Коло третє: війна як бізнес

 

Нарешті, коли обидва королі наказали проспівати “Te Deum”, кожен у власному таборі, Кандід вирішив, що краще йому піти й поміркувати над наслідками й причинами до якогось іншого місця. Наступаючи на розкиданих усюди мертвих і вмираючих, він дістався до сусіднього села: воно було перетворене на згарище. Це аварське село болгари спалили згідно з законами суспільного права. Тут скалічені старі дивились, як вмирають їхні поранені дружини, пригортаючи діточок до скривавлених грудей, там дівчата з розпоротими животами, наситивши природні потреби декількох героїв, конали, востаннє зітхнувши, у іншому місці напівспалені люди благали добити їх. Людські мізки були розбризкані по землі, всіяній відрубаними руками й ногами.

Кандід швиденько втік до іншого села: то було болгарське село, й герої-авари вчинили з ним точнісінько так само. Увесь час крокуючи поміж тіл, що корчились, чи пробираючись через руїни, Кандід залишив нарешті театр війни, зберігши трохи провізії у торбі й безперестанку споминаючи Кунігунду.

Вольтер, “Кандід, або Оптимізм” (1758)

 

16 квітня 1993 року. Боснія. “…Вони увірвались до будинку вранці і вивели усіх чоловіків надвір. Ми спостерігали крізь шпарину у вікні й бачили, як солдати у чорній уніформі виносять речі з палаючих будинків: телевізори, магнітофони… З усіх боків стріляли, діти плакали. Ми вибігли з хати, коли вона запалала. Я побачила сусідів (хорватів за національністю)… і спитала, де мої рідні. Ті відповіли: “Он вони лежать. Усе гаразд”. Вони засміялись і пішли. А усі мої рідні лежали на землі, стікаючи кров’ю, вбиті” [13].

 

У концтаборі Омарска за кілька місяців загинуло близько двох тисяч осіб. Вони вмирали з голоду, місяцями перебуваючи у камерах, де можна було лише стояти. Білий Дім був для катів місцем особливих розваг. Жінок ґвалтували, тих, хто опирався, розпилювали на шматки циркуляркою або спалювали живцем [14].

 

Чечня. 5 лютого 1999 року велика група російських солдатів, більше сотні, увійшла в Алди (район Ґрозного) і почала систематично вбивати мирних жителів, грабувати і підпалювати будинки. Вимагали також гроші. Зґвалтували двох жінок. А деякі свідки стверджували, що солдати виривали у жертв золоті зуби. Сорокаоднорічна жінка розповідала: “Ми чули, що всі повинні бути надворі або на вулиці з паспортами, тому ми й повиходили, чекаючи з хвилини на хвилину приходу солдатів. Потім… з іншого боку стали долинати постріли… Коли солдати проходили по Воронезькій вулиці, то стріляли у кожного, хто потрапляв їм на очі, те ж відбувалось на Мазаєва, Землянській і Брянській (вулицях)…” [15].

 

Афґаністан. 1979 рік. “У селі ховався моджагед (боєць опору), і совєцькі військові його розшукували. Одного з них він застрелив. Тоді військові відкрили вогонь, не розбираючи, хто під нього потрапить, і за один день загинуло більш як 300 осіб”. Так було стерте з лиця землі село Розай-Кала у провінції Газлі. Селянин Момін Гул розповідає далі: “У дім мого дядька вцілила ракета. Ми всі хотіли подивитися, що трапилось з будинком і його мешканцями, але старші не дозволили. Тільки мій батько пішов туди, щоб допомогти. Повернувшись, він сів у кутку і став повторювати лише одне слово: “Нічого… нічого…” Вночі я прокинувся і почув, що мої батьки плачуть. Уся сім’я загинула, перетворилась на прах і попіл. Нещасні згоріли живцем” [16].

 

Існує дві хибні думки щодо війни, які навіть зараз не соромляться висловлювати загалом розумні й авторитетні люди. Перша – ніби війни є санітарами людства і у них, здебільшого, гинуть нежиттєздатні, непристосовані особи. І друга – війни запобігають перенаселенню Землі.

 

Звичайній людині це не вкладається у голові. Тобто тій, яка не вважає жорстокість однією з рушійних сил цивілізації. Проте більшість з нас переконана, що жорстокість необхідна у певних ситуаціях, як-от на війні, чи з метою самозахисту. Коли нападає ворог, його треба знищувати фізично. Наше лихо у тому, що ми ніколи не знаємо, чи здатні на вбивство, доки не опинимось на землі, охопленій війною. Ми начитались книжок, надивились фільмів, молодше покоління бавиться у комп’ютерні ігри, насолоджуючись перемогою. Словом, ми виглядаємо кумедно. Така наша щаслива доля, і не наша провина, що цієї хвилі хтось гине на війні, у одній з тих країн, куди ми ніколи не потрапимо.

 

Війни ніколи не були розумною дією і ніколи не стануть чимось гідним захоплення. У ХХ столітті зникають герої, може, їх і раніше не було… Благородство, хоробрість нині успішно замінені міжнародними санкціями, угодами, правом, а об’єктивної історії, направду, ніколи не існувало. Об’єктивними є лише цвинтарі, рани і свідчення тих людей, котрі пережили все це, але їм не повірили і не записали з їхніх уст правди. І ще руїни, що символізують чиюсь зранену душу…

 

Коли людина вбиває іншу людину, немає значення, якими мотивами вона керується: благородними чи неблагородними. Однаково вона заперечує життя і тому завжди заслуговує осуду. Так само не суттєво, яка мати дала дитині життя. Вона заслуговує лише вдячности. Тим часом, люди поза деталями не прагнуть бачити суті, і з ними доводиться важко, адже усі ми пізнаємо світ, переходячи від конкретного до абстрактного, бо так нам простіше. Але це шлях, задовгий для людини. Манівці, які часом приводять до істини, але, здебільшого, не ведуть нікуди. Шлях біологічної, соціальної, але не духовної істоти, чия свобода вимагає від неї зрілости сумління. Свобода наділяє людину хоробрістю, а так звана доблесть на війні – це безжалісність, підступність, зрадництво. І моральна сліпота.

 

Людство здогадується, що війна, убивство – погані, дуже погані речі, достоту як дитина, зробивши шкоду, намагається її приховати. Тільки дитина не осягнула ще мистецтва лицемірства.. Їй важко пояснити, арґументувати власні вчинки, які диктує підсвідомість. Але дорослі люди з допомогою вчених та філософів, залежних від шматка хліба, створюють собі ідеологію, знамено, під яким можна рушати вбивати дітей, жінок, старих. Ці знамена різної барви, але усі вони облудні. Вони стягають у полки чистих і нечистих, винних і невинних. У перших лавах завжди йдуть воїни, які щиро вірять в ідею, а у останніх – мародери і маркітанти. Перші вмирають першими, і їх славлять як героїв. Їхня смерть служить джерелом і гарантією появи нових камікадзе. Як лайно служить живильним середовищем для всіляких мушок. Час від часу славних мерців витягують з могил, і вони знову йдуть попереду, набальзамовані й підмальовані, але позаду – знову ті самі маркітанти і мародери, та інший марґінесовий люд. Як бачимо, у війні є щось привабливе. Це така собі пригода для людей, яким хочеться досягнути свого якнайшвидшим та найлегшим способом. І ось купка авантюристів при допомозі гарних слів, а часом гаманця, вербує собі прихильників серед тих, кого в душі зневажає, даруючи ілюзію рівности та братерства. Ніщо так не спокушає, як обіцянка рівности, можливість віднайти втрачену гідність під блискучим знаменом. Хай навіть це буде клич боротьби проти невірних, дуже вдалий хід, ідею якого подав іслам. Кожен, хто загине у такій війні, опиниться у раю. Для вбогого кочівника, висотаного пісками, що бачить сади лише здаля, і то невідомо, чи це не марево, – райський сад, де панує прохолода, де вдосталь води, де немає виснажливої боротьби за виживання, – це надто велика спокуса. Він йде воювати, звільнюючись від усіх моральних зобов’язань, які досі стримували його. І вбиває, грабує, ґвалтує невірних, бо вони в його очах не є людьми.

