Естетичні погляди доби Середньовіччя

1. Візантійський період. Виникають нові духовні ідеали: християнство несе з собою ідеї рівності й братерства усіх людей, любові до ближнього. Умовою благодаті стає не зовнішній, а внутрішній стан людини. З одного боку – здобутки античності відкидаються як “утвору дияволу” (Татіан, Тертулліан, папа Григорій I). З іншого боку відбувається вбирання ідей античності і розвиток на їхньому ґрунті принципів візантійської естетики (Климент Олександрійський, Ориген, Боецій). Концепція прекрасного, яка розвивається у “Ареопагитиках” (чотири твори “Про божественні імена”, “Таємниче богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”), містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Великого значення набуває категорія “піднесеного” – велич душі. На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ – носій особливого, не дискурсивного знання. На перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і позначення об’єкта. Климент Олександрійський писав, що Бог – це вихідний пункт образної ієрархії, первообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією є Логос, другою – душа людини, третьою – сама людина, четвертою – витвори образотворчого мистецтва. В період іконоборства ці ідеї заперечувалися, що визвало до життя твір Іоанна Дамаскіна (700-750) “Три захисні слова проти відкидаючих святі ікони”. В цьому творі він доводив, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Він розрізняв шість видів образів.

1) образи природи (Бог - Син – перший природний образ); 2) задум усього універсума в Бозі, ідеальний прообраз (приречення); 3) образ, створений “за подібністю” – людина; 4) символічні та алегоричні образи; 5) знакові образи; 6) зображення.

2. Римсько – католицький напрям вирішував задачу засвоєння античної культурної спадщини. Спочатку це робили так звані “отці церкви”.

- Августин Блаженний (354 – 430) в працях “Сповідь”, “Про град божий” розрізнює “прекрасне” та “відповідне” (соразмерное) як базові категорії естетики. Прекрасному протистоїть ганебне і потворне, а відповідному – недбале (небрежность). Центральним пунктом його естетики є поняття “ єдність ”. Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. Прекрасне – єдине. Філософія культури Августина висуває блаженство як головний ідеал людського існування. Сутність блаженства – безкінечне, насолода абсолютною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо, вищу Красу, як щось єдине і неподільне.

- Бернар Клервоський (1090 – 1153), Гуго Сен-Вікторський (1096 – 1141) приділяють багато уваги видимій красі й мистецтву. Вчили, що існує два види краси: вища – незрима, нижча – зрима. Гармонію і красу розуміли як єдність взаємовиключних протилежностей.

- Фома Аквінський (1225-1274) – схоласт, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці розробляв вчення про форму і сутність, в якому спирався на категорії Аристотеля матерія і форма.

- Вітелло (13 ст.) в творі “Перспектива” ввів у середньовічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956-1039) – теорію зорового сприйняття, а також розглядав питання геометричної і фізичної оптики.

- В мистецтвознавстві тих часів в трактатах з поетики – “Поетрії” - з’являється нова естетична категорія “добірність” (изящество, изысканность, грациозность).

- В музиці з’являється теорія контрапункту, яка обґрунтовує принцип поліфонії в музичній практиці. В живописі цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі – життєподібність; в архітектурі – розмір, домірність, блиск, світлоносність, пропорційні співвідношення. Важливе значення для мистецтва починають мати математика і геометрія.

 

Естетика доби Відродження

- Місце Бога займає людина - «антропоцентризм». Людина визнається прекрасною, або прагнучою до краси. За зразок береться мистецтво і філософія античності. Термін “відродження” вперше зустрічається в творах Джорджіо Вазарі (1511 – 1574). Гуманісти сформулювали нову концепцію людини - прославили велич особистості, віру і її безмежні можливості і творчій потенціал. (Ф. Петрарка, Д. Аліг’єрі, Дж. Піко делла Мирандола, Джованні Боккаччо та ін.)

