Охоронці внутрішнього кола.

ЯГАР.

ДІЯННЯ ВІРИ).

А.І Кондратьєв.

Тако речемо, що маємо красне вінце

Віри нашої і не мусимо чужої добиратися.

(ВК 7-З. Вчення про рідну віру)

Дехто з читачів нижченаведений розділ може сприйняти як антисемітський чи пронизаний юдофобією, але смію вас завірити, що автором не ставилося завдання образити чи принизити якусь націю чи національність. Просто, автор поклав на свої плечі дуже важкий тягар аналізу проблем взаємовідношень двох націй на їх історичному шляху, а також намагався показати ті рушійні сили та ідеї, що вели та ведуть їх і зараз у майбутнє. При цьому, автор виходив з тези, що не різні народи воюють між собою, а різні ідеології, що використовують ті ж народи, а отже відповідальними за стан речей мають бути не народи, а особи, що формували та формують державні ідеології.

ГІПЕРБОРІЯ.

Один з авторитетніших вчених Древнього світу Пліній Старший писав про гіперборійців як про реальний древній народ, що жив біля Полярного Кола і був генетично пов’язаний з еллінами через культ Аполона. У “Природній історії” (IV, 26) дослівно говориться: “ За цими (Рипійськими) горами по той бік Аквілону, щасливий народ, що називається гіперборійцями, досягає досить похилого віку і прославляється чудесними легендами. Вірять, що там знаходяться петлі світу і крайні межі обертання світил. Сонце світить там на протязі півріччя, і це тільки один день, коли сонце не ховається від весняного рівнодення до осіннього, світила там сходять тільки один раз на рік під час літнього сонцестояння, а заходять тільки під час зимового. Країна ця знаходиться вся на сонці, з благодатним кліматом і не має ніяких шкідливих вітрів. Будинками для цих жителів є гаї та ліси; культ Богів справляється окремими людьми і усім суспільством; там не відомий розбрат та усякі хвороби. Смерть приходить там тільки від пересичення життям ”. (Далі опис Гіперборійської держави дається за інформацією від Логінових, що надана у книзі “Гіперборійська віра Русів”).

Столиця Гіперборії була розташована безпосередньо біля географічного полюсу Землі. Місто мало назву Пола (Спокій). Можливо від цієї назви утворилися слова “полюс”, “поліс”, “поле”. У древніх грецьких міфах столиця Арктиди називається Ортополіс, яку дослівно можна перекласти як місто Вертикалі, місто Земної Осі. Пола не була містом у сучасному розумінні, а була єдиною системою двадцяти чотирьох великих та малих замків по берегу внутрішнього моря Арктиди – Великого Обертаючого Озера. Сплановані у відповідності з магічними законами стіни замків не контрастували з оточуючою їх природою. Не відразу можна було помітити потужні, покриті скромними прикрасами башти посеред засніжених скель, розташовані так, що лише найближчі дві знаходилися у межах зони видимості.

Чим пояснювалося саме таке розташування метрополії? Відповідь дуже проста. Це розташування створювало умови, які дозволяли гіперборійцям мати найкраще сполучення з точкою Альва, тобто з усім Всесвітом.

“ Для мандрівок Всесвітом мусить бути Спокій ” – говорять Книги древніх. Великим символом спокою на будь-якій планеті є її вісь. Вона є променем максимуму фізичного спокою – такою областю, де будь-яка конкретна точка, від поверхні планети і до точки Альва, має лінійну швидкість, що дорівнює нулю. Вона є Небуттям Неспокою. Вона є Початковим Спокоєм, джерелом будь-якого істинного Руху. Горизонтальне миготіння є справжньою вадою, коли є необхідним розкрити для руху Вертикаль.

Вісь – Дерево Світу – була деяким сакральним символом гіперборійців. Відоме його накреслення – коло з хрестом всередині.

Так означалася планетарна Вісь. Так означалося і містичне Осереддя планети – Альва. Зараз про це практично не знає ніхто. Але сакральний символ сьогодні відомий багатьом і у Відо-Вістичному Православ’ї цей символ є символом Господа Дия – господаря Ефірного Світу Землі (див. Оберегар). Крім того, цей знак має ще два значення: планета Земля та Дерево Світу.

 

ЛЮДИ ОСІ.

Раса гіперборійців ствердила себе на Землі на початку минулої ери Вія (Водолія), тобто близько 26 тисяч років тому. Зовнішність представників цієї раси практично не відрізнялася від зовнішності інших народів, що населяли Землю і інші народи називали гіперборійців також людьми, але “Людьми Осі”. У деяких езотеричних школах існує вітання “Ос!”, “Ос-є!”, що десятки тисячоліть тому могло означати: “О, я бачу людину Осі!”.

