Порівняння проблематики творів

Чарльз Діккенс, який з дитинства зіткнувся з бідністю і соціальною несправедливістю, змальовував найтемніші сторони тодішнього суспільства, маючи за мету висміяти недоліки політичної, судової системи. Проблеми, порушені в романах «Девід Коперфільд» і «Пригоди Олівера Твіста», пов’язані, насамперед, з безправністю дитини. Гостро висміяне лицемірство чиновників, керівників робітничих будинків і шкіл, які під час перевірок лагідні з дітьми: «Вдобавок, члены совета регулярно посещали ферму и накануне всегда посылали бидла известить о своем прибытии. Когда они приезжали, дети были милы и опрятны, а можно ли требовать большего!» [14], але насправді їхня «доброта» проявляється в побоях і жахливих умовах проживання. Будь-який прояв невдоволення вважався нахабністю і суворо карався.

Однією з серйозних проблем, порушених у романі «Пригоди Олівера Твіста» є соціальні причини, через які діти стають злочинцями. Ч. Діккенс виступає проти ідеалізації злочину і злочинців. Він досліджує механізм зла, його вплив на людину. Сам Ч. Діккенс у передмові зазначає, що ставить за мету зобразити життя кримінальних елементів в усій потворності й жалюгідності, позаяк у більшості інших творів «де зображені подібні типи, вони чомусь приваблюють і надять». Автор також ставить собі і людям питання: «У чому його [ авт. життя Злодія ] чарівність для людей молодих і з лихими схильностями, які її принади для найбільш тупоумних молодиків?» [14].

У багатьох творах простежується прагнення письменника до справедливості. Одним з найяскравіших творів вважається «Пригоди Олівера Твіста». У ньому порушуються гострі питання соціального і морального добробуту, беззаконня й знущань над дітьми у школах, страждань народу у робітничих будинках, зображується кримінальний світ Лондона.

Важливим є питання виховання дітей. Наприклад, у романі «Девід Копперфільд» відчувається значна різниця між періодом життя Деві до заміжжя матері й після. Оточений лагідністю і любов’ю матері й Пеготі, хлопчик гармонійно розвивався, любив книги, був кмітливим і розумним. Але з появою в його житті містера й місс Мердстон у щасливому колись будинку оселяються морок і страх. Суворість вітчима настільки лякає Деві, що він не може запам’ятати урок, за що отримує покарання і боїться ще більше. Також жорстокість чекає на нього і в школі, і в робітничому будинку, як це сталось з Олівером. Але чи можна суворістю виховати гідного члена суспільства і хорошу людину? Певно, що це майже неможливо, тому автор і зосереджує увагу на цій проблемі.

Владислав Крапівін більшість свого життя прожив у Радянському Союзі, і на життєвому шляху зустрів чимало неприємного. Основна проблема обраних творів, які за тематично-ідейним змістом і спільними героями можна вважати повноцінною трилогією, полягає у стосунках між дітьми та дорослими та дітей між собою. Чому деякі дорослі товаришують з дітьми, а інші порушують їх права: читають листи на лінійці, б’ють, ображають, обшукують речі?.. Чому підліток буває більш мужнім і відважним, ніж зрілий чоловік? І найголовніше питання, яке ставить письменник: як і чи можливо боротися з цим? Ще одна важлива проблема – це проблема створення дружнього згуртованого колективу, загону: «Трудно, братцы... Хочется, чтобы все ребята были во!» [3]. Автор намагається з’ясувати, яким має бути керівник такого загону, як потрібно виховувати дітей.

За словами самого автора, він усе життя був письменником однієї теми: «Это – положение детей в нынешнем неспокойном, жестоком, неприспособленном для нормального детства мире. Это ответственность (а чаще безответственность) взрослых за детей. Это – право ребенка на свою жизнь, в которой есть дом, семья, друзья, радости, безопасность, – право, которое, увы, далеко не всегда осуществляется».

Особливу роль в творчості письменника відіграє тема педагогічної взаємодії і громадянського виховання. Протиставляючи методи авторитарної і гуманної педагогіки, автор, подібно до Януша Корчака, висловлює думку, що дитинство – це не підготовка до дорослого життя, а і є саме життя. Я. Корчак писав: «…Мы считаем, что ребенок глуп. Мы рассчитываем каждый свой шаг, каждый свой жест, органичены в восприятиях и чувствах. А ребенок бегает, скачет, радуется и удивляется… Получается, что для счастья все уже есть на земле». Ніби продовжуючи цю думку, В. Крапівін пише: «В детстве все мечтают о чуде. Думаю, что оно было у каждого из нас – просто не все сумели его разглядеть. Поэтому в самых обычных историях, которые я рассказываю, происходит то,что называют чудом, а на самом деле это просто добрые дела, результат дружбы, верности, смелости» [11].

