Найбільш показові персонажі творів, що аналізуються

Якщо у В. Крапівіна і Ч. Діккенса є типові персонажі, то в Нестайка кожний персонаж індивідуальний, неповторний.

Девід Копперфільд, герой однойменного роману Ч. Діккенса, – не лише головний і найбільш автобіографічний герой Діккенса, а й оповідач, тому інші персонажі, відібрані його пам’яттю також «беруть участь» у створенні автопортрету героя. Девід не веде хроніку подій свого життя, а згадує минуле, звідси в романі співзвучність двох голосів і двох поглядів на життя, дитячого й дорослого. Девід – письменник, тому його хист оповідача є чимось природнім. Особисте життя Копперфільда не дуже багате на події, окрім деяких особливо трагічних сторінок дитинства: школа Крікла, смерть матері, знущання Мердстонів, втеча. Незважаючи на важке дитинство, з маленького чутливого хлопчика згодом виростає шляхетна і добра людина. Це стається завдяки впливу на Девіда його бабусі, місс Тротвуд, яка любила онука і переймалась його вихованням.

Головний герой однойменного роману – Олівер Твіст, добрий, правдивий, доброчесний, його не може заплямити бруд навколишнього світу. Хлопець залишився сиротою одразу ж, як народився у робітничому домі, в якому потім і виховувався. Ще немовлям хлопчик зазнав страждань і злиднів, став жертвою «закону про бідних».

Хоча Олівер народився й виріс у робітничому будинку, де з нього знущались і жахливо ставились, його поведінка, мова й образ думок шляхетні, Олівер – природжений джентльмен. Можливо, цим хлопчик може завдячити хорошій спадковості, адже його не змогли зламати жодні «вихователі», навіть хитрий Феджин, який утримував хлопців-крадіїв, навчав їх цьому «мистецтву» і живився їхніми заробітками. Коли Олівера бере з собою на крадіжку Сайкс, адже тільки маленький хлопчик може пролізти в будинок через крихітне віконце, Олівер виявляє мужність і своїм криком будить хазяїв, надаючи перевагу смерті перед ганьбою і брудною совістю.

Критики відзначають, що в книжках Крапівіна, як правило, присутні два головних героя. Один із них – підліток, якому 11 – 13 років, чесний, шляхетний, гордий, справедливий і добрий. У досліджуваних творах це – Сергій Каховський, Данило Рафалов, Словко Словуцький. Інший хлопчик – учень молодшої школи, чесний, щирий, відданий товариш, довірливий і наївний. Це Дмитрик Соломін, Салазкін, Рижик. Підліток у даному випадку виступає захисником і заступником, а молодший хлопчик – відданим другом, «ад’ютантом» [16].

Головний герой роману «Хлопчик зі шпагою» – дванадцятирічний Сергій Каховський. Описаний період життя припадає приблизно на сімдесяті роки двадцятого століття. У віці п’яти років головний герой втратив матір, живе з батьком, мачухою і зведеною сестрою. Портрети персонажів Крапівін детально не зображує, але ясно, що хлопець симпатичний, худорлявий, зі світлим волоссям. Сергійко прямолінійний, має загострене почуття справедливості і конфліктний характер. Хлопець гарячкуватий, завжди заступається за скривджених, але іноді починає сварку тоді, коли це не потрібно: «… в каждую стычку рвешься, как на штурм Зимнего» [3]. Хлопець досить відповідальний і відданий товаришам – він належить до піонерського загону «Еспада», де навчається фехтуванню, – але через свій запальний характер схильний до необдуманих вчинків, хоч його мотиви завжди шляхетні. Одного разу, проводжаючи друзів – учнів молодшої школи – натикається на групу хуліганів, які вимагають грошей, згодом до них приєднується дорослий бандит Гаврилов. Сергій перемагає у бійці за допомогою рейки і фехтувальної майстерності, один з хлопчиків втікає і приводить міліціонерів. Це характеризує хлопця як людину сміливу, хоробру і відчайдушну. У підлітка були вершники – уявні захисники, що примчаться, якщо їх покликати, коли погано. Цікава звичка була в Сергія: коли він бачив несправедливість і починав сумніватись, то, якщо він чув якийсь числівник, починав зворотній відлік, після якого і втручався.