 

Те ж саме роблять і хрестоносці. На їхньому прапорі розіп’ятий Христос, або що зовсім незрозуміло – Діва Марія. Зрештою, то міг бути секс-символ. Хрестоносцям теж обіцяно рай. Вони грабують, вбивають, ґвалтують з не меншою жорстокістю, ревно молячись перед і після. Але не кожен може дозволити собі розкіш піти в далекий похід на Єрусалим. На це потрібні гроші. Їх можна позичити в євреїв-лихварів, нащадків тих, хто розіп’яв Ісуса. Церква усе простить. Вона також жадібна до грошей. А черні залишаються єврейські погроми. Навіть через тисячу років вряди-годи хтось кидає клич: “Бей жидов, спасай Россию!” Немає межі людській глупоті. Гасла, знамена згодом виявляються дешевими, тупими, абсурдними, але причини війни – ні. Вони дуже поважні і завше однакові: влада і гроші, гроші… Найкраще вміє розпалювати пристрасті божевільний, маніяк, параноїк, чия хвороблива уява здатна вплинути на масову свідомість. Люди завжди ставились шанобливо до юродивих, святих з неадекватною поведінкою, чия аґресивність діяла ефективніше на низький рівень свідомости пересічного громадянина, ніж нудні повчання праведників. Цей громадянин може не пройнятися войовничістю, бо є мирним порядним чоловіком, якого цілком влаштовує власне упорядковане життя у злагоді з сумлінням, владою і Богом, але він боятиметься палаючих очей фанатиків, хижих вигуків обірванців, які можуть побачити у ньому ворога, увірватись у дім, зґвалтувати дочку, розбити вазонки на вікнах, забрати з любов’ю нажите добро. Як бачимо, не лише бажання опинитись у раю, а й страх втратити земний рай, власність, вербують війні мовчазних прихильників.

 

Усі европейські війни до ХХ сторіччя мали сміховинну ідеологію: протестанти воювали з католиками, мусульмани проти християн – і навпаки. Але сміховинність причин, дріб’язкові приводи вмикали страшний механізм, що перемелював мільйони людських життів. Далі підігрівались пристрасті з допомогою помсти: око за око, зуб за зуб. Потім ще гірше – вогонь розгорявся, щоб знищити не лише ворога, а й майбутнє цілого народу. Бракувало своїх воїнів – з’явились найманці з лоботомією моралі, що убивали за гроші, адже найпалкіший ентузіазм кінець-кінцем втомлюється, як кожна людська емоція. А захланність ніколи не відпочиває.

 

Тому кожна війна є вигідним бізнесом. Навіщось працюють військові заводи, навіщось вигадують щораз нові види зброї… Чомусь найвигідніше у сучасному світі торгувати зброєю, наркотиками і людьми, тобто усім тим, що веде до знищення людства. Нас лякають третьою світовою війною, зоряними війнами. Кожен громадянин мусить бути переконаний у доцільності виробництва зброї, начебто для захисту святинь держави та народу. Ми живемо у вкрай лицемірному світі з фальшивими вартостями, котрий не вартує навіть мізинчика дитини. Хтось розуміє це, але, якщо його виявлять, то буде лихо, особливо, у часи масової істерії, коли треба виконати свій патріотичний обов’язок.

 

Існують явища настільки фальшиві, що їх можна прийняти за справжні.

 

Вони стали повсякденним ритуалом, станом душі, з якого неможливо вибратись інакше, хіба опинившись у екзистенціальній ситуації, або усамітнившись зі світу людей. Наприклад, перед обличчям смерти, коли починаєш усвідомлювати примарність життя і не можеш нічого змінити…

 

Війна з її тотальним знеціненням життя не належить до тих величних станів, котрі майже кожному вдається відкрити для себе. Вона є чи не найбільшим приниженням людської гідности, бо викликає тривогу, перетворює людину на жалюгідного втікача, пробуджує з метою самозахисту найгірші нахили. Людина більше не є володарем власного майна, життя і, що вкрай небезпечно, не відчуває душі, наче вона випарувалась. Цю порожнечу не можна нічим заповнити, лише жахливими снами, у яких повторюється одне і те саме дійство: ти тікаєш, а тебе наздоганяють, і земля не розступається, щоб сховати у собі. Земля приймає лише тих, хто не відає ні страху, ні ненависти, тобто мертвих. Подібні сни бувають навіть у тих, хто не пережив війни. Це не так важливо, і зовсім не бажано – пережити її свідком. Усі ми однієї крові, і тому причетні до того, що було, є і буде з кожною істотою.

 

Наша душа пам’ятає, їй нагадують щодня, що є війни справедливі, а є несправедливі, і потрібно завжди стояти на чиємусь боці, засуджувати одну і виправдовувати іншу воюючу сторону, бо хто – не з кимось, той – проти всіх. Коли Герман Гессе виступив проти війни взагалі, 1914 року, його перестали приймати у порядних домах, піддали нищівному осудові на сторінках газет. Війна для письменника була лише велетенською бойнею: без води, без їжі, в атмосфері жаху кожен чекає своєї черги. Як це сталося потім у нацистських таборах.

 

Війна не змінила своєї суті, але набула нині інших ознак. Найбільша війна століття, Друга Світова, як пише Станіслав Лем у книзі “Провокація” (1989), була замішана на дарвінівській теорії. Постаріле християнство не знесло б такого ідеологічного тягару. Теорія Дарвіна про боротьбу видів за виживання, в якій слабші приречені на вимирання, враховує лише фізичні параметри і абсолютно не підходить для людини, навіть коли йдеться про біологічний вид, не надто вдало названий homo sapiens. Сама людина – неподільна, як особистість вона має бути цілісною, а її поділяють на чоловіків і жінок, розумних та дурнів, багатих-бідних, бородатих-безбородих, рабів-господарів тощо. Фашизм отруїв увесь світ ідеєю біологічної нерівности народів, серед яких найдосконаліші – арійці, слов’яни – їхні раби, а євреїв та циганів слід знищити як неповноцінних. Втім, знищити слід також неповноцінних фізично, розумово відсталих, і тих, хто вміє мислити самостійно. Усе, що діялось в Німеччині у 30-х роках, вихлюпнулось на світ у 1939-му. Народ-обранець мусив покращити власну долю. Отже, і тут була замішана комерція в ім’я розширення Lebensraum. Кожна тоталітарна ідеологія призводить державу та народ до духовної та інтелектуальної самокастрації. Німеччина винищила чи вигнала найблагородніші особистості, прирікши себе на загибель. Те саме зробили сторіччя інквізиції у Іспанії, через що вона стала третьорядною державою, а фашистський режим заморозив остаточно паростки духовности, що з’явились у ХХ сторіччі. Те саме діялось у Совєцькому Союзі: сімдесят років тоталітарного режиму зробили з нас недолугих закомплексованих істот, які намагаються нині компенсувати власну недолугість чарами загадкової слов’янської душі. За цей час ми стали еміґрантами на нашій планеті, котрі не знають, що їм робити і потрохи звикають до цього статусу. Будь-який режим виключає інакомислячих, а інші суспільства їх терплять, не вдаючись до відкритого терору. Усе, навіть смерть, виглядає фальшиво – з її обрядами, пам’ятниками, некрологами. Чи не дивно, що годі відшукати правду в історичних хроніках, які переглядає кожне покоління…

 