Різниця у зовнішності складалася лише у тому, що чистокровні альви, як їх ще називали, не мали борід. Саме тому древнім грекам бог Аполон (раніше це ім’я – Полон), заступник Поли і всієї Півночі, зображувався без бороди, на відміну від Зевса та більшості інших чоловіків-олімпійців. Саме тому і віди русичів, отримавши у спадщину таємні знання Полярного континенту, бороди не носили, на відміну від жерців Чорнобога. Віди, волхви та кудесники на древніх українських мініатюрах відрізняються від інших людей, у товаристві яких вони зображені, відсутністю борід на обличчях. Цей звичай адептів Північної Традиції не носити борід та вусів зберігся і до часів князя Володимира, і, надалі, до Петра І. Останній у запалі реформ знищив бороди практично у всіх, і відміну не стало видно.

Одним з головних занять людей Осі були мандри Світами Всесвіту. Для більшості своїх людей місто Пола було тільки базою, де вони мали постійні зустрічі. У зимове та літнє Сонячне протистояння чи осіннє та весняне рівнодення мандрівники збиралися разом, щоб обмінятися інформацією про побачене та провести деякі містичні таїни. Гіперборійські свята приходилися саме на ці дні.

На протязі Всього іншого часу просвітлені альви, а їх було більшість, досліджували чужі світи – як світи планети Земля, так й інші Світи Сонячної системи та за її межами. Магічне мистецтво мандрівок “в обхід матерії” було справою небезпечною. Як правило істоти менших енергетичних рівнів мають до всього, що з’являється у їх життєвому просторі зверху, жагучу нелюбов. Тому особа, що бажає мати свободу у обсязі всього Творення, що бажає зробити доступними для себе усі Світи, які сотворив Всевишній, не може розраховувати на успіх, пройшовши “пекло”.

Мистецтво дозволяло лише скоротити час, на протязі якого приходилося “дихати пекельним повітрям”. Тут багато залежало від стабільності потоків особливих тонких субстанцій, першопричини матерії та енергії, завдячуючи чому можливо було “обходити” матерію. Ці потоки постійно змінюються синхронно з розташуванням планет на небі. Але все ж вони є найстабільнішими та керованими у просторі Спокою потоками, який і є Ось.

Магія гіперборійців дозволила поступово створити практично стабільний потік тонкої субстанції – Осьовий Тунель, який починався прямо над Полюсом планети і закінчувався у точці Альва. Це був шлях, що тисячоліттями забезпечував сполучення з Глибинами дванадцяти основних тіл Сонячної системи (Марс, Нептун, Сатурн, Меркурій, Венера, Юпітер, Прозерпіна, Хірон, Сонце, Місяць, Плутон, Уран), а також з Глибинами зірок – двадцять чотирма (сьогодні дванадцяти) основних сузір’їв, що впливають на буття планети Земля.

Сама речовина планети, що пронизувалася століттями енергіями Глибин світів, у цьому місті змінилася. Стихія землі стала дещо розрідженою біля поверхні, тоді як повітря над полюсом навпаки, дещо ущільнилося. Вогонь міг у цих місцях народжуватися ніби з нічого і випромінював світло набагато яскравіше, ніж це було властиво полум’ю в інших широтах. Водна стихія поступово витісняла земну. Утворилося внутрішнє море Арктиди і в його центрі – провалля, у яке затягувалися води Світового Океану і далі у лабіринт планетарних надр. То був час формування декількох підземних морів. Ці акваторії існують і зараз, хоча сьогодні про них не відомо широкому загалу. У північних землях нашого континенту декілька століть тому можна було ще почути легенди про Обертаюче озеро – батька НАВи. Потоки води, що постійно поглиналися лабіринтом величезних сполучених печер, знайшли у декількох точках земної поверхні шлях назад і води ішли знову у Світовий океан, але вже маючи слід вогняного дихання ядра планети, тобто гарячими. Тепер ця циркуляція виродилася, але її залишки і досі ще впливають на теплі течії Землі.

Чотири основних протоки проклав Океан до внутрішнього моря Арктиди. Сам континент став ніби створеним з чотирьох величезних островів і нагадував простір, який обмежувався хрестом у колі. Геометричним центром цього континенту був гігантський водяний коловорот у середині його невеликого внутрішнього моря, що знаходилося точно на Полюсі Землі. Форма континенту Гіперборії точно повторила символ Господа Дия, чи Дерево Світу.