Велике значення в романі «Хлопчик зі шпагою» відіграє образ вершників. Вони з’являються у житті Сергійка за два роки до подій, що описуються в книзі. Хворого на ангіну хлопчика заганяють на ліжко, і він розглядає шпалери, на яких дитяча уява малює вершника – Сергійко просить його розігнати хмари, він чомусь вірить у силу кавалериста. Наступного дня хлопчик малює для вершника армію – тепер їх дванадцять. Вітер уносить всю кавалерію з підвіконня, але уві сні Вершник пояснює, що в них ще попереду ще багато боїв, але в скрутну хвилину їх завжди можна покликати – і вони примчаться. Вершники є символом захисту дитини від будь-якої несправедливості, символом перемоги добра над злом, символом хоробрості й шляхетності.

Герой роману «Бронзовий хлопчик» – Данило Рафалов, учень сьомого класу. Дія книги відбувається вже у період розпаду Радянського Союзу. Також напівсирота, живе з дідусем, батько одружився вдруге, є сестра Регішка, донька мачухи. Тобто, сімейний склад ідентичний. Але, на відміну від батька Сергія, батько Данила сина не розуміє, вдається навіть до насилля. Тому хлопчик і йде жити до дідуся. У Данила є прізвисько – Кінтель, що походить з неправильно вимовленого слова «кітель». Хлопчик не є дуже інтелігентним, проте він освічений, любить морську справу (типова риса для крапівінського героя); може порозумітись і з інтелігентними людьми, і з хуліганами, вуличними дітьми, поводячись в залежності від ситуації. Має свою точку зору, що часто не співпадає з загальноприйнятою. На відміну від безкомпромісного Сергія, Данило «по опыту знал, что спорить с жизненными обстоятельствами, когда они явно сильнее, не имеет смысла». За характеристикою дідуся, Кінтель – «начитанное дитя и, видимо, тертое жизнью» [2]. Одного разу Кінтель захищає від приятелів-»достоєвських»(вуличних хуліганів) хлопчика, з яким познайомився під час подорожі теплоходом «Михайло Кутузов». Це Саня Денисов на прізвисько Салазкін. Він відвідує загін «Тремоліно», утворений одним із піонерів «Еспади», Данилом Вострєцовим, куди згодом запрошує і Кінтеля. Проте підліток довго не може влитися в колектив, «его легко взяли в компанию, но так же легко могли обойтись и без него» [2]. Врешті-решт, він вчиться бути хоробрим, дещо змінює погляди на життя. Одного разу він бачить жінку, схожу на його матір, і сподівається, що це вона, адже її звуть так само – Надія Яківна. Адже жодної інформації про загибель матері на теплоході «Адмірал Нахімов» немає, лише сухе «зникла безвісти». В кінці книги перед загоном знову ж таки постає проблема з приміщенням. Кінтель хоче відстояти будинок, в якому раніше жив з дідом, і який планують знести, при цьому проявляє міцний дух і ледь не гине.

Герой третього роману – шестикласник В’ячеслав Словуцький, Словко. Це – сучасний підліток, член загону-флотилії «Еспада»; «Мама про его внешность говорила: «Ноги, космы и шевроны…» [4]. Керують загоном Данило Вострєцов і дорослий тепер Кінтель. Ввечері, у день, коли його підвищили до звання капітана, Словко повертається додому і чує, як його кличе хлопчик, трохи старший за першокласника на вигляд. Хлопчик просить допомогти йому підняти величезне колесо, щоб «воно крутилося». Словко із друзями допомагають йому і запрошують до флотилії. Він непогано придумує вірші, хоча і вважає їх дурними. Виявляється, що хлопця звуть Прохор, і йому придумують прізвисько – Рижик (у Прошки рудий светр і чоботи). Зовнішність цього персонажа автор описує так: «…светлые волосы были короткие и на темени торчали жесткими гребешками. Он был в обвисшем рыжем свитере, из-под которого торчали короткие мятые штаны и ноги в широких резиновых сапожках мутно-апельсинового, как и свитер, цвета. Приоткрытый рот, нос – кукольный валенок, желтые точки в немигающих глазах» [4]. Рижик повторює шлях Сергія Каховського – тікає з ненависного табору, вночі, не дивлячись на страх. Пізніше Словко скаже такі слова щодо цього вчинку: «Рыжик, я где-то читал, что это и есть храбрость. Когда человек боится, но все равно идет…» [4].