- Естетична доктрина епохи Відродження містить в собі закони лінійної і повітряної перспективи (глибини) (на відміну від середньовічної площинності), закони пропорційності, добірності (утонченности, изысканности) як пошуку гармонії зовнішнього і внутрішнього, закони світлотіні, локального і тонального колориту.

- Мистецтво остаточно відділяється від ремесла, розпочинається фаховий поділ в самому мистецтві.

- Діячі мистецтва вивчають анатомію, математику, механіку, тобто природничі науки.

- Естетика Відродження – це естетика ідеалу, але ідеалу, не протилежного дійсності. Утопія Відродження – це не нездійснена мрія, а ідеальна дійсність, в якій можлива реалізація всіх світоглядних концепцій гуманістів.

- Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) вносить в естетику ідеї зорової краси: колір, форма, композиція, співвідношення частин і цілого. Живопис – головний вид мистецтва. Він не потребує перекладу на різні мови, зрозумілий всім людям. Відмінність живопису від науки в тому, що живопис відтворює видимий світ зовні (колір, форму), в той час як наука проникає “усередину тіл”, зосереджуючись на кількісних та якісних характеристиках. Наука не думає про красу. В цьому необхідність і виправдання мистецтва.

- Леон Батісто Альберті (1404 – 1472) вказував на те, що краса сприймається чуттєво (не потойбічно), красу легше відчути, ніж висловити, вона корениться в природі самих речей. Мистецтво повинно відкривати об’єктивні закони краси і керуватися ними. Але мистецтво – це відображення дійсності, а також засіб пізнання дійсності (пізнавальне значення мистецтва). Тому гуманісти потребують відтворення в мистецтві природи і людини як найдосконалішого витвору природи.

- Томазо Кампанелла (1568 – 1639) вносить в естетику елемент релятивізму (немає нічого, що одночасно не було б і прекрасним, і потворним).

- В творчості Шекспіра і Сервантеса вже знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. В умовах хаосу егоїстичних свобод не залишається місця розвитку незмужнілої людської особистості. На виході з Ренесансу осмислюється трагедія індивідуалізму, епоха закінчується розчаруванням. Абсолютне самоствердження особистості неможливе. Але сама сутність високих відкриттів Ренесансу залишається недоторканою і передається наступній культурі.

 

4. Естетичні стилі Європи 17-18 ст.

З 17 ст. починають укладатися нормативні естетичні системи, що беруть свій початок з поетик епохи Відродження.

1. Естетика стилю Бароко. Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця 17 – сер. 18 ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Термін «бароко» походить від слів «вигадливий», «химерний», «дивний». Центральне поняття естетики бароко – краса. Краса втілюється в поняттях “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Для творів бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм. Характерні риси культури бароко:

- цензура сюжетів;

- норми “великого стилю”, “великого смаку”, “великих ефектів”;

- ієрархія жанрів: історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – “витончене мистецтво”; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – “низькі жанри”;

- синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ансамблях як в одному цілому;

- урочистість і пишномовність творів мистецтва;

- прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква.

2. Естетика стилю класицизм. Класицизм – напрямок, який оформився в художній культурі європейських країн на початку 17 ст. Протягом 17 – поч. 19 ст. класицизм зазнав суттєвих змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння перед античністю. Мистецтво античності – ідеальна модель художньої творчості. Характерні риси класицизму:

- ясність, логічність, сувора врівноваженість і гармонія;

- раціоналістичний характер (під впливом раціоналізму Рене Декарта), типізація образів, сувора регламентація жанрів, інтерпретація античної спадщини через розум, а не через почуття; прагнення підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

- орієнтація не стільки на давню Грецію, скільки на Рим з його суворою регламентацією життя.

- переосмислюється антична «міра». Вона трактується не в дусі внутрішньої гармонії, а у вигляді зовнішнього обмежувального принципу, підпорядкування особистості абстрактному державному принципу. В цьому виявляються протиріччя епохи – з одного боку вимоги підпорядкування людини державі, з іншого – проблема свободи особистості, виховання людини.

- ідеалізм, умоглядність, нашарування геометричної сухості.

