Ключові аспекти вивчення теми

В існуванні будь-якого суспільства трапляються періоди, коли його громадяни змушені перебувати в незвичайних, екстремальних умовах. Ці умови зазвичай викликаються надзвичайними подіями: війною, техногенною аварією, природними аномаліями (землетрусом, посухою, повінню тощо).

Світова громадськість вперше порушила проблему захисту широких верств населення від небезпек, викликаних воєнними діями, наприкінці ХIХ століття.

17 лютого 1863 року було ухвалене рішення щодо створення «Міжнародного Комітету допомоги пораненим», який невдовзі (у 1864 р.) був перетворений в «Міжнародний комітет Червоного Хреста» (МКЧХ).

В 1864 році уряд Швейцарії ініціював проведення у Женеві міжнародної Конференції з питань захисту від небезпек воєн. Оскільки у конференції взяли участь дванадцять держав Європи вона отримала назву «Женевська Конференція 12-ти».

У мирний час Міжнародний Червоний Хрест надає допомогу постраждалим від стихійних лих, здійснює заходи щодо запобігання захворюванням цивільного населення, виникненню епідемій, епізоотій тощо.

Якщо розглянути 4 тисячі років відомої історії, то з них лише 300 років були абсолютно мирними, а решта 3700 років супроводжувалися війнами різного масштабу, які забрали життя близько 4 млрд людей. Тож актуальність захисту від небезпек, спричинених війнами, очевидна.

Встановлено, що кожна наступна війна несе усе більшу небезпеку для цивільного населення:

1-а світова війна: цивільне населення складає близько 5% серед усіх загиблих;

2-а світова війна: цивільне населення складає близько 75% серед усіх загиблих;

150 подальших «малих» воєн: цивільне населення складає близько 80…90% серед усіх загиблих.

Підґрунтям для виникнення системи цивільної оборони в усіх державах світу були документи міжнародного гуманітарного права (МГП).

Міжнародне гуманітарне право – це сукупність міжнародних домовленостей, мета яких – врегулювання проблем гуманітарного характеру, що випливають безпосередньо зі збройних конфліктів, обмеження з гуманних причин прав сторін, що беруть участь у конфліктах, захист людей та майна, які можуть постраждати, або постраждали в результаті збройного конфлікту.

Важливим етапом розбудови МГП стало ухвалення 17 липня 1998 р. в Римі Статуту Міжнародного кримінального суду, до компетенції якого належить розгляд судових справ та винесення вироків стосовно осіб, які вчинили злочини під час будь-якого конфлікту

Становлення міжнародного гуманітарного права відбувалося на основі Першої (1899 р.) та Другої (1907 р.) Гаазьких конференцій миру.

Гаазькі конвенції, відомі в міжнародному праві як Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, містять положення щодо мирного розв’язання міжнародних спорів, щодо нейтралітету, щодо захисту мирних жителів, щодо режиму військовополонених, щодо долі поранених і хворих тощо. Вони отримали подальший розвиток у Женевських конвенціях щодо захисту жертв війни 1949 року і Додаткових протоколів до них 1977 року.

Цивільна оборона як система захисту населення від небезпек, спричинених воєнними діями, почала створюватися в Європі у роки Першої світової війни.

Нагальна потреба у створенні системи цивільної оборони виникла у зв’язку з появою авіації, бойове застосування якої дало можливість ворогуючим сторонам уражати населені пункти на значній відстані від театру бойових дій, спричиняючи цим значні людські й матеріальні втрати.

У 1931 році в Парижі заснована Міжнародна організація по захисту цивільного населення у воєнний час. З 1958 року вона має назву «Міжнародна організація Цивільної оборони» (штаб-квартира знаходиться у Женеві). Ця організація діє і нині, але її авторитет не дуже великий.

24 жовтня 1945 року була заснована Організація Об’єднаних націй (ООН) – міжнародна організація держав, метою діяльності якої є підтримання й збереження миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами.