Хоча у результаті діяльності альвів перетворювалися цілі континенти, насилля над Природою не було. Містичні знання давали можливість гіперборійцям вступати в енергетичний контакт з богами стихій. Те, що слугувало меті людей Осі, було у благо також цим вічним Егрегорам і між ними був укладений союз. Тому перетворюючі дії Храму Мандрів не тільки не зруйнували природну гармонію життя планетарних Сил, але навіть зупинили руйнівний планетарний процес, що зараз називають – літосферною катастрофою.

 

ХРАМ МАНДРІВ СВІТАМИ.

Точно над Полюсом, над жерлом Великого Провалля був розташований Храм Мандрів Світами. Він був осередком духовної сили Арктиди. Завдячуючи магічному мистецтву архітекторів, його кам’яне тіло висіло у повітрі. Ішли століття, а чорна велика тінь літаючої Будови постійно відбивалася на водяних стінах, що невпинно неслися у незбагненну коловерть. Ця тінь мала форму хреста - коловорота. І вона множилася та мигтіла, кожного разу відбиваючись від сполохів небесного вогню, що не згасав над горизонтом внутрішнього моря Арктиди.

Свідомість представника будь-якої раси, що вступав під бані храму, тимчасово змінювалася. Будь-який рух всередині храму здавався йому сповільненим. І не було бажання розмовляти, людина ніби німіла.

Найдивнішим було те, що Храм Мандрів не був тривимірним тілом, як інші будь-які речі. Він був чотиривимірним. Тому його внутрішній простір виглядав для всіх, хто не мав мудрості вищої посвяти, як лабіринт нескінченної складності. У цьому просторі можна було поставити чотири патериці перпендикулярно одна одній. Таким чином вони створювали неможливий у тривимірному просторі об’ємний правильний восьмикутний хрест і він ніби втрачав вагу. Саме таку форму мав і Храм. Восьмикінцевий хрест - символ Господа Дажбога є і зараз одним із знаків вищої посвяти жерців.

 

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ.

Вчення Замкнутого Хреста прийняло свою назву і той вигляд, у якому воно досі зберігалося на Землі, у результаті ідеологічного, а потім і військового конфлікту між метрополією гіперборійців та їх колонією, що була створена пізніше. Щоб стало зрозумілим, яким чином це могло статися, необхідно у загальних рисах описати державний устрій Гіперборії.

Життя та державний устрій гіперборійців були настільки стабільні, що люди інших континентів сприймали цю расу як безсмертних богів, які вирішили на Землі заснувати своє місто. Оповідь говорить про імперію гіперборійців. Але це не точно. Імперія – це одна з тих назв, що найменше підходить і яку можна було використати для опису їх держустрою. Заходи державного будівництва цієї раси принципово відрізнялися від таких, що були у людей.

Так, у гіперборійців була практично непохитна єрархія. Але це було тільки те, що інші люди могли помітити. І це було тільки “поверхнею океану”. Той самий гіперборієць під одним іменем міг бути відомий як князь, а під другим як найнижчий служка. Кастові привілеї у гіперборійців різнилися надзвичайно. Але гідність особистості, як це видно із сказаного раніше, не могла бути пов’язана з соціально-єрархічним статусом. При цьому, технологія та магічне мистецтво, які були високо розвинуті у полярному царстві, практично виключали необхідність важкої, рутинної праці.

Люди Осі практично не розуміли такі людські якості, як жага слави чи влади. Мабуть вони досить погралися цими іграшками у Світі, з якого прийшли. Але у більшості з них існувало бажання оволодіти силою “повного відчуття Бога”. Так можна було б приблизно перекласти бажання, що було превалюючим у цієї раси, зрозумілою мовою людей. Альви визначали це бажання одним словом – Тиу. Можливо слово “туриця” – просвітлення, термін езотеричного християнства якось пов’язаний з ним. Це слово також нагадує назву єгипетського знаку “Тау”, яким, як гадають дослідники, позначали богів.

 

СТАТУС ТА ПЕРЕДАЧА ІМЕНІ.

Бажання оволодіти Тиу була джерелом енергії для більшості видів діяльності гіперборійців. Можливо, що їх мандрівки також приводили до цього стану. Це бажання змушувало їх приймати на себе ту чи іншу посаду, той чи інший статус у суспільстві. Гіперборієць пов’язував себе обов’язками чи забезпечував себе привілеями тільки тоді, коли вірив, що надає своїй Душі таким чином деяку енергоматерію, за допомогою якої вона зможе побудувати “шлях до Тиу”. Якщо ж для цього “шляху” потрібен був новий матеріал, гіперборієць без жалю полишав свій соціальний статус і переходив до іншого.