Герої трилогії «Тореадори з Васюківки» – Ява Рень і Павлуша Завгородній – сільські шибайголови, що жодної миті не хочуть згаяти, а прагнуть зробити світ кращим чи хоча б «стати героями на весь світ» [7]… Їхні вигадки – химерні та щирі, мрії – по-справжньому величні, а мова і спосіб існування в художньому просторі – правдиві. Вони завжди мають благородні, світлі наміри, але через малий досвід і брак знань потрапляють у прикрі, смішні ситуації. Проте нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинене, намагаються усвідомити свої помилки й намагаються їх більше не робити, хоча із позиції доброго наміру вигадують і здійснюють нову «авантюру»… Ява весь час вигадував різні «штуки-викаблуки» заради слави. Хлопці хотіли, щоб слава про них гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня. Одного разу хлопці піймали пугутькала в лісі і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав із трибуни і вилив собі на голову графин. Хлопці мріяли про майбутнє, уявляли себе дорослими, обирали найрізноманітніші професії. Ява Рень змінював професії, «як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан дальнього плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики («по три кілограми «Тузика» на день можна їсти»). Тоді футболіст київського «Динамо». Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів» [7]. Павлуша Завгородній мріяв стати тільки льотчиком, але професійне спрямування увиразнюється за допомогою прикладок, які несумісні з професією льотчика: «і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком цукерки «Тузик» [7].

В дилогії, що складається з «повістей в оповіданнях» «Одиниця з обманом» і «П’ятірка з хвостиком» (в сучасній редакції – «Дванадцятка з хвостиком»), конкретного головного героя немає. Дилогія складається з невеликих оповідей, кожна з яких присвячена певному персонажеві, причому всі вони мають свої неповторні характери; образи, створені письменником, живі і реалістичні.

У першій повісті дилогії «Одиниця з «обманом» «справжніх живих учнів» письменник шукає у принишклих на час уроку коридорах, певно своєї, Київської школи № 141, де працювала його улюблена перша вчителька – Лiна Митрофанiвна. Так само прототипи більшості учнів легендарного 4-Б, чиї образи неодноразово виникають у творах В. Нестайка (як-от, Грицька Половинки, Спасокукоцького й Кукуєвицького, Дмитрухи), слід шукати теж серед друзів дитинства автора. Оскільки героїв багато, опишемо найцікавіших і найважливіших.

Саме нерозлучна пара найменших у класі, «кругловидих, клаповухих і кирпатих» [8] Спасокукоцького та Кукуєвицького першою опиняється перед лицем читача. Певно тому, що нехитра історія їх «мюнхаузенівського» змагання у виказаному на словах геройстві близька й пережита в дитинстві чи не кожним. Зрештою, «дні, сповнені подвигів і героїзму» [8], трагікомічно завершилися під стоматологічним кабінетом. Але колоритна пара пройшла крізь усі «київські» оповіді письменника.

Протилежність і водночас «товариш по нещастю» Шурика (хлопчика, що зріс серед дівчат і не визнавався серед хлопців) – Ніна Макаренко (Макароніна). Критика неодноразово відзначала новаторство цього образу, в якому чи не вперше в радянській книжці для дітей з’явився тип фемінізованого підлітка, котрий бунтує проти «несправедливих» щодо дівчаток суспільних норм і стереотипів. Письменник із гумором і співчуттям змальовує, як саме діяльні розумні дівчатка «помічають», що «хлопчачі» ролі у суспільстві цікавіші та перспективніші. Але, якщо в оповіданнях бунтівливі героїні – єдині представниці дівоцтва, то поряд із Макароніною письменник виводить образ абсолютної жіночності – «невагомих» біленьких і чепурних подруг Галочку та Світланку. Цікаво, що попри видиму доброзичливість розповіді, автор зазначає, що дівчатка навіть шкільними коридорами ходять, «ніби в театрі» [8]. Отже, можна припустити, що в такій «правильній» жіночності є щось неприродне, недобре. Тому остаточна поява Ніни в образі «дуже гарненької дівчинки» [8] сприймається не як перехід у стан «стовідсоткового» жіноцтва, а як момент дорослішання.

Те, що «дівчачий» світ може бути далеко не таким світлим, як видається, засвідчує історія ще двох дівчаток Лялі Іванової та Тусі Мороз. Одна з них – вродлива, доглянута, забезпечена, егоїстична і вередлива. Інша – непоказна, незахищена, добра й поступлива. Між дівчатками існують напрочуд складні за своєю природою стосунки, оскільки Ляля – емоційний і душевний недоліток, тоді як Туся – сформована особистість, готова свідомо йти на поступки, аби втілити власні мрії. Туся, фактично, є «дівчинкою на побігеньках» у Лялі. Лялин дідусь-професор знаходить єдино можливий вихід: ставить онуку в ситуацію, в якій завдяки їй опинилася Туся, і болючий досвід відкриває дівчинці очі на справжній стан справ.