12 серпня 1949 року ООН прийняла чотири Женевські конвенції про захист жертв війни, в яких зобов’язала держави, що ведуть війну, дотримуватися норм гуманізму і порядку їх реалізації.

Підписані 1949 року Женевські Конвенції про захист жертв війни мають такі назви:

Перша Женевська конвенція – «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях» – зобов’язує її учасників підбирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні до поранених і хворих за ознаками статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, що опинилися під владою супротивника, мають бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони змагалися. Медичні заклади, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користується захистом і напад на них забороняється.

Друга Женевська конвенція – «Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії у складі збройних сил на морі» – встановлює правила поводження з пораненими і хворими під час морської війни, аналогічно до правил, передбачених першою конвенцією.

Третя Женевська конвенція – «Про поводження з військовополоненими» – встановлює правила, яких мають дотримуватися воюючі сторони по відношенню до військовополонених.

Четверта Женевська конвенція – «Про захист цивільного населення під час війни» – передбачає гуманне поводження із населенням, котре знаходиться на окупованій території і захищає його права

8 березня 1977 року за ініціативи Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві на дипломатичній конференції за участю 102 країн-членів ООН були прийняті два Додаткові Протоколи до Женевських конвенцій 1949 року, які розширили коло захисту осіб, постраждалих від збройних конфліктів. Протокол I стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, Протокол II – захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру.

Існує різниця між термінами «війна» і «збройний конфлікт», хоча вона є досить умовною. Термін «збройний конфлікт» використовується для означення ситуації (незалежно від її правової кваліфікації), в якій дві чи більше сторін у протистоянні між собою використовують збройні формування. Будь-яка війна також є збройним конфліктом, проте не кожен збройний конфлікт є війною. І справа тут не лише в масштабах воєнного протиборства. Війна наділена низкою специфічних ознак, які не властиві збройному конфлікту. З юридичної точки зору для війни характерною є така ознака як її проголошення, обов’язкове відповідно до третьої Гаазької конвенції 1907 року. Однак у багатьох випадках держави починають війну, формально не об’являючи її. Тому термін «збройний конфлікт» є ширшим за термін «війна».

Згідно з міжнародними правовими актами, термін «війна» застосовують при збройному зіткненні між суверенними державами; натомість у випадку боротьби народу чи нації за свою незалежність використовують термін «збройний конфлікт».

У Додатковому протоколі I дано чітке правове визначення поняттям «цивільна особа» та «цивільне населення». Згідно із чинними нормами міжнародного гуманітарного права населення будь-якої країни включає в себе комбатантів і цивільних осіб, які складають цивільне населення і потребують захисту.

В Додатковому протоколі І вперше дано нормативне визначення поняття «цивільна оборона» і зазначено, що на цивільну оборону покладається «…виконання гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки та на допомогу в ліквідації безпосередніх наслідків воєнних дій або лиха, а також на створення умов, необхідних для виживання».

Міжнародним розпізнавальним знаком цивільної оборони є рівносторонній блакитний трикутник на помаранчевому фоні:

Основні функції цивільної оборони:

1) оповіщення населення;

2) евакуація населення;

3) забезпечення населення захисними спорудами та їх облаштування;

4) світломаскування;

5) рятувальні роботи;

6) медична та релігійна допомога;

7) боротьба із пожежами;

8) виявлення та визначення небезпечних районів;

9) термінове надання житла і забезпечення продовольством;

10) знешкодження засобів ураження;

11) підтримання громадського порядку;

12) відновлення роботи комунальних мереж;

13) термінове поховання загиблих;

14) збереження об’єктів, необхідних для виживання.