Це не створювало хаосу в житті держави та суспільства. Як і у державах інших людей, ім’я та титул були єдиним цілим. Вони передавалися у спадок, а разом з ними передавалося у спадок і посади, забезпечуючи безперервність традицій. Але у гіперборійців існував особливий містичний обряд – передача імені. Той хто передавав і той хто приймав ім’я, мали перейти назустріч один одному глибокий зимний потік. При цьому, той самий гіперборієць міг мати одночасно і два, і три імені.

Душа та статус не були жорстко зв’язані. Ім’я, яке передавалося, слугувало ланкою і розділення, і зв’язку. У гіперборійця-містика, що бажав оволодіти Тиу, не було навіть особливого бажання іти у світа, як це роблять у людей іноки. Посади Полярного царства ніби виконувались самі по собі, а душі громадян жили, як правило, внутрішнім життям. За визначених умов, гіперборієць міг навіть і не передавати ім’я, а просто звільнити його. Тоді він мав перейти потік наодинці. І це також не приводило до хаосу у державі. “Великі” імена Полярного царства ненадовго залишалися вільними, а магія високого рівня та технологія дозволяли варіювати у широких межах другорядними іменами (посадами), що були задіяні у соціальній сфері.

 

ЗАКОН СПРАВЕДЛИВОСТІ.

Культура Таємниці забезпечувала стабільність держави гіперборійців. Будь-які відношення між особами були таємницею для суспільства і ця таємниця була священною. За таких умов не могли утворитися будь-які клани, ні родинні, ні, як зараз кажуть, бізнесові. Відомі сьогоднішні внутріполітичні проблеми, чи простіше, міжкланові розборки, державі гіперборійців були невідомі.

Саме тому Полярному царству не була відома і зворотна сторона цієї медалі – тоталітаризм. За умови, коли не існували ні політичні партії, ні навіть будь-які угрупування, держава не створювала ніякого роду “спецслужб”. Полярне царство навіть не бажало цього. В ньому не існувало проблеми “особа та суспільство”. Міжособові проблеми – “учитель-учень”, “слуга-господар”, “чоловік-жінка” – у разі виникнення, вирішувалися звільненням імені.

Але культура Таємниці з усіх можливих суспільних та державних проблем не вирішувала проблеми одного виду – кримінальної. Крім того, “ховати кінці у воду” злочинцям за умови тотальної не інформованості було набагато легше. При цьому, у державі Осі не існувало ні в’язниць, ні спеціальних судів. Воїн Закону - це була не посада, а іменний титул, що шанувався досить високо, - був зобов’язаний визначити злочинця силою та мистецтвом свого розуму. І все що він міг зробити, це змусити винуватого до поєдинку. І вважалося, що перемогти у цьому смертельному поєдинку не може особа, що є не правою; ні злочинець, якщо звинувачення справедливе; ні Воїн, якщо він вирішив звинуватити з корисною для себе метою.

Мабуть на деякий час збережені звичаї визначати винуватого магічними (чи псевдо магічними) методами, а також звичай “поля”(“суд Божий” – винуватість чи ні у кінцевому випадку визначає поєдинок) були відголосками тих часів.

 

ОХОРОНЦІ ВНУТРІШНЬОГО КОЛА.

Необхідно відзначити, що вбивства та грабунки у Гіперборії були випадками досить рідкісними. Причина криється у тому, що середній гіперборієць бажав оволодіти силою Тиу з такою старанністю, як сучасна людина бажає набути багатство, славу чи владу. Слово тих, що оволодів Тиу мало у Гіперборії неабияку вагу, і ті, що оволоділи Тиу, говорили: хто завдає кривду слабкому, хто порушує правила поєдинку, хто розпоряджається тим, що йому не належить – той ніколи не досягне Тиу.

Сучасна людина не вважає, що “прості слова” можуть бути тим фактором, який впливає на розвиток суспільства. Але це тільки тому, що ми практично не знайомі з тим, яку величезну силу мають слова, якщо той що вимовляє їх, переконаний в істинності своїх слів повністю та незаперечно. Давайте спитаємо себе, чи часто ми до кінця усвідомлюємо істинність своїх слів, - і чому саме це є істина?

Часто-густо ми автоматично повторюємо “істини” з чужих слів. А ще частіше – просто говоримо що попало, що “ніби-то правильно”, тільки заради того, щоб викликати цим цікаву для нас поведінку партнера у тій чи іншій життєвій ситуації. Ми, на жаль, розучилися задумуватися, що є істина. І ми зовсім не бажаємо дивитися їй у вічі і це мало чим відрізняється від Пілата, який поставив риторичне запитання “що є істина”, коли перед ним стояла саме Істина у людському тілі.