«Хлоп’ячий» варіант перебігу та вирішення подібних нерівних взаємин описаний в історії Юри Хитрюка («Фігура») та Ігоря Дмитрухи. Вищий і старший за всіх, але «добродушний і м’який» Юра «любив жарти і веселих людей». Спочатку хлопчик не помічав (чи таки пробачав) другові глузування та образливі жарти. Та коли Ігор влаштував «полювання» на «бенгальського тигра» – «мале й дурне» [8] смугасте кошеня, Фігура жорстоко розправився з «кумиром». Власне, тут добро представлене в своєму найприроднішому вигляді: сильне й незлостиве, воно виявляє власну вищість, лише захищаючи беззахисних і караючи самовдоволене зло.

Драматично розгортаються події у розповіді про Павлика Назаренка та Тимка Довганюка. У протистоянні з «ненависним» Тимком дружний 4-Б виявився «внутрішньо сліпим». Та варто було «одному з гурту» глянути на Рудого власними, а не «колективними» очима, стає очевидним, що тому набридла самотність, він лагідний і добрий, тільки гордий і зацькований ними. Сцена, коли хлопчик намагається самотужки зліпити сніговика, вдаючи, що всі однокласники поряд і він – один із них, вражає. Саме поразка й трагічна безвихідь Тимка, спроможного вистояти в жорсткому протистоянні з класом, але не здатного без їхньої допомоги викотити снігову кулю, відкриває Павликові очі і на їхній гурт, і на Рудого: «Так плачуть ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди» [8]. Допомогти такому – честь, як і дружити з ним. Гармонію відновлено: ранок Нового року зустрічає кривобокий, але усміхнений сніговик і дружний дитячий гурт.

Драматичне нерозуміння дитиною дорослого та переосмислення себе шляхом осягнення «ненависної» тобі особи психологічно достовірно й художньо змальовано в історії Вовки Онищенка, що стала заголовною для повісті. У його очах «старорежимська смішнячка» Марія Василівна стає усе дивакуватішою та нікчемнішою: понавигадувала всілякі «одиниці з обманом» і «двійки-майже трійки», а сама не може слова сказати впоперек малій онуці. Тому 8 Березня, не дослухаючись її слів, хлопчик вибігає з класу, щоб привітати маму. Як виявилося згодом, учителька йшла на пенсію і попрощалася з усіма, крім нього. В. Нестайко знаходить точні, відомі кожній дитині стани, щоб описати, як самотньо почувається герой. А коли звучать випадкові слова, що «одиниці з обманом» вчили «чесності й правдивості», хлопчик усвідомлює, що його невиправлена «одиниця» – остання і залишиться йому назавжди. З розпачем він «раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова «ніколи». Але найважливіший, внутрішній, духовний злам у героєві вже відбувся – Вовка почав помічати не лише власне «зганьблення» чи «геройство», а й почуття та переживання інших, йому страшно за свою «невиправність». Тому автор дає хлопчику шанс на вибачення та сльози полегшення, на розуміння й любов того, кого він так щиро ненавидів. Завершується повість, як і починалася, незримим поглядом автора на героїв, що саме пишуть контрольну роботу. Тільки тепер ми вже «знаємо» кожного з них і за дитячими мріями бачимо живі людські долі, що ось тут, просто перед очима читача починають «проростати» в майбутнє.

Друга повість в оповіданнях – «П’ятірка з хвостиком». Та якщо у першій частині автор «підглядав» за героями, то в другій – діти самі уважніше приглядаються одне до одного, шукаючи поміж себе «героя», котрий передав міліції загублені інкасатором гроші. Окрім того, невідомий доброзичливець виставляє учням дивовижні «п’ятірки з хвостиком» за добрі вчинки, продиктовані совістю та любов’ю. Щодо образів учнів, то письменник дотримується раніше обраного «зіставного» принципу змалювання їхніх характерів. Скажімо, героями однієї історії стають «землетрус, пожежа, стихійне лихо» [6] Гришка Гонобобель і «тихий, скромний і непомітний» Антоша Дудкін. Суспільний досвід пророкував Антоші «заслужену» розправу, та «страшна» сила навпаки віддала шану мужності й наполегливості «маленької», але справжньої людини.