Але сьогодні ми маємо змогу безпосередньо спостерігати за війнами, вогонь яких підтримують могутні промисловість та торгівля, війнами, спрямованими на знищення людини, хоч те саме давнє лицемірство намагається приховати матеріальну зацікавленість начебто сторонніх осіб та держав. Війна – це лише бізнес. І, як у класичних детективах, варто поставити запитання: кому це вигідно? А коли отримаємо відповідь, війна постане у зовсім іншому освітленні, і тоді не виникатиме проблеми, за кого стискати кулаки. Тут не побачиш героїв, бо переможцями у війні можуть бути лише людська гідність і милосердя. Зброя в руках робить людину потенційним убивцею. Снайпери, підривники напевно пишаються власною професійною майстерністю, як винахідники зброї своєю, а комерсанти вдалою оборудкою. Так само різники пишаються виконаним планом. Привернути увагу до абсурдности людських вчинків свого часу намагалися екзистенціалісти, які були зустрінуті обурливим виттям обивательської частини суспільства, а нині філософія більше занурена у тлумачення текстів, хоча філософи завжди були чиїмось слугами, а яка у слуги відповідальність? Зовсім невелика: служити панові, щоб він був задоволений і не прогнав. Служники і пани війни в сучасному світі перебувають від неї самої ніби на віддалі. Поняття “ворог”, як і “герой”, зараз настільки розмите, що його майже не вживають. У сучасних війнах найстрашніше те, що ворог не бачить жертви, а жертва – ворога. В Анґолі тисячі дітей загинули і стали каліками через протипіхотні міни. Мінні поля там і досі не знешкоджені. У нас безрука чи безнога дитина викликає у перехожих жаль і співчуття, а у цій африканській країні це явище настільки звичне, що його перестали помічати. Скалічені люди із Сьєрра-Леоне, зґвалтовані жінки з Югославії бачили обличчя власних катів, а водночас не бачили: лише маски жорстокости. Вони не знають імен кривдників, а наркотики вкупі зі зброєю роблять з вояк “лицарів без страху і сумління”. У чорній масці чи без неї вони нищать усе на своєму шляху в тій війні, де немає переможців, де громадяни однієї країни вбивають співгромадян, аж поки не зостанеться нікого живого. Серби вбивають албанців, албанці – сербів, хоча живуть на одній землі. Обличчя того пілота, що скинув атомну бомбу на Хіросіму, ніхто не побачив у мить власної смерти. Він лише виконував наказ. За відмову – військовий трибунал. Армія існує завдяки тим, хто вміє безвідмовно виконувати накази. У цьому її сила: ніхто не посміє заперечувати. Як можна виховати у людині таку покору? Лише жорстокістю, яку м’яко називають іноді дисципліною. Вона, ніби вода, знаходить слабке місце у кожній людині. Принаймні, страх перед болем змушує бути слухняним. Покора перед силою одних пригнічує, і вони стають жертвами, а у інших породжує вседозволеність. Сила у наш час – це гроші, влада у наш час – також гроші. Будь-які методи – прийнятні. Яке суспільство, така і його армія. Добре, коли вона лише бавиться у війну на маневрах. Але досить спалахнути справжній війні, армія стає знаряддям насильства і буде чинити усе, що наказують, навіть більше. Армія перекреслює особистість: доки ти залишаєшся там, ти лише тіло, одягнене в уніформу.

 

Війна – це психічний стан, хвороба розуму. Учорашній добропорядний громадянин, не здатний вчинити видимого насильства у мирний час, раптово перетворюється на злу істоту, яка не має жодних сумнівів щодо того, що треба вбивати, руйнувати, ґвалтувати. Але ця раптовість є оманливою. Їй передують роки виховання, лицемірство батьків, суспільства, засобів масової інформації. Це – аж ніяк не пробудження тваринних інстинктів печерної людини, а наслідок байдужости, жадібности, бездуховности. У них спільне джерело – відчуження між людьми, між людиною та іншими істотами, між людиною та Всесвітом; розколина, яка весь час ширшає і глибшає. Людина стала для себе самої ціллю і засобом. І за часів миру, і за часів війни, вона не бачить нікого, окрім себе та власної вигоди, звісно, матеріальної, бо лише це служить їй опорою і захистом від усіх катаклізмів та нещасть. Це – як шкаралупа, дім, фортеця. Але, оскільки щось все-таки відбувається з нами, сама природа не може витерпіти закостенілости, то людина намагається зміцнити цю шкаралупу, будуючи її з синтетичних матеріалів, оточуючи себе таким самим синтетичним простором, намагаючись перетворити його у щось реальне. Війна – це та ілюзорна реальність, якої не повинно існувати, сон, від якого прокидаються не всі. Нормальне, цивілізованіше суспільство зовсім не прагне війни. Щоб знайти вихід з аґресивности, яку саме породило, воно кличе на поміч культуру, яка пропагує насильство, секс, наркотики тощо. Інша ж культура, яка шанує вищі інтелектуальні вартості, самообмежується, стаючи культурою еліти, незрозумілою для багатьох. Так було завжди, у всі часи: у певний момент ситуація ставала нестерпною і суспільство вибухало зсередини. На помилках ніхто не вчиться.

 

Замкнене коло людських страждань, ця єдина справжня проблема нашого існування, не розірветься доти, доки людина не почне жити у злагоді зі світом, і з собою, не протиставлятиме себе, а збагатить Всесвіт любов’ю, якої він так потребує.

 

Якщо нам пощастило не бачити війни зсередини, то подивімось звіддалік, осторонь, духовними очима, як говорив Григорій Сковорода, на всі війни, що тривають цієї миті…

 

“Іди до президента, пожалійся йому!” – кажуть партизани зі Сьєрра-Леоне жінці, відрубавши їй пальці [17].

 

“Щоб довести, що ти мужчина, убий спочатку власних батьків”, – кажуть вони хлопчику, якого викрали. щоб зробити з нього вбивцю [18].

 

“Я бачив, як на вулиці вмирало семеро дітей. Вони стікали кров’ю, наче забиті тварини”, – розповідає очевидець з Анголи [19].

 

“Якщо бандити не розуміють нашої моралі, вони повинні бути знищені. Якщо людина захворіла, пацієнту роблять боляче, вирізаючи хвору частину органу”, – говорить у інтерв’ю генерал-лейтенант Володимир Шаманов. Нині він командує 58-ю армією, частини якої воюють у Чечні [20].

 

“Люди ніколи не розуміють тих, кого вони ненавидять”, – писав Джеймс Рассел Ловелл.

 

Війна не має законів. Те, що завдає людині шкоди, не може бути законом. Однак, нам дуже серйозно розповідають про суворі закони воєнного часу, хоча йдеться лише про старі методи насильства. Вони не дуже змінились, як не змінились найуразливіші місця людини та її існування. Це – її тіло, її рідні, дім, свобода. Позбавити дому, скалічити тіло, обмежити свободу, покарати сім’ю – вистачить, аби цілковито знищити людину, відняти у неї майбутнє, її безсмертя. Найгірше, коли з’являється почуття помсти. Гнів, не забуваймо, вважається одним із смертних гріхів, враховуючи його нищівну руйнівну силу. Але індульгенцією на цей гріх є “особливий” стан війни. Помсту легко виправдати, коли вона зчинена в стані афекту. У судах вона навіть є пом’якшуючою обставиною.

 

Під час Першої Світової війни з’являються нові методи ведення війни, які не лише вражають найвразливіші місця людини, а й позбавляють її змоги відшукати конкретного винуватця своїх страждань і вилити на нього праведний гнів. Йдеться про бомбардування з повітря, покару неба, Страшний суд, на якому судять усіх тих, хто ходить по землі. Це також хемічна та атомна зброя, що ніби роблять смерть миттєвою, хоча насправді вона безкінечна. Коли вмирає людина, з нею вмирає увесь її майбутній рід, усі доми, тіла, душі. Відбувається те, що і в мирному світі: настає відчуження людини від інших людей та інших істот – та сама дорога до пекла, вимощена добрими намірами (прогрес, добробут). А тут ми маємо відчуження від безпосереднього вбивства, що полегшує убивці його чорну роботу. Дволикий образ сучасности у майбутньому отримає завершення: людська істота без особистости, вічно несита сіра маса, якою легко керувати. Сучасна антиутопія – купка мутантів, що веде між собою партизанську війну поміж руїн технократичної цивілізації, яку знищила Третя Світова війна без переможців і переможених. Ні антиутопія, ні утопія не виникають на порожньому місці. Навіть без наукових прогнозів можна створити модель майбутнього, тло для фільму легко віднайти у будь-якій країні, а почуття – майже у кожному домі.

 

Партизанські війни в Анґолі, Сьєрра-Леоне, Чечні, Ґватемалі, Афґаністані скромно називають військовими конфліктами та вогнищами напружености, але їм не видно кінця. За два десятки років у Афґаністані виросло ціле покоління, нездатне до мирного життя. Воно вміє лише руйнувати, убивати, жити за нелюдськими правилами. Увесь світ їм чужий, і вони чужі для нього. Не брак зброї позначає сучасні війни, а брак тих, хто візьме її до рук. Для кожної тривалої війни настає час, коли йдуть воювати діти. Згадаймо казочку Аркадія Ґайдара про Кібальчіша. Нині у багатьох країнах діти від іграшкових автоматів переходять до справжніх.