Але те, що ми описуємо зараз мало місце за десятки тисячоліть до Христа та Пилата. Культура Таємниці сприяла внутрішній концентрації, не розпорошення уваги назовні, та відношення людей тієї культури до істини, і пошук шляхів до неї був зовсім інакший. Охоронці Внутрішнього Кола – так називали тих, що досяг Тиу – дуже добре знали, Що вони говорили. Вони не говорили ні одного слова з навіть добрих, але чисто моралізаторських спонукань. Вони завжди могли довести – принаймні тому, у кого досить розуму, - те, що вони говорять, є тільки так і більше ніяк.

Їх докази не всі могли сприймати, але більшість їх сучасників могли відчути ніби-то дихання істини, яке ішло від Охоронців. Звідси було два кола учнів – Коло Внутрішнє та Коло Зовнішнє. І з того часу всякі містичні учення розподіляються на езотеризм та екзотеризм.

Вищим Посвященням вшановувалися далеко не всі. Багато і не прагнули цього, справедливо думаючи - кожному своє. Справи мистецтва, науки, ремесла чи управління державою були нічим не гірші за діяльність Охоронців Істини. Але деякі особи, яким було відмовлено у Вищій посвяті, думали не так. Глибоко вражений гонор змушував їх створювати альтернативне вчення, хай воно і не відповідало Істині, але задовольняло власне его і таким чином компенсувало нестачу пошани Вищої посвяти. Так формувалася духовна опозиція вченню Замкнутого Хреста і це привело, на загал, до створення екваторіального царства.

 

АТЛАНТИДА.

У минулу епоху Кришня Арктида переживала свій розквіт. Слово духовенства було вагомим, громадяни вчилися вільному спогляданню і це надавало їм таку внутрішню стійкість, яка забезпечувала успіх будь-яких справ.

Але душі деяких осіб опиралися загальній налаштованності на Горішнє. Такі боготворили безодню, початковий хаос, і не бажали вклонятися Небесам. Таких осіб було не так вже і багато. Їх Кумирами, на противагу спокою та спогляданню, були несвідомий запал та тьма. Декілька державних діячів також вважали цей настрій за духовний. За це вони отримали назвище темні князі.

За законами дуальності Світу духовні бунтарі визріли у Гіперборії до епохи Стрибога (Козерога). Цей стан виявив себе у тому, що темні альви покинули свою батьківщину і пішли у добровільне вигнання. Ніхто їх ніяким чином до цього не спонукав. Добровільні вигнанці заснували своє місто на березі величезного острова поблизу Екватора, що було зроблено не випадково. І цей вибір було зроблено не тільки за простим бажанням, а й за бажанням душі. Тропічний пояс є областю максимальної лінійної швидкості обертання планети, тобто місцем максимального неспокою, або екзальтації. Особи, що відійшли від вчення пращурів, вчення Спокою Полюса, спеціально закликали до себе у заступництво протилежні сили та енергії.

Племена аборигенів опиралися прибульцям. Потягнулася череда коротких та переможних війн. Ці блискавичні операції не стільки були схожі на бій, скільки на тріумфальну демонстрацію незбагненної для туземців зброї. Завойовники, за сучасним розумінням, поводили себе досить стримано у використанні сили. Але світлі альви сприймали цю демонстрацію зброї справою жорсткою та нерозумною.

Уже тоді прибульці та туземці уклали ряд угод, що започаткували деякі династії. І древнє населення острова і прибульці розцінювали ці угоди як позитивні. Місцеві “аристократи” бажали родичатися з “сильними прибульцями”. А ці прибульці залучали до себе чорних чаклунів та царів, бажаючи “сприйняти місцеву безпосередність та освіжити кров”...

Колишні гіперборійці не захоплювали нову землю. Вони лише захоплювали життєвий простір. Цим вони досягли того, що на їх безпеку не зазіхав ніхто, боячись жорсткої відплати, і бажали на цьому зупинитися. Але місцеві племена поступово схилилися під заступництво їх держави. Острівні вожді розраховували таким чином перемогти у давніх міжусобицях, а дехто навіть “купував” підлеглість.

Нова імперія, на загал, склалася у останні століття епохи Коляди. Острів, перейшовши під владу темних альвів, став називатися От-Лен, пізніше – Ат-Лант, що означало Відпала Земля, чи земля тих, що відпали.

Столицею темної імперії був Посейдоніс. Це місто детально змальоване у діалогах Платона “Тимей” та “Критій”. Його стіни та канали нагадували гіперборійський знак Вісь, Альва, Дерево Світу. У геометричному центрі міста стояв храм Посейдона – бога мінливого неспокою морської стихії. Це було головне місце магічних операцій атлантів.

