпаки, його відсутності. Такі зміни естетично відчутні, на відміну від силабіки й тоніки, бо вони створюють особливий інтонаційно-ритмічний малюнок вірша, а отже – й поетичного твору в цілому. Такими змінами найчастіше бувають:

- акцентні полегшення / обважнення (поява надсхемного наголосу) деяких стоп віршів;

- складові скорочення чи подовження віршових клаузул.

Отже, силабо-тонічне віршування – це система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.