 

Винищення немовлят чоловічої статі федеральними військами у Чечні (солдати заходили у будинки і виривали дітей з рук чеченських матерів) належить до тих фактів, які приховуються від загалу. Нелюдські злочини, скоєні під час війни, вдалося поставити перед лицем людства лише один раз: на Нюрнберзькому процесі. Сучасні локальні війни тривають десятиліттями, і важко сказати, коли вони будуть засуджені. Замість того, щоб прозорішати, кордони стають усе щільнішими і випускають та впускають лиш тих, кого можна змусити мовчати. Це називається “невтручанням”. А тим часом замкнуте, залякане населення, якому не вдалося втекти, або й немає куди, поволі деградує, втративши віру в справедливість. Переслідування за національною чи релігійною приналежністю – типова ознака сучасних воєн. Це двосічний меч, кожне лезо якого несе смерть. У Руанді тривала війна між племенами закінчилась примусовим поселенням переможеного племені у резервацію. Досвід, очевидно, запозичений з американської історії. У Чечні існують фільтраційні табори, реальність яких не заперечують навіть російські федерали. Перед приїздом міжнародних спостерігачів на нари стелять білі простирадла, що робили колись у сталінських та брежнєвських в’язницях. Так поширюється неправдива інформація. Свідчення жертв можуть вважати вигадкою, наклепом. Ще одна прихована зброя ворожої миру пропаганди.

 

“Охоронці почали бити нас з тієї миті, як ми увійшли до табору. У дворі було приблизно 20-25 чоловіків у масках: вони вишикувались двома рядами, утворюючи живий коридор. Нас штовхали, змушуючи йти через цей коридор, і кожен охоронець бив нас кийком. Потім вони наказали роздягнутись догола і заштовхали до морозильної кімнати. Вони протримали нас там якийсь час, а потім наказали вийти і одягнутись. Ми вийшли і нас знову почали бити. У камері били також. Протягом першої ночі у таборі мене били чотири рази. Коли проганяли через стрій, хтось вдарив мене молотком по спині. Біль був настільки нестерпний, що я не відчув уже наступних ударів кийками”, – розповідає “Муса”, колишній в’язень Чернокозовского СІЗО [21].

 

Фільтраційні табори у Чечні створені не з метою безпеки, а як спосіб тортурами і погрозами виманити викуп. Ціни бувають різні: від кількох сотень доларів до кількох десятків тисяч. В’язнями фільтраційних таборів стають не лише чоловіки, а й жінки, діти. Родичам, у кого вони є, нестерпно усвідомлювати, що кожного дня, поки вони збирають викуп, катують їхніх рідних. Багато хто з в’язнів помирає. Трупи загиблих знаходять у покинутих рефрижераторах, вагонах, у канавах, де вони стають здобиччю здичавілих псів…

 

 

Натомість чеченські бойовики тримають полонених у ямах, іноді по кілька місяців. Не дійшовши згоди щодо викупу чи обміну заручниками, відрізують їм голови. Відомі випадки посмертного глумління над трупами: їх знаходили з відрізаними статевими органами.

 

При звільненні з фільтраційних таборів колишнім в’язням відбирають довідки на першому ж блокпості, і затримують на другому, як підозрілих осіб. Тих, кому вдалося покинути це пекло й перейти кордон, чекає не співчуття, а байдужість, ксенофобія. Ті, хто залишаються, цілком беззахисні. Будь-який російський офіцер може зайти у дім чеченця і забрати усе, що йому подобається. Колись, у відставці, якщо його, звісно, не вб’ють на війні, напише мемуари про цю ганебну війну, ні словом не обмовившись про те, як наживався на чужому добрі. Правду можуть розповісти лише жертви, які вже втратили все, якщо суспільство дозволить їм говорити. А матері загиблих оплакуватимуть синів, яких ніхто не змушував убивати, просто їм захотілось вирватись з убогого сірого існування, натомість вони потрапили до пекла, де вогонь не очищає золото від крові.

 

На могилі кожного вбитого солдата, на обличчі того, хто повернувся живим, напишуть: він тільки виконував наказ. Для них – це не виправдання, для нас – це ганьба. Людина не повинна убивати. Зброя – це іржа, що роз’їдає душу. Ніхто не буде вже чистим, торкнувшись руками чи помислами зброї.

 

Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж

І пошестей – це те, що серця не знайдеш,

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.

Ось так писав німецький поет Андреас Гріфіус у сонеті “Плач Батьківщини 1636 року” [22].

 

Коло четверте: планета голодних

 

Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитись, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, жидівки: вона була мабуть ще нібито молода, хоч того не видно було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи може намиста, облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало і не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:

– Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися, Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула чи вмерла, чи просто знепритомніла, вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як каліка.

Микола Гоголь, “Тарас Бульба” (1835)

 

Усіх людей звикли поділяти на розумних чи дурних, багатих чи бідних, ситих або голодних… Кращого завжди мало. Зла більше, ніж добра, злиднів більше, ніж багатства. Однак це ще не означає, що так повинно бути. І зовсім не означає, ніби зло та нещастя посилаються нам задля науки, чи задля рівноваги, чи просто ради гостроти відчуттів. Вони є лише наслідками хибних кроків людини, котра сама творить зло і тому глибоко переконана у його незнищенності. Більшість людей вважає саме так і нема чого дивуватися. Зло, на відміну від добра, яке завжди легко впізнається і викликає одностайне схвалення, має безліч різних форм і ще більше тлумачень. Мені вже доводилось говорити про арґументи на користь знищення хворих тварин, на користь війни, яка скорочує населення, а також на користь знищення розумово та фізично неповноцінних дітей. У XVIII сторіччі опозиційний французький філософ Ламетрі в’їдливо розповів про людину-машину, котра ненавидить усе, що могло б завадити роботі її механізму. Розум у неї – не для пізнання світу, а для виживання у цьому світі. Замість гармонійного існування людина обирає добробут, прогрес, що гарантує їй це виживання. Заради такої мети можна убивати інших істот. Отруйна думка про недоцільність утримання неповноцінних істот, що поширювалась нацистською пропагандою, досі має таємних прихильників. Такі ідеї мандруватимуть світом, доки людина і, мабуть, усе людство, не усвідомлять, що у Всесвіті немає чужих, тому людей не можна ні розділяти, ні протиставляти. Злі й добрі люди однаково прагнуть жити. Багатих і бідних тривожить завтрашній день. Розумні й дурні мають почуття гідности. Ситі й голодні – їм не вдається забути про існування власних антиподів…

 

Голод – це зло, яке і тут не може обійтися без личини. Наприклад, існує міт про те, що голод є причиною воєн. Тобто, війну розпочинають тому, що населенню якоїсь країни загрожує голод, і потрібно розширити життєвий простір коштом іншого народу. Якщо ж війни не вдається влаштувати, тоді тисячі людей еміґрують до інших країн.

 

Голод, кажуть також, є наслідком перенаселення. Отже, потрібні заходи регулювання народжуваности.

 

Світ поділений на багато різнокольорових квадратиків, які називають державами. Кожна держава має кордон, часом прозорий, часом непроникний, котрий має начебто охороняти національну незалежність, а насправді кордони існують для того, щоб не ділитися з іншими, слабшими державами. Коли у сусідній країні настає голод, ближчі країни відгороджуються від неї стіною. Їм треба дбати про власних громадян. Так, ніби одні люди кращі за інших. Вони ще й пишаються власною відособленістю і міцними кордонами, називаючи це патріотизмом. У багатьох народів є приказка, сенс якої у тому, що “ситий голодного не розуміє”. Люди однієї країни вважають, що жителі іншої голодують через те, що їх забагато, або вони не вміють господарювати. Навіть, якби це було правдою, люди не повинні вмирати й вироджуватись через голод. Потрібно їм допомогти. Однак, побутує думка, ніби деякі народи, особливо африканські, незугарні до будь-яких видів трудової діяльности. Вони ледачі, легковажні, чи ще якісь. Коники-стрибунці, на відміну від мурашок, у яких спільна свідомість і жорстка дисципліна, тому кожен отримує те, що заробив. Одна сім’я не буде годувати іншу сім’ю і замикатиме свою комору. Так само держава не стане утримувати іншу державу, бо це викликало б протести всередині її суспільства. Добре, що у моєму домі все гаразд. Розсудливість та практичність – це вже “цивілізована жорстокість”, хоча ніхто її так не називає. Відкритість може призвести до хаосу. Краще локальний хаос, ніж всесвітній. Зазвичай, ті люди, яких так непокоїть відміна смертної кари в багатьох чи власній країні, хворіють на цивілізовану жорстокість.

