Течії ортодоксального ісламу

Найбільш ранній і найбільший розкол був викликаний появою шиїзму («шия» у перекладі з араб. — партія, секта). Шиїтський рух породжений невдоволенням персів до арабів-завойовників, тобто це було свого роду першим проявом анти-арабського руху в Ірані.
У шиїзмі вірять, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда — імамами — можуть стати тільки його кревні нащадки, а «обрані» громадою халіфи незаконні. Звідси і відкидання шиїтами Сунни, складеної при перших халіфах із переказів про пророка. Шиїзм дав ще кілька течій, панівною із яких стала течія, що визнає одинадцять імамів — нащадків Алі; дванадцятий імам, за переказами, таємниче сховався ще в IX ст., але незабаром повинен з'явитися як спаситель світу — махді. Ця течія дуже швидко поширилася в Ірані й з початку XVI ст. стала там офіційною державною релігією.
Інші відгалуження шиїзму оформилися в різноманітні секти. Так, ісмаїліти (від імені її засновника Ісмаїла, VII ст.) сьогодні живуть у гірських районах Афганістану, Бадахшану й ін. Релігія ісмаїлітів грунтується на місцевих народних домусульманських вченнях і віруваннях.
Ісмаїлітська секта, у свою чергу, дала поштовх для утворення груп.карматів і асасинів, а також послідовників халіфа Хакіма, відомої дотепер як друзи (у Лівані).
На відміну від шиїтського напрямку, ортодоксальний іслам, що охопив велику кількість мусульман, називається сунізмом. Його прихильники визнають законність сун. Від сунізму утворилася мутазилітська течія (VIII—IX ст.). Ці сектанти стверджували, що Коран написаний людьми, доводили «справедливість» Бога, наявність власної свободи в людини. Але наприкінці IX ст. у халіфаті взяло верх реакційне фанатичне духівництво і мутазиліти зазнали переслідування. Вчення цієї секти вплинули на подальший розвиток мусульманського богослов'я.
У VIII—IX ст. у правовірному мусульманському богослов'ї склалися чотири школи: ханіфітів, шафиїтів, малікітів і ханбалітів (за іменами їхніх засновників). Остання з цих шкіл була перейнята духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів; вона зміцнилася серед відсталого бедуїнського населення Аравії. Школа малікітів, близька до школи ханбалітів, поширилася в Північній Африці. Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення вчення.
У той самий період в ісламі виникла містична, напівчернсча течія суфізму («суфі» — груба вовняна тканина). У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не приділяли великої уваги зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством, надавали особливого значення іменам божим, що зустрічаються в Корані. На основі суфійського вчення почали утворюватися ордени мандрівних ченців (дервішів), представники яких незабаром перетворилися на шарлатанів, що обманюють і оббирають народ.
Із суфізмом був історично пов'язаний рух тариката («тарикат» у перекладі з араб. — шлях). Спочатку це поняття означало благочестиве життя для спілку ваккя з богом, згодом до руху влилися фанатики, що проповідують «священну війну» проти християн та інших іновірців. Під прапором тариката, наприклад, вели війну імами на Кавказі проти росіян.
У ХVIII ст. в Аравії виникла течія ваххабітів, що висували протест проти заможних міських купців і багатіїв. Вони вимагали повернення до первісного прямого і простого тлумачення Корана, суворого дотримання обрядів і заборон, боролися з європейськими культурними впливами і т. п. Сьогодні ваххабізм є панівною релігією Саудівської Аравії.
У середині ХЇХ ст. у Персії зародився бабістський рух, у якому об'єдналися незадоволені селяни і міська біднота. Рух очолив Мохаммед Алі, що назвав себе посередником між людьми і Богом, покликаним проголосити людям новий за кой, а також закликав усіх мусульман до рівності й братерства. Рух бабістів незабаром був жорстоко придушений владою, а його керівники були страчені (1850 р.). Незважаючи на все це, ідеї бабістів були підхоплені, перероблені й новий рух, який назвали бекаїзмом, очолив Мірза Хусейн Алі. У цьому віровченні сильно відчувався вплив християнських ідей, тому що мусульманські догмати і правові норми зазнали значного пом'якшення: заклики до рівності між людь ми, непротивлення злу, прощення і любові до ближніх, відмови від насильства Бехаїзм посг/пово поширився в інтелігентському середовищі, а потім ним, як модернізованою редакцією ісламу, зацікавилися в Західній Європі й Америці.
За давніх часів у мусульманських країнах державну й церковну владу здійснював глава держави (халіф, падишах), що вважався спадкоємцем пророка. Штат його радників складало вище духівництво, тому і цивільне, і карне право грунтувалося на релігійному законі — шаріаті. За виконанням норм шаріату стежили мусульманські богослови. Сьогодні в ісламі найбільш гостро позначилися дві тенденції: у богословських колах пробивається ідея про право кожного мусульманина на іджтихад — самостійне судження щодо релігійних і правових питань, і знову теологами вивчається релігійний обов'язок мусульман — джихад.