Наприкінці 80-х років ХХ ст. у країнах Заходу та інших розвинених державах світу увага урядів зосереджувалась на вирішенні питань більш широкого застосування сил та засобів цивільної оборони з метою розв’язання нагальних проблем мирного часу. Стихійні лиха, аварії та катастрофи на підприємствах, особливо з ядерними і хімічними компонентами, які мали місце в різних регіонах світу, змусили змінити погляди на цивільну оборону як систему, призначену для забезпечення виживання населення та об’єктів економіки тільки під час війни.

3–5 квітня 1994 року в м. Аммані (Йорданія) відбулася 10-а Міжнародна конференція з цивільного захисту. Її учасники прийняли Універсальну Декларацію з цивільного захисту, в якій закликали уряди всіх держав переглянути термін «цивільна оборона», поширюючи концепцію цивільної оборони за межі військових конфліктів. Відтоді в міжнародному гуманітарному праві з’явилося поняття цивільний захист.

В Україні термін «цивільний захист» юридично був визначений лише 2004 року в Законі України «Про правові засади цивільного захисту», а остаточні зміни в термінології відбулися 2012 року з появою Кодексу цивільного захисту.

Система цивільної оборони в Україні органічно виникла і розвивалася як складова частина відповідної системи захисту цивільного населення Радянського Союзу.

1918 року в Україні створено національне товариство Міжнародного комітету Червоного хреста – Всеукраїнська організація «Червоний Хрест».

У 1945 році Україна виступила як одна із країн-засновниць Організації Об’єднаних націй (ООН), підписавши 26 липня 1945 року на установчій конференції у Сан-Франциско Устав ООН, попередньо розроблений представниками СРСР, США, Великої Британії та Китаю.

3 вересня 1954 р. Україна ратифікувала Женевські конвенції 1949 року а Додаткові протоколи до них – 25 липня 1990 р. Відтоді норми відповідних актів міжнародного права являють собою внутрішні юридичні норми нашої держави.

У 1961 році місцева протиповітряна оборона СРСР була переформована в систему цивільної оборони і підпорядкована Міністерству оборони СРСР. З того часу на території України почала діяти воєнізована система цивільної оборони у складі цивільної оборони СРСР.

Поштовхом до перегляду завдань цивільної оборони, розширення сфери захисту цивільного населення за межі воєнних конфліктів став 1986 рік – рік Чорнобильської трагедії, наймасштабнішої техногенної катастрофи в історії людства.

Сили та засоби цивільної оборони були задіяні в оперативному реагуванні і подоланні наслідків аварії (евакуації населення із зон радіоактивного забруднення, організації його життєзабезпечення, дезактивації територій тощо), хоча юридичних підстав для цього не було.

Після набуття незалежності у 1991 році в Україні була створена власна державна система органів управління силами і засобами, призначених для належного захисту населення від наслідків великомасштабного прояву небезпек техногенного, природного і військового характеру.

Цивільна оборона України створювалася відповідно до вимог Закону України «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року (з наступними змінами від 24 березня 1999 року).

Закон України «Про цивільну оборону України» (1993 р.) у своїй преамбулі проголошував:

1) кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

2) Держава як гарант цього права, створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Для реалізації державної політики у сфері захисту населення в Україні Постановою КМУ від 03.08.1998 р. була створена Єдина Державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру (ЄДСНС), яка мала забезпечити координацію зусиль постійно діючих функціональних і територіальних підсистем цивільного захисту.

Для підвищення ефективності функціонування системи цивільного захисту в державі, враховуючи сучасні вимоги щодо забезпечення захисту населення 24 червня 2004 року був прийнятий Закон України «Про правові засади цивільного захисту», у якому було вперше дано юридичне визначення терміну «цивільний захист», сформульовані завдання цивільного захисту, направлені на запобігання та реагування на будь-які надзвичайні ситуації (в тому числі й нестандартного, побутового характеру), а також проголошено створення Єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій (скорочено: Єдиної системи цивільного захисту – ЄСЦЗ), на яку покладається виконання всього комплексу заходів щодо захисту населення і територій як від надзвичайних ситуацій мирного часу, так і в особливий період.