 

А що ж діється з голодною людиною? Голод – це несамовитий інстинкт, вгамувати який може лише їжа, будь-яка, навіть зіпсута. Голод – це війна, яка починається у твоєму тілі, а потім виривається назовні, змушуючи декого чинити страшні речі. Наприклад, красти, вбивати. Недоїдання змушує заздрити. Дехто заздрить, що сусідка купує дитині щодень йогурти, а його власна дитина не має чим помастити хліб. Матері особливо нестерпно бачити свою дитину голодною. Вона гадає, що народила її для кращого життя. Але заздрість породжує ненависть. Вона ніколи не приносить добрих плодів, не вдовольняє бажань. Лише відчужує, переносячи побут у царину моралі. Голод змушує красти у тих, хто має трохи більше; він, як і війна, звільняє від будь-яких моральних табу. А далі – вбивство за шматок хліба. І те, до чого може змусити лише нестерпний голод, – канібалізм. Існує безліч моторошних історій про те, як матері поїдали власних дітей, що не порівняти з найкрутішими фантазіями письменників. Я знаю іншу історію про вагітну жінку, яка у хатині, заваленій снігом, напувала власною кров’ю чотирирічну доньку і так її врятувала. І та мати, й інша мали вибір. Більшість божеволіє. Це ті, хто не зумів зробити вибору, навіть тихого байдужого згасання.

 

Голод затьмарює свідомість. Немає такої сили, яка б змусила не думати про їжу, хоча є люди, наділені особливою духовною міццю, що до останку залишаються шляхетними. Той, хто пережив голод, ніколи вже не стане таким, як був досі. Він завжди відчуватиме страх перед тим, що їжа знову може зникнути. Тому буде обачним: намагатиметься або їсти багато, або тримати щось про запас. Очі цього нещасливця здаватимуться голодними, а серце – неспокійним. Ось як описує Алєксандр Солженіцин поведінку одного в’язня з сталінського концтабору, який створив для себе цілу теорію виживання:

 

“…людиноподібна істота сидить у видолинку над ямою, в якій зібралась коричнева, торф’яна вода. Довкола ями розкладені оселедцеві голови, риб’ячі кості, хрящі, шкоринки хліба, грудочки каші, сирі картопляні лушпайки і ще щось таке, що важко навіть назвати. На шматку бляхи розкладене маленьке вогнище, над ним висить солдатський, закопчений до чорноти, казанок з варивом. Здається, готове! Дерев’яною ложкою доходяга починає черпати темну бурду з казанка і по черзі заїдає її то картопляним лушпинням, то хрящем, то оселедцевою головою. Він дуже довго, дуже уважно пережовує (спільне лихо доходяг – ковтати квапливо, не прежовуючи). Його ніс ледве видно серед темно-сірої шерсті, яка покриває шию, підборіддя, щоки. Ніс і чоло – буро-воскового кольору, місцями шкіра облізла і лущиться. Очі сльозяться, часто кліпають.

 

Помітивши стороннього, доходяга швидко збирає все розкладене, чого не встиг з’їсти, припадає до землі, згортається, наче їжак…” [23]

 

Як згадує Солженіцин, той чоловік, колишній інженер-хемік, оперуючи цифрами хемічних сполук, доказує, що усе необхідне для харчування можна одержати і з відходів, треба лише побороти у собі відразу.

 

Втім, голодний не почуває огиди. Колись у нацистській Німеччині цивільне населення споживало ерзац-продукти, а газети друкували рецепти, як з картопляних лушпайок спекти оладки. Здається, саме Гітлер казав, що для того аби людина слухалась, треба змусити її думати лише про їжу.

 

Голод – найсильніша зброя війни. Щоб взяти фортецю, досить оточити її і вичекати, доки там не закінчаться запаси їжі та води.

 

Однак, ситість, переїдання роблять з людини таку ж неповноцінну, здеморалізовану істоту, як і з голодної. Вона хворіє, перестає думати, вона, згорнувшись у клубок, буде люто захищати власний казанок із їжею, щоб хтось не відібрав. І звичайно, така людина байдужа до страждань інших. Уся різниця між голодним і ситим полягає лише у тому, що ситий не знає, чого він хоче. Пересиченість вимагає гострішого смаку, витонченіших розваг. У світі достатку, що існує паралельно зі світами сірими та непривабливими, кожному запропонують вишукані рецепти, криваві видовища, сексуальні збочення і безліч “перевірених на практиці”, патентованих ліків.

 

Це – складові частини масової культури сучасного суспільства, той фантастичний світ, до якого мріють приєднатися голодні з інших паралельних світів. Вони милуються ним на екранах телевізорів, і той світ здається чудовим. Цей рай створює реклама, яка намагається наповнити шлунки і голови. Втім, багато хто знає, що той світ, створений комп’ютерними технологіями, насправді не існує. Але нас переконують, що, коли ми купимо які-небудь чудові речі, нам вдасться наблизитись до мрії. Навіть жуйка “після пікантної їжі” додасть більше впевнености. Щастя знецінюється: така вже людина дивна істота. Одним махом вона виринає з грузького баговиння буденного існування і опиняється під ілюзорним сонечком вічного достатку і злагоди, де за столом сидить усміхнена родина і споживає суп із концентратів. Людина відчуває власну причетність до свята. Навіщо їй знати, що це усе фантоми, демони з темного царства, у якому тривають безконечні криваві війни задля прибутку, руйнуючи чужі долі й розтліваючи душі…

 

Тому, хто справді голодний, досить простої їжі, що піде йому на користь, – тієї, що її називають у молитвах і пам’яті людей хлібом насущним.

 

Реальність, в якій ми перебуваємо нині, викликає підсвідоме бажання захисту. Ізолюватись настільки, аби мати змогу отримувати щось від суспільства, віддаючи йому якнайменше тепла і життєвої енергії. Тому найбільшою цінністю такого життя є дім, у якому вдосталь їжі. Запаси харчів допоможуть вижити тоді, коли всілякі коники-стрибунці вимруть з голоду й холоду. Адже ви це заслужили. Ви варті найкращого. Ваша ціна – це пральний порошок, що виводить плями від кетчупу, модні парфуми, дезодорант чи пляшка газованого напою… Смішно це чути, але скільки людей пишаються символами достатку у вигляді вміло розрекламованих речей! Це для тих, хто відчуває якийсь неспокій чи невпевненість у собі.

 

Іншим необхідні сотні банок компотів, салатів та маринадів, мішки цукру, борошна, каністри олії… Біганина, де дешевше, по ринках і гуртівнях. Культ кухні, цього домашнього божка, який потребує величезних затрат грошей і праці. Літні опасисті жінки не знають іншої втіхи, як нагодувати дітей та онуків. Далі все повторюється. Домашнього божка може прогнати лише якийсь жахливий катаклізм. У ефемерній боротьбі з можливим голодом приноситься у жертву духовність і навіть людяність. Не можна одночасно служити Богові та Мамоні. Колись протестантська віра спробувала їх поєднати, і виникло суспільство, метою якого є лише матеріальний добробут, тобто те, що ближче до тіла. Основні інстинкти завжди ближчі, аніж те, що Кант назвав моральним законом.

 

Люди не живуть, як раніше, племенами, коли харчі ділились порівну. Нині їх об’єднує лише сім’я, хоча це об’єднання відбувається не на соціальному рівні, а на рівні володіння спільним майном та вирощуванні дітей. Саме вирощування, бо виховання швидше нагадує клонування. Батьки прагнуть створити копії себе самих. Якщо у них бракне почуття власної гідности, вони робитимуть усе, щоб заглушити його у дітях. Любов виливається у щось однобічне: це любов, яка дає одяг, ласощі, безліч іграшок, серед яких є й живі. А діти лише беруть цю любов, і їхнє пересичене існування робить їх байдужими до інших, і що дуже прикро, безпорадними. Людина з високорозвиненої країни не здатна знайти для себе їжу десь, окрім супермаркету, не вміє обійтись без різних технічних засобів на кухні. На неї працює уся промисловість, усе йде на задоволення її потреб. Вільям Блейк вклав в уста Диявола слова: “Надмірність веде до палацу мудрости”, хоча, можливо, він мав на увазі інше пересичення. Блага ціль – полегшити людський побут – обертається змушуванням людини до купівлі щораз більшої кількости непотрібних речей. Замість того, щоб дати необхідне тим народам, чиї діти вмирають від голоду, не мають у що вбратися і не ходять до школи, розвинуті суспільства пропонують демократію, суть якої полягає у тому, що всі мають рівні можливості, окрім чужих.