Величезний малюнок Осі, який був нанесений на поверхню планети біля Екватора, означав перпендикуляр до древнього Осьового Тунелю Гіперборії. Відпалі протиставили мистецтву родичів своє власне мистецтво мандрівок світами. Ключем, що відпирав двері у інші сфери буття, було для них екстатична несамовитість. Але цим вони могли досягти лише нижні та середні рівні, світи ряду низходження Землі. Досягти точку Альва атлантам було практично неможливо. Дороги світлих (правих) альвів та темних (лівих) альвів розходилися назавжди.

У перші століття епохи Лади (Стрільця) два царства – Гіперборія та Атлантида – практично зрівнялися у могутності. Екваторіальне за походженням було колонією Полярної країни, але колоніальної залежності народ атлантів ніколи не знав. Між державами існував лише тонкий взаємоконтакт на духовному рівні.

Ідеологічно Гіперборія та Атлантида були повними протилежностями. У центрі уваги обох цивілізацій була магія. Найкращі голови присвячували свої життя для дослідження прихованих енергій буття - фундаментальніших Сил, ніж ті, які ми сприймаємо сьогодні як природні. Півночі та Півдню були відомі Закони магії: коли свідомість організовує свою роботу інакше, ніж це диктують повсякденні обставини, - тоді нові та незбагненні можливості відкриваються для людини. Відкинувши орієнтацію на рутину, і розум опиниться трохи вище раніше зафіксованих закономірностей буття.

У цьому були єдині адепти Полюса та Екватора, але у подальшому розходилися непримиримо.

Рутина не дозволяє свідомості бачити таємниче у житті, констатували єрофанти Півночі і робили такий висновок: необхідно піднятися вище рівня буденності; треба піднести свій розум – і йому відкриється сенс усього.

Утилітарна злоба дня засліплює свідомість, - погоджувалися посвящені Півдня, але пропонували прямо протилежне рішення. Треба не вагаючись, казали вони, кинутися у безодню своєї душі, що лежить набагато глибше поверхні буденного.

Атланти наводили приклад з деревом та його корінням, що іде донизу. Гіперборійці не погоджувалися: дерево таємного є істинним Деревом Життя і саме тим відрізняється від видимих нами рослин, що коріння у нього занурене у Горішнє. І саме тому щити витязів Полярного ордену, посвящених у Таємне, прикрашалися зображенням дуба, що виріс корінням догори.

Горішні шляхи відкриває цілковитий Спокій. Він дарується відмовою від пристрастей і нічим незабрудненим, чистим усвідомленням. Саме тут і пролягала межа. Нащадки Південного посвящення переважно шанували нижній світ – Таємне Пекельне Царство. Дорога до панування над силами нижнього світу пробивається вибухами екстатичної екзальтації, напруженням нервів, відмовою усвідомлювати.

Саме це і є два шляхи: вверх – правильний, правий шлях, та вниз – лівий, неправильний шлях.

У Гіперборії, як і в Атлантиді жерців називали Відами, тобто тими, хто відав сакральні знання. Гіперборійські жерці на загал іменувалися ПРАВІДАМИ, тобто Правими Відами, від чого походять назви “праведник” та “провидець”. Ну а Атлантичних жерців іменували ЛІВІДАМИ, тобто Лівими Відами, від чого походить біблійна назва “левіт”. Величезну значущість цих жерців у житті нашого та інших народів ми розкриємо далі.

Таким чином, ідеологічно та географічно були сформовані дві великі паралелі:

Горішня – тверезість Розуму та Спокій – Північ (Правий шлях).

Нижня – пристрасна Нестяма та Екстаз – Південь (Лівий шлях).

Саме ці два напрямки розвитку багато чого зумовили в історії всієї Землі, всього людства і визначають навіть і сьогодні.

На географічних мапах Землі Північний полюс і до цього часу зображується зверху.

ПРОТИСТОЯННЯ ТА ВІЙНА НА ЗНИЩЕННЯ.