118. Висновки з Законів Шаріату
Для ісламу характерно нормативне регулювання усього життя людини - починаючи від її народження і до смерті. Це регулювання здійснюється за допомогою шаріату. Шаріат-це сукупність юридичних норм, моральних принципів і правил поведінки мусульманина.
Головними частинами шаріату є Коран і Сунна, які доповнені постановами перших чотирьох праведних халіфів, творами релігійних авторитетів, їх працями з фікху (мусульманському праву) і практикою шаріатських судів. Шаріат, або Закон ісламу, передбачає чотири типи прав:
права Бога, які повинен поважати кожен;
права особистості;
права оточуючих людей;
права всіх творінь Божих.
Причому шаріат деталізує кожну норму права до найдрібніших подробиць. Так, наприклад, існують правила харчування: заборонено їсти м'ясо полеглих тварин і птахів, свинину, а також м'ясо будь-якої тварини, при заколювання якого зверталися з молитвою чи не до Аллаху, а якому-небудь іншому божеству. Є правила ритуального обмивання, правила здійснення намазу, дотримання посту і т.п. У шаріаті діють детально розроблені системи кримінального та цивільного права та процесу.
Всі можливі вчинки мусульманина поділяються на п'ять категорій:
фарз - строго обов'язкові, запропоновані діяння;
мандуб - схвалювані, але не обов'язкові діяння;
харам - категорично заборонені дії;
макрух - незаборонені, але несхвалювані дії;
мубах - дії, до яких іслам ставиться нейтрально.
На відміну від нормативних установлень інших релігій шаріат враховує обставини життя, і тому нормативність не носить абсолютного характеру. Так, наприклад, вагітні жінки звільняються від обов'язкового посту в місяць рамадан і можуть цей пост вчинити на інший час. Ненавмисне порушення посту також не є порушенням. Голод та інші вимушені обставини дозволяють мусульманинові харчуватися забороненою їжею: "Хто ж змушений, не будучи нечестивцем і злочинцем, - немає гріха на тому: адже Аллах прощаючий, милосердний!" [Коран 2:168 (173)].
Громадянське суспільство в ісламських державах співпадає з ісламською громадою, яка контролює дотримання норм шаріату: "... і нехай буде серед вас громада, яка закликає до добра, наказує схвалене і утримує від неодобряемого. Ці щасливі" [Коран, 3: 100 (104)]. Тому не випадково, що одним з найважливіших джерел шаріату є іджма - згідне думку всієї громади віруючих з тих питань релігії, права і суспільного життя, за якими відсутні прямі рішення в Корані і Сунні.

117. Висновки з твору сасанідського проповідніка Мані «Арджанг».
письменник-історик Мірхонд повідомляє нам розповідь, який оповідає про те, що відбувалося, коли Мані писав свій великий ілюстрований працю Ардаханг: «Він постійно мандрував у східних областях. Передають, що він досяг гори, в якій була печера, яка володіла необхідними зручностями, освіжаючим повітрям і в якій, до того ж, бив ключ. У цій печері був тільки один-єдиний вхід. Туди, в цю печеру, доставив він, не помічений людьми, прожиток на рік і говорив перед своїми учнями."Я вирушу на небеса, і моє перебування в небесних просторах розтягнеться на рік; через рік я спущуся з небес на землю і принесу вам звістку від Бога". І людям сказав він: "До початку другого року чекайте мене точно на такому то й такому-то місці, неподалік від печери". Після цього попередження він зник з людських очей, пішов в згадану печеру і цілий рік займався малюванням. На одну дошку завдав він чудові малюнки і назвав цю табличку "Ардаханг Мані". Після річного поста знову з'явився він перед людьми поблизу цієї печери і тримав у руці згадану дошку, розмальовану чудовими картинами, прикрашену різноманітними малюнками. Той, хто бачив її, говорив: "Тисячі малюнків справив світ, але таке художество у нас ще не зустрічалося". Коли люди застигли перед цією дощечкою у мовчазному здивуванні, Мані оголосив: "Її я приніс сюди з небес, щоб вона послужила моїм пророчим дивом". Тоді люди прийняли його релігію». (Мірхонд, Історія Сасанідів, s. 189f. - Kessler, Mani, s. 337f.)