 

Реклама пропонує викинути старий холодильник і купити нову модель, хоча раніше меблі служили кільком поколінням. Свята давно втратили таємничість і перетворились на бізнес. Бажати стати рівними тоді, коли кожен повинен би мати стільки, скільки він потребує, це та сама дорога, яка веде до пекла. Рівність – це право на гідність, на почуття, на розуміння. Рівність – це коли ніхто нікого не вважає гіршим за себе, а просто іншим.

 

Соціальну справедливість ми вже бачили: грабуй награбоване, а далі таке собі клонування, однакове для тоталітарного та демократичного суспільства. Звідси починається нетерпимість: релігійна, політична, соціальна. Розум стає безсилим, коли йдеться про вищу правду – природні права людини. Коли відібрати їх у неї, вона перестає бути особистістю, ніколи не почуваючи себе у безпеці. Жорстокість, насильство, війна, голод, каральна машина страт і тортур, божевілля, фанатизм – ось що таке абсурдне існування людини, метою якого є допровадити її до фізичного і духовного знищення.

 

Сучасна розвинута цивілізація – наче смітник, куди від достатку викидають зайве, тоді як інші їдять кору з дерев і листя. Кажуть, у ресторанах на Заході страву, яку ніхто не замовив протягом двадцяти хвилин, викидають. Турбуються про здоров’я. Шкідливе виробництво переносять до третіх країн, теж турбуючись про здоров’я громадян демократичних держав.

 

…Тринадцятирічна дівчинка-біженка із Сьєрра-Леоне тричі на день йде за 5 км по воду для двох братів, сестрички та двох стареньких родичів. Щодень вона мусить роздобути в’язанку хмизу, жменьку рису і трохи бананів. Їй легко стати щасливою. Знайти батька, який загубився у хаосі війни, чи сім’ю, що стане ними опікуватись, і, звичайно, змогу заробляти на життя [24]. На світі безліч таких осиротілих дітей, які ніколи не їли вдосталь. Щастя не може бути для всіх одне. Це – завжди особливий стан душі. Щасливими не зроблять ні релігія, ні ідея, ні суспільство, а саме вони прагнуть нас ощасливити. Щастя – це те, на що ніхто не повинен зазіхати. Іноді воно – просто їжа в твоїх руках, яка продовжить життя сьогодні і завтра.

 

Людина знає, що потрібно зробити, аби позбавити інших можливости продовжувати життя. Кожен з нас – смертний. Після смерти він не потребуватиме ні їжі, ні дому, ні книг, ні свободи. Коли у нас відбирають усе це за життя, ми ніби перестаємо існувати. Нас викреслюють зі списку живих. Хлібна картка, загублена під час війни, отой жалюгідний шматок паперу, робить людину мертвою, так ніби хтось відібрав у неї усе її збіжжя. Влада над людьми – це можливість їх вбивати миттєво, або повільно. Вбиваючи людину, вбивають її рід, плем’я, народ. Коли вбивства стають помітними, масовими і жорстокими, це означає, що держава використовує можливість влади. Уся історія сучасної цивілізації – розростання ракової пухлини лицемірства. Щоб людина усвідомила необхідність насильства, убивства, жорстокости, її обдурюють, апелюючи до святости нації, релігії чи кордонів. Але ця дорога веде в Нікуди.

 

Військове мистецтво полягає у тому, щоб не тільки захопити владу, а й зробити людину безпомічною, не дати їй вижити на рідній землі. Коли захопили Картаген, то зруйнували усі будівлі дощенту, відтак переорали, а в борозни насипали сіль. А для певности ще й прокляли, щоб місто не відродилось.

 

Сумнозвісний Чинґізхан знищував усе на своєму шляху. У квітучій Месопотамії, колисці цивілізації, він зруйнував зрошувальну систему, що створювалась упродовж тисячі років. І земля назавжди втратила родючість.

 

Вавилонська вежа – це символ того шансу, який мало людство, але втратило. Війни, які супроводжуються знищенням врожаю, тобто джерела існування народу, доволі невинно називаються економічними. Коли старий чоловік садить яблуню, він знає, що, можливо, не їстиме з неї плодів. Але й не збирається забрати дерево з собою до могили. Він – ще не останній на землі. Але політика – це щось зовсім інше. Жодної логіки у тому, щоб знищити врожай і саму землю, не може бути.

 

Війна американців у В’єтнамі – та ж сама війна Чинґізхана. Поливались отрутою і знищувались ліси, бульдозери зрівнювали села з землею. Можливості сучасної техніки значно більші, але бульдозер – той же плуг, а сіль у борознах – токсичні хемікалії. У 1967 році було втрачено 80% урожаю. Потрібно щонайменше 100 років, щоб земля у В’єтнамі стала родити, як це було до тієї ганебної війни. Держава, яка на увесь світ декларує демократію, гуманність, допровадила іншу державу до цілковитого руйнування, а її народ до фізичної та моральної деґрадації. Голод завжди позначається на наступному поколінні, яке буде хворобливим, недорозвинутим, слабким, а у наш час внаслідок хемічної інтоксикації ще й із порушеннями генетики. Людина, що пережила велике нещастя, відчуватиме його вплив протягом усього життя.

 

Інші ж або не бажають вірити, або почувають великий страх перед правдою. Їм здається, що серце не витримає. Але це не так. Потрібно усвідомити, навіщо нам знати про страхіття війни, про голод, про знущання над дітьми, про страждання інших істот. Хоча б для того, аби знайти місце у світі, який не повинен мати кордонів, який є водночас прекрасним і гидким, щасливим і нещасливим, жорстоким і милосердним, а зменшити частку зла власною доброзичливістю і правдивістю ніколи не пізно. Найгірше, що загрожує людині, це зневіра у собі, котра штовхає її до виживання, а не до життя. Той африканець, який продовжує собі дні листям, корінцями, краплями роси чи пригорщею води з калюжі, живе надією, що наступний день буде не згіршим. Натомість, для іншої людини втрата папірця, роботи – це соціальна смерть, зло, перед яким вона падає ниць. Шкода їх обох: того виснаженого недоїданням, що може завтра підірватись на міні чи побачити смерть власних дітей від голоду, і того, який помре на вулиці, бо суспільство ще за життя викреслило його зі своїх списків. Однак у обох є вихід – йти через пустелю власної душі, доки не знайдеться притулок.

 

Беззахисність кожної істоти спонукає її до пошуків захисту, отже, вона мусить кудись іти. Людина беззахисна перед вітром, водою, вогнем, владою, усім тим, що позбавляє її дому і їжі. Але замість того, щоб збирати сили, концентрувати розум і вміння, піддається страхові, панікує. Їй затишно перебувати під опікою пильного Володаря, віддаючи йому тіло, душу і думки. Перед собою така людина – лише чутливий клубочок болю і примітивних бажань. Вона силкується зберегти у собі іскорку життя, і від того, якими засобами буде користуватись, залежить її сутність.

 

Голод – найстрашніше випробування, смерть від нього – довга і болісна. Людина ніби проходить усі стадії розкладу. Спочатку опухає від води тіло. Ті, хто вижив, радять якнайменше вживати рідини. Потім опух спадає, тіло висихає і людина перетворюється на скелет. Якщо їй дати багато їжі, організм не прийме її.

 

У сталінських таборах в’язні вмирали з голоду, проходячи через цингу і пелагру. Цинга – це авітаміноз, а при пелагрі лице темніє, наче від засмаги, шкіра вкривається лускою, з’являється пронос. Настає слабість, втрата пам’яти. Іноді тіло покривають чорні нариви, які потім лускають. Чим довше організм бореться, тим жахливіші страждання.

 

Найпершими вмирають немовлята, від нестачі материнського молока. Старі вмирають найчастіше від небажання жити, віддаючи їжу дітям. Дорослі люди здатні накласти на себе руки, збожеволіти, часом убити і з’їсти чужих чи власних дітей.