- втілення в мистецтві ідей патріотизму, громадськості, героїзму, угамування егоїстичних пристрастей.

Теоретик класицизму – Николо Буало (1636 – 1711). Але елементи класицизму ми бачимо і в творах П’єра Корнеля і Жана Расина.

В сер. 18 ст. класицизм зазнав еволюції під впливом ідей доби Просвітництва. Вольтер висуває теми боротьби за політичну і релігійну свободу. Велика Французька революція вносить антифеодальні тенденції.

Виникає так званий “веймарський класицизм” – Гете і Шіллер. Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Лессінг. В творах “Лаокоон. Про межі живопису і поезії”, “Гамбурзька драматургія” Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

 

У 18 ст. термін “естетика” вводиться в наукову термінологію О. Баумгартеном. Естетика виділяється як самостійна філософська дисципліна. Основи філософської естетики, закладені Баумгартеном, розвиваються потім в естетичних системах І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля.

 

5. Естетичні стилі Європи 19 ст. (реалізм – романтизм)

1. Реалізм – напрям у літературі і мистецтві 19 ст., який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності.

- В літературі – прозовий роман - О. Бальзак «Людська комедія», Стендаль «Червоне і чорне», Г. Флобер «Мадам Боварі», Ч. Діккенс «Пригоди Олівера Твіста», Л. Толстой «Війна і мир», Ф. Достоєвський «Злочин і покарання». Багато романтиків згодом переходили на позиції реалізму – В. Гюго, О. Пушкін, М. Лермонтов.

- Реалісти аналізували психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Вони шукали не краси, а правди.

- Їм притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв'язок з конкретною ситуацією та обставинами.

- Реалізм вводить принцип узагальнення – типізації, коли у типових обставинах діють типові герої, що дозволяє доводити головну ідею – людину формує соціальне середовище.

- Реалістичні тенденції в літературі поступово трансформувалися в натуралізм – творчість Еміля Золя, Гі де Мопассана, братів Гонкурів.

- У живопису – Товариство передвижників у Росії.

 

2. Романтизм – ідейний і художній напрям у культурі 19 ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальність митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування.

- Романтизм став наслідком глибоких розчарувань в облаштуванні суспільства після революцій. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості.

- Недосконалість світу породила відчуття «світової скорботи», безвиході.

- Героїв романтизму відрізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Вони прагнули створити в мистецтві ідеальний і досконалий світ людських взаємин.

- В літературі - Д. Г. Байрон «Пригоди Чарльз-Гарольда», М. Лермонтов «Демон», «Думи». Це взагалі час тріумфу поезії. А. Міцкевич, Ш. Петефі та ін.

- Романтики цікавилися національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, мандрами та пригодами: Д. Ф. Купер «Останній з могікан», Е. По, брати Я. і В. Грімм, Е. Гофман, романи В. Гюго.

- У живопису – динамізм композицій, стрімкий рух зображень, яскраві кольори, контраст світла і тіні, екзотичність сюжетів; сум’яття почуттів, драматизм, трагічність образів, відчуття і емоції. Т. Жеріко «Пліт Медузи», Е. Делакруа «Свобода на барикадах», «Різня на Хіосі» (Франція) - динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Ф. Руні, К. Фридрих, П. Корнеліус – (Німеччина) – меланхолічний настрій творів. У. Блейк, У. Тернер (Англія) - фантастичні і релігійно-міфічні мотиви, Д. Констебл – створення перших етюдів на пленері. О. Кипренський, К. Брюллов (Росія) - портрет і пейзаж. Ф. Гойя (Іспанія).

- Романтизм у музиці – Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, Л. В. Бетховен.

 

6. Естетичні стилі Європи кінця 19 ст. – початку 21 ст.

1. Стиль Модерн

Стиль модерн за короткий термін захопив мистецтво усіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній національній культурі. Епоха модерну проіснувала недовго: 20—30 років у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живопису, в монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні та одязі.