«Цивільний захист» – це система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідеміологічних та інших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, а також добровільними рятувальними формуваннями.

Прийнятий 2 жовтня 2012 року Кодекс цивільного захисту України запровадив нове тлумачення терміну «цивільний захист». Віднині цивільний захист слід розуміти як функцію держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.

Мета цивільного захисту:

– реалізація державної політики у сфері цивільного захисту;

– проведення заходів безпеки та захисту населення і територій, об'єктів національної економіки і культурних цінностей та довкілля від негативних наслідків надзвичайних ситуацій у мирний час та в особливий період;

– участь у подоланні наслідків глобальних техногенних, геофізичних, економічних катастроф на територіях іноземних держав відповідно до міжнародних договорів України.

Цивільний захист базується на таких основних принципах:

– комплексний підхід до розв'язання завдань цивільного захисту, що базується на необхідності проведення єдиних заходів цивільного захисту від впливів фізичного, хімічного, біологічного, морально-психологічного та засобів масового ураження;

– територіальність та функціональність єдиної системи захисту;

– добровільність у проведенні ризикованих заходів;

– свобода інформації у сфері цивільного захисту;

– раціональна безпека з економічно найменшою ймовірністю виникнення надзвичайних ситуацій і зменшення їх наслідків.

Завдання цивільного захисту:

– розвиток національної економіки у напрямах, які виключають можливість виникнення надзвичайних ситуацій;

– збирання та аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації;

– прогнозування та оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу потреби в силах і засобах, необхідних для запобігання їм та ліквідації їх;

– здійснення нагляду і контролю у сфері цивільного захисту;

– розроблення і виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів, дотримання норм і стандартів у сфері цивільного захисту;

– розроблення планів здійснення запобіжних заходів у сфері цивільного захисту;

– створення, збереження і раціональне використання матеріальних ресурсів, необхідних для запобігання надзвичайним ситуаціям;

– розроблення та виконання науково-технічних програм, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям;

– оповіщення населення про виникнення або загрозу виникнення надзвичайної ситуації, своєчасне та достовірне інформування про обстановку, що складається, і вжиті заходи для запобігання надзвичайним ситуаціям;

– організація захисту населення і територій, організація психологічної та медичної допомоги потерпілим від надзвичайних ситуацій;

– проведення невідкладних робіт для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та організація життєзабезпечення постраждалого населення;

– забезпечення готовності сил і засобів цивільного захисту до запобігання надзвичайним ситуаціям, реагування на них та ліквідації їх наслідків;

– надання оперативної допомоги населенню з використанням засобів цивільного захисту при виникненні надзвичайних ситуацій;

– навчання населення та організація тренувань способам захисту при виникненні надзвичайних ситуацій;

– міжнародне співробітництво у сфері цивільного захисту.

На сьогодні правовою основою цивільного захисту є Конституція України, Кодекс цивільного захисту України, "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про об'єкти підвищеної безпеки", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інші акти законодавства.

Кодекс цивільного захисту України визначив такими, що втратили чинність із 1 липня 2013 року:

• Закон України «Про Цивільну оборону України»;

• Закон України «Про пожежну безпеку»;

• Закон України «Про загальну структуру і чисельність військ Цивільної оборони»;

• Закон України «Про війська Цивільної оборони України»;

• Закон України «Про аварійно-рятувальні служби»;

• Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»;

• Закон України «Про правові засади цивільного захисту».

Згідно із Кодексом цивільного захисту України забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту покладено на єдину державну систему цивільного захисту, яка складається з функціональних і територіальних підсистем та їх ланок.