 

Мільйони людей померли на Землі від голоду. І кожна людська істота невимовно страждала, молилась, проклинала, однак голос її не був почутий. Ніхто їй не допоміг, ні близький, ні далекий. І так триває досі. Може, голод, війни і нещастя мають бути одвічними супутниками людини, санітарами її існування? Звідти бере початок думка, ніби є кращі і гірші люди. Одні варті життя, інші ж на нього не заслуговують. Скажімо, немовлята – ще не люди, бо не вміють мислити і розмовляти, чи каліки, чи розумово відсталі, або старі, яких колись заводили у хащі й там покидали вмирати. Хтось досі вважає, що так само не заслуговують на життя темношкірі люди, які не здатні будувати технократичне суспільство, або євреї. Втім, нехай про це сперечаються інтелектуали, які не знають, що таке залежати від врожаю, плакати від безсилля над витоптаним хлібом, бачити, як згасають від виснаження твої діти… Благо людини вище за всі ідеології, релігії, філософські вчення, за благо людства. Соціалісти пробували побудувати справедливе суспільство без милосердя. Расисти обстоювали благо людей з певними біологічними ознаками. Релігійні фанатики лише обраним готували місце у раю. Але хіба важко зрозуміти, що найвищою справедливістю є оберігати й підтримувати кожне життя, не віддавати його на поталу забуттю та смерти? Не караючий меч у руці, а скибка хліба для кожного, хто її потребує.

 

“Що в нас було – все знайшли й забрали. Сім пудів ячменю, берегли на насіння, мішечок проса, бараболя закопана була, гілляками накрита. Все на підводу і повезли. З мами чоботи зняли, на зиму лишили босу. Собі забрали, це вже вони не Сталінові старалися, а собі… Щодня їздила “червона валка”, вишукали вони все до грама. Тоді вже клуню розбирають. Мама каже татові: “Розбирають клуню, встань, Павле, подивися”. А він хворий був, устав, подивився: “Діти! Де ж моя корова, де ж мій хліб!” І заломив руки, впав… Клуню розібрали, хлів, льох. І батька витягли неживого…

 

Наша сім’я була невелика: троє дітей, батько і мати. Мати і я лишилися. Я у садок ходила. І брат ходив. Спухлий – очей не видно. Рано приходжу – віддають мені його пайок – молоко, але там сама вода забілена. Він лежить уже неживий, такі пузирі по ньому. Кажуть: брат твій помер. Що будеш плакати, як сама не знаєш, чи до вечора доживеш. А сестра померла в хаті, мати на роботі була. Я приходжу, не дивлюся на неї, бо ж нема жалості в мені. Йде мама, я кажу: “Галя вмерла”. Ну, що, вмерла – давай в мішок її, та й на цвинтар понесли у мішку…” [25], – розповідає про голод в Україні 1933 року Олена Дмитрівна Паликопа.

 

Існує таке поняття, як штучний голод – безкровна війна проти окремого народу. Спустошення і втрати тут жахливіші, ніж під час звичайної війни. Цей голод спрямований проти тих, хто працює на землі, основи кожної нації. У селян відбирають усе, або не дають їм жодної допомоги. Країна, охоплена штучним голодом, не має жодних шансів отримати допомогу ззовні.

 

Натомість іншим народам кажуть: “У нас все чудово. Жити стало краще, жити стало веселіше. Це наші вороги вигадують”. І демонструють фільми, де колосяться ниви, столи вгинаються від наїдків, а підпилі кубанські козаки, свинарки і пастухи виспівують та витанцьовують. Нічого дивного у цьому немає: брехня та лицемірство найкраще вдаються акторам та митцям, приручених тиранами. Нерон був сам актором, Гітлер – оратором, а Сталін – вродженим комедіантом. Рано чи пізно кожна брехня зазнає поразки, але тим, хто помер, до того байдуже. Цифри лишаються історії. 1 мільйон померло від голоду в Ірландії 1846-47 рр., 7,5 млн. в Україні протягом 1932-33 років, 43 мільйони у Китаї внаслідок політики комуністичного режиму від 1955 по 1956 роки. Але політики не звикли брати уроки у свідченнях очевидців, бо якось нечасто трапляється, щоб влада свідомо винищувала власний народ, який її годує. Однак на землі періодично повторюються жахливі речі, в які неможливо повірити, настільки вони абсурдні. Це – наче рак, що знищує перероджені ділянки, доки не уб’є всього організму. Очі не бачать, серце не чує. У історії знайдемо повно жахливих аналогій, що означає застосування випробуваного механізму поневолення людини людиною, і це не випадково.

 

Колись голод, епідемії, війни сприймались як Божа кара, яку належить перетерпіти з похиленою головою, бо немає на світі жодної людини без гріха. Терпіння – велика річ. Воно допомагає зберегти людську гідність, коли її намагаються викоренити, і воно ж, коли його забагато, змушує цю гідність втратити. Бог, що зійшов на землю в образі абсолютного володаря, не є ні християнським, ні мусульманським, ні юдейським. Це – втілення зла, що лицемірно обдурює народи, і, зігнавши овець до купи, розтліває їхні душі. І яке має право розпоряджатись ними лише тому, що привласнило собі неіснуючий образ єдиної досконалої істоти. Коли зло розливається повсюди, потрапляючи у найглухіші закутки, тоді воно починає заперечувати навіть релігійні святині, бо віра у Бога передбачає не лише терпіння, а й милосердя, молитву, шлях, який кожен обирає сам. Тоталітарна держава заперечує усі шляхи, крім одного, спільного для всіх. Уздовж цього шляху стоять шибениці, а на узбіччі лежать трупи замордованих – для постраху. Спробуй відстати, перепочити, і тебе пристрелять конвоїри. Важко сказати, де починається і закінчується цей шлях. Майже так само, як збагнути сенс існування. Людина створена для того, щоб милуватись красою буття, освітлюючи його власним розумом і почуттями. Але розвиток цивілізації, радше колонізації, на Землі свідчить, що людина продовжує залишатись біологічним видом, здатним до самознищення.

 

Масові убивства найчастіше безкарні і є частиною історії, яку легко переписати. Голод в Україні 30-х років ХХ століття і через 50 років називали “тимчасовими труднощами колективізації”. Лише через шістдесят років зникла потреба приховувати правду.

 

Механізм штучного голоду в Україні був таким. Щоб загнати селян до колгоспів, на них наклали величезні податки (за кріпаччини це називалось оброк), а потім вилучили те, що залишилось. “Червона мітла” вимітала з дворів останню зернину. Наставала зима, і не було чого їсти. Заможніших, отже, небезпечних, вивозили у вагонах для худоби до Сибіру і викидали просто у сніг, на вірну смерть. Решта помирала з голоду у себе вдома. Найгірше довелось тим селам, які потрапили у “чорний список”. Була навіть постанова ЦК КП(б)У “Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”. До окремих селян застосовували щось на кшталт “автодафе”.

 

“Швець Марію привели у штаб і силували, щоб вона перед усіма говорила: “Я враг народу, згноїла хліб”. Вона не хотіла, її страшно побили. Або намалюють ці слова на рогожі, зроблять ніби прапор і ведуть людей селом колоною під тим прапором”, – згадує жителька Одещини [26].

 

Багато сіл оточували військами, щоб люди не повтікали. Стріляли у кожного, хто шукав що-небудь їстівне на колгоспних полях. Весною 33-го року у Києві заборонили продавати хліб селянам. Але й цього виявилось замало. Запроваджено Закон про п’ять колосків, як його називали, згідно з яким діти від 12 років, спіймані зі жменею колосків, карались ув’язненням до десяти років, а дорослі – розстрілом. Опухлі від голоду діти писали негнучкими кволими пальчиками: “Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!”

 

Не можна сказати, що влада зовсім не цікавилась своїми громадянами. У Харків щотижня приходили зашифровані звіти, які одразу ж знищувались: “За пятидневку… месяца по… р-ну заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет по району ящуром… голов” [27]. Розшифровувались вони просто: “заготовленные головы разного скота” – померлі селяни, а “больные ящуром” – випадки канібальства.