Появу стилю модерн пояснюють різними причинами:

- стомленістю XIX ст. та загальним декадансом європейської культури; саме мистецтво, а не лише його окремі майстри, потерпає від суб'єктивізму.

- демократизацію суспільного життя наприкінці століття. Бурхливе зростання міст за рахунок сільського населення призводить до появи в містах масового споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва, але в освітньому, духовному плані не готовий до цього. Доступність краси «для всіх» стає гаслом часу. Виникає «краса для бідних», що несе в собі багато ознак великої краси стилю. У цій ситуації виникла проблема масової культури.

- пояснюють виникнення модерну й "вольовими зусиллями декількох художників", які сумували "за стилем" і створили його (А. Гауді, X. ван де Вельде, Ф. Шехтель, О. Бердслі, Г. Клімт та ін.). Вони мріяли зробити побут людини красивим та стильним. Вони намагалися вийти на вулиці, звести нові будівлі, розписати стіни небаченими до цього часу фресками, прикрасити мозаїкою. І це їм вдалося.

Стиль модерн набув поширення в усіх країнах Європи, але в різних країнах він мав свою назву. В Україні та Росії — "стиль модерн" (Ф. Шехтель, В. Городецький, М. Врубель, М. Нестеров, М.Бенуа, Г. Нарбут, М. Жук та ін.); у Франції та Бельгії — "Ар-Нуво" (Моріс Дені, П'єр Боннер, П. Серюз'є, Е. Вюйар, П. Рансон та ін.); в Німеччині "Югенд-стиль" (А. Бьоклін, Ф. Штук, А. Хофман та ін.); в Австрії — "Сецесіон" (Г. Клімт та ін.); в Італії — "стиль Ліберті"; в Англії — "модерн стайл"; в США — "стиль Тіффані". Представники цього стилю вважали, що вони спрямовані в майбутнє і ніби поривають з традиціями XIX ст., а передусім — з побутовим реалізмом і салонним класицизмом.

 

2. Стиль Модернізм – напрям в мистецтві першої половини 20 ст., який об’єднує свою назвою цілу низку художніх течій 20 ст. – фовізм, сюрреалізм, кубізм, експресіонізм, абстракціонізм, дадаїзм та ін. Модернізм базувався на ідеї неможливості пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф. Ніцше, інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз З. Фрейда, екзистенціалізм Ж.-П. Сартра та А. Камю.

Загальні риси модернізму:

- визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації;

- криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ;

- складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (навколишній світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо);

- визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкнену тості в колі своїх фантазій;

- глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій;

- техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом;

- складна і трагічна епоха двох світових війн, яка приводила в ряди модерністів не тільки філософів і митців, але і вчених – А. Ейнштейн, Н. Бор, Н. Вінер та ін.

 

- Експресіонізм – художня течія модернізму, для якої характерні загострена емоційність, гротеск, трагізм, суперечність, гострий сарказм; деформація фігур, спотворення облич, різкі контрасти фарб; відкидання принципів класичної гармонії, спирання їх естетики на примітивні образи і форми первісного мистецтва, культури народів Африки та Океанії, народного лубка, творчості дітей; загострення соціальних мотивів, протест проти насильства, війни, мілітаризму;

В живопису це Едвард Мунк (1863 – 1944) – картина ”Крик”.

В літературі – романи Ф. Кафки, Дж. Джойса, поезія Еліота.

В музиці – І. Стравінський, Д. Шостакович, А. Шенберг, А. Вебер, А. Бергта ін.

 

- Кубізм – течія модернізму, для якої характерні шокуюча деформація зображень, спроби відтворити предмет з багатьох точок зору, розкрити сутність предмету до кісток, до скелету, що часто супроводжувалось відвертим глузуванням над глядачем. Трагізм поєднується з іронією, хаос – з гармонією, щирість – з удаваністю (притворством). Найбільш відомі представники - П.Пікассо, Дж. Брак (живопис).