Єдина державна система цивільного захисту (ЄДСЦЗ) – це сукупність суб’єктів забезпечення цивільного захисту, які здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту

Суб’єктами забезпечення цивільного захисту в межах своїх повноважень є:

– Рада національної безпеки і оборони України;

– Кабінет Міністрів України;

– центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту (Державна служба України з надзвичайних ситуацій);

– інші центральні органи виконавчої влади;

· 16 Міністерств (наприклад, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство культури України);

· 25 Державних служб (наприклад, Державна авіаційна служба України, Державна пенітенціарна служба України, Державна виконавча служба України);

· 14 Державних агентств (Державне агентство земельних ресурсів України, Державне агентство екологічних інвестицій України тощо);

· 11 Державних інспекцій (Державна екологічна інспекція України, Державна інспекція з питань праці України, Державна інспекція ядерного регулювання України тощо);

· 3 інших центральних органів виконавчої влади (наприклад, Пенсійний фонд України);

· 5 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (наприклад, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України).

– місцеві державні адміністрації;

– органи місцевого самоврядування;

– суб’єкти господарювання;

– громадяни України.

ЄДСЦЗ базується на функціональних та територіальних підсистемах цивільного захисту та їх ланках, підпорядкованих ДСНС.

В Україні реалізований територіально-виробничий принцип цивільного захисту: на кожній територіальній одиниці відповідно до адміністративно-територіального поділу країни (область, район, місто, селище) є свій територіальний підрозділ ЦЗ. Паралельно в усіх сферах життєдіяльності населення, на кожному виробництві (підприємстві, установі, організації) функціонує відповідний виробничий підрозділ ЦЗ.

Загальне керівництво ЄДСЦЗ здійснює Кабінет Міністрів України.

Безпосереднє керівництво діяльністю ЄДСЦЗ покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань цивільного захисту (ДСНС).

Начальником цивільного захисту об’єкта господарювання (підприємства, установи, організації) є перший керівник об’єкта.

Основні завдання ДСНС України:

– реалізує державну політику у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності;

– здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням та виконанням вимог законодавства у сферах пожежної і техногенної безпеки, цивільного захисту, за діяльністю аварійно-рятувальних служб;

– вносить на розгляд Міністрові оборони України пропозицій щодо формування державної політики у відповідній сфері.

Відповідно до покладених на неї завдань ДСНС України:

1) здійснює безпосереднє керівництво діяльністю єдиної державної системи цивільного захисту;

2) формує проекти планів у сфері цивільного захисту державного рівня на мирний час та в особливий період, подає їх Міністрові оборони для внесення в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України, організовує планування заходів цивільного захисту центральними та місцевими органами виконавчої влади;

3) проводить підготовку органів управління функціональних і територіальних підсистем єдиної державної системи цивільного захисту та складових таких підсистем;

4) організовує та здійснює заходи щодо створення, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту, ведення їх обліку, здійснює контроль за станом захисних споруд цивільного захисту;

5) організовує та здійснює заходи із впровадження інженерно-технічних заходів цивільного захисту;

6) організовує та координує здійснення заходів у сфері радіаційного і хімічного захисту, координує та контролює здійснення заходів щодо захисту населення і територій у разі виникнення радіаційних аварій та надзвичайних ситуацій, пов’язаних із виливом (викидом) небезпечних хімічних речовин;

7) здійснює разом із центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями прогнозування ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій, визначає показники ризику та здійснює районування території України щодо ризику виникнення надзвичайних ситуацій;

8) веде облік надзвичайних ситуацій;

9) організовує проведення заходів з евакуації населення, координує діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, суб’єктів господарювання з відповідних питань;

10) забезпечує гасіння пожеж, рятування людей, надання допомоги у ліквідації наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха та інших видів небезпечних подій, що становлять загрозу життю або здоров’ю населення чи призводять до завдання матеріальних збитків;

11) організовує та забезпечує охорону від пожеж підприємств, установ, організацій та інших об’єктів на підставі договорів;

12) здійснює моніторинг забруднення навколишнього природного середовища на пунктах державної системи гідрометеорологічних спостережень: атмосферного повітря в населених пунктах та опадів; снігового покриву; річкових, озерних та морських вод; ґрунтів різного призначення; радіаційної обстановки (визначення експозиційної дози гамма-випромінювання); повеней, паводків, селів;

13) здійснює прогнозування погоди, гідрологічного режиму водних об’єктів, небезпечних і стихійних гідрометеорологічних явищ, урожайності сільськогосподарських культур;

14) здійснює іншу діяльність у сфері цивільного захисту.