 

Серед тих, хто вижив, залишилось чимало таких, що виривали з дитячої руки жменьку квасолин і влаштовували аукціони майна розкуркулених, продаючи їхнім землякам старе лахміття. В одному селі люди склались, аби викупити кожух і повернути його господареві. Так, ті, хто вижив, мовчали усе життя, але з різних причин. За правду могли посадити і через 30 років, і через 40. Нічого дивного, що нині українське село здеморалізоване, темне й ласе до чужого. Ціль Сталіна – знищити націю через основу її моральности, селянство, – досягла свого.

 

Таке вже було в історії. Голод в Ірландії середини XIX сторіччя, коли померло більше 1 мільйона осіб, а ще 2 мільйони покинули країну. Українські селяни не мали куди втікати. Їхні тіла, закопані як-небудь у бур’янах, балках, звалені в рови, давно стали землею. Але що може вирости на цвинтарі? У 1946-47 роках Ірландія була лише аграрним додатком британської метрополії: 6/7 населення працювало коло землі. То не була їхня земля. За несплату оренди селян виганяли з хати і полишали вмирати з голоду. Вони ставали ніким, тілом без душі. В України та Ірландії між собою багато спільного, вони завжди були колоніями, і мали мови, споріднені з мовами гнобителів. І прагнули звільнення, однак свободу кожен обирає сам і не кожному вона вигідна. Після такого нищівного удару, як голод, діти народжуються слабкими, боязкими, неспроможними до рішучих дій. Голод – найкраща зброя проти національного відродження.

 

Світ знав про їхню біду. На Західній Україні збирали зерно на допомогу голодуючим селянам, але через Збруч ешелон не пропустили. У портах Ірландії стояли баржі з зерном, а селяни пухли з голоду.

 

Який урок може винести народ, що пережив великий голод? Той, що і кожна людина, яка зазнала нещастя: її голос волає і завжди волатиме у пустелі. Їй немає звідки чекати допомоги. Співчуття не проб’ється через море, через гори, через кордони і колючий дріт. Тоді, коли насправді існують лише межі, накреслені самою природою та мирною працею людини: річки, стежки, ліси. Вони не розділяють, а урізноманітнюють світ. Так само почуття урізноманітнюють життя кожної людини. Безсилля – це штучна стіна, створена між людьми та суспільством, між людьми та владою. Безсилля виникає тоді, коли ти лишаєшся наодинці з купкою таких самих переляканих людей у місці, звідки не можна вибратись, хай це навіть ціла країна, така, як наша Україна чи ще більший Китай. Вам не покинути її. Ви не вільні йти, куди завгодно. Наприклад, прийти до іншої країни і заробити там шматок хліба. Вас зразу ж визнають за чужинця, бо ви не так виглядаєте, не так розмовляєте, По цей бік кордону, і по той бік вас вважають за ворога. Нікого не обходить, що ви вмираєте від голоду, особливо, коли таких багато. Голод – це ніби покара за якісь негідні вчинки, це – найгірша розплата, бо вона зачіпає ще й ваших рідних, яких так само повільно убивають. Самотня людина зможе знайти більше їжі, але вона не матиме стільки життєвої снаги, скільки та, котра ділиться з іншими усім тим, що має, тому і заслуговує не лише співчуття, а й поваги. Канібалізм під час голоду – це не завжди божевілля, а цілком свідоме вирішення проблеми нестачі їжі. Канібалізм викликає жах і паніку серед людей, його не схвалюють ні церква, ні суспільство, хоча це, по суті, убивство з метою мародерства. Навіть сьогодні у деяких занедбаних цивілізацією куточках Землі люди поїдають людей з іншого племені згідно з ритуалами предків. Як і на війні, під час голоду, існують кати та жертви. Перші виконують обов’язок. Ніхто ніколи не пред’явить їм рахунку, оскільки голод – це зброя тиха. Вона не стріляє і не ранить. Правда, майже завжди відомо, хто спричиняє страждання, але за життя до них не дістатися, а після смерті – кому це потрібно… Людина схильна довго пам’ятати дріб’язкові кривди, гострі слова, приниження, але коли йдеться про велике зло, вона розгублюється. Хіба можна докоряти Богові чи його земному втіленню, коли побутує думка, радше міт, ніби за найвищим злом приховується найбільше благо? Насправді, ті ідеали, за які найкращою платою є мільйони людських життів, нічого не вартують. Справедливість існує у кожному з нас. Вона не повинна комусь служити, не повинна шукати вигоди.

 

А що можна вдіяти, коли живеш у домі, де повновладний господар цілком розпоряджається тобою, і за непокору загрожує смерть? Незважаючи на те, що накази безглузді. “Великий стрибок” у комуністичному Китаї призвів до великого голоду, що забрав на той світ 43 мільйони людей. Великий керманич Мао Цзедун, наслідуючи “батька” Сталіна, вирішив збудувати комунізм шляхом віддавання наказів. Оскільки вчення марксизму проголосило, що основою економіки має бути важка промисловість, потрібно було спершу збільшити кількість заліза на душу населення. Тому кожна сім’я мала здати власноруч виплавлене залізо. У Китаї селяни перетопили навіть знаряддя праці, аби виконати план. Замість того, щоб працювати на полі, вони плавили брухт у домашніх печах. Коли хліб не вродив, винними виявились горобці, які нібито поїли зерно. Цілий світ здивовано спостерігав за війною китайських комуністів проти птахів. Коли було знищено горобців, розплодилась сила-силенна гусені. Отоді й настав трирічний голод, найбільший за всю історію людства, прикмети якого однакові для кожної тоталітарної держави. Стало звичним поїдання тіл померлих. Цілі села вимерли повністю. Так само, як і в Україні, ніхто не виступив на захист селян, ніхто не допоміг їм. Як і в Україні, було видано свій закон “п’яти колосків”: за об’їдання кори з дерев – 25 років ув’язнення у таборі праці “ляоґай”. Як і в Україні, після індустріалізації та колективізації настала культурна революція, щоб дощенту знищити найменші прояви вільнодумства. Очолила цю акцію дружина Мао Цзедуна – Цян Цин. Червона гвардія, як і сумнозвісна інквізиція, палила книжки, вбивала інтелігенцію чи залишала її конати в таборах праці, що забрали життя щонайменше у 30 мільйонів осіб. У нас були Соловки, Сибір, а у Китаї й досі існують табори ляоґай, які є джерелом дешевої робочої сили. Китайська іграшка, яку ваша дитина, можливо, зараз тримає у руках, створена голодними, приниженими людьми, які не мають майбутнього. На місце одного вмерлого від голоду завтра привезуть іншого. Ідея виховання працею могла виникнути лише у суспільстві, яке керується принципом: хто не працює, той не їсть. Такі гасла висіли в бараках ҐУЛАҐу. За невиконання денної норми – розстріл або зменшення пайки хліба. Рабовласники дбали про рабів, бо заплатили за них гроші. Добрий господар старається нагодувати худобу. Натомість у колективних господарствах і донині обкрадають корів та коней, а у голодні зими тварини вмирають. Ким є істота, коли вона не річ, не раб, тобто, коли вона не є товаром? Ким була людина у концтаборах гітлерівської Німеччини, у таборах ҐУЛАҐу, в китайських таборах ляоґай? Найперше, що спадає на думку, – ніким. А її мучителі – усім.

 

“Через деякий час усі в’язні були такі виснажені, що заточувалися на кожному кроці, наче п’яні. Ми думали тільки про те, як роздобути щось їстівне. Для роботи у хліві призначили нас чотирьох. Завдяки цьому ми мали більше їжі, але за це довелося дорого заплатити. Кожну з нас неодноразово ґвалтували охоронці. І через якийсь час від нас залишилися самі шкіра та кості. Щоденно вмирало близько 15 в’язнів. Тіла померлих складали стосами і притрушували землею. Звідти йшов нестерпний сморід розкладених трупів. За рештки їжі, що часом лишалася на дні казана, зчинялися бійки. Охоронці вигадали розвагу – кидали на землю чайні поденки, на які накидалися знесилені в’язні.

 

В’язня, що звався Тубтен Дхардьє, упіймали, коли він намагався надгризти литку трупа, кинутого в одну з куп. Охоронці тяжко побили його і почали допит. В’язень захищався, кажучи, що “нічого не з’їв”, бо на трупі лишилася сама шкіра – а він був такий знесилений, що не міг її навіть прокусити.