- Сюрреалізм – течія модернізму, для якої характерні розірваність логічних зв’язків, що замінюються вільними асоціаціями; експерименти з художнім часом і простором; гіперболізація ролі фантазії й уяви у творчості; схильність до скандалу, епатажу, протесту проти сучасної цивілізації. Сюрреалізм виникає під впливом філософії інтуїтивізму А. Бергсона, теорій підсвідомого З. Фрейда. Представники: Л. Бунюель, М. Ернст, Х. Міро, А. Массон, І. Тангі, С. Далі.

- Абстракціонізм («далеке від дійсності») – течія модернізму, яка є його логічним завершенням і проявляється у відстороненні образів від конкретних сюжетів, об’єктів, безпредметному (нефігуративному) мистецтві, відображенні неприйняття митцем реалій дійсності. Представники: В. Кандинський, К. Малевич, П. Мондріан. „Що жахливішим стає світ, то абстрактнішим стає мистецтво” – писав швейцарський художник П. Клеє.

2. Масова культура – феномен другої половини 20 ст. – культура, що находить попит і поширення в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави, космополітична культура. Вона займає місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною.

Риси масової культури:

- Комерційний характер: виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток; для чого вивчаються, а паралельно й формуються культурні потреби і бажання мас.

- Індустрія масової культури включає в себе такі підрозділи: ЗМІ, які існують за рахунок реклами; система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди); індустрія здоров’я (формування іміджу здорового способу життя); індустрія дозвілля (туризм, книговидання, поп-музика...); мережа Інтернет.

- Для масової культури характерне існування масової соціальної міфології (псевдонаукових вчень, астрологічних прогнозів, передбачень Нострадамуса, прибульців з космосу тощо);

- Продукт масової культури подається як якісний;

- Існування чітких жанрів на всі випадки життя – мелодрама, бойовик, серіал, трилер, детектив...

- Твір масової культури повинен бути зрозумілим – надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масами;

- Масова культура навчилася добре маніпулювати людськими інстинктами та імпульсами – ерос, страх, агресивність;

- Вульгарність – банальні істини, примітивні почуття, розраховані на невибагливий смак – кітч (несмак, дешева продукція).

Батьківщиною сучасної масової культури є США, де виник шоу-бізнес, бестселер, Голівуд, Діснейленд – феномени масової культури, які заполонили весь світ.

 

3. Постмодернізм – течія в культурі межі 20-21 ст. Розвиток цього феномену, а тим більше його дослідження ще не завершені. Постмодернізм – це загальна назва всіх значних явищ у культурі, що виникли після модернізму і суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури. Постмодерн включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки тощо. Деякі риси постмодернізму:

- Постмодернізм несе на собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму з одного боку, авангардистськими установами на новаторство – з іншого;

- На відміну від прагнення модернізму до новизни, постмодерн прагне включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової культури шляхом її іронічного цитування і коментування.

- Концепція світу як хаосу виливається в досвід освоєння цього хаосу як гри.

- Плюралізм цінностей, адогматизм, антисистематизм.

- Іронічне відношення художника до своїх творів і самоіронічне – до себе.

- Свідоме переорієнтування з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів методом «склейок», «аплікації», «колажу».

- Сприйняття мистецтва як єдиного безкінечного тексту, створеного сукупною людською творчістю.

В межах постмодернізму відбулася зміна багатьох категорій класичного художнього мислення. Так, наприклад, категорія «духовне» змінилася на категорію «тілесне»; категорія «художнього образу» стає «симулякром», тобто «видимістю», муляжем дійсності, зовнішньою імітацією, за якою не криється ніякого внутрішнього смислу. Призначенням симулякру є симуляція дійсності, тобто не дійсне заняття важливими змістовними справами, а симуляція справ в глобальному розмірі, в усіх сферах життя – в політиці, в культурі, соціальній сфері тощо. Величезна кількість симулякрів породжує таку собі «гіперреальність», яка стає реальнішою за справжню реальність, і в якій нам доводиться сьогодні жити («Матриця»).