Організація заходів цивільного захисту суб’єкта господарювання здійснюється підрозділами (посадовими особами) з питань цивільного захисту, які створюються (призначаються) керівниками зазначених суб’єктів господарювання з урахуванням таких вимог:

1) у суб’єктах господарювання, віднесених до відповідних категорій цивільного захисту, з чисельністю працюючих понад 3 тисячі осіб створюються підрозділи з питань цивільного захисту;

2) у суб’єктах господарювання, а також закладах охорони здоров’я із загальною чисельністю працюючих та осіб, які перебувають на лікуванні, від 200 до 3 тисяч осіб та у суб’єктах господарювання, віднесених до другої категорії цивільного захисту, призначаються посадові особи з питань цивільного захисту;

3) у навчальних закладах з денною формою навчання з чисельністю 500 і більше осіб, які навчаються, призначаються посадові особи з питань цивільного захисту;

4) у суб’єктах господарювання з чисельністю працюючих до 200 осіб призначаються особи з питань цивільного захисту за рахунок штатної чисельності суб’єкта господарювання.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до Закону як підприємці, виконують заходи цивільного захисту особисто.

Існує чотири рівні керування ЄДСЦЗ: державний, регіональний, місцевий, об’єктовий.

Координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у межах ЄДСЦЗ на державному рівні здійснюють:

• Рада національної безпеки і оборони України;

• Кабінет Міністрів України;

• Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (ТЕБ та НС);

• Спеціальна Урядова комісія з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації (створюється Урядом у разі нагальної потреби при виникненні НС).

На регіональному, місцевому, об’єктовому рівнях координуючим органом ЄДСЦЗ є відповідні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (ТЕБ та НС). На державному рівні комісію ТЕБ та НС очолює віцепрем’єр, а на регіональному, місцевому, об’єктовому рівнях – відповідні керівники.

На кожному об’єкті господарювання (підприємстві, установі, організації) створюється система цивільного захисту об’єкта, відповідальність за постійну готовність її сил і засобів несе перший керівник об’єкта – директор, начальник, ректор тощо, який вважається начальником цивільного захисту об’єкта.

На ЄДСЦЗ покладаються такі основні завдання:

1) забезпечення готовності міністерств та інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм сил і засобів до дій, спрямованих на запобігання і реагування на надзвичайні ситуації;

2) забезпечення реалізації заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій;

3) навчання населення щодо поведінки та дій у разі виникнення надзвичайної ситуації;

4) виконання державних цільових програм, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям, забезпечення сталого функціонування підприємств, установ та організацій, зменшення можливих матеріальних втрат;

5) опрацювання інформації про надзвичайні ситуації, видання інформаційних матеріалів з питань захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій;

6) прогнозування і оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу потреби в силах, засобах, матеріальних та фінансових ресурсах.

7) створення, раціональне збереження і використання резерву матеріальних та фінансових ресурсів, необхідних для запобігання і реагування на надзвичайні ситуації;

8) оповіщення населення про загрозу та виникнення надзвичайних ситуацій, своєчасне та достовірне інформування про фактичну обстановку і вжиті заходи;

9) захист населення у разі виникнення надзвичайних ситуацій;

10) проведення рятувальних та інших невідкладних робіт щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, організація життєзабезпечення постраждалого населення;

11) пом’якшення можливих наслідків надзвичайних ситуацій у разі їх виникнення;

12) здійснення заходів щодо соціального захисту постраждалого населення;

13) реалізація визначених законом прав у сфері захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій, в тому числі осіб (чи їх сімей), що брали безпосередню участь у ліквідації цих ситуацій;

14) інші завдання, визначені законом.