Обидві ці імперії були дуже могутніми та непохитними силами. Це вже було зародком конфлікту. Але принаймні ще два тисячоліття на Землі царював мир та спокій. Ідея планетарної, або як ми кажемо світової, війни здавалася тоді чимось невірогідним, маревом божевільного. Небесний Кентавр (Стрілець) протегує не волі до взаємознищення проти направлених систем, а їх своєрідному взаєморозвитку. Кожна з сторін знаходила у існуванні духовно протилежного світу ніби точку опори. Таке було можливе тому, що сфери впливу Півночі та Півдня межувалися між собою, але не перетиналися. Ці “антисвіти” були, фактично, не зконтактовані. Кожний був для іншого чимось схожим на “страшну, але досить реальну казку”

Переважним кольором Полярного континенту був білий, але не тільки завдячуючи снігу та льоду. Ця земля називалася також Країною Білих Вод. Саме такими здавалися її багаточисельні ручаї, річки, озера під безупинним матовим сяйвом повітря, що індуціювалося потоками тонкоматеріальної субстанції, яка пронизувала Осьовий Тунель. Ці особливості Полярного континенту природно привели до того, що магія царства Півночі – магія Усвідомлення та Спокою – стала називатися білою.

Крім того, білий колір був кольором Бога Ора – гіперборійського бога Єдності та Безсмертя. Ор був у пошані у Арктиді більше інших богів. Точніше – більше інших одинадцяти проявів-енергій Бога Єдиного. Він репрезентував ніби “Таємний початок” – Род, з якого народжувалися всі інші боги, що ставали безсмертними. Род був сакральним коловоротом, Великим Порогом, що втягує всі зовнішні прояви у первинну стихію Єдиного. Цю містичну традицію перейняли у спадок нащадки гіперборійців – орійці.

Острів Атлантида, навпаки, мав характерний ґрунт, що кольором нагадує чорнозем. Оповідь про лиховісну силу чорної землі існує і до нашого часу. У останні тисячоліття її пов’язують з Єгиптом (і тьмою єгипетською), хоча у дельті Нілу ця чорна домішка є набагато меншою. Насправді, ця оповідь прижилася на батьківщині Пірамід тому, що цивілізації фараонів та доколумбової Америки були послідовниками, нащадками атлантів в області містичних знань та магії.

Від чорного кольору пішла назва гіперборійського бога руйнування – Каріса, тобто Чорнобога. Атланти шанували його як одне з двох першоверховних божеств.

Другим кумиром у них був Фа-Ра – Темний Ра. Цей останній протиставлявся Світлому Ра з Пантеону Арктиди.

Світлі альви, тобто гіперборійці, шанували Ра – Життя та Духовну Мудрість, пізнання енергій якого приводило людину до повного усвідомлення буття, приводило до Світла Життя.

Екваторіальна атлантична релігійна модифікація привела до шанування Життя без Духовної Мудрості, без Свідомості – Темного Ра.

Такі джерела, маючи два розуміння, мають і дві назви – “біла магія” та “чорна магія”. Людство використовує ці дві назви незчисленні століття і давно втратило розуміння про те, як вони склалися. Біле при цьому означає Благо, а чорне – Зло. Десятки тисячоліть людство, використовуючи таку метафору, не може собі навіть уявити щоб у найменуванні Блага та Зла використовувалися не ці, а інші кольори.

Таким чином, протилежно орієнтовані системи все більше вдосконалювалися, споглядаючи одна одну з великої відстані. І чорне чародійство атлантів, і біла магія гіперборійців досягли у епоху Кентавра (Стрільця) могутності, якої вони не знали ні до, ні після. Влада менталу над матерією була практично абсолютною.

 

Проходили тисячоліття... Хорс (Скорпіон) змінив на небі Ладу. Ідея використати магію як руйнівну зброю, що уявлялася дикою ще досить нещодавно, вже “висіла у повітрі”. Закінчувалася Двапара-Юга, яка характеризувалася ще більшим ніж попередня Трета-Юга занепадом релігійності та духовності.

“Війна – це справжній жах та божевілля, - віщали темні мудреці Півдня. – Які безодні відкриє у собі душа, що буде кинута у безупинний кошмар?”.

Але спровокувати Гіперборію на таку війну – війну на знищення – було практично неможливо. Протистояння між воїнами-магами було і у повітрі, і на воді, і під водою, але, як правило, битв не було. Машини знищення попадали у наведений туман і відхилялися від цілей, капітани підводних кораблів дрімали, схиливши голову на пульти, субмарини ж рухалися по гігантському колу над морським дном, а заворожені екіпажі дивилися уві сні захоплюючі картини битв.

Лише єдиноборства, поєдинки один-на-один, признавалися лицарями Полярного континенту. Бої воїнів перед, а інколи замість битви – звичай чисто гіперборійський. У землі, що його народила, це взагалі було єдиним видом будь-якого військового зіткнення.

Так і пройшло декілька перших століть практично тисячолітньої кампанії – дивної, як це вважалося би зараз, війни, що більше нагадувала якийсь безперервний турнір. Саме тоді і зародилися на Землі лицарські ордени та школи єдиноборств, деякі з яких і до цього часу зберегли елементи магії у своїх техніках.