Головною проблемою творчості В. Крапівіна є класична тема добра і зла. Кредо «крапівінських» героїв можна передати цитатою з книги «Хлопчик зі шпагою»: «Я вступлю в бой с любой несправедливостью, подлостью и жестокостью, где бы я их ни встретил. Я не стану ждать, когда на защиту правды встанет кто-то другой раньше меня. Если мне когда-нибудь станет страшно, я не отступлю. Смелость – то, когда человек боится и все-таки не сворачивает с дороги...» [3]. В останні десятиліття у творчості В. Крапівіна картина світу ускладнилася: зберігаючи вірність принципам кінцевої перемоги добра, справедливості, письменник виразно усвідомлює силу й життєздатність зла, у його творах є і біль, і розчарування, і смерть: Тьома з «Рудого стягу», Олексій Борисович із «Хлопчика зі шпагою».

У свою чергу, провідною думкою, якою пронизана вся творчість В. Нестайка, є те, що «…найголовніше, все-таки, в людині – це людяність» [7]. Герої В. Нестайка зовсім не такі веселі, як здається зазвичай. Навпаки, здебільшого, це дуже самотні діти, полишені сам на сам зі світом у час, коли вперше вийшли за межі родинного кола та почали здобувати власний досвід, який аж ніяк не може бути безболісним, особливо, коли дитина вихована в тепличних умовах. Письменник так пояснює цю свою позицію: «Чи таке вже щастя для людини оте щасливе дитинство у безхмарному варіанті? Чи може воно стати запорукою того, що у складний, суперечливий дорослий світ вийде з того дитинства справжня, підготовлена для дорослого світу людина? …Мені здається, той, хто сам не страждав, кого дбайливо оберігали від будь-якого натяку на страждання, той ніколи не навчиться по-справжньому «сострадать». Просто не зуміє. А це – найголовніше, що робить людину людиною. Людиною у людському суспільстві… можна бути тисячу разів чесним, сумлінним, працьовитим, але, якщо ти глухий до страждань людських, ти не людина, ти – робот» [5].

Також В. Нестайко щиро вірить у неможливість нормального позаколективного існування людини («більшість людських чеснот виховується саме в колективі – і чесність, і доброта, і сміливість, і щирість») і напрочуд достовірно й тонко передає зануреність осібного в суспільне та природну прив’язаність людини до оточення. Серед його героїв немає нікого, хто б не орієнтувався на оточення. Можливо тому нинішнім школярам, здебільшого звиклим до замкнутого внутрішнього життя, персонажі письменника, зорієнтовані на суспільну думку, інколи далекі. Водночас, саме ці герої дуже тонко і достовірно показують, як високі прагнення збивали підлітків у зграї та бригади так само просто, як раніше у «зірочки» чи «тимурівські команди».

Всеволод Нестайко описує дитяче життя веселим і майже безхмарним. Основні проблеми, що розглядаються в його творах – проблеми суто моральні, етичні, пов’язані з почуттям сумління. Це проблеми дитячої дружби, взаєморозуміння батьків і дітей. Автор розкриває яскраві барви навколишнього світу, розмальованого дитячою уявою, коли на кожному кроці чекають неймовірні пригоди і веселі бешкети. Свій вибір саме напрямку зображення світлого дитинства автор пояснює так: «Виховання дітей – річ важка й складна у будь-який час. А в час соціальних землетрусів – річ важка особливо. Адже в суспільстві ламаються, збиваються моральні орієнтири, нівелюються іноді важливі гуманістичні засади. Тому так важливо зберегти їх в дитячій літературі, щоб не втратити жодного покоління дітей. Я вважаю, що дитячий письменник повинен берегти дитячу психіку від негативу. Тому я не пишу про малолітніх наркоманів, злочинців – я пишу про нормальних дітей і для звичайних дітей. Звісно, життя неможливе без втрат, без горя, без страждань – вони не оминають і дітей. І література для дітей повинна показувати життя таким, яким воно є. І все ж таки, я вважаю, що саме дитинство запрограмоване на радість і сміх, на щастя. Тому така важлива, на мій погляд, атмосфера оптимізму, доброзичливості, віри в перемогу добра над злом, справжній гумор в творах для дітей. В своїх книжках я саме і намагався показувати таке одночасно просте і складне життя дітей з їхніми радощами і прикрощами, розказувати про прекрасну дитячу дружбу, спонукаючи їх до самовиховання» [1].

Отже, не дивлячись на відносно різну тематику, усі письменники переймаються проблемами стосунків між дитячим та дорослим населенням, проблемою щасливого дитинства і морального становлення дитини.