Для виконання завдань цивільного захисту в Україні створені сили цивільного захисту, які складаються з:

1) Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту;

· органів управління, аварійно-рятувальних формувань центрального підпорядкування;

· аварійно-рятувальних формувань спеціального призначення;

· спеціальних авіаційних, морських та інших формувань;

· державних пожежно-рятувальних підрозділів (частин);

· навчальних центрів;

· формувань та підрозділів забезпечення.

2) аварійно-рятувальної служби, які поділяються на:

· 1) державні, регіональні, комунальні, об’єктові та громадських організацій;

· 2) спеціалізовані та неспеціалізовані;

· 3) професійні та непрофесійні.

3) формувань цивільного захисту;

утворюються для проведення великих обсягів робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, воєнних (бойових) дій чи терористичних актів, а також для проведення відновлювальних робіт, які потребують залучення великої кількості населення і техніки. Формування цивільного захисту поділяються на об’єктові і територіальні.

4) спеціалізованих служб цивільного захисту;

утворюються для проведення спеціальних робіт і заходів з цивільного захисту та їх забезпечення, що потребують залучення фахівців певної спеціальності, техніки і майна спеціального призначення. Залежно від підпорядкування спеціалізовані служби цивільного захисту можуть бути об’єктового, місцевого, регіонального і державного рівнів.

5) пожежно-рятувальних підрозділів (частин);

6) добровільних формувань цивільного захисту.

утворюються під час загрози або виникнення надзвичайних ситуацій для проведення допоміжних робіт із запобігання або ліквідації наслідків таких ситуацій за рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, центрального органу виконавчої влади, місцевої державної адміністрації, органу місцевого самоврядування.

Сучасна система цивільного захисту в Україні принципово відрізняється від колишньої системи цивільної оборони, що існувала за радянських часів, двома головними ознаками:

1) цивільний захист своїми діями і заходами скерований на забезпечення захисту населення і територій від усіх можливих надзвичайних ситуацій в мирний час і в особливий період. Цивільна оборона була орієнтована на захист населення і об’єктів економіки в умовах лише воєнного часу.

2) Завданням цивільного захисту є запобігання і реагування на надзвичайні ситуації. Завданням цивільної оборони було лише реагування у випадку виникнення одного виду надзвичайної ситуації – війни (оскільки запобігати війні мають політики).

 

Поняття та терміни

Міжнародне гуманітарне право – це сукупність міжнародних домовленостей, мета яких – врегулювання проблем гуманітарного характеру, що випливають безпосередньо зі збройних конфліктів, обмеження з гуманних причин прав сторін, що беруть участь у конфліктах, захист людей та майна, які можуть постраждати, або постраждали в результаті збройного конфлікту.

Міжнародний комітет червоного хреста – незалежна нейтральна організація, яка надає гуманітарну допомогу та захист жертвам війн, бойових конфліктів, внутрішніх безладів та інших подібних ситуацій.

Організація Об’єднаних націй (ООН) – міжнародна організація держав, метою діяльності якої є підтримання й збереження миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами.

Цивільна оборона України — це державна система органів управління, сил і засобів, для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Цивільний захист – це система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідеміологічних та інших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, а також добровільними рятувальними формуваннями.

Єдина державна система цивільного захисту населення і територій(ЄСЦЗ) – це сукупність органів управління, сил і засобів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, які реалізують державну політику у сфері цивільного захисту.

Засоби цивільного захисту – протипожежна, аварійно-рятувальна та інша спеціальна техніка, обладнання, механізми, прилади, інструменти, вироби медичного призначення, лікарські засоби, засоби колективного та індивідуального захисту, які призначені та використовуються під час виконання завдань цивільного захисту.

Сили цивільного захисту – аварійно-рятувальні формування, спеціалізовані служби та інші формування цивільного захисту, призначені для проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій.

Служба цивільного захисту – це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Комбатанти – особи, що належать до складу збройних сил воюючої сторони, учасники воєнних ополчень, загонів добровольців, включаючи особовий склад організованих рухів опору, а також населення, котре стихійно взялося за зброю для боротьби з військами ворога, що вторгся в їхню країну.

Некомбатанти – особи, які знаходяться на військовій службі, але безпосередньої участі у бойових діях не беруть: інтенданти (військові постачальники), кухарі, медичний персонал, священики, військові артисти та ін.

Цивільне населення – особи, не покликані на військову службу під час війни, а також службовці збройних сил, що склали свою зброю або вийшли з ладу через хворобу, поранення, утримання у полоні або з інших причин.

Особливий період – це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової), або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації, чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Єдина державна система цивільного захисту (ЄДСЦЗ) – це сукупність суб’єктів забезпечення цивільного захисту, які здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту.

 

Питання для самостійного вивчення теми

1. Функції, основні завдання та обов’язки ДСНС.

2. Повноваження та завдання МНС.

3. Функціонування штабу Цивільного захисту на підприємстві, установі, організації.

Теми рефератів

1. Сучасний стан цивільного захисту у країнах Світу.

2. Становлення системи цивільного захисту у країнах Європи, Азії тощо.

 

Питання для самоконтролю знань студентів

1. У чому полягає відмінність між термінами «війна» і «збройний конфлікт»?

2. Міжнародне гуманітарне право та його становлення.

3. Женевські конвенції.

4. Хто такі комбатанти, не комбатанти та цивільне населення?

5. Що таке цивільний захист, його мета та принципи.

6. Основні завдання цивільного захисту.

7. Єдина державна система цивільного захисту, її основні завдання.

 

Інформаційні джерела: 2, 4, 5, 16, 18, 21.

Тема 2. Моніторинг та сценарний аналіз виникнення і розвитку НС

Ключові аспекти вивчення теми

Природно-техногенна ситуація в Україні залишається напруженою, а в ряді її складових і в окремих регіонах країни – загрозливою. Моніторинг природної та техногенної безпеки впродовж останніх років це підтверджує. У цьому аспекті набувають практичної ваги питання прогнозування надзвичайних ситуацій техногенного характеру та запобігання їм. Досвід підтверджує, що необхідно насамперед проводити постійний моніторинг найнебезпечніших об'єктів.

Як свідчить багаторічний досвід, без урахування даних моніторингу і прогнозування НС неможливо планувати розвиток територій, приймати рішення про будівництво промислових і соціальних об’єктів, розробляти програми і плани з попередження та ліквідації можливих НС.

Від ефективності і якості проведення моніторингу та прогнозування залежить ефективність і якість програм, планів, прийняття рішень щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та їх ліквідації.

Необхідно підкреслити, що якість моніторингу і прогноз надзвичайних ситуацій значною мірою впливають на ефективність діяльності у сфері зниження ризиків їх виникнення і зменшення масштабів їх поширення.

У системі Людина – Машина – Середовище надзвичайна ситуація відповідає виникненню в цій системі некерованих потоків речовини, енергії та інформації надмірної інтенсивності.

Ознаки надзвичайної ситуації:

• наявність або загроза загибелі людей чи значне погіршення умов їх життєдіяльності;

• заподіяння великих матеріальних збитків;

• істотне погіршення стану навколишнього природного середовища.

Виникненню надзвичайної ситуації передує надзвичайна подія.

Надзвичайна подія розгортається у надзвичайну ситуацію при сприянні надзвичайних умов.

Надзвичайні умови складаються як наслідок дії одного або кількох водночас діючих факторів (особливостей місцевості, метеорологічних умов, антропогенної діяльності тощо), що посилюють прояв небезпек, викликаних надзвичайною подією.