Так само дивною і «неправильною» з погляду суспільної норми видалася спершу однокласникам поведінка Ромчика Лещенка, який раптом «полюбив» мити посуд. І лише розповідь Героя Радянського Союзу, котрий переборюючи себе й перешкоди, урятував товаришів, все роз’яснила. Виявилося, щоб стати героєм, потрібно навчитися «робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, – чогось у житті досягають» [6]. Ось чому Рома взявся щодня робити ненависне – мити посуд, щоб виховати характер.

Не пройшла випробування досвідом і поширена думка, що в житті чогось досягають лише ті, в кого батьки вклали «час і гроші», хто з дитинства «розвинув свої таланти» [6]. Толя Красиловський раптом відчув себе «ні на що не здатною людиною» [6], бо його нікому було водити на всілякі заняття. Аби не марнувати час, герой намагається хоча б врятувати кошеня, прийти на допомогу якому більше нікому, бо всі друзі – «розвиваються». Переборюючи страх, він йде у пітьму старого підвалу, та провалюється під сходи. Толиною мужністю захоплюється дорослий чоловік, орденоносець, та ще й жалкує, що власний син на таке не здатний. А ще за якийсь час з’ясувалося, що Алик кинув скрипку, Богдан – фігурне катання, а Люся так і не стала відомою фігуристкою. Кожного з них чекає не омріяне мамою, а його власне покликання й доля, що формуватиме його характер.

Є в повісті й драматичні розповіді, схожі на біблійні притчи. Скажімо, оповідь про двох гарних дівчаток Аллочку Граціанську та Любу Миркотан. «Добра, вихована, щедра» та ще й напрочуд гарнесенька Аллочка – загальна улюблениця. Вона й саме не розуміє, чому така добра й привітна до всіх однокласниця Люба її терпіти не може. Таємниця розкривається зі смертю найменш врахованого дівчинкою, але найважливішого в її історії персонажа – баби Ніни, посмертний лист якої відкрив очі «її дівчинці» на справжній стан справ. І безпомічні марні слова Аллочки «якби ж я знала…» вже нічому не можуть зарадити: на пероні її дитинства завжди стоятиме самотня, полишена нею напризволяще баба Ніна… Письменник із ніжністю хірурга вправно «відкрив» майже невидиму, але загрозливу суспільну виразку, аби явною стала загальна втрата людяності, уваги та совісті. Адже це розповідь лише і тільки про «добрих» людей: ні батьки Алли, ні її бабуся, ні сама дівчинка не роблять нічого поганого, усі їхні вчинки не позбавлені здорового глузду, не є порушенням закону чи суспільних норм. Ось тільки все це якось «не по-людськи»…

Так само драматично розвиваються події в історії Івасика та Христі, присвяченій болючим проблемам неповних родин. Головатий «не усміхнений» Івасик лише від дітей у дитсадку дізнався, що його тато не помер, а що його «зовсім не було», і маму називають «мати-одиначка» [6]. З того часу він свідомий, що в світі їх лише двоє і головне, що «в тебе я є, а ти в мене» [6]. Натомість кучерява, сміхотлива Тіна живе з татом, бо мама-акторка їх покинула. Опинившись за однією партою, діти потоваришували і їхні батьки також: разом облаштовували клас, ходили в театр і кіно. Так з’явилася «найщасливіша і найвеселіша» [6] родина в класі. А ще Івасик вчинив те, що мабуть має робити кожен, відстоюючи своє право на любов і щастя перед «всіма»: вийшов перед класом і раз і на завжди розставив крапки над «і»: «вона – моя сестра і хто буде хихикати й теревенити – дам по голові» [6].

Порушуються в повісті й звичні для письменника питання справжньої дружби та «справжнього обличчя» людини. Так, у розповіді про Капітана Буля та Боцмана Васю перед читачем постають дві пари дітей: Петрусь, який із дитинства репрезентує себе як майбутній капітан, і «новенький» Вася, який погоджується на роль «боцмана»; визнана красуня Аллочка та Оля, котра принижує себе, захоплюючись кимось. Випадок розкриває правду про кожного: Капітан – не вміє плавати, зате Боцман – справжній друг, готовий стати поряд із «приниженим» Петрусем, Аллочка – така ж, як усі, а ось Оля – справжня героїня, здатна першою прийти на допомогу.