Етнографічні особливості та історико-культурна спадщина

Закарпаття – це край, який дав Україні чимало чудових вчених, талановитих художників та майстрів сцени. Область традиційно вважається базовою в організації та проведенні багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових, мистецьких форумів. Тут функціонують 4 державні вузи з вищою формою акредитації, впорядковано цілу мережу загальноосвітніх шкіл з врахуванням інтересів та духовних потреб представників національних меншин, створено 9 навчальних закладів нового типу. Діють 5 професійних театрів, 659 клубних установ та центрів дозвілля, 4 музеї, обласна філармонія.

Своєрідна краса природи Закарпаття, ще донедавна примітивний побут його населення, складні соціальні і культурні відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі українських і чужих авторів.

Багато зусиль приклав до збереження самобутнього історичного центру древнього Ужгорода та утвердженню містобудівельної політики європейського рівня на Закарпатті архітектор-містобудівельник та художник-графік Томчаній Михайло Михайлович (Томчані) (9 листопада 1946). У 1980-1990 роках він був головним архітектором Ужгорода, а в 1990-1991 роках був першим головою створеного ним на Закарпатті «Товариства карпатських русинів» (В 1981 році з-поміж закарпатських архітекторів він вперше став членом Всесоюзної ради головних архітекторів міст та областей)

Публікації в українських періодичних виданнях другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. відіграли помітну роль в народознавчому вивченні Закарпаття. Вони становлять важливе джерело історіографії етнографії краю. В усі періоди на сторінках українських періодичних видань краю переважало вивчення традиційної духовної культури [7]. Підвалини такого тематичного спрямування публікацій були закладені в ХІХ ст., ця тенденція продовжилася у 20-30-і та 40-і роки ХХ ст. В зазначені періоди були добре вивчені такі ділянки народної духовної культури як сімейні (весілля, похорони, хрестини), календарні (особливо різдвяні і великодні) звичаї і обряди, давні вірування, колядки, пісні та ін.

Питань етнічної історії та етноґенезу закарпатських українців торкалися в своїх працях А. Кралицький, Є. Фенцик, О. Митрак, О. Гомічков у ХІХ ст., але їх теоретичні узагальнення були обмежені у зв’язку з відсутністю на той час археолоґічних досліджень, Ф. Колесса, І. Панькевич, Й. Рац, І. Гашпар у першій половині ХХ ст., висновки яких на основі досліджень пісень, мови, культури, антрополоґічних даних про етнічну належність місцевого слов’янського населення до українського народу становлять теоретичну базу для сучасних дослідників. Відзначимо також, що вивчення цих питань розпочато на Закарпатті не пізніше, ніж на інших українських землях.

У зв’язку з відсутністю на теренах краю фахових наукових центрів (Общество св. Василія Великого, Педагогічне товариство Підкарпатської Русі, етноґрафічне товариство Підкарпатської Русі, товариство “Просвіта”, общество ім. О. Духновича, Подкарпатське общество наук та інші громадські формування, незважаючи на проведення великої і корисної праці, в силу різних причин повноцінно стати такими не могли) чітко спланованої систематичності в етноґрафічних дослідженнях не було. Це відображалося не лише на тематиці, але й на повноті охоплення всієї закарпатської української етноґрафічної зони. Краще дослідженими виявилися гірські райони (етноґрафічні групи гуцулів, бойків і лемків та їх пограниччя), недостатньо, а то й поверхово – низовинні і передгірні райони (етноґрафічна група долинян). Слабо були вивчені такі ділянки етнографії краю, як житлове і господарське будівництво, типи і форми сільських поселень і дворів, транспортні засоби, хліборобство, промисли, ремесла, народне мистецтво, традиційні знання, музичні інструменти, народні танці та ін.

З етнічно змішаних територій найбільше уваги приділено і найкраще вивчено українсько-словацьке пограниччя, незадовільно – українсько-угорське і українсько-румунське. Народознавчі дослідження українських поселень течії річки Руської (Рускови) в Румунії Івана Панькевича можна вважати лише вступом до такого вивчення. Отже, ні в тематичному, ні в ґеоґрафічному контекстах увесь зібраний, опрацьований і опублікований дослідниками в періодичних виданнях етноґрафічний матеріал не охоплює вичерпно всі ділянки матеріальної і духовної культури краю.

У той же час, незважаючи на неповноту тематичного і територіального охоплення Закарпаття народознавчими дослідженнями, підкреслимо, що ця обставина ні в якому разі не дає підстав говорити про низький рівень вивчення народної культури і навіть дилетантизм авторів. Така думка, на жаль, побутує донині серед окремих дослідників історії етнографії Закарпаття періоду ХІХ – початку ХХ ст., а іноді і щодо періоду першої половини ХХ ст.

РОЗДІЛ 6.