Це була одна, може навіть за всі часи Землі, воістину епоха героїв: протистояння особистостей, а не натовпів. Успіх чи невдача битви визначалися двобоєм між Майстрами. По-різному поверталася доля до воїна. То богатирі Світла святкували перемогу, то лицарі Тьми. Протистояння держав не створювало проблем, крім безпосередньо єдиноборцям.

Але на жаль, така війна приносила свої гіркі плоди. З обох боків гинули кращі. Поступово, але неухильно зменшувалося число людей, чиє слово на радах було наймудрішим і чиї рішення були виваженими. Бо справжня сміливість ходить поруч з такою ж мудрістю, тобто відвагою розуму...

Мабуть, саме через це поступове знищення Розуму з обох боків і стала можливою, на загал, війна на знищення. Атланти воліли протистояння з найбільшою напругою сил. У цій боротьбі вони марили якимсь нечуваним ще екстазом. Для досягнення бажаної над-екзальтації, війна мала стати питанням життя чи смерті для всього Острова і всього Континенту.

Полюс ніколи не став би йти на руйнування Острова і містики Екватора розуміли це. Єдиним способом “підвищити ставки” у грі було для них змусити Гіперборію піти на крайнощі. Шанувальники екстазу шалено хотіли прогулятися по лезу бритви. Для цього їм треба було показати Полярному царству, як би це сказали зараз, “годинникову бомбу під ними”. Сили Зла давали їм натхнення на такі дії. Елітою жерців Атлантиди – левітами, за допомогою кристалів була використана така магія, що на всьому просторі Арктиди стихія землі почала перероджуватися у стихію води. Полярний континент поступово зникав з поверхні Землі. Переродження особливо швидко проходило на побережжі. Великі будівлі міст руйнувалися під власною вагою. Безмежно розлилися озера та річки. Невпинно прискорюючись, могутні потоки води несли уламки та вцілілих людей у страшний коловорот внутрішнього моря Гіперборії.

Апологети екстатичної несамовитості досягли чого хотіли. Повітряний флот Континенту постійно скидав десанти на Острів, метою яких було захопити та знищити магічні кристали. Атланти чинили цим військам стійкий опір. З одного та другого боку невпинно росло число полеглих... З цього моменту результат війни ставав досить зрозумілим. Несамовитий та екзальтований Південь не міг довго протистояти воїнам-магам Півночі, які володіли мистецтвом битися без гніву, бо вони черпали свою силу зі свого внутрішнього джерела Спокою. Система підготовки гіперборійців показувала себе набагато кращою. Тритисячолітня суперечка була вирішена.

Цей кінець породив страшну, сатанинську злість левітів – еліти жерців атлантів. Магічними вправами сила дії на Полюс прихованої енергії магічних кристалів була багатократно збільшена. Полюс перетворився у пекельний океан. Існував всього один спосіб зупинити божевілля. Дванадцять вищих жерців Триєдиного Бога повинні були пожертвувати своїм життям, принести у жертву велике диво дивне – чотиримірний хрестоподібний Храм Мандрів Світами і життя усіх, хто у цей час був у храмі, тому що вони відмовлялися його звільнити.

Було промовлене Слово і білокам’яна споруда, яка незчисленні століття висіла нерухомо над величезною водним коловоротом, почав падати униз. Всі приховані сили Храму були приведені у дію. Величезне кам’яне тіло перетворилося у Мандрівника Світами, поринаючи в Осьовий Тунель до точки Альва. Дванадцять вищих використавши магію білого Ор-Каменю, направили промені енергії по тунелю, назустріч променям чорних кристалів Атлантиди. То були протилежні енергії і поєднання їх миттєво перетворили у ніщо і чорні кристали і Храм, і середню частину екваторіального острова. Величезний плазмово-паровий стовп вирвався за межі атмосфери Землі, викидаючи у Космічний простір атлантичну еліту.

Метаморфоза стихій зупинилася саме у цей момент.

Але обличчя світу вже зазнало величезних змін. Континент Полюсу перетворився на архіпелаг; єдиний і великий острів атлантів перетворився на два невеликих острови, північний (Аріан) та південний (Орг).

Гіперборія та Атлантида існували ще декілька тисячоліть після своєї Великої війни, але це вже були часи неухильного занепаду обох царств. Ворожнеча між ними не затихала ні на мить, а у атлантів мали місце ще і внутрішні збройні сутички. За кінцевим рахунком, і острови полярного архіпелагу (за винятком одного, про який буде сказано далі), і обидва екваторіальні острови перестали існувати як результат череди воєн та внаслідок природних катаклізмів. Так закінчилася “